Mortis vocatio

Це був найстрашніший і найогидніший досвід у моєму цілому житті, розповідаючи про який все ще холоне кров, все ще в п’янкій тривозі оперізовується серце. Ви можете думати, що я божевільна, і що моє зскаженіле сприйняття не становить ніякої суттєвої цінності, але я все ще в змозі переказати свою історію в такому самому вигляді, в якому я її і пам’ятаю.
З якоїсь причини, яку пригадати не дає моє теперішнє становище і спантеличеність, я опинилась у квартирі мені не знайомій: вона була дуже маленька, буквально одна кімнатка, пак це було ліжко, коридорчик з дверима, які не зачинялися на ключ, і маленькою кухонною плитою біля стіни.
Перший час я жила сама в цьому тісному саркофазі, який тиснув на мене своєю мізерністю, брудом і пустими стінами. Одного дня, у двері, що неможливо було зачинити, хтось постукав, і цей звук донісся мерзенною какофонією до моїх вух, відлунням самого пекла. Можливо Вам, любий читачу, все це здається веселою витівкою і аж ніяк не страшним видовищем, маю вам сказати, що мої барабанні перетинки немов сказилися, а спотворені звуки не відповідали дійсності, здавалося, немовби виходили із світу потойбічного, охололого. Як би серце моє не стискалося, як би мені не хотілося провалитися під землю і ще глибше поринути у забуття і самоту, я встала і підійшла до дверей.
Над дверима було невеличке віконце, крізь яке можна було побачити гостя в загальних його рисах. Однак, що я там побачила не піддавалося поясненню і здоровому глуздові.. переплетене якимись серветками, немов пап’є-маше, обличчя, з двох отворів якого стирчали очі, з якимсь гнійним наливом; ці очі випалювали своїм поглядом, вижирали душу, викривляли ясну картинку розуму. Ця істота, як мені здалося була жінкою, і проговорила мені своїм моторошним, скрипучим і якимсь неживим голосом, запитала хто я, і настирливо почала набиватися мені у сусідки, намагаючись щораз палкіше мене вмовити. Що раз як її, переплетена, бульбообразна макітра з гнійно-жовтими очима підсувалась ближче до дверей, а її криві пазурі чіплялися в ручку, тим більше моє серце готувало мене до неминучої скорої смерті.
На мій великий подив і щастя, після короткої відмови, особа не стала силою вдиратися до моєї оселі, вона із булькотливими звуками розвернулася і пішла геть. Але в той день моє спокійне існування немов пішло разом із нею. Щоденно я не могла спати, щоразу дивлячися на свої поламані двері, думаючи, а що як воно повернеться, що як це осатаній сон, який я бачу і завтра я перетворюся на одну із локальних мешканців, на одну із тих опудал.

Пройшов тиждень моїх страждальницьких зітхань в цій квартирі, чому я не могла її покинути, запитали би ви, а я не знайшла би на то відповіді: щось тримало мене тут так сильно, що я навіть не полишала межі своєї кімнатки, це було щось із величною силою зла. З кожним другим днем тут відбувалися все дивніші й дивніші речі, квартира ставала дедалі більшою, немовби готувалась до прийняття ще одного жильця. Стіни розширювалися, кімнати додавалися, подеколи самі собою з’являлися меблі.
І згодом, я прокинулась не від звичного холодного вітру з вулиці, не від зітхань, жахів видінь і того жовтого гнійного ока, а від теплоти чиєїсь руки на моїй щоці. Коли до мене врешті надійшло усвідомлення, я широко розплющила очі, готуючись до гіршого, проте там стояла моя усміхнена матір, її руде волосся спадало на плечі і блистіло благородною сивістю. Своєю присутністю вона змусила мене ще більше засумніватися в своїй розсудливості та можливому фактичному навіженстві. Але, о Господи, вона дивилася на мене так любо, так щиро і тепло, що мені не хотілося думати загалом, лише б подовше пробути в її компанії, подовше відчути прихильність знайомого обличчя, відчути теплоту живого тіла. На невеликому дивані сидів також мій батько, і дивися в екран маленького телевізору.
Згодом, з приходом вечора ми всі втрьох почули невеликий скрегіт, який відносився зі сторони дверей, нагадую, вони не закривалися нормально, їх не можна було причинити повністю: вони трималися на невеличкому підставному шматку дерева. Звук був такий, неначе хтось намагався відкрити ті двері, що насправді, не становило ніяких труднощів. Підійшовши ближче, загледівши в маленьке віконце над дверима, я побачила презентабельного чоловіка, точніше його тінь, чорний образ його шляпи.
Боже, що ж сталося, коли ми відкрили ті двері, мені відразу хотілося розридатися.. чоловік виглядав ще гірше ніж та жінка з перемотаним обличчям, мені не описати той жах, і те остовпіння, яке я відчула. Його голова і тіло було настільки сильно покрите жировими складками, що здавалося безформним, його товсте, спотворене обличчя було брудне, поза ним блимотіло якесь темне світіння, і всі кольори враз стали монохромні.. загубили свою яскравість: наче сама смерть нанесла візит. Він був в якомусь, м’ясницькому вбранні, від нього тхло кров’ю і смертю. Він побачив мене, матір, і ступив за поріг, потім побачив батька і щось невдоволено пробелькотів, його слова були із натяком на те, що він планував знайти тут якийсь романтичний зв’язок, так би мовити невістку для себе.. щоправда побачивши, що в цій хаті вже є чоловік, відступив назад, але не пішов. Далі він почав щось ще говорити, що я вже не пригадаю, оскільки розум мій почав затуманюватися, мій переляк був занадто сильним, що породив шок, який в свою чергу, породив забуття. Батько його виштовхав.. на щастя. Бувши за своєю породою людиною безбожною, я повірила в існування Сатани. Я почувалась так беззахисно, за дверима, які не закривалися і загалом не мали ключа, пам’ятаю лише риб’ячий сморід, прикру розгубленість і сльози, гіркі сльози, що довели мене до стану зомління.