Жахіття у жовтому «неБогданчику»

Тієї ночі я спав погано, хоча особливо й не старався. Опів на першу лише завершив перегляд «Кошмару на вулиці В’язів», і обмірковуючи фільм ворочався у ліжку. А як тільки старий-добрий Гіпнос приспав мене, задзвонив клятий будильник. Пари ж ніхто не скасовував, тож довелося вставати. Відчував я себе так, ніби по мені пробіглося стадо корів.
Поглянув у вікно — холодно, туман, мряка. Оце б, за такої погоди, лежати у ліжку, та й пити каву… А не човгати на зупинку.
Під час ранкової гімнастики правицею зачепив полицю. Та не витримала такої невиправданої агресії й провалилася. На підлогу посипалися книжки, навушники, маленькі сувенірчики — все, що цю місцину населяло. Чортихаючись, я теє діло позбирав. Те — сюди, це — туди, «11/22/63» — до Кінга, Кролика Пітера — до казок. Наведення ладу не зайняло багато часу. Але я все ж таки затримався, розглядаючи мою невеличку різнобарвну монетницю, яка зберігала у собі мою колекцію. «От би надибати ще декілька нових монеток!» — кричала душа нумізмата.
Трохи поснідавши й підбадьоривши себе філіжанкою гарячого американо, я вийшов у жовтневий туман. Той був такий густий, що я ніби плив крізь мітичне море. Корабель серед течії надій…
На зупинці нікого не було. Я самотньо сидів на лавці, очікуючи свій автобус. Стрілки на годиннику йшли, секунди спливали, хвилини тікали у небуття. Мене декілька разів аж хилило в сон.
Нарешті, через напевно мільйон років і цілу вічність у придачу, крізь туман прорвався жовтий автобус. Схожий він був на ті, які курсували по тому маршруту, який мені був потрібний. Невтомний семиметровий старичок, але правду ж кажуть: «Старий вовк — та нові фокуси!». Викинув руку, машина зупинилася перед мною. Трохи не така, як звичайно, хоча можливо якась нова модель. «Богданчик» вже не той… А вчора був той. Я не вагаючись зайшов у салон, тицьнув водію двадцятку. Той навіть не подивився, кинув її до сестер, мені ж у руку насипав монет з решти. Поправив смугастий светр, капелюха й ми поїхали, спочатку струснувшись і трохи відкотившись назад. Нічого незвичайного, стандартна практика таких автобусів. Я пішов салоном, очами шукав собі місце. Сів над лівим заднім колесом. Маршрутка була неповна, але й не пуста. Юнак, мати з двома дітьми, он сиділа бабуля — напевно у лікарню їде. Позаду неї діловий чоловік років тридцяти, з окулярами, що постійно з’їжджали на ніс. Він копирсався у портфелику й нагадав мені: потрібно ж монети у портмоне, аби потім на касі не шукати. Дістаю, роздимаю кулак.
А на мене дивиться мідний профіль Георга П’ятого… Я гучно видихнув. Пенні? Я перевернув монету. Так, «One Penny 1916» й Британія посередині. Мене роздирали сумнів, жах і захоплення. Звідки у водія ТАКЕ? Моєму братові колись так подарували 1 Грош, але ж його так легко сплутати з десятьма копійками. Так, вже цікавіше, яка наступна. Очі жадібно свердлили наступницю, вже американку — «United States of America» й нижче «Half Dollar». Але на аверсі не Кеннеді, ні… Свобода що йде, 1920 рік. Це ж майже чисте срібло! Тепер я присвиснув. Глянув на третю, вже очікуючи що завгодно. 500 Марок, 1923 рік. Алюміній Веймарської республіки. Це що ж за день сьогодні…
Може запитати у водія, що відбувається? Ні, покладу я їх у кишеньку й забудемо цей інцидент. Що впало — то пропало… Чи не так?
Автобус прискорився, та так, що нас повжимало у сидіння. Водій з демонічним хихотом вивернув кермо й машину викинуло на зустрічну. Зачепили припаркований Шевроле, залишивши по собі величезну царапину.
Асфальт перетворився на бруківку й нас затрясло. Ми тряслися й до цього, але тепер нас кидало у різні сторони. Усі пасажири вчепилися у спинки наступних сидінь й молили Господа оберегти їх. Але ніхто не вимовив і слова обурення — нас сімох нещасливців ніби скували.
Далі нас штурхнуло. Окуляри дядька полетіли дугою вперед, підлоги ж дісталися біля водія. Діти закричали, вікна тріснули. Ті самі брудні вікна, обліплені оголошеннями. Їх ніби заліпили ватою ззовні, настільки сильним був туман. Але крізь нього все ж проступав силует чорної машини, яку наша маршрутка протаранила. Мить, і вона зникла. Видимість лише погіршувалася, а наш автобус, з диким ревом, продовжував набирати швидкість.
А нас все трясло й кидало. Я вже не розумів: куди ми їдемо й навіщо… Я загубився у часі та просторі. Як і всі інші пасажири. Нам хотілося лише вирватись з цієї пастки Джокера, Крюгера чи будь-кого іншого. Он, чоловік, що лишився окулярів, почав репетувати: «На зупинці! Зупини! Чого повчиш?». Далі йшов величенький список різних негарних слів. Водій натиснув на гальма. У мене за вікном завили вовки, сирени — все і водночас… Бідні колодки! У вікно полетіли іскри, та й так багато, ніби замість колес стояли «холодні фонтани». Як тільки автобус порівнявся з зупинкою, фаєршоу зупинилося. Дверцята відчинилася, та ніхто не вийшов. Водій поглянув на «Професора», як я його почав подумки називати, відверто глумлячись. Бідний чоловік ніби постарів, але посивів так точно. Мені було погано видно лице водія, але його сталевий погляд я відчув повною мірою, навіть не зустрівшись з ним очима.
Тим часом у салон піднялися жінка з чоловіком. Ділові такі, вибивалися поміж нас. З реготом розплатилися, перекинулися парою слів з водієм і попрямували до вільних сидінь. Я мало не зомлів. До мене йшли Джон Фіцджеральд Кеннеді та його дружина Жаклін. ЩО? Звичайно це не вони, але як схожі, як схожі…
Сіли ці громадяни попереду мене, бурхливо щось обговорюючи. Я щосили намагався зрозуміти їх діалог, але не міг розібрати й слова.
Бруківка перейшла у сільську дорогу. Я вже нічому не дивувався. Змирився з роллю піддослідного кролика. Кролика! Саме у цей час, діти позаду закричали: «Мамо, мамо, диви — он Кролик Пітер! Кролик Пітер!». Мені хотілося істерити. Який КРОЛИК ПІТЕР? Я обперся головою об вікно. Крізь туман на мене дивилася морда корови й не одної. Ціле стадо бігло на нас… Я відсахнувся. Водій же зареготав. Почав кружляти поміж тварин. Він напевно вважав себе великим тореадором. З Васюківки, мабуть. Ми ж вважали себе вже мертвими. Абсурдність зашкалювала.
Трісь, БАХ, БУМ!!! Бик пробив скло і рогом влучив прямо у висок Кеннеді. Якби очі вміли випадати, я б свої шукав би по усій підлозі… Жаклін нахилилася до чоловіка, потім почала лізти назад через сидіння. Її нажаханий погляд, повний відчаю й такого щирого страху, лякав ще більше, аніж голова Кеннеді, з рогом бика у ній. Крізь пролом у вікні почало виходити повітря під сильним тиском. Ніби ми були у літаку й трапилася розгерметизація, їй Богу. Силуети цієї пари почали кришитися, мов пісок й вилітати назовні. Вони тікали з цієї в’язниці по частинах…
Останні пилинки вилетіли у небуття, й отвір заліпило якимось папірцем. Я хотів було прочитати, що ж на ньому написано, але відвернув свою увагу… На полісмена. Той у темно-синій формі механічно біг за автобусом. Хоп-хоп-хоп-хоп. Поліцейський нас наздоганяв. Ще й з таким безпристрасним обличчям. Я почув вигук водія, той такого повороту подій не очікував. Тож перестав бавитися з корівками й полетів по прямій. Знову бруківка, знову нас трясе й кидає. Тільки тепер проступають будівлі, потроху ми повертаємось у місто. Тільки от з поліцією на хвості. І ні, це не наш український полісмен, зовсім ні. Він мені когось нагадує, з якогось старого фільму персонажа. Він стрибнув, зачепився за зад автобуса, почав лізти наверх. Іноді, крізь форму проступав металічний блиск. Ми чули: «БУХ! БУХ! БУХ!» — кожен його крок аж прогинав дах. Почали мигати світло, знову закричали діти. Додайте шалену тряску й наш тотальний відчай. Я схопився з сидіння, не знаю як, можливо водій втратив над нами контроль, намагаючись боротися з незваним гостем. Безсило просувався салоном, тримаючись за кожну спинку, кожну перекладину. Очі полізли на лоба, рот перекривило, зачіска розпатлана… Я себе ніби бачив збоку. Жахливе видовище.
Шшшшууууррррггг!!! Й темрява. Я поглянув назад. Ми заїхали у якийсь тунель й полісмен цього не очікував. Тож тепер лежав далеко позаду. Механічно підвівся й пішов далі. У мене похололо все. Треба йти далі. Впав. Підвівся. На повороті влетів у бабусю. Та сказала, щоб я був обережніше. Так спокійно, ніби все що відбувається, її не обходило. Валідол, мабуть, на дні? Якщо ні — дайте мені! Та все ж, я повз до водія. Ніби п’яний «непроглядний алкоголік». Але краще так, аніж ніяк.
Кричу водієві: «Зупини! Прошу!». Той хижо дивиться на мене. І враз яскраве світло осліпило мене. Ми виїхали з тунелю, вже по асфальтованій дорозі. Смугастий светр, все ж поглянув на мене. Посміхнувся, але очі його були сумні. Потім злегка кивнув й перемкнув передачу. Ми почали гальмувати. Я всівся прямо на підлогу, обпершись об жовтий поручень, знаєте такий, щоб пасажирам що стоять, було легше їхати. Звичайно знаєте, Ви у мене не дурні. Не те що я, попер здуру в таке пекло. По лобу тік піт, по щоках — сльози радості…
Шух-тух. Дверцята відчинилися. Я ледве встав і старечими кроками, почав вже спускатися. Та перша сходинка ніби уплила з-під ніг і я покотився сторчголов униз. Водій зареготав і кинув зім’ятий папірець у мене . Я ж поповз до зупинки, ніби автобус би зараз засмоктав мене назад. Нічого такого. Дверцята зачинилися й автобус помчав далі… Мені ж залишилося оголошення — те, яке заліпило діру від рога:
«Шановні пасажири, Вас обслуговує компанія «Тур’Є» і автобус РС-ЯЙДУЗАТОБОЮ»
Я сидів не рухаючись. Не бачив й не реагував на те, що відбувалося навкруги. До мене підбіг той полісмен. Холодною, мов метал, рукою він вирвав у мене листок і побіг далі.
Нарешті мене повернуло у реальність. Я сидів, спершись спиною об лавку й бабусі вже скоса поглядали на мене. Це ж зупинка біля Університету. Я все ж таки приїхав…
Може це все був сон? Або я встиг напитися й забути про це? Вибіркова амнезія? Маячня, але після такої поїздки я б повірив у все, що завгодно. Є лише один спосіб усе перевірити.
Я поліз у кишеню де лежали єдині матеріальні докази — монети минулого століття. Хоч би їх не було. Але я їх намацав… Дістав. Всі три… Одне пенні, 500 марок, Півдолара. Тільки замість Свободи що йде, тепер красувався профіль Кеннеді…