Ілюзія близькості

Чучух-чучух… Чучух-чучух…

Вагон потягу ритмічно хитається з боку в бік, наче заколисуючи чисельних втомлених пасажирів, що їдуть у своїх справах. Втім, спати в таких умовах можуть або щасливі власники сидячих місць, або ті нещасні, що майже дійшли межи виснаження. Часом здавалося, що сам потяг з якимось збоченим задоволенням штовхає сонних людей одне на одного, на той вогнегасник у кутку вагона, на стіни, на поручні, щоб черговий пасажир не пропустив зупинки. Чи це залежить від машиніста? Може в нього був кепський день, а може просто недосвідчений і надто сильно розігнався, щоб потяг прибув згідно з графіком на платформу?

Потяг різко гальмує, знову. Салон наповнюється скреготом, а миттю потому — невдоволеним гомоном та спорадичними “Вибачте!” та “Обережніше!”

— Станція “Театральна”! — лунає механічний чоловічий голос з динаміків. — Перехід на станцію “Золоті ворота”!

І відкрилися брами Геєни, вивергаючи з пекельного від жару десятків тіл вагона пасажирів назустріч щільним лавам тих, хто очікував на пероні своєї черги. Людський потік безапеляційно й грубо виривав слабких і виносив геть.

— Ну прапустітє, дайтє вийті!
— Дозвольте пройти!
— Жєнсчіна, нє толкайтєсь!

Не встиг останній з тих, хто виходив, бодай занести ногу над пероном, як нестримна орда увірвалася всередину. Розпашілі від теплого зимового одягу тіла штовхали одне одного, пасажирів у вагоні, сварилися і трамбували одне одного — навіть телефон не дістати, щоб втриматися на ногах. Без того сухе, розпечене повітря наповнюють запахи поту, дешевого шкірзаму, синтетичної тканини та пропахлого їжею одягу, не кажучи вже про піт.

Зводжу разом високий, пишний комір камуфльованого бушлата старого зразка, щоб бодай трошки врятуватися від цього смороду, аж тут до носа пробивається ледь вловний запах жіночого парфуму, а людська маса випльовує з глибини назустріч мініатюрне, перелякане диво.

Невисока й тендітна навіть у зимовій куртці, чи то перелякана, чи то розчарована, дівчина влетіла прямо в мене, рвучко притиснувши до рук телефон.

— Вибачте! — випалила вона.

Принаймні, швидше за все це вона сказала, судячи з руху губ.

— Обережно, двері зачиняються! — ожив динамік. — Наступна зупинка – станція “Хрещатик”, перехід на станцію “Майдан Незалежності”.

Дивлюсь на неї з висоти свого, в цілому, середнього зросту й стикаюся з геть переляканим очима: мало кому захочеться опинитися під поглядом більшої й сильнішої за тебе людини, в якому можна прочитати хіба роздратування та холодну лють. Особливо коли їдеш в метро у військовій формі — люди не тільки будуть триматися від тебе якнайдалі, а й відводитимуть очі, варто лише зиркнути на них.

В мене склалося враження, що дівчина вперше опинилася в київському метро у годину пік, настільки відірваною від реальності вона виглядала. Добре вдягнена, охайна, але абсолютно розгублена. І без навушників, а з її моделлю телефона цілком могла б собі дозволити їх.

Подальші роздуми перериває активний рух океану тіл, що затискає слабших у лещата. Знову лунають прохання, образи, вигуки, роздратоване цокання язиків, що тонуть у гуркоті коліс та завиваннях вітру. Щільно напхана людська маса, як шпроти в банці, чимось нагадує рідину – будь-який рух потяга хвилею проходиться від голови до хвоста. Найбільш далекоглядні пасажири полізли прориватися до виходу, мало не з боєм.

— Давайте поміняємося, — нахиляюся до вуха дівчини й перекрикую какофонію звуків навколо.

Вона майже відсахнулася від переляку, але наступної миті ствердно киває й починається квест. Тримаючись за край сидіння, докладаю сил, щоб відштовхнути від себе якогось чоловіка, поки незнайомка спритно займає моє місце.

Ну що, лицар у “дубку”, потішив своє его та прагнення до фальшивого альтруїзму? Чи тобі справді стало шкода незнайому дівчину з акуратним манікюром та “айфоном”, яка б в житті на тебе не подивилася? Одну з тих, при появі яких в тебе сіпається око від роздратування?

І завжди, коли внутрішні демони егоїзму рвуться на волю, я глибоко вдихаю і кажу: “Так правильно”.

Світ жорстокий і несправедливий тому, що його населяють жорстокі та несправедливі, егоїстичні люди, які перекроюють тканину реальності на свій смак навіть не усвідомлюючи власної влади над нею.

Переставляю рюкзак, впираюся руками у стіну вагона, розхристаний, спітнілий, пропахлий синтетикою паршивої форми, аби лише не бути розчавленим натовпом і вберегти це мале світловолосе дівчисько, що дивиться на мене з сумішшю страху, здивування та безмежної вдячності.

Час летить як потяг по тунелю, але уникнути наступного випробування не вийде. Гальмує потяг, прокидаються пасажири, згадуючи, що їм взагалі-то виходити, а динамік виголошує:

— Станція “Хрещатик”! Перехід на станцію “Майдан Незалежності”.

“Окуні” згадують, що їм треба на вихід, тож вони з завзятістю плавців батерфляєм прокладають шлях попри невдоволення та роздратовані вигуки інших пасажирів, стикаючись з людським цунамі, що затоплює крихти вільного простору. Але я, загартований щоденними вояжами на навчання змалку, стримую навалу.

Душно й спекотно від жару десятків тіл, потяг тільки розганяється, ще й доводиться стояти в позі. І так буде до самої “Лівобережної”, де частина нарешті вийде.

З цікавості опускаю очі вниз і майже одразу шкодую про це, бо стикаюся з поглядом дівчини. Показово відвертаюся, аби не налякати її… Чи просто тому, що не хочу, щоб вона зрозуміла, що я на неї дивився?

Поштовх, скрегіт гальм — і всіх рвучко кидає вперед, настільки сильно, що втрачаю точку опори й навалююсь на сусіднє тіло. Люди втрачають рівновагу, падають, сваряться, перепрошують одне одного, а я зависаю, наче в польоті, з кумедно простягнутою до поручня рукою… А тримає мене на ногах тендітна дівоча рука, схопивши за форму.

Потяг сповільнився, повертаюся в рівновагу, як той маятник, відштовхуючись у зворотний бік, але знову незнайомка притримує мене, іншою рукою схопившись за поручень. Схиляю перед нею голову на знак вдячності й ловлю кволу усмішку…

— Станція “Арсенальна”, — проголошує неживий голос.

Вона не відпускає, тримається так, наче я сам поручень. Аж пальці розтискаються, ковзають невпевнено по грубій тканині на грудях… З цікавості затримую погляд і таки звертаю увагу на почервонілі очі та “мішки” під ними. Плакала? Посварилася з батьками чи з хлопцем? Проблеми на навчанні? Чи на роботі? Визначити точно неможливо. Та і яке моє діло, якщо рано чи пізно хтось з нас вийде на зупинці й наші шляхи назавжди розійдуться?

Але коли дівчина притискається до мене й обіймає, я не опираюся, ні тікаю і не відштовхую її попри справжній ураган геть протилежних сильних емоцій: від люті до переживання.

Що може підштовхнути когось у наш час просто так взяти й обійняти геть незнайому людину, вчепившись у неї, як за той поручень?

“Мабуть, в когось був зовсім лайновий день”, — холодна логіка вгамовує срач мятежної душі.
І, наче виконуючи вирок суду, невпевнено і делікатно обіймаю її.

Ненавиджу в собі цю слабкість, сентиментальність, схильність розчулюватися й співпереживати людському горю. Будь моя воля — випалив би давно подібні потяги розпеченим залізом, бо в непохитній та неприступній фортеці холодної логіки з’являється шпарина, вразливість.

І все ж, я їй піддався, хоч і дишу повільно та глибоко, аби не видати хвилювання.

У маленький краєчок вікна видно освітлену ліхтарями набережну Дніпра, вогняні ріки автомобілів, що, подібно гірляндам, прикрашають правий берег… Ніколи не вмів цінувати ці краєвиди, але зараз чомусь заглядаюся, закарбовую деталі в пам’яті.

— Станція “Лівобережна”! Вихід до міської електрички.

Нарешті у вагоні стає трошки просторіше, а морозне зимове повітря приносить з собою трішки свіжості. Здається, ось він, кінець цієї мінливої та ілюзорної ідилії, але вона все ще тримається за мене, притиснувшись до грудей.

Що ж, нехай.

Але навіть на шляху до кінцевої станції незнайомка тримає мене в міцних обіймах.

— Зараз буде кінцева, — тихо кажу їй на вухо. — Треба виходити.

Близькість стає історією, а ми затягуємо шарфи навколо облич і застібаємо верхній одяг так, наче нічого не сталося, як якісь горе-коханці, друзі з привілеями.

Перон зустрічає прохолодою зимового повітря та свіжістю, що зганяють сонливість і втому. Ще трошки, кілька хвилин — і зможу тішитися гарячим чаєм та домашнім пирогом.

Відкриваю двері у вестибюль і звично притримую їх, знову зіштовхнувшись поглядами з незнайомкою.

Цікаво, куди їй?

— Стривайте!

Майже відчайдушний дівочий вигук долинає вже на пішохідній доріжці, що тягнеться до зупинок громадського транспорту. Слід іти далі й не зважати, але щось зупиняє, тож розвертаюся й знову стикаюся з нею. Навіть у напівмороку, під світлом ліхтарів, можу розгледіти рум’янець на щоках та переживання в очах.

— Дякую, — каже вона спустошено і полегшено водночас.
— Це зайве, — відмахуюся несерйозно. — Нема за що.

Розвертаюся й намагаюся піти. Несила дивитися в ці великі очі, на цю тендітну постать, яка невербально буквально благає обійняти дівчину, прошепотіти їй щось романтично-миле й відвести кудись у тепле, затишне місце, пити гаряче какао під ковдрою за переглядом серіалів. Так зазвичай все відбувається у серіалах, аніме та дорамах.

— Стривайте! — вигукує вона, підбігає, невпевнено і водночас рішуче хапає за край рукава. — Може… Ми можемо ще трохи пройтися разом?
— Ким би ви не були й що б ви не хотіли, я не зможу вам дати те, чого ви хочете та заслуговуєте. Наші шляхи розходяться тут.

“Можливо, я про це пошкодую, але це правильний вчинок”, — вже подумки додаю.

Безжальний Логос, натренований травматичним досвідом минулого, жертвує меншим заради збереження емоційної стабільності, відсікаючи джерело вагань та душевних потрясінь.

Чи жорстоко це відносно неї? Можливо. Але це точно милосердніше, ніж розчарування від подальшого нашого спілкування. Не варто прив’язуватися, навіть на рівні симпатії, до сторонніх, незнайомих людей.

Закриваю шарфом обличчя, відвертаюся та йду геть, назустріч зимовому мороку та снігопаду. Можливо я сховав обличчя від погляду дівчини, але точно вже не забуду цю історію, яка знову й знову виринатиме в пам’яті, наче дорікання черствості та жорстокості.

Зрештою, все наше життя — одна суцільна черга розчарувань та жалю за вчинками які зробив. Або не зробив.

Тому я давно привчив себе не шкодувати про зроблений вибір, яким би він не був.