Посібник Зірки

Як це зручно: уміти звертати увагу на декілька речей водночас! Допоки ми з подругою крокували кривим тротуаром вслід сонцю, я підтримувала розмову, а разом з тим, обмірковувала важливу нічну справу на сьогодні. Місяць зростає – саме час пізнати себе. Мені хотілося швидше опинитися вдома і розпочати ритуал в тиші. Хоча, зазвичай наші з подругою посиденьки затягуються.
— Ти десь у хмарах літаєш.
— Вибач, задумалась трохи.
Ми зупинилися біля її дому і наші погляди зустрілися. Мені самій стало дивно, коли я уявила, як виглядав цей діалог.
— Припиняй мене так лякати, бо я наче з тобою розмовляю, але тебе тут нема.
— Мені просто час вже йти. – я посміхнулася. – Давай ще завтра побачимось?
— А чому я тебе не бачила нині в церкві?
— Вочевидь, бо мене там не було. Я й не збиралася. – мій жартівливий тон виявився недоречним, посмішка зникла.
— Як? Велике свято в селі!
— І що? Я не раз тобі пояснювала, що мене це не стосується.
— Усього села стосується, хіба ні? Що тобі, прийти важко було?
— Не в тому справа. Ясно, Шеллі: ти мене не чула. – я зітхнула і нахмурилась. Це була найгірша для мене тема для суперечки.
— Начиталася ти якихось мітів, – подруга закотила очі, – а тепер зла на весь світ.
— В якийсь момент мені здалося, що ти мене розуміла, але як ні – то не лізь не в свою справу. Мені справді час, вибач. Бувай. – я обернулася і рушила додому, споглядаючи місяць, що вже зійшов.
— Бувай… Я ж за твою безпеку хвилююся! – пролунало мені вслід.
— Не треба, дякую! – озвалася я, не озираючись та пришвидшила крок.
Моє розчарування неможливо було приховати, адже я сподівалася на розуміння, коли відкривала їй свою таємницю. Ніщо не дає права засуджувати мене за те, що моє серце не лежить до певної релігії – я це знала, але настрій, все одно, зіпсувався. Зайшовши додому, я зраділа, що зараз зможу викинути це з голови, завдяки медитації. Поки закипів чайник, я помила руки, а тоді сіла насолоджуватися запахом м’яти. Коли батьки повернуться з роботи – подумають, що я вже сплю.
За вікном повільно опускалася десята ніч після Остари – свята Колеса Року, символу приходу весни. Весняне рівнодення знову затвердило перемогу світла над темрявою. Щось підказувало мені, що настав час змін і перевага сонця може осяяти й мене. Мій світогляд завжди живила віра в беззаперечну могутність магії. Свою гармонію мені вдалося знайти лише у співпраці з чарами, пройшовши шлях дослідження релігій, зокрема тієї, до якої мене вчили змалечку. Та мій розум не піддавався «поклонінню наосліп», я прагнула знати всі секрети традицій та приховані знаки, а дослідивши їх як слід – я зрозуміла, що моє серце не має цієї віри. Адже віра для мене означає відчуття безпеки, надії та натхнення. Я почала відчувати це лише прийшовши до магії. Нехай мене засуджують – для мене це не так важливо, але заради спокою, легше тримати все в таємниці. Тому я не люблю залишати відчиненими двері і дозволяти своїй енергії розвіюватися.
Я вмостилася на підлозі в позу трохи невмілого лотоса і просиділа так з-пів години, ловлячи нові ідеї та підбадьорюючи себе. Далі підійшла до столу. На його поверхні стояло те, що іншим нагадувало лише декорації, а насправді мало для мене значення: каміння, привезене з гір, ароматні свічки і декілька амулетів. Більш таємні речі ховалися в шухлядах. Я дістала з-під стола велику коробку матеріалів для творчості, котрі довго збирала, адже люблю виготовляти з того, що під руками. Знайшла там кільце, підготоване раніше, прив’язала на три нитки чорні пір’їни, що їх назбирала колись на вулиці. Розклала решту деталей на стіл, а сама сіла на широке підвіконня, запаливши невеличку свічку. В гармонії думок я відчувала, як кімнату наповнює енергія самопізнання, поки я заплітаю найкращі наміри в павутинку ловця снів. Червона нитка слухняно малювала візерунок. Перший восьмикутник нагадував мені Колесо Року. Місяць освічував мої руки та моє маленьке творіння.
Спати геть не хотілося, я розглядала сузір’я, літаючи в спогадах дитинства, коли магія для мене не знала обмежень, не зважала на закони фізики та будь-які перешкоди. Пізніше мені довелося змиритися, що насправді все не так просто, але оволодіти справжніми здібностями я все ще мріяла. Мої мрії записані в зірках, так само, як доля, тож колись Всесвіт їх обов’язково прочитає.
Я відійшла від вікна і роздивилася довкола. Ловець снів з намистиною в центрі ідеально вписався, приклеєний до стіни, біля ліжка. Раптом, боковим зором я вловила маленьку іскорку і різко обернулася назад до вікна. Повністю сховалася за довгими шторами. Прислухалася до тиші. Темряву неба знову розсік тоненький спалах. За ним іще один, потім наступний. Вони з’являлися й зникали, їх було безліч, і крізь зачарування, я вловила підказку від Всесвіту. Зорепад! Адже це чудовий знак! В дитинстві я читала історію про те, як зорі несуть магію і можуть наділити нею щасливу людину, котра зірку спіймає. Може, для когось це лише казки і люди обмежуються загадуванням бажань, проте, я знала, що це правда. А без віри розвинути здібності неможливо. Вони походять з середини душі. Зірка – символ творчої, мудрої, креативної та рішучої людини. Мій символ. Сповнена натхнення, я закрила штори і заснула з посмішкою на обличчі.
* * *
З полиці над моєю головою пробивався золотистий блиск, від якого линуло загадкове тепло. В повітрі потріскували дивні невловимі заряди, значення яких могла розшифрувати лише чутлива інтуїція майбутньої чародійки. Піднявши погляд, я зробила те, чого не очікувала зробити без допомоги – за мить я опинилася на вершечку темної, лакованої драбини, якої не помічала раніше. Гладка палітурка ледь не вислизнула з рук, перш ніж я спустилася, все ще міркуючи, коли це я вирішила піднятися.
Книга здавалася важкою та легкою водночас, і лише після хвильки «перезавантаження» я змогла її роздивитися. Ця таємнича енергія точно надходила від неї. Корінець прикрашала назва «Посібник Зірки». Всі контури були обведені чимось золотисто-блискучим, що утворювало силует зірки на пастельній обкладинці. Ніжні, бузкові та рожеві кольори створювали гармонію настільки, що книга здавалася несправжньою. Вона ідеально доповнювала темні кольори дерев’яних стелажів довкола, і мого блідо-рожевого сарафана. Я розгорнула книгу і затамувала подих – сама назва для мене означала багато. Кілька сторінок шелеснули, дозволяючи побачити вишукане оформлення у вигляді рамок і буквиць. Прочитати я нічого не встигла, але була впевнена, що тримаю книгу мрії. Така література, мабуть, пишеться ельфійськими рунами. Рожевий форзац здивував мене аплікацією балерини в об’ємній сукні з тонкого паперу, чи серветки. Я визирнула з-за полиці, коли сонце повільно ховалося за край старенької будівлі за вікном. На моїх вустах майнула посмішка.
* * *
Олівець покотився по столі, доки я перечитувала записаний сюжет. Ранкові проміння сонця дали мені наснаги записати цей сон одразу, хоча я розуміла, що точно не забуду такий чіткий опис.
Під час медитації зображення з’являлося перед очима. Це щось магічне. Я вдячно глянула на свій ловець снів. В якийсь момент виникло дивне відчуття дежавю. Наступної миті, перед заплющеними очима, замість книги з’явився край світлого будинку. Я одразу підвелася.
Я знаю це місце! Самісінький центр сусіднього міста.
Сьогодні мав бути насичений день, але мої думки крутилися довкола загадкового сну. Навряд чи вдасться зосередитися на планах. Я проскочила на кухню за бутербродом і повернулася в свою кімнату, не даючи нікому зрозуміти, що вже прокинулася. Так я роблю часто, коли треба трохи більше часу в тиші. Заодно я прихопила сірник. Запалила свічку і поринула в роздуми, схилившись над нею зі своїм сніданком.
Спроба виявилася невдалою. Двері рипнули і відчинилися навстіж.
— Ти чого напустила повну хату диму?!
За мить відчинилося вікно і весь аромат воску зник. Отак відбувалося щоразу.
— І тобі доброго ранку, мамо. – зітхнула я.
— Снідати не виходиш, скільки не клич. У всіх людей день починається нормально, а в тебе з якоїсь чортівні!
— Я вже поснідала. Мені треба поїхати до Лани, краще сьогодні.
— Що? А як же гурток?
— Я пам’ятаю. Після нього в мене буде час.
— Зате в мене немає на це часу. Роботи купа, а ти собі задумала.
Холодний протяг розвіював мою гармонію та нагадував, як я не любила, коли день починався з розмов на різких тонах.
— Я не прошу зі мною їхати. Я швиденько. – я загасила свічку та спробувала говорити тихіше. Це не допомогло.
— Ти з глузду з’їхала? Це неблизька дорога!
— Так, але це важливо! у мене не телефонна розмова до Лани.
— Що може бути таким терміновим?
Мені хотілося сказати «Потім розповім», аби завоювати трошки довіри, але мама цього точно не забуде і доведеться викручуватися, як не зараз – то пізніше. Я промовчала, переступивши з ноги на ногу.
— Знову щось, чого я «не зрозумію»? І ти заради цього кидаєш все і готова вирушити в сусіднє місто сама. Від цього я ще менше хочу розуміти, бо щось мені підказує, що нічогісінько доброго в цьому нема. Ти постійно щось приховуєш і робиш незрозумілі речі! Ви влізли в якусь компанію?
— Нічого подібного. Якщо ти пам’ятаєш, я колись пробувала тобі пояснити. Нічого з цього не вийшло.
— Якщо це пов’язане із тими забобонами, то ти, тим більше, нікуди не поїдеш!
— Ну от, марно щось пояснювати, ти ж відмовляєшся розуміти. Нема в цьому нічого погано!
— Чому ти така впевнена? Я-от помічаю, що ти стала більш впертою.
— Це інша розмова, мам. Я просто відстоюю свої переконання. – з цими словами я вийшла з кімнати. Кілька разів мені здавалося, що розмова заходить в глухий кут.
На уроці вокалу я сподівалася відволіктися від конфліктів. Поки чекала автобус, нервово походжаючи, в кишені завібрував телефон. Два повідомлення від Шеллі Я зітхнула. Тільки її ще не вистачало. Ми не говорили з моменту тієї суперечки і мені було нецікаво, що вона пише. Я сховала телефон. Що за тиждень – одні сварки!
* * *
Все пішло шкереберть. Автобус сильно запізнився і мій знервований голос відмовлявся звучати впевнено на вокалі. До хати я зайшла зовсім виснаженою, мріючи про рятівну медитацію. Пообідати в місті виявилося непоганою ідеєю.
— Take everything from the inside, – намагалася я пробудити свій голос однією з улюблених пісень Linkin Park, підходячи до робочого столу, – and throw it all away… – нота тільки почала налаштовуватись, як раптом обірвалася. Я замовкла в нерозумінні.
Мій стіл був абсолютно порожнім. Я озирнулася, потім нахилилася. Залишки воску з ароматних свічок, амулет та рідкісні гірські камені – все зникло! Наче пісня збулася.
— Мам! – гукнула я, перевіряючи шухляди. Видихнула, коли виявилося, що решта важливих речей на місці. Однак, я згадала, як виглядав стіл до того і марно переглянула всі можливі схованки.
Ще з хвилину я дослухалася до тиші, а тобі вийшла на поріг.
— Мам! Що сталося в моїй кімнаті?
— В домі поменшало підозрілих речей. – долинуло з кухні.
— Хто дозволяв щось там чіпати? Де мої речі?
— Нема! А значить і безглуздих проблем в тебе тепер нема. Більше ніяких забобонів!
Я видала роздратований гортанний звук і зітхнула.
— Не бурчи! Повертатимешся до нормального життя, бо я не пам’ятаю, коли тебе востаннє в церкві бачила. Вважай, що я так відстоюю свою точку зору.
У мене брови полізли на лоба. Ось, значить, як!
— По перше, мам, не ходити до церкви ніхто не забороняв! А по друге, я не викидала твоїх речей, щоб своє відстояти!
— Нічого не хочу чути! – двері кухні зачинилися.
Я теж зачинилася, впала на ліжко і сховалася в коконі з ковдри. Зігрівшись, я повернулася до думок про сон і книгу, відпустивши всі сьогоднішні розчарування та той факт, що в понеділок ще й до школи. Згодом я задрімала і не чула, коли повернувся тато. Хоча б він не сперечається. Але я знаю, що він теж не поділяє моєї думки, бо бачить світ в межах практичного. Мабуть, я так і не знайду способу їм це донести.
Промінь місяця лестив мою руку на ковдрі. Я вилізла і відчинила шафу. Дістала маленький, блакитний наплічник і склала туди навушники, зарядку, щітку для волосся, гаманець та решту амулетів, серед яких була саморобна зірка. Руки самі робили це, але мій намір ставав міцнішим, я майже вирішила.
Наступним вже сонячний промінь розбудив мене, зігрівши, та зміцнивши моє рішення. Я закинула улюблену кофту на плече, воду в рюкзак і шмигнула на вулицю, не розбудивши маму. На вулиці я дістала телефон та написала Лані.
* * *
Повідомлення виявилося переглянутим коли я вже складала план своїх дій в автобусі. Воно застало подругу зненацька і я визнавала, що це було необдумано, а здоровий глузд шепотів, що виправдання вдома знайти буде ще важче, однак, що мені залишалося робити? Головна проблема зараз була в тому, що план відмовлявся складатися, бо я не знала, що шукаю. Знала лише, що свій гарний настрій та жагу дій сьогодні я маю спрямувати на пошук знань.
Кінцева зупинка автобуса виявилась набагато далі від центру, ніж я думала, але мене вже зустрічали верхівки улюблених витворів архітектури. Наступних три зупинки я пройшла пішки, а тоді знайшла шлях, котрим ми ходили з мамою минулого року. Вулиці поступово вужчали. Промайнувши кілька знайомих провулків, моє знання місцевості закінчилося, тож я звернулася до карти в інтернеті. Це ще одна причина, чому мої прогулянки наодинці мамі завжди не подобаються. Але я відчувала, що ця прогулянка важливіша за інші.
З’єднання почало зникати, але далі я вже знала шлях до центру міста і розклад громадського транспорту. На зупинці чекало четверо людей, а автобуси проїжджали повз, то повні, то порожні. Розглядаючи красу довкола, я знайшла в телефоні потрібний контакт. Повідомлення тепер дійшло б тільки вдома, тож я стерла його і натиснула на слухавку, заходячи в трамвай. Через два гудки обізвався голос:
— Алло? – я підняла телефон до вуха.
— Привіт, ти вдома?
— Так. Я дуже рада, що ти неподалік і можеш зустрітися, але яким вітром?
— При зустрічі поясню. Я вже майже в центрі.
— Ой, а чого такий поспіх? Я тільки ввечері зможу вийти.
— У мене просто розмова цікава є – от я й вискочила з дому в запалі. Мабуть, мені пораду треба. Не знаю, скільки буду тут, але повернутися маю якнайшвидше.
— Отакої! – засміялась подруга дзвінко – Тоді я спробую швидше звільнитися. А про що розмова?
— Ти не пам’ятаєш, часом, чим закінчилася та легенда про зорепад? Я його позавчора бачила.
Шум трамваю і тіснява всередині не дозволяли майже нічого почути. Звісно, таке завжди стається на найважливішій частині діалогу. В слухавці пролунало ледь-чутне «А-а».
— … ти про це. Продовження є різні, невідомо, котре правдиве. Найвідоміша версія каже, що вся інформація про зоряну магію має бути десь записана. Ніхто не знає, де.
— Це цікаво, дякую.
— Якщо я ще щось згадаю – напишу тобі. Вибач, мені треба вже йти.
Попрощавшись, я раптом задумалася, чи не дослухався, бува, хтось з людей до цієї розмови. Збоку це мало б звучати дивно. Мабуть. Коли за мною зачинилися двері трамваю, я усвідомила, що не впевнена, куди маю йти. Зустріч з подругою відбудеться пізніше. Якщо вже я сказала собі шукати сьогодні знання – то так і зроблю.
Інтуїція повела мене в найближчу бібліотеку. Сходи рипіли, полиці були зовсім старими на вигляд, втомленими від тягаря літератури. А містили вони, переважно, історичні довідники, географічні атласи та словники. Всі обкладинки здавалися мені одноманітними, зливалися з гамою кольорів всього приміщення.
В бібліотеки я вирішила більше не заходити, бо наступні дві, що мені попалися, справили враження, ніби відвідувачів там не було давненько. А я шукаю щось особливе.
Мою увагу привернула вітрина невеличкої книгарні. Тут виявився привітний продавець, але книги магічного напрямку являли собою, хіба що, казки. Я вже майже опустила руки. Та в останній момент вирішила не зациклюватись і зайшла в крамничку дрібниць. Розглянувши все, я знайшла камінь з вкрапленням смоли. Крім нього взяла ще амулет із зелено-чорного атакаміту – каменю, що покращує здоров’я та допомагає знайти спокій. Саме такий у мене колись був. Вдома я часто вислизала в такі крамнички, не називаючи причин, бо їх не сприйняли б серйозно.
Подякувавши за покупку і зачинивши двері, я відчула прилив сил і атмосферу таємничого міста. Зовсім не хотілося вертатися. Я й не помітила, скільки часу зайняв перегляд всіх тих бібліотек разом з дорогою сюди, транспортом і пішки. Тепер, коли було після полудня – я зголодніла. Переконалася вкотре, що в місцях скупчення книжок час плине інакше – швидше, або повільніше, неначе інформація викривляє простір та створює окремий вимір.
Пискнув телефон. «Ти знаєш нашу локацію» – прочитала я у сповіщенні. Посміхнувшись, я побігла на довгоочікувану зустріч в улюблене затишне місце.
* * *
— Ну, розказуй, – посміхнулася Лана після обіймів, – ти сама?
— Сама, – зітхнула я, – точніше… я втекла. Втомилася.
— Отакої! – стривожений погляд піднявся на мене. – Щось сталося?
— Три сварки за останній тиждень: через мою релігію, рутину і все, чого вони не розуміють. – майже проскиглила я. – Набридло! Закінчилося тим, що мама амулети мої викинула, то я й чкурнула сюди знайти нові. Я так не хочу, але треба швидко вертатися, бо гірше буде.
— Розумію.
— Я знаю. – глянула я на неї з посмішкою.
Я так раділа нашій зустрічі, що шкодувала, бо довелося завести сумну тему, тож вирішила, що її можна й не продовжувати. Ми взяли два круасани і сіли за столик надворі, трохи помовчавши дорогою до кафе. Цікавий сьогодні обід – трохи пізній, мабуть. Далі продовжувати розмову було важко з повними ротами. Теми час-від-часу змінювалися: я розпитала подругу про останні події і ми не помітили, як довго просиділи, та врешті розмова повернулася до головного.
— Я от, про що хотіла спитати – про зоряну легенду.
— На жаль, більше інформації я не знайшла. Про книгу вже тобі казала.
— Саме так! Я хочу знайти її.
Лана звела брови, та перш ніж встигла вимовити своє запитання, я сказала:
— Вона має бути десь тут. Мені наснилося, яка вона на вигляд.
На мить в її очах виднілася суміш подиву, радості і сумніву. Я показала нотатку з описом книги і зазначила, що зорепад був знаком.
— Але що ти збираєшся з нею робити? Якщо знайдеш – вона буде твоєю, а це велика відповідальність. Мусять бути якісь нюанси, чи застереження.
— Про це я теж збиралася з тобою порадитися. – сказала я, поки ми викинули обгортки і рушили вулицею. – Можливо, мені доведеться залишити її тобі, якщо не матиму схованки.
— А це сумнівно. Такі важливі речі мають свої правила зберігання. Вони зазвичай тримаються господаря. Може, я навіть не змогла б її відкрити. У легенді було сказано, що там зібрані «заклинання і знання про трави», чи якось так.
Ми крокували містом. Слова подруги змусили мене задуматися.
— Щось доведеться вигадати. Я вже обійшла сьогодні кілька книгарень.
— Так довго можна ходити. Мати б хоч якийсь орієнтир? І вигадувати потім може бути пізно. Судячи зі всього, ми не усвідомлюємо, що шукаємо. До такого заздалегідь треба готуватися.
— Може й так. – я трохи опустила голову.
Сонце починало хилитися і сліпити мені очі. Блищала бруківка. Будинки стояли вкриті золотом променів та прислухалися до ритму кроків, неначе до пульсу міста.
— Мені скоро їхати доведеться. – зітхнула я.
— Не засмучуйся. Може тобі насниться ще якась підказка. Зараз це трохи спонтанно, сама розумієш.
— А зорепад? Все має свій час, своє місце, хіба ні?
Подруга зупинилася і прикрила очі рукою, дивлячись на старенький дороговказ.
— Якщо вже ти так рішуче налаштована, то я знаю лише одну особливу книгарню. Ходімо! – вона покликала мене рукою і наша стежка повернула у вузький провулок.
Людей різко поменшало, тиша додавала таємничості місцю, де я ніколи не бувала. Скоро перед нами постав маленький, доглянутий вхід до книгарні з вазонами біля дверей та сходів. Над дверима висів дзвіночок. Подруга посміхнулася мені, запрошуючи зайти.
Всередині я трохи не заціпеніла від захоплення. На стінах біля дверей, в обіймах ліан висіли рамки, платівки та гітара. Решту простору займали полиці і мої очі розбігалися від різноманіття корінців. Довкола пахло прянощами. Коло вікна сиділа сива жінка з котом на руках, здається, дрімала. Дзенькіт розбудив її.
— Вітаю вас, дівчатка! Щось підказати?
— Добридень. Поки що ні, дякуємо.
Ми зайшли за полицю і Лана прошепотіла:
— Відчуваєш атмосферу? Ця жінка сама зробила тут усе. Вклала життя і серце.
Ми обійшли зо три великих полиці і кожен заголовок був мені незнайомий, але я ловила легке дежавю. За хвилину я зрозуміла: то колір дерева, з якого виготовлені полиці.
З того самого дерева були зроблені сходи на другий поверх. Лак знайомо блищав. На другому поверсі нас зустрів запах старого паперу, а полиці виявилися ще вищими. Ми не ризикували розділятися. Я відчула зачіпку: високі стелажі мають мати драбину. І тільки-но я про це подумала – як ми знайшли її в черговому відділі. Він виявився ширшим, мав вікно і столик, на якому стояло щось схоже на Колесо Року. Повітря електризувалося. Я глянула з-за полиці та не повірила очам.
— Лано! Це десь тут! – прошепотіла я, кличучи її до вікна. – Ми правильно йдемо. Не можу повірити! Он цей будинок!
Навпроти вікна красувалася старовинна будівля, напів розфарбована золотистим сонцем. Мене охопило піднесення. Точно як уві сні.
Лана глянула, і в її очах було видно відображення прочитаного в моїх нотатках опису. Посміхнувшись, ми обоє підійшли до полиці з драбиною. Мене надихнула думка «Як добре, що сни збуваються в присутності людей, котрим довіряєш!». Ми разом підняли погляди і затримали подих: рожевий, пастельний корінець, золотистий контур. Посібник Зірки!
Очі подруги промовляли підбадьорливе «Вперед!». Трохи вагаючись, я полізла вгору. Тим часом роздумувала, якою ціною нам дозволять цю книгу забрати, і чи дозволить та жінка взагалі.
Я торкнулася мрії. Вона була легка, як мариво. Пальці не відчули палітурки. Лана спостерігала знизу, як золотистий контур посипався на землю зорепадом іскорок. Ми обоє стояли зачаровані, я ледь не забула, що можу впасти. Мій розум не розумів нічого, не подавав жодної реакції, лише заголовок наступної книги вказував «Магія всередині тебе».
Минуло кілька митей, поки я злізла і ми продовжували дивитися вгору на порожнє місце на полиці. Що це все означає? Я здогадалася. Відганяючи негативні думки, ми з подругою взялись за руки та подалися до сходів. Жодна не сказала ні слова. Я погано пам’ятала дорогу назад. Зробили два повороти. Сходів все не було і не було, а коридор все не закінчувався. У мене більш не було впевненості, що з цього насправді реальність, а що – сон.