Чому ніхто не сказав, що вбити свою бабусю буде так легко?

Перш ніж іти далі, раджу прочитати оповідання Рея Бредбері «Туманний Горн» (The Fog Horn). Але це не обов’язково. Усі цитати в тексті – звідти. Вони наведені в перекладі автора оповідання.

Я прогладжую черговий розворот, і книжка хрустить у моїх руках. Відлунням до неї тріскотить млинець, який бабуся наливає на розпечену пательню. Кухню наповнює туман, і я виходжу читати в іншу кімнату. Ідучи, не відриваю очей від книжки: маяк саме готують до роботи.

«…ми щоночі чекали туману, і він приходив, і ми змащували механізми та запалювали маяк у кам’яній вежі. (…) ми з МакДанном спрямовували промінь, червоний, потім білий, потім знову червоний, щоб помітили самотні кораблі. А якщо вони не бачили нашого світла, то завжди був наш Голос, глибокий, величний рев нашого Туманного Горна, який проривався крізь обривки туману…»

Я підіймаю голову. Небо за вікном у хмаринках, і одна мені схожа на маяк, розпливчатий, нетривкий: він шле пучки світла іншим хмаринкам-кораблям, щоб ті не заблукали в тумані. Здається, я навіть почула протяжне ревіння Туманного Горна.

Бабуся кличе їсти млинці. Я похапцем читаю ще кілька фраз.

«Нам потрібен голос, аби кричати над морями, аби попереджати кораблі; я зроблю такий. Я зроблю голос, який буде наче пусте ліжко поряд із тобою всю ніч, наче пустий дім, коли ти відчиняєш двері (…). Я створю звук, такий самотній, що ніхто не залишиться байдужим».

Я розмазую шоколадну пасту на гарячому млинці, паста тане і крапає на тарілку. Я дуркую, облизую тарілку, закусюю млинцем, а бабуся миє руки й рушає за стіл. Дивлюся на неї.

Вона пливе в олійно-млинцевому тумані. Важкі похилені плечі, довга шия. Підборіддя припідняте, постава міцна й аристократична, хоча бабусі вже за сімдесят. Короткі кучері відблискують міддю.

Ми говоримо.

Мені нема що їй розповісти.

Їм добре, іноді готую сама, так, чесно готую. На роботі добре, так, подобається. Згодна, головне, щоб подобалось. На особистому фронті без змін. Ні, в моїй квартирі не холодно.

Їй нема що розповісти мені.

Почуваюся добре. Хотіла зробити млинців з м’ясом, але пенсію ще не дали. Ні, грошей не потрібно. Так, на ліки вистачає.

Цю розмову можна записати на диктофон і вмикати замість справжньої – ніхто не помітить.

– Хочеш, увімкну музику? Те, що я зараз слухаю.

Ми вперше слухаємо мою музику разом. Я знаходжу в ютубі «Один в каное». Тихий монах тихо пливе туманом кухні. Далі вмикаємо старі пісні, які згадує бабуся. Я захоплююся, як по-котячому ніжно грасує Мірель Матьє. Бабуся хвалить сучасних виконавців.

У якійсь пісні мені чується ревіння маяка. На мить цей звук захоплює мене і стискає, і тягне, я ніби радіо на межі частот – лишень не вухами, а всім тілом відчуваю, як на мою частоту прориваються звуки з іншої реальності. Я похапцем вдихаю теплий запах млинців, аби повернутися назад, на свою табуретку на кухні. А, це труба. Вау, оце так спецефекти.

Поглядаю на бабусю: вона уважно слухає, її спина згорблена, її великі очі дивляться у вікно.

Я не знаю, про що вона думає. Але її фігура зараз така самотня.

Ось це ревіння труби… Чому від нього так тривожно? Воно повертає мене до книжки, яку я читаю. Воно нагадує про монстра, який живе в недосяжних глибинах, і щороку, в туманну пору, чує звуки, призначені мореплавцям, і думає, що це реве істота, така сама, як і він.

«Звук Туманного Горна з’являється і зникає, (…) і ти стримиш із замуленого дна океану, і твої очі розширюються, як лінзи камер, і ти підіймаєшся, повільно, повільно, бо в тебе на плечах цілий океан».

Складаючи в судочок млинці (та я все не з’їм – та подружок пригостиш), бабуся питає, чи готувала я щось за ТИМИ рецептами.

О, ТІ рецепти. Бабуся заходилася виписувати їх усі, щойно бачить по телевізору чи в газеті. Зошитів уже набрався чималий стос, який вона віддала мені.

– Ба, не тре’, – казала я. – Мені зручніше знаходити в інтернеті. Якби це були твої рецепти… або прабабусині… або хоча б перевірені, за якими ти вже готувала.

Та щоразу, приїхавши в гості, я бачу, як вона пише, вкотре кажу, що не треба, і брешу, що десь зберігаю її зошити.

Старанним почерком вона вносить ці записи, мабуть, годинами. Із газет вирізає фото страв і вклеює на сторінки. Веде окремі зошити із супами, окремі – з салатами та закусками, окремі – про солодку випічку. У пакет із макулатурою вони лягають всі разом, упереміж із коробками з-під печива.

– Ні, не готувала.
– Давай дам тобі рецепт шоколадної пасти, яку я сьогодні зробила.
– Давай, – перевірений рецепт мені підходить, і я занотовую його в телефон.

Бабуся живе сама. Коли я піду, вона подивиться серіал і новини, а потім почне новий зошит.

«Потрібно рухатись повільно; якщо різко підіймешся на поверхню, ти вибухнеш».

– Як там Даша?

Мовчу. Віднедавна я не розповідаю бабусі нічого про своїх подруг. Відтоді, як вона подала голос у питаннях мого особистого життя. Цей голос виявився ревінням, і я з жахом закрила вуха.

З бабусі, яка водила мене малу в єдиний у місті музей та радила прочитати «Собор Паризької Богоматері», вона перетворилася на дорослу жінку, що вигадує теорії змови та говорить болючі речі про моїх близьких.

Вона для мене змінилася. Нам не стало про що говорити.

– Як там Даша?
– Все добре, – кажу я.

«І маяк кличе тебе, його довга шия, як і твоя, височіє над водою, і тіло схоже на твоє, і, найважливіше, голос – такий, як у тебе».

Телефонує мама.

Ми двоє – я і мама – найближча бабусина рідня. Коли питаєш її, як справи, вона відповідає: “Аби у вас усе було добре. Я щаслива, коли ви щасливі”. Іноді бабуся випадково називає мене “доця”.

– Ба, я зустріну маму з автобуса, і потім до неї.
– Може, залишишся на ніч, а до матері завтра?
– Та ні, ба. Я поїду.

Кружляючи кімнатою, збираю свої речі. Так. Книжка. Куртка. Ноут. Чую протяжне ревіння, воно наповнює кімнату і мене. Завмираю наляканою мишею. Що це?.. Позаду скрипить підлога. Я обертаюсь і підстрибую від несподіванки: кілька секунд тому бабуся була на кухні, а зараз вона тут, переді мною, і загороджує прохід у коридор. За нею клубочиться сірість. Я принюхуюся: горілим не пахне. Схоже, це туман, який вийшов із кухні разом з бабусею і став іще густішим.

Бабуся нічого не каже. Тільки дивиться на мене зі злістю. Зрештою бере ноутбук у мене з рук і кладе назад на столик. Руки її тремтять.
Мені стає тривожно. Я здогадуюся, чому вона злиться, але не пам’ятаю, аби бачила її в такій німій агресії, що видає себе ледь помітним смиканням губ. Я підхоплюю ноутбук і поспіхом намагаюся запхати в рюкзак. Бабуся його вихоплює і грюкнувши повертає на стіл.

Моє серце калатає.

Бабуся нічого не каже.

Я не питаю.

Я прямую до дверей.

Я знову чую це огидне ревіння. Потім – поштовх, і я вдаряюся об стіну плечем.

Я не дивлюся на неї. Мені страшно, я хочу піти.

Я пірнаю в коридор.

Відчуваю, як вона хапає мене за руку і тягне назад. Намагаюся вирватися, а пальці вчепилися й тримають, ніби кам’яні. Так ми боремося кілька хвилин; клубочиться туман, і мені важко дихати. Вона мовчить, і я не питаю. Звідки в неї стільки сили? Я хочу плакати.

З відчайдушним риком я вириваю руку і з силою б’юся об вхідні двері. Сюди! Швидко повертаю ключ, клац, іще раз, натискаю на ручку та штовхаю двері. І тут на мене налітає хтось, а двері з диким відлунням вдаряються об сусідські.

Мене приголомшує все: холод під’їзду, повітря, насичене киснем, цей гуркіт, ця раптова поява сусідської дівчини. Я спиняюся.

«Наступна хвиля мовчання була такою напруженою, що ми чули наші серцебиття».

Я обертаюся. «Монстр зупинився і завмер. Його велетенські очі-ліхтарі блимнули». Рот бабусі розкрився. «Звідти вирвався гуркіт вулкана». Їй вистачило секунди, аби кинутись на мене, вчепитися кігтями у плечі. Її обличчя так близько, що я розрізняю мокрі волосинки, які прилипли до лоба та щік. Я розрізняю сині річища вен. Бачу «очі, повні гніву та муки».

Я хапаю її голову і стискаю щосили. Я так близько, «велетенське око на її змученій голові виблискує переді мною, як казан, у який я могла би з криком упасти». З моїх очей бризкають сльози. «Туманний Горн закричав; монстр закричав». Я закричала і з силою вдарила її головою об одвірок. Ще, і ще. «Сталася тисяча струсів мозку». Врешті я розслабила руки, і тіло важко опустилося на підлогу.

«Вежа впала».

Я опустилася слідом. Я «…стояла на колінах, поки мій світ вибухав». Все сталося так швидко.

Я дивилася на закривавлену мідь волосся. Це я зробила. Так… просто. Усвідомлення накочувалося, як здоровенний валун. Я була немовби прибита додолу руїнами чогось важливого.

Я заплющила очі.

Не знаю, скільки я так стояла.

Розплющити очі мене змушує плач. Я чую схлипи сусідської дівчини, сповнені жаху, і протяжне виття. Я відриваю погляд від картини своєї трагедії, обрамленої закривавленим одвірком.

Дівчина сидить калачиком біля перил. Її тіло здригається з кожним схлипуванням. Її долоні в крові, і вона тримає їх перед собою, дивлячись немовби на чужі. Я опускаю очі. Мої долоні теж у крові.

Я підходжу до дівчини, обережно обіймаю й допомагаю встати. На її руці та плечі помічаю порізи; вони ще кровлять. Біля входу в її квартиру бачу ніж. У темній глибині коридора – тіло чоловіка. Чомусь звертаю увагу, що в нього теж кучері, тільки темні.

Ми повільно спускаємося сходами, виходимо надвір. Ідемо. Кудись.

Я не відчуваю нічого. Усвідомлюю лише уривки того, що бачу. Ніби дивлюсь на батальну сцену в музеї, і мозок сприймає лише окремі деталі.
Лежить жінка. Руки її зігнуті неприродно.

Інша жінка. Вона стоїть далеко, але дивиться прямо на нас. Її обличчя нічого не виражає, руки й футболка в крові, дихання глибоке й важке, ніби після швидкого бігу.

Чоловік. Він сидить на лавці, тримаючи на руках дівчинку. Обіймає її, притискає до себе, цілує в лоба, щоки, і схлипує, схлипує. Дівчинка не ворушиться. Її рука неживим манекеном звисає додолу.

Я сідаю на лавку поряд.

«Я просто сиджу там. Аби тільки я могла щось сказати».

…
У містечку К. N-ної області сталася трагедія. Про хвилю жорстоких нападів на людей повідомляє місцева поліція. Наразі зафіксовано 118 заяв від жертв і 15 щиросердних зізнань. Щогодини поліція фіксує нові звернення. Усі інциденти сталися вчора, між сьомою та восьмою годинами вечора. Частина з них закінчилася летально.

Ці випадки об’єднує кілька дивних деталей, повідомляє речник пресслужби поліції М. М.. Усі жертви – члени сімей нападників або їхні близькі знайомі. Зі слів жертв, яким вдалося вижити, – до інциденту нападники не виявляли схильності до насильства. Є повідомлення про гучні звуки, схожі на звук труби, які було чутно в різних частинах міста перед нападами. Прихильники теорій змови також кажуть, що в той вечір спостерігали в небі образ, схожий на вежу, яка світилася. І нібито під час хвилі нападів вежа зруйнувалася.

Адміністрація N-ної області закликає не панікувати й дотримуватися правил громадського порядку. Немає підстав очікувати на повторення подібної хвилі в сусідніх містах. Однак до завершення розслідування рекомендовано застосовувати засоби індивідуального захисту: беруші або навушники. Детальні рекомендації будуть оголошені додатково.