Сирена краху

Сиренна канонада просочилась крізь стіни.
У відповідь на це жодна клітинка тіла Фекли не сіпнулась. Звикла.
Звичка направду паскудна річ. Надто часто люди змушені миритися із жаскими речами, що потім по собі лишають хронічне зневілля.
До речі, ви колись любили свої повіки? Тобто дійсно любили. Боготворили, вбачали в них сенс свого буття або ж спасіння.
Так Фекла любила свої повіки. Тільки вони могли приховати від неї навколишній жах. Втім, її тіло ще володіло функцією всотування звуків, яка радо співпрацювала із зовнішнім страхіттям.
До канонади додали ще одну сирену. Здавалося, від пронизливого звуку штукатурка зі стін скоро посиплеться.
Пощо так багато витрачати децибел на кількох людей? Так наче в них не зосталось вух. Звичайно, в декого відібрали кінцівки або зорові органи (почасти Фекла їм заздрила), та зрештою слух не втрачав ніхто. Поки що.
Іноді дівчина мріяла відрізати собі вуха. Однак не була певна, що після власного кров’яного фонтану виживе. А життя — єдина річ, що в неї зосталась. Хоча то вже радше буття. Життя без волі — то буття, Фекла могла запевнити. Однак навіть буття здержувало її кайданами від смертельних рішень, на відміну від тих щасливчиків, що ножем пройшлися по своїх венах на початку експерименту. Їм вона також заздрила.
Воліла б послухати маму й вступити в медичний. Тоді б вона стояла біля штурвалу. Якби вивчилась на психотерапевта, то могла б керувала тим експериментом, задовольняючи людські примхи та силкування до всеобізнаності. Втім, якби дійсно стовбичила біля штурвалу, то дістала б жирний блюр на очах.
Їм кортіло дізнатись більше, поповнити скарбничку знань. І заради цього вони подарували їм анархію. Зняли з них всі зобов’язання та закони моралі, але обійшлося не без ложки дьогтю в бочці меду — вони обмежили їх простором. Такий собі анархічний експеримент. Однак не розуміли, що в такий спосіб зможуть віднайти максимум золоті монети, убабляні кров’ю. А по такі монети рано чи пізно повертається власник крові, що зосталась на металі.
Із сиренними нотами переплівся кількасекундний шурхіт. Щось на кшталт відкриття ліфту. От тільки Фекла надто добре знала, що то не ліфт люб’язно приповз до неї, щоб транспортувати до веселкових країв.
Час настав. Двадцять четверта сирена. Якщо виживе, то має придумати для неї назву — така вже завелась традиція. Наприклад, двадцяту сирену назвала сиреною смерті, оскільки тоді загинула найбільша кількість учасників — п’ять. Через це їх зосталось четверо. Вісімнадцяту сирену вона охрестила в порожнисту сирену. Багато порожнистих куль тоді літало в повітрі, бо двоє найбільш шалених учасників вирішили зірватись один на одного. Зрештою, обидвоє загинули під час сирени смерті. І тільки першу вона залишила без назви. То була просто сирена. Цнотлива, невинна, боязка. Як і всі учасники. Однак вже під час двадцятої вони всі втратили той титул.
Звук стих. Кімнату огорнула тиша.
Фекла розплющила очі, а рука на автоматі стала водити по матрацу в пошуках пістолета. Коли вхопилась за нього, то обличчя прорізала гримаса болю. Душевного болю. Шкірою вона відчувала зашкарублу кров Левка, в котрого відібрала той пістолет. Спершу мусила встромити в хлопця свій ніж, а вже потім залишити його на поталу долі й відібрати вогнепальну зброю. Вона не знала до пуття, що з ним сталося після того, але припускала, що добив його Орест. Принаймні саме він під час наступної сирени хизувався новою каблучкою. Каблучкою Левка.
Фекла стала повільно підніматись, наче дев’яносторічний дід із легіоном болячок. Однак це був лиш результат зірваних нервів й довгого обходження без їжі. Врешті застигла в сидячому положенні. Уважно вслухалась в тишу, чи то хтось бува не збирається розбити її кроками, а очі потроху пристосовувала до темноти. Руками сперлась об матрац, підтримуючи тіло, щоб воно раптом не гепнулось об підлогу, вкриту уламками скла. Воно тут поселилось ще після сімнадцятої сирени, сирени Посейдона. Той самий Левко володів нецукровим діабетом, а тому часто міг побитися за пляшку води, які їм видавали кожного дня. Під час сирени Посейдона чомусь вирішив це зробити саме в її кімнаті разом з іншим учасником, об голову якого і розбив пляшку. Хлопець був імпульсивним, що й привело його до смерті. Коли Фекла останній раз з ним бачилась, то судоми вже оволоділи його тілом. Дівчина вирішила, що це через нестачу води в організмі. Або ж банально через якісь психологічні розлади. В будь-якому випадку вона знала, що смерть вже вчепилась в його тіло, а тому не надто сильно картала себе за той встромлений в руку ніж. Зрештою, його добив Орест.
Фекла зіп’ялась на ноги. Сильно стиснула пістолет, на що уява підкинула їй картинку, де замість того пістолета вона стискає ніж, що встромила в Левка.
Дівчина стряхнула головою. Ні, його добив Орест.
Зробила перший маленький крок.
Зупинилась. Прислухалась. Нікого.
Знову ступила.
Зупинилась. Нікого.
Дужче стиснула пістолет. Десь на задвірках мозку почула голос Левка.
Ступила.
Зупинилась.
Нікого.
Ступила.
Почула голос Левка.
Зупинилась.
Нікого.
За такою схемою вийшла зі своєї кімнати, минаючи розсувні двері, що мали зостатись в такому положенні ще три години. За той час на перших сиренах учасники встигали погомоніти та обмінятись деякими речами, які хтось потребував більше за інших. Як-от, Левко вимагав більше води. Однак останнім часом за три години вони лиш встигали переконатись, що втратили ще одного учасника, а хтось встигав утилізувати одного з них.
Раптом Феклу засліпило світло. Вона шпарко здійняла руку та направила зброю в бік джерела. Не стала лементувати, бо могла приманити інших, а з усіма розправитись точно не змогла б.
— Спокійно, сонце, це я, — зашепотів чоловічий голос. — І я не збираюся тебе вбивати. Поки що.
Орест.
Світло він направив у підлогу, а сам став потихеньку підходити до Фекли.
Пістолет дівчина не опустила, але непомітно для неї м’язи тіла трішки розслабились. З Орестом вона була в хороших стосунках. В таких, що в них не виникало бажання вколошкати один одного. Поки що.
— Звідки дістав ліхтарик? — Фекла кивнула на світло, повільно опускаючи зброю.
— Позичив у Данила, — хлопець потряс девайсом в повітрі. — Гарний, хіба ні?
Фекла скривилась. Данило загинув ще під час восьмої сирени. Сирени самогубців. Отже, Орест порпався в трупі. Власне, тхнуло від нього гидотно, а ще їй здалося, що тхнуло від нього Левком.
— Краще б ти парфуми надибав.
— Сонце, в наших умовах життя дозволяє не піклуватись про такі дрібниці.
— Якщо я виблюю тобі на худі, то сприймеш це також як дрібницю?
— Не починай, — хлопець цокнув. — Ти ще не була в Данила — ось там сморід.
— Вірю, — Фекла знову скривилась.
— Втім, — вуста Ореста розтягнулись в широкій усмішці. Хлопець підійшов до дівчини та закинув руку на її плече, через що та знову напружилась. — В мене є ідея, як позбутись того смороду.
— В тебе під ліжком завалявся будівельник, який нам сконстроює ванну? Як чарівно.
— Майже, — хлопець наблизився до її вуха та прошепотів: — Ми втечемо, а назовні ванни точно є.
Фекла обернулась і вирячилась на хлопця. Загалом він завжди не вирізнявся адекватністю, беручи до уваги, що вбивав без вагань, але ж щоб настільки.
— З глузду з’їхав? — прошепотіла вона у відповідь.
— Я досліджував їхню систему весь час. Зрештою не дарма в підлітковому віці захоплювався технологіями.
— А ще взламував Пентагон, та? — пирхнула дівчина.
— До такого рівня, на жаль, не доріс, — драматично зітхнув Орест. — Але вилізти звідти зможу. Я зміг стибзити картку, якою вони кожен день відкривають двері.
— Ти що?! — шепіт межував із зойком.
— Тихіше, сонце, — Орест підморгнув. — Я її стибзив, дослідив та віддав.
— А камери?
— Навіть в них існують сліпі зони.
— Це однаково божевілля.
— Загалом, як і все, що відбувалось тут до сьогодні.
— Вилізти з цього божевілля вже неможливо.
— То чого ти досі жива? — голос Ореста пожорсткішав. — Чого не покінчила із собою на восьмій сирені? Чого врятувала мене?
Фекла мовчала. Не знала, що відказати. Певно, її тіло працювало чисто на інстинкті виживання. Той інстинкт став для неї своєрідним паливом-наркотиком, від якого відмовитись не могла. А чому врятувала Ореста від іншого учасника? Бозна. Можливо, так на підсвідомому рівні прагнула знайти собі союзників. А можливо, тоді в її серці ще жевріла емпатія.
— Так-от крізь двері ми ніяк не втечемо, — продовжив Орест.
Фекла нахмурилась.
— То нащо мені знати про картку?
— Просто вирішив похизуватись, — голос Ореста знову пом’якшав. — А якщо серйозно, то мої захоплення технологіями дали зрозуміти, що моїх сил недостатньо. Однак нам зможе допомогти Злат.
— Злат?
Божевільний хлопець. Безумовно, вбивали всі (окрім Фекли, бо Левка добив Орест), але тільки він це робив… із задоволенням? Принаймні так здавалось Феклі. Саме Злат під час сирени смерті натравив учасників один на одного.
— Він не погодиться, — продовжила Фекла. — Ти ж бачив його — божевільний.
— Думаєш, він не захоче, скажемо, покарати тих, хто запроторив нас сюди?
— Він скоріше їм подякує.
— Ти надто поганої думки про нього.
— Цілком реалістичної.
Наче підтвердження, коридором пронісся відгомін кулі, що на шаленій швидкості вилетіла із дула пістолета. Потім розпачливий зойк. Та врешті тиша.
Орест знову розплився в усмішці.
— Здається, нас лишилось троє.
— А якщо він вбив Злата? — з ноткою надії промовила Фекла.
— Хто? Максим? — хлопець пирхнув. — Та я здивований, що він до сьогодні вижив.
— Адреналін творить дива.
— І то правда.
— Якщо Злат дійсно вижив, то він піде по нас.
— Не піде, — Орест прибрав руку з плеча Фекла. — Ми підемо по нього перші.
Хлопець почимчикував вперед, розмахуючи своїм світилом.
— Та ти з глузду з’їхав? — дівчина схопила хлопця за плече. — Як ти збираєшся втекти? Так ще й із Златом.
Орест махнув рукою й знову зрушив.
— Ходімо. По дорозі розповім.
Фекла не поділяла ентузіазм хлопця. Вона знала, що в них нічого не вийде і не збиралась злити організаторів. Втім, залишатися без підтримки Ореста також не збиралась. Вона піде з ним. До того ж Злат в будь-якому випадку не дасть свою згоду. Тільки кулю в скроню.
Дівчина наздогнала Ореста. Повільною ходою попрямувала поруч із хлопцем, моцуючись дихати ротом, а про ніс на деякий час забути.
— Вони нам видавали час від часу вибухівку, пам’ятаєш?
Ще й як Фекла пам’ятала. Вологість повітря в будівлі змінювалась зі швидкістю настрою вагітної жінки. Через це деякі учасники зі страху передчасно взірвали свої шашки, поки вони перші не розірвались через надмірну сухість у повітрі.
— В один момент я став збирати піроксилін, що містився в тих шашках, — продовжив Орест. — Подумав, що, назбиравши достатню кількість, зміг би взірвати стіну.
Щось неподалік Фекли пискнуло. Вона шпарко виставила зброю, а Орест наставив ліхтар.
Громадний щур промайнув повз молодих людей і пірнув у найближчу кімнату.
— Господи.
Дівчина опустила зброю. Тільки зараз відчула піт, що рікою стікав з її лоба. Роздратовано змахнула його рукою.
Орест розсміявся.
— Наші домашні тваринки не сплять.
Фекла злісно глипнула на хлопця.
— Ходімо.
— О, то ти вже готова до пригод?
— В тебе є достатня кількість піроксиліну?
— Є, і ним я можу відкрити нам доступ до свободи.
— А Злат нам нащо?
Фекла обійшла калюжу крові, що по краях вже встигла заскорузнути. Хоча її чоботи вже й забруднились в багряній речовині, вона однаково її уникала.
— Наскільки мені відомо, він також вивчав їхню систему. І, мушу визнати, значно краще за мене. Злат має знати, де ліпше взривати піроксилін.
— Він не погодиться.
— Побачимо.
Тиша заповнила простір навколо них. Тільки щурі часом вибігали з кімнат інших учасників у коридор, щоб засісти на цю сирену в новому приміщенні.
Певно, Орест вже зійшов з глузду. Так гадала Фекла. Втекти? Взірвати приміщення? Фарс. Він або дійсно збожеволів, або отупів. Або те і те. Йому не вдасться це зробити, а Злат на це навіть не погодиться.
Сліпо довіряючи й чимчикуючи за хлопцем, Фекла весь час метикувала про його майбутній провал. Злат не погодиться, а в нього нічого не вийде. Це твердження перетворилось на своєрідну мантру, що вихором крутилась в голові. Вона направду того жадала. Пройшло занадто багато часу, щоб щось змінювати, тікати.
Злат не погодитися, а в нього нічого не вийде.
Злат не погодитися.
В нього нічого не вийде.
Раптом голос Левка.
В нього нічого не вийде.
Злат не погодитися.
Не вийде нічого в Злата.
Левко.
Не погодитися він.
Нічого Злат.
Він погодиться не.
Не…
Щоку залило гарячим болем.
Фекла розчахнула очі й зустрілась із знавіснілим обличчям Ореста. Можливо, воно навіть побуряковіло, проте стверджувати дівчина не могла, бо запона пітьми частково перекрила її зір. Здається, хлопець про щось говорив. Хоча ні, кричав.
Нащо? Він ж може привернути увагу Злата.
Тепер біль спалахнув в інший щоці. І він пробудив дівчину.
— Фекло, прокидайся!
В коридорі пролетіла куля. Не її відгомін. Вона була десь поблизу.
— Що за чорт? — дівчина обхопила своє обличчя руками й втупилась в підлогу, подумки вгамовуючи нестерпну пульсацію в щоках.
— Це я тебе маю питати! Захотіла на небеса?!
— Наше місце в пеклі.
— А шляк би тебе трафив!
Орест, як виявилось, весь час тримав її за передпліччя. Тепер він відпустив дівчину, через що та ледь не гепнулась, але встигла вчепитись в стіну.
Хлопець вийшов з кімнати, в якій вони невідь-як опинились.
Крутячи головою навсібіч, Фекла стала аналізувати простір. Неподалік неї стояло ліжко, на якому, здавалося, стрибало легіон дітей: з матрацу звисала ковдра, а подушку розпанахали, обсипаючи підлогу пір’ям. Власне, на підлозі хтось лежав.
Почувся черговий постріл.
Фекла примружила очі.
Ні, то лежали не діти, що стрибали по ліжку. То був чоловік.
Дівчина підійшла ближче до нього. Тільки зараз в ніздрі вдарив сморід. Вона стиснула ніс й присіла над чоловіком.
Раптом відсахнулась.
Чомусь її ніж вп’явся в руку тому чоловікові.
В руку Левка.
Хтось знову схопив її за передпліччя та притиснув до стіни.
— Гаразд, беру свої слова назад. Він божевільний, — проказав Орест, озираючись на прохід в коридор.
— Хто?
— Хто-хто… дід Пихто з автоматом!
І ось на Феклу впало ньютонівське яблуко. Вони ж шукали Злата, щоб Орест вмовив його на втечу. Певно, в коридорі стріляв саме він.
— Так і будете ховатись?
— Якщо сховаєш гвинтівку, то мо’ вилізу!
— Я в тебе не буду стріляти!
— Та шо ти!
Орест дужче стиснув дівчину.
— Ти вже вернулась в наш світ?
Фекла кивнула, вслухаючись в кроки Злата, що швендяв за її спиною. От тільки їх ще розділяла стіна.
— Тоді говори з ним. З мене паршивий дипломат.
— Видно.
Однак Фекла не збиралась точити ляси з божевільним. Ще жити хотіла.
— Слухай, я просто хотів тобі дещо запропонувати! — зрештою Орест мусив на себе взяти роль дипломата.
— Руку й серце? Мені подобається останнє!
Кроки стали гучнішими, а за ними почулось тихе хихотіння.
— А втекти ти б не хотів?!
— Що ти несеш?!
— Я йому те саме казала!
Орест незадоволено зиркнув на дівчину й нарешті відпустив її.
— Є план втечі! — не відступав Орест.
— І тому ти про це говориш перед камерами?! — Злат знову захихотів. — Дурень!
— Саме тому нам треба ворушитися! Ти добре знаєш систему, а в мене є те, що підсилить твої знання!
— Не кричи, — голос пролунав зовсім близько. — Про що ти белькочеш?
— О, то від стрілянини ми вже відходимо?
— Можна відновити.
— Не треба.
Орест здійняв пістолет, ймовірно, щоб перезарядити. Однак це йому не дала зробити Фекла, вчепившись в його руку.
— Це ж мій, — Левка.
— Ну, перепрошую, сонце, — хлопець стенув плечима. — Поки ти десь там літала, хтось мав відбиватись.
Позаду Фекли роздався стукіт. Вона б збрехала, якби сказала, що не злякалась до висрачки, але однаково не сіпнулась. Звичка.
— Кажи швидко про свою втечу, а далі подумаємо, — прошепотів Злат, максимально близько підійшовши до стіни.
— В мене є добра кількість піроксиліну, щоб підірвати принаймні одну стіну. От тільки треба знати, яку саме. В них тут цілий розумний будинок, в якому нормально розбираєшся лиш ти.
— А як вибухне?
— Можна кулею з твоєї гвинтівки. Тиску й температури для детонації мало б вистачити.
Декілька секунд вони просто мовчали. Злат, певно, міркував над словами хлопця, а Фекла в той час молилась, щоб він відмовився. Він мусив відмовитись. Мусив розуміти, що в них нічого не вийде.
— А на варті хто? Коли побачать нас разом, то точно щось запідозрять.
— Фекла, — Орест навіть не глянув на дівчину.
Вона у відповідь почала торсати його за кофту. Він там вкрай охамів? Вона на варті? Вона навіть не погодилась на те божевілля.
— В нас є не так багато часу, — повів Злат. — Найкраще підривати в мене, а це не так далеко від головного входу, тому вони відразу ввійдуть. Ворушіться.
— Як тобі можна вірити?
Знову хихотіння.
— А як я можу вірити вам?
— Маєш рацію.
Орест кивнув на вихід, мовляв, треба йти.
Фекла похитала головою, засуджуючи його дії.
Орест у відповідь набурмосився.
— Треба йти, — хлопець махнув пістолетом.
— Це божевілля.
— А тобі так тут подобається?
— Ні, але…
Фекла затнулась.
— Але?
Фекла не віднайшла в собі сили, щоб зізнатись у страху. Вона не хотіла йти проти системи, бо шанс, що це не вона її зламає, а вони її — надто високий. Надто далеко все зайшло. Надто багато всього відбулося. Надто багато страху в неї влили. І навіть звичка це не перекриє.
Знову голос Левка.
— Трясця, та в мене навіть твого пістолета немає!
Дівчина повернулась до трупу, що розпластався на підлозі.
— Про що…
— Відстань!
Голос не спинився. Він щось нашіптував. А може, то були вони. Певно, вони.
Вони про щось шепотілись. Ймовірно засуджували її.
Та за що? Вона нічого не зробила!
Вбивця.
Він однаково помер би. Тай то зробив не через неї.
Ти.
Вони не мають права засуджувати. Це все через організаторів анархії.
Тікай.
Вона не зможе. Це занадто.
Вбивця.
Вона не зможе…
…не зможе
…вона не
— Фекла!
Знову вибух болю у щоці.
Схопившись за ділянку, в якій пульсував біль, дівчина поволі почала трясти головою.
— Вона не зможе, — повторила. — Вона не зможе…
— Та про що ти?!
— Що у вас там за концерти? — Злат досі стовбичив за стіною. — Ворушіться. Нема чого белькотіти, якщо Зіброва немає… «Я і друзів розумів. І ворогів умів прощати…»
Фекла здійняла свій погляд. Хотіла на Ореста, що знову захопив її у свої лещата, але натомість спинилась на Левку. Через це знову отетеріла.
Рука хлопця, в яку вона увібгала ніж, піднялась вгору. З ліктя стирчав метал, а шкіра… шкірою, як такою, не була. Стала скоріше гноєм. Втім, та рука їй махала. Певно, засуджувала.
Фекла щільно заплющила очі. Не дарма так сильно любила повіки.
Розплющила.
Рука лежала на підлозі.
Вбивця.
Ти.
Тікай.
— Треба вшиватись.
Дівчина глянула на Ореста. Їй здавалося, що позаду нього рухався Левко.
— Треба вшиватись.
— Треба вшиватись, — підтвердив він.
— Радий, що ви це зрозуміли, — голос Злата. — Гайда.
Орест притиснув пістолета до грудей і вийшов у коридор.
Фекла востаннє зиркнула на Левка, рука якого знову піднялась, і покинула кімнату.
Опинившись подалі від Левка, вона зустрілась віч-на-віч із Златом. Дівчині він не подобався. Надто легко йому на перший погляд давалась та гра.
Орест, сильно стискаючи зброю, наставив її на хлопця, а той у відповідь ліниво держав свою гвинтівку в одній руці.
— Не бійся, — всміхнувся лінивий. — Не вб’ю.
— Поки що, — докинув Орест.
— Поки що, — підтвердив Злат.
— Ходімо.
Фекла зеленого поняття не мала звідки, але в неї раптом з’явились сили тікати. Дівчина все ж вирішила послухатись тих голосів. А можливо, просто боягузливо тікала від них.
Однак не встигла вона ступити й кроку, як з динаміків затарабанив голос.
На щастя, не Левко.
…перепрошуємо за незручності але ми змушені урізати вашу прогулянку через дві хвилини двері закриваються просимо пройти назад до кімнат…
Орест чортихнувся.
— Вони щось запідозрили.
Обличчя Злата просяяло, через що він навіть опустив руку.
— Тепер розпочинається справжня гра, — хлопець глянув на інших учасників, чи то пак вже товаришів по команді. — Ігри з обмеженим часом завжди змушують мізкувати краще, хіба ні?
Не опускаючи зброї, Орест підійшов до Злата.
— Йди перший, ігроман.
Злат гмикнув.
— Нема питань, ваша тривожносте.
Хлопці попрямували вздовж коридору, а Фекла залишилась стовбичити на місці. Принаймні вона так думала. Однак насправді ноги на автоматі понесли її вперед, але розум залишився в тій миті. Вона досі чула відголоски слів Левка та відчувала печіння на обличчі. Часом свідомість прорізало хихотіння Злата, того божевільного. Він їй не подобався. Геть не подобався.
Постріл.
Фекла не сіпнулась. Але збудилась.
Вона стояла біля величезних воріт, що тільки-но перед нею зачинились. На фоні них якийсь чоловік із лементом повалився на підлогу. Перейшовши в режим відпочинку, над ним стала формуватись калюжа.
Фекла не знала, що то за калюжа. Але коли обернулась та побачила розлюченого Злата з гвинтівкою, то второпала. Калюжа крові. Хлопець підстрелив одного з організаторів.
Динаміки знову ввімкнулись, готуючись до чергової промови, але цього разу Фекла не змогла розібрати слів.
— Ти на варті! — Злат кричав до Фекли. — А ти за мною!
Орест шпарко запхав пістолет в руки дівчини.
— Бережи себе, сонце.
Він зник разом із Златом.
Дівчина зосталась одна.
Хоча ні. З нею досі перебував голос Левка.
Фекла глянула на чоловіка. Калюжа добряче розповзлась накволо його тіла, змочуючи організатора. Дівчині не надто подобалось таке мистецтво, тому вона скривилась. Втім, з горем пополам Фекла змусила себе підійти до нього. Можливо, він мав картку від воріт.
Коли вона вже нагнулась до його халату, то різко відсахнулась.
А що їй дасть картка? Вона відчине ворота, де на неї вже чигатимуть інші організатори, а самотужки з ними не впорається. Втекти під акомпанемент вибуху значно вигідніше — так більше шансів.
Проте ворота відчинились і без її картки.
Фекла швидко позадкувала, залишаючи чоловіка лежати самого, й втупилась у ворота. З них вийшли ще троє чоловіків, вбрані в медичні халати. Вони одночасно наставили на неї три дула, а вона здійняла своє, хоча розуміла, що сили не надто рівноцінні.
— Пані Зубченко, опустіть зброю, — заговорив вусатий.
— Ви маєте повернутись в кімнату, — підтримав присадкуватий.
— Пані Зубченко…
Завила сирена. Знову.
На мить Фекла здійняла голову до динаміка, що прилаштувався зверху воріт, а коли опустила, то на неї вже летів вусатий.
Здавалося, палець від’єднався від її тіла та без дозволу натиснув на курок.
Постріл.
Куля пройшла в тіло вусатого.
Зойк.
Далі Фекла орієнтувалась лиш по звукам, бо тільки слух залишився більш-менш свідомим.
Після смертельного зойку в повітрі знову пролунали постріли. Не її. Спочатку то були не її, а вже потім вона розібрати власників не могла.
Постріли й зойки перемішались із сиреною.
Часом вона відчувала, як різні ділянки тіла спалахують болем. Певно, вона з кимось билась. А може, їй увігнали кулю в плоть. Бозна. Та все ж чула, як кров гнала по венам, щоб добратись до плеча й звідти почати юшити.
Також чула власні кроки. Здавалося, ніби вона танцює на місці. Однак танець той був дивний. Вона розмахувала руками, часом використовували ноги, які з чимось стикались, а те щось після того верещало.
Чула своє пихтіння та знову сирену. Остання була головною. Фоном для решту звуків.
Хоча ні. Фоном для того веремію став вибух. Принаймні Фекла гадала, що то вибух або ж щось, що володіло потужними децибелами.
Через вібрацію, що перейшла в легкий землетрус, вона спіткнулась й гепнулась. А може, то через тіла на підлозі. Втім, вона однаково опинилася внизу.
У вухах розливався писк. Ніби мозок хотів так заблюрити навколишні звуки, бо ті виявились занадто непристойними.
Писк посилювався. Він роз’їдав кожну клітинку Фекли, завойовуючи тіло дівчини. Здається, той писк стане її останнім звуком.
І це її остання сирена.
— Фекла!
О, це, певно, її Левко вітав. Нарешті вона зможе вибачитись.
— Фекла!
І хоч то не вона його вбила, але перепросити за Ореста мусила.
— Фекла!
Трясця. Орест.
Дівчина розпанахала очі. Невідь-як її тіло опинилось в руках хлопця, що силкувався її втримати.
— Вмикай ноги! Треба звалювати!
Сирена досі різала вуха. Ніздрі відчували різкий запах заліза.
— Давай, сонце! — Орест підіпхав її ближче до себе. — Ми вільні!
Ми вільні.
Серце забилось з новою швидкістю. Вони вільні. Вона вільна.
Нижні кінцівки стали працювати. Фекла зеленого поняття не мала, як вони то робили після всіх подій, але, очевидно, жити вони хотіли значно більше, ніж їй здавалось.
— Молодець!
Фекла ступала.
Вони вільні. І вона вижила. Тепер могла офіційно вигадати назву для двадцять четвертої сирени.
Сирена краху.
— Ще трішки!
Орест її практично тягнув, а вона лиш силкувалась йому не заважати та ледь-ледь пересувати ногами.
Вони зможуть. Вони втечуть. Вони вже втекли. І вони ще дадуть про себе знати.
Сирена краху. Так, то була сирена краху.
Організатори прагнули знань, які їм не належали. Їхнє жадання сягнуло за межі можливого, потрібного.
Зрештою, вони сягнули краху.