Аврора

Останні роки моє життя нічого прекрасного, схожого на рай не нагадує,
в принципі, як і у всіх моїх людських товаришів. Останні тижні я відчуваю
постійні болі в моїх нирках, таке враження, нібито щось обпікає всю мою
поясницю палаючим вогнем. Мабуть, я перепила за своє нікчемне життя
занадто багато чортового грузинського червоного сухого. Але я пішла далі і
замість того, щоб звертатися до лікарів, почала вживати кетамін. Колола його
собі в вени, зазвичай усі уколи знеболюючих болючі, але цього разу біль при
вводі голочки заставляла ахати і підстрибувати. Рана нагадувала бородавку,
роздуту кулю на моєму худощавому сухому передпліччі, а після цього мене
наближало до Землі Обітованої, царство Морфея видавало мені ексклюзивні
квитки. Дихати ставало все важче і важче, а очі споглядали мою кімнату як
вагон бронепотяга, що розгойдується в глибинах моря моєї свідомости і я
прилягала на своє ліжечко, щоб поніжитися. В приголомшливих
різнобарвних снах я літала як колібрі і збирала собі образи, які у вигляді
фотокарток через дзьоб носила та клала у свою «Книгу образів». Ці образи
допомагали мені потім робити свою справу – писати вірші. Для мене вірш – це
про лаконічність і можливість через свою творчість скласти у форму, скласти
до купи буквочки, це не гірше математичних формул, це дисципліна. І ось,
коли я виходила зі спекотної пустелі, я знову сідала на старий радянський
розкладний стіл, схожий на поліровану фанеру і занурювалася у купу листків
формату А4, білий папір шорстко терся об мою шкіру, поки я намагалася
товстою шариковою ручкою виписувати свої задумки, все чиркаючи і
чиркаючи те, що в мене не виходило ідеально записати. Мене переривали
дзвінки тим, кому я залишала анкети, а як згадаю той матеріал, що він
постійно повторювався день у день. Холодними вечорами я сиділа біля
батареї, спершися на неї спиною в синій лляній сукні і розбиралася з тим, як
надіслати листа зі своїми віршами. Я лизала куточки і клеїла марку клеєм
«ПВА», а віртуальні вимоги змушували мене сидіти на твердому дерев’яному
стільці і переписувати у «ворд» написане, щоб потім разом з особистими
даними послати на літературні конкурси вельмишановним журі. Але одного
разу я дуже здивувалася, тому що раптом тема розмови, яку я на
підсвідомости автоматично прийняла за чергову спробу заробітку, почала
завертати не в те русло, що я його у являла, і це навіть не були мої родичі чи
якісь товариші з університету.
– Мені дуже сподобалася ваша публікація в збірнику віршів
видавництва «Чорти і янголи», що недавно вийшла, я хочу похвалити
і виразити величезну подяку за такий життєвий і водночас
гостросоціальний вірш про фермерку, знаєте, я теж власник
невеликого видавництва, ми швидше самвидав, що існує за кошти
меценатів, за рахунок донатів та грантів, і ваш почерк і неповторний
стиль дуже нам би підійшов. Можливо, ви все ж погодитеся
зустрітися
і обговорити мою пропозицію в якомусь затишному місці за
чашечкою відбірної кави?
На пару хвилин, тримаючи свій смартфон, я затихла і скривила обличчя,
але розуміючи свої невтішні перспективи, я стиснула голосові зв’язки і
відповіла:
– Почекайте, але ж я навіть вас не знаю – сказала я зневажливим тоном
і пішла набирати гарячу ванну
– Прошу вибачення, мадам Олено, я не представився, ви можете
звертатися до мене Валентин – мовив він під дзюрчання гарячої води,
– можливо ви все ж можете обрати зручне вам місце і час, щоб
обсудити цю пропозицію.
Почалася хвилина мовчання, здається мені, що в той момент я відчувала
як ця хвилина породить і пізніше знищить усю матерію створеного всесвіту,
усі закони, що відомі жителям цього всесвіту …
– Я б хотіла, швидше за все, не прийміть це за жест того, що я одразу
буду згодна, але я б хотіла зустрітися, біля станції метро «Петрайна»
в п’ятницю вечором, о шостій годині вечора, звісно, якщо ви не
проти…
– Ой, Олено, я звичайно ж не проти і вважаю, що ви обрали той час,
який підходить не тільки нам обом, але і, мабуть, цілому світові, бо
я впевнений що з такими мисткинями як ви він буде обов’язково
врятований, від вірусу цинічної бубонної чуми…
– У вас прекрасні аналогії, Валентине, але я б хотіла рятувати світ
швидше від сибірської виразки, особливо її кишкової форми…
– Олено, ви чарівно володієте талантом зацікавити співрозмовника, і я
розумію, що турбую вас доволі сильно та відволікаю вас від справ,
прийміть, будь ласка, мої вибачення, та звичайно ж подяку за те, що
приділили увагу моїй пропозиції, а головне – погодилися на неї,
тому, щоб не гаяти ваш дорогоцінний час, я відлучусь і буду чекати
вас на тому місці і в той час, який ви вказали. До зустрічі та
хорошого вам вечора!
– До побачення добродію – нервово і з викривленою посмішкою
промовила я і кинула слухавку, відкинула телефон та схопилася двома
долонями за голову, відчуваючи сильну паніку за своє майбутнє…
Я ледве прокинулася цього ранку, ось вона – п’ятниця, промені ледь
помітного пізнього осіннього світла прориваються крізь штори,
сліплячи при цьому мої риб’ячі червоні стомлені очі. Вії зліплені
жовтизною та хочуть відчути хлоровану воду з крану, щоб знову
прийти
в себе. Я довго ніжуся в ліжечку з надією встати і почати свою
щоденну рутинну роботу.
І ось я встаю, одягаю панчохи, плісировану спідницю і блузочку
у клітинку, щоб зайти в санвузол і руками вмити своє жахливе бліде
обличчя, з якого проступають сині судини і червоні капіляри,
дзеркало – це проєкція моєї ненависти до себе. І ось я заходжу на
смердючу кухню, де купою в раковину звалений шмат посуду –
невже це моя кара Божа? Але я знаходжу в собі сили двома руками
сколоти брудний горіх, кокон якого в дріб’язку звалиться на немиту
підлогу, його м’якоть буде насолодою для мого стравоходу, я жую
його і дивлюся на старі радянські вікна вкриті конденсатом, я
помічаю кожну тріщину в облізлому дереві, кожного жука за
шибкою, який помре цією зимою. Лише чашка кави з смердючою
цигаркою, що посилить мій хронічний бронхіт, врятує мій рівень
дофаміну, я зап’ю кавою ще й транквілізатор бензодіазепінового
класу, щоб повністю заглушити душевний біль. Сьогодні ж у мене
важлива зустріч, тому я намагатимуся зібратися з силами.
Накопичити їх допоможе моє улюблене заняття – я піду лежати в
своє ліжечко, на свою улюблену шовкову постіль, усіяну
рисуночками троянд різного кольору. Тут я і поставлю будильник на
своєму мобільному і засну міцним сном…
… Сонце світило дуже яскраво, переливаючись у моїх оченятах
своїми бліками, а я їхала на своєму велосипеді по асфальтованій гарячій
вулиці, проїжджаючи квартали різнобарвних будиночків, новобудов і
старих дерев’яних корпусів з трикутними візерунками на карнізах. І
раптом звідки не візьмись з неба, немов як з відра, полилася величезна
купа важкого як метал дощу, блискавки пронизали всю окраїну як
вибух
«Супернова», «ультраблазар», «меґаквазар». Мене, а особливо мій мозок
і прекрасний велосипед чорного кольору, морально розплавило, в
тумані я зависла з рулем у повітрі, а рама кудись зникла, в невагомости
я намагалася поворухнути своїм тілом хоч якось, але нічого не вийшло,
і величезна вантажівка «Белаз», ламаючи весь асфальт, збила мене
ззаду і я влетіла в тин якоїсь хати, де на моє кроваве м’ясо ще й
загавкав пес породи лабрадор. Я явно помирала і останнє, що я
побачила, це те, як мене по черзі цілують в щоки всі старі товариші і
батьки, а потім всі вони після свого акту любови забивають мене до
смерти – хто кулаками, хто важким камінням і помаранчевою цеглою…
Прокинулася з важким вереском, тремтяче тіло обливалося
холодним потом, не рухаючись у ліжку з безнадійним поглядом я
дочекалася дратуючого сигналу будильника. Я ніколи не висплюся…
Ледь дійшла до ванни і вмивала все своє тіло у поті теплою водою, а
потім ретельно вимивала локони свого волосся і постійно думала про
свою екзистенційну кризу. Паразити і сутности в голові заважали мені
жити ще більше, ніж болючі хворі органи мого помираючого тіла…
І ось, в червоній синтетичній сукні і кашеміровому пальто сірого
кольору я вийшла на вулиці, протоптуючи хриплий, як мій
хворобливий голос, сніг. У теплому метро, відчуваючи натовпи
відчужених містян і гостей столиці, я стояла і чекала світла, щоб його
подав перший вагон зі стомленим машиністом. Автоматично, відчувши
вітер вагонів, я прижалась кулачком до своєї сумочки і приготувала
ноги, щоб влитися в колективний хаос рутини і встигнути сісти на
вільне місце, що мені і вдалося. Моя короткострокова ціль збулася і я
тепер зможу розглядати взуття пасажирів, які розносять брудний потоп
топленого снігу, що фарбує бежеву підлогу в бурий кислотний колір…
Бездумно йдучи з натовпом до виходу з метро на потрібній
станції, я зрозуміла, що варто буде ще раз подзвонити, адже я навіть не
знаю як Валентин виглядає у реальному житті, яке з обличь людських
мас він собі обрав, яка гримаса відображатиме його характер. І ось я
вийшла на зустріч невідомому, притримавши дверцята метро для тих,
хто поспішає ззаду. Яким же було моє здивування, коли я побачила як же
впевнено мені на зустріч прямує чоловік середньої статури, достатньо
високий, одягнений в сіру куртку і чорні джинси, утеплені чорно-
червоні кросівки. Його коротка акуратна зачіска чорного волосся з
побритими скронями начебто сіяла якоюсь аурою навіть з-під темно-
блакитної шапки, наче він щойно вийшов з цирульні. Його обличчя
було витягнутим, очі карими, він мав довгуватий ніс і вузенькі стиснуті
губи…
– Олено? Сподіваюся, це ви, – мовив він, знімаючи руку з планки
рюкзака червоного кольору і протягуючи її мені.
– Звісно. А ви, я так розумію Валентин. Приємно познайомитися, –
потиснула я руку з ніяковілим блідим непофарбованим обличчям і
сильними темними мішками під обличчям, на які я дивилася в
дзеркало зранку і ненавиділа свою зовнішність…
– Знаєте, в цих чудових місцях, з красою архітектури, такої сили
красою, як ваше довге руде волосся, є кав’ярні, де б ми могли
обговорити договір, і звичайно ж, кава буде за мій рахунок. Ходімо
ж, і можете звертатися на ти, пропоную перейти на такий рівень.
– Знаєте, Валентине, я тут бачила дуже мало фасадів такого кольору
волосся, як у мене. Дякую за ваш комплімент, але вибачте мені,
підлизування я за кілометр бачу. Ходімо, але будь ласка, нехай
дорога дог кав’ярні буде в тишині, як тепер, заплатиш за мене в
красиво
облаштованих генделиках ? Граєш на тому, що я бідна і ледь
виживаю, обравши собі такий важкий шлях?
Зовнішня фізіономія чолов’яги вмить змінилася, а по рухам його
адамового яблука було видно, що я доставила йому радіоактивний слід і
тепер він або заразиться променевою хворобою і піде разом зі мною, або
ж кудись втече. Він раптом зареготав зі всієї сили, лякаючи пасажирів
метро мефистофельським діапазоном звукових хвиль. Мені захотілося
дати йому смачного ляпаса, лишень би не чути цього дурного сміху,
найгіршого з коли-небудь почутих мною. Він заспокоївся через хвилину,
мабуть це був його таємний план убезпечити себе від моєї жахливої аури,
яка душить все навкруги. Я водночас люблю і ненавиджу людей, але в
цей раз все пішло якимось доволі вичурним чином, оскільки я відчула
одночасну огиду і часткову прив’язаність, не розуміючи взагалі як
вирішити ці психологічні протиріччя… Тим часом Валентин відкрив
свої напружені губи:
– Олено, я обожнюю жарти і чесно скажу, що не бачив людину з
таким ориґінальним почуттям гумору. Я готовий прийняти всі ті
умови, що ставив до цього, приймаю й твої умови, до кнайпи ми
пройдемось тихо, хіба що звуки міста і рипіння сніжку я прибрати
не зможу, ти мене вже вибач. Тож, ходімо?
У мене від стресу стався напад важкого кашлю, що його творив біс
хронічного бронхіту в моїх легенях. І замість того, щоб смоктати льодяники-
плацебо, я дістала з пачки папіросу, чиркнула барабаном та почала диміти,
піднімаючись по тротуару вузьких вулиць, крізь які проходила дорожна
бруківка, посипана солями, коричнева і обмерзла, а час від часу проходив
трамвайчик. Ще з дитинства я любила цей транспорт, коли на його «рогах»
іскрилася електрика, у мене загоралися очі та явно розширялися зіниці, а коли
я бачила жінок за кермом, то відчувала гордість за нас всіх, яких, на жаль,
вчать бути лялькою для чоловіка. Видіння переслідували мене всі ті 300
метрів дороги вгору, де по краям тротуару лежав брудний сніг, комфорт всім
нам забезпечують трударі, але найогидніше, коли якийсь виродок-
експлуататор виходить зі своєї іномарки, що вона у нього 20-а, а може і 30-а і
ходить по цій, очищеній людською працею доріжці до свого улюбленого
ресторану для жирування, поки всі робітники змушені відмовляти собі в їжі
через нестачу грошей. Поки я літала в орбіті своїх думок, ми дійшли і
Валентин, як «ввічливий чоловік», відкрив мені двері і крикнув: «Заходь,
Олено!». Я отямилася і навіть не відмовилась від його манер, хоча якби це
зробив якийсь інший чоловік, я б огризнулася. Запах обсмажених зернят
лоскотав ніздрі, але я продовжувала покашлювати, випускаючи всіх демонів
моїх легенів в атмосферу цього кафетерію. Меблі в стилі скандинавського
мінімалізму, звуки биття об сервізи та розмови змішувалися образами в моєму
мозку, але я все ж зняла свій верхній
одяг без допомоги Валентина і взяла пальто під ліву руку. Офіціант повів нас
до заброньованого ним столика. Цей чоловʼяга вдивлявся в мою червону сукню
і мені від цих поглядів холодило душу, вона заповнювалася бажаннями
штовхнути щосили цього чоловіка, але щось зупиняло мої рефлекси. Я
продовжувала кашляти і всілася на стілець, поклавши пальто з шопером на
інший. Ми розташувалися паралельно одне від одного.
Після довгої паузи, в якій я вслухалася у вир потоку людських розмов за
чашечкою гарячих напоїв, Валентин мовив:
– Як я вже казав, я власник фактично самвидаву, нам виділяють
непогані гранти і я хотів би запропонувати тобі роботу в нашому
видавництві як актуальної для нашого часу поетеси. За твої
неопубліковані раніше вірші ми будемо виплачувати тобі гонорар за
кожен твір, який пройде наш відбір в редколегії. Усе буде залежати
від твого виконання, стилю та кількости друкованих знаків, від 20 до
100$ в середньому.
Швидко, чітко і зрозуміло, я начебто на пару хвилин застигла у тумані
спогадів і переповнила себе гордістю, що нарешті мої вірші коштують
набагато дорожче ніж колись, але гострий кашель вивів мене з
меркантилістського трансу і я ледве вчепилася поглядом в карі очі
Валентина. Але тепер його очі наче змінилися у моєму погляді, вимір,
що був змінився і став для мене затишним, і я відчувала себе кошеням,
що давить свої лапки об маму-кішку. Я стиснула свої долоні у кулачки і
зажала їх об свою суконьку. Але тишу порушив сам Валентин:
– Олено, з тобою все гаразд? Я розумію, що рішення за тобою і
тобі треба його обдумати…
– Так, так все гаразд – тягнула я розмову, поки він протягував мені свою
візитівку на темно-синьому бланку.
– Візьми.
Але в нашу ідилію втрутився офіціант, що роздав нам меню і
запропонував зразу зробити замовлення:
– Мені зразу латте, а от пані буде…
Я подивилася на офіціанта з короткою стрижкою і рудим волоссям і мовила:
– Мені, будь ласка, капучіно і десерт у вигляді 200 грамів
шоколадного торту.
– У нас з шоколадних по назві чеський, вам підходить?
– Звісно.
Офіціант перепитав список ще раз, я автоматично кивала і дивилася в очі
Валентина, допоки офіціант не пішов від нас. Поки я намагалася розгледіти,
що там, у його всесвіті, самвидавник явно зашарівся, а в мене вже не було
енергії ставати червоною, максимум я могла бліднішати. Проте кашель знову
вивів мене вже з якогось екстаз-трансу і лівою рукою я прикривала обличчя,
а правою поклала візитівку в шопер.
– Валентине, а ти любиш квести ? – Запитала я і роздивлялася чи немає
випадково кільця на його пальцях. Його там явно не було.
– Олено, я не дуже тебе розумію.
– Ти взагалі сьогодні вільний? Якщо ти вважаєш мене поетесою такого
рівня, то мабуть і витратиш будь-який ресурс лишень би я
влаштувалася.
– Взагалі тобі пощастило, Олю, у мене були плани лише на зустріч з
тобою, але яким чином я тобі потрібен?
– Розумієш, я ж теж не дурна, додому до мене поїдемо, там ти і всі
документи підтверджуючі слова і покажеш, є ж наймані працівники?
Задій усіх, у мене теж є честь і згоди я ще не давала.
Коли офіціант приніс сервізи, я знову почала випускати свої легені
назовні, але побачила і те як іскриться всесвіт Валентина, як наче ми
були у двох просторах одночасно і ми не могли знайти конкретику
нашого спільного виміру. Мої внутрішні тенденції і лоскотання в
животі витісняли жагу до наживи, кожен з нас маскується під жертву,
але тут явно йде боротьба хижаків.
Валентин вийняв свій мобільний і явно став шукати підтвердження
своїм словам, а я глянула у вікно і мене приголомшило – над ілюмінацією
далеко в зоряному небі були смуги спектру червоного кольору, такі
яскраві і неймовірні, що я дозволила собі дитячий писк, після чого
оглянулася навкруги і люди в кафе раптом почали виходити на вулицю, а
сам Валентин роззявив свого рота від побаченого.
– Хутчіш! – Вскрикнула я, кхекаючи, – на вулицю ! Збираємося!
Ми стали неначе рідні і синхронно почали одягатися, Валентин пішов
на касу розплатитися, а я зразу вибігла надвір і підняла голову, щоб
споглядати аврору, яку ніколи у житті не бачила… Серед десятків роззяв
на вулиці до мене підійшов Валентин.
– Олю, давай поїдемо до тебе додому на таксі, все ж зручніше буде
споглядати це дивне явище…
Як близькі знайомі, я подумала, і звичайно ж погодилася, я вже не
сумнівалася, що Валентин шахрай, він оплатив поїздку в дуже
комфортній автівці, вся дорога знову заставила поринути в океан потоку
думок, який за масивами інформації не зрівнявся би з жодним
водоспадом у світі. Який же банальний вимір з капучіно і мерседесами,
аж нудить від цієї розкоші, нас заставляють гарно працювати, щоб
отримувати шматки кращої на погляд наших експлуататорів сировини…
– Радіація? Та ні, що ви, насправді це спричинили сильні магнітні бурі
– розповідав водій таксі баритоновим голосом.
І я, та, що застрягла у вимірі своїх думок, їх метафлуктуації і й не
сильно помітила, як уже ввійшла в свою квартиру з Валентином разом.
Поки ми зблизька знімали черевики, я погодилася без вагань працювати
на це видавництво. Ледь теплі батареї на кухні приносили нам трохи тепла, але
ситуація була дивною, і щоб Валентин не сильно помічав невеличкий безлад,
я зразу ж запропонувала цигарки і чай, на що він в підсумку вибрав чай.
Валентин сидів на стільці без спинки з чотирма ніжками, покритому в білий
колір, роздвинувши ноги ширше. Ми зустрілися поглядами, але на мене
раптово напав сильний кашель. Я вперше відчула пустоту і жахливу колючу
пульсуючу біль, слабкість і тошноту, найсильніші емоції у вигляді екзальтації
від нового друга і побаченої аврори раптом замінила ще сильніша від них –
емоція смерти, і я не хотіла вже нічого. Задихаючись хриплим голосом, я
вигнала самвидавника зі своєї квартири. Я навіть не закрила за ним двері,
просто лягла впершись в холодну стіну і споглядала сяйво притаманне
заполяр’ю, або ж якійсь Новій Зеландії. Взяла з пачки цигарку і чиркнула
вогник. Ледве дихаючи, я піднялася і шкутильгаючи відкрила вікно. З
цигаркою в губах під авророю і ароматом диму тютюнової жилки, я щосили
виштовхнулася через вікно…
А Валентин чомусь спочатку й зовсім не думав про рідний з Олею
зв’язок, а тепер він лежить на холодній промерзлій землі з пляшкою горілки
під важким падаючим снігом і ридає наче навіжений. Він вголос оповідає те,
що відбувалося останнього місяця.
– Я бачив її, в крові, що так підходила кольору її червоної сукні, її
прекрасні хвилясті руді локони були вкриті кров’ю з багнюкою,
невеличкий носик, з якого струями виливалася кров, вона
захлиналася кровавою піною, саме я викликав їй швидку… її
вивернуло в усі можливі боки одночасно. Я постарався покласти її
понівечене тіло набік, а вона захлиналася і мурликала.
Мене не пустили ні в карету швидкої, ні в реанімацію. Її родичі завжди
дивилися на мене з презирством і забороняли будь-які контакти з нею,
навіть найняли її палаті охоронця. Коли я казав комусь з юристів чи
суддів, що хочу стати опікуном для людини, що я їй юридично ніхто, то
на мене самого почали дивитися як на божевільного. Я втратив час, забив
на видавництво, а головне – втратив людину, яку спочатку сприймав
лише у векторі товарних відносин. Я востаннє побачив її вже мертвою,
на процесії, вона в моїй голові до цих пір в образах, а фізично вона там
під землею, повільно згниває. Ніхто вже ніколи не здивує мене так, як
Оля, ні в кого не було і не буде стільки тепла, що зігріватиме навіть після
смерти через товстий шар ґрунту…
Валентин підповзав і, ридаючи цілував плиту, робив якнайвищі
горки з каміння, щоб Оля була ближчою до небес…