Місто Святої Марії

Серце шалено калатає, а у скронях гуде.

Давид підскакує на ноги, зимова ковдра з шурхотом падає на підлогу, і ноги підлітка торкаються холодного кахлю.

Він озирається навкруги, одразу змахує з очей кучеряве волосся разом із солоними слізьми. І нарешті очі вхопилися за силует на сусідньому ліжку. Тихе сопіння поряд заспокоювало, а побачивши худе личко і бліді щоки свого брата в світі місяця, Давид видихнув.

Ліжко скрипнуло. Підліток повернувся на місце.

Вхопився за волосся, до болю потягнувши чорні пасми худими пальцями.

Він примружив очі, ніби міг втекти від чогось..
Але від чого?
Спогади в голові й самі поволі вже переносили в ті дні. Ті жахливі дні, від яких спирає у горлі.

Війна закінчиться..

Але не зникнуть переживання та горе, які пережив герой мого твору, мешканець Маріуполя, 15-річний хлопець, який переповів історію..своєї сім’ї, але просив не називати справжніз імен, які в цій історії не такі важливі.
То хай його зватимуть Давид.

Епізод 1
Про розбиті надії..

Сіро, вогкл і дуже неприємно. Цей запах різав очі та ніс, а кашель виривався з рота майже безперервно.

Цього Давид ніколи не забуде.
Не забуде тривоги і страху, сліз молодшого брата і розбитих очей матері, в яких відзеркалювався розпач, а її сльози все текли по щоках і при тому вона жадібно облизувалася.
Хоча б така вода.

Епізод 2
Про мертвий будинок..

Хвилину тому вони були у будинку, бо вибігли з бомбосховища за їжею, й прожогом повернулися.
Смотрід диму, металу та смерті, здається, овіяв місто з перших днів цього пекла.
Хрипівши, Давид, Олег та мама Роза забігли до майже зруйнованої дев’ятиповерхівки.
Та хиталася наче від кожного подиху людей, що були у ній..

Епізод 3
Про батька..

Та трупи не дихають. Вони холодні, мертві.
Як і батько, що лежав на ліжку кімнати подружжя.
Він там з перших днів, коли російські мародери почали вриватися в квартали мирних жителів.

Один з таких приходів Вадим Василенко не пережив.

Обстріли не стихвли.

Батько сімейства наказав жінці з синами тікати до сусіднього будинку: той був в чоротири поверхи, нижчий, безпечніший.

Ключі від нового “дому” сім’ї маріупольців дістав батько.

Саме- “нового дому”, де вони сиділи тижнями. Без сонячного світла, лише з старою лампою, яку там і знайшли.

Епізод 4
Про щедрого сусіда, друга батька..

До речі, той самий ключ віддав сусід, що виїхав іх своїми п’ятьма дівчатами-дочками, всі малі, настаршій- Альонці, так само, як Давиду, ледь п’ятнадцять виповнилось.
Ну от, жінка сусіда й вмовила виїхати свою сім’ю.

Епізод 5
Про батька. Знову. Ми сумуємо.

Вадим був оптимістом, він завжди заспокоював тринадцятирічного сина Олежку та кохану дружину.

А потім був застрелений російським мародером, бо лише на декілька хвилин затримався в домі під час ходки за їжею.

Епізод 6
Про пекло..

Все це- жахливі спогади..
І жахлива пітьма. Відчай. Біль.
Й вони залишились втрьох.
Ну і це пекло не залишило їх.
А почалося воно в березні.

Епізод 7
Про підвал та припаси..

Саме тоді вони вийшли з підвалу востаннє.
Припаси закінчилися, хоча їх розтягували максимально.

Пельмені по-армійськи, шмат хліба.. Нічого не лишилось.
Всі бліді та худі, у Олежки аж ребра випирали, але він вперто відмовлявся від братової долі їжі, яку Давид завжди намагався віддати рідним.

Епізод 8
Про біг.

Вони бігли. Сорокарічна Роза тікала від смерті разом із синами. В руках теплі куртки, в хлопців по рюкзаку на плечах, а очі ніби милило від штукатурки.

За день до того Давида прорвало. Хлопець не міг бачити сліз рідних, не міг зрозуміти те, що десь в їх кварталі лежить труп рідного батька, якого просто не змогли поховати. Ніхто не мав сили це зробити морально.
Вадима залишили у ліжку з таблицею про ім’я, роки життя та імена рідних.

Сансара страждань.

Епізод 9
Про ранок двадцятого березня..

Зранку сім’я Василенків вибігла з підвалу, тікаючи до гаража, ключі від якого вдалося знайти в одній зі взятих із поспіхом сумок з дому..

Вони знайшли, сіли в стареньку автівку, що була вже добре побита часом та роснявими мародерами.

—Ходу!

Епізод 10
Про забуття… І стяг.

То було останнє, що почув Давид, коли натиснув педаль газу.

Почав чути і розуміти лише тоді, коли брат у сльозах витягнув старшого на вулицю, де смарагдові, змучені очі вловили синьо-жовтий прапор, що майорів недалеко, на вершині українського блокпосту.

Епізод 11
Про рік після, або ж повернення до початку..

—Агов, плачеш, чи шо?

Це “шокання” молодшого брата викликало гірку, вимучену посмішку, а завдяки обіймам брата Давид зміг відновити дихання.

—Прокинувся? Зараз все минуло..Як відбудують- з Дніпра до Маріуполя гайнемо!

Оптиміст, як і батько. У Олега його очі.

—Вибач.

Цикання. Молодший без слів повалив брата на ліжко, обіймаючи, і накрив обох ковдрою.

—Ми так сильно країні любимо. Ми все відбудуємо. Ніколи не забудемо.

Примітка від Автора.

—Ці хлопці живуть у тітки в Дніпрі. З ними вче добре.
Вони загоюють рани.
Тітка допомогла мамі хлопців встати на ноги, зараз вона працює в кав’ярні тітки.
Старший брат вчиться, казав, що хоче стати лікарем.
Після навчання постійно допомагає волонтерам.

Молодший брат знає, що стане пекарем і відкриє пекарню, де випікатиме солодкі булочки в Маріуполі.
Рідному.
Українському місті Святої Марії.