Мінор Каландо

Мінор Каландо
Психологічне оповідання

Чи знаєте ви о якій годині приходить потяг? Ні, я серйозно, чи знаєте? Зазвичай він приїжджає о 19:40, а вже о 19:50 рушає з перону далі. Однак на моєму годиннику вже 19:55, а його все ще немає. І можливо годинник просто поспішає. Однак навколо є і інші люди. Хіба мій годинник може поспішати у всіх одночасно..? Велика стрілка центральної вежі станції вже майже на восьмій. Отже, не поспішає.

Краї подолу моєї чорної, безрозмірної твідової шинелі вже затерлися та здавалися світло-сірими. До неї звично чіплялося багато ниток та ворсинок, з яких наймерзеннішими були білі. Кожного разу перед виходом на вулицю мені доводилося довгенько тріпати шинель ворсовою щіткою або липким валиком. Ворсинок ставало меньше, але вони ніколи не зникали повністю. Навіть зараз я стою увішаний ними.

Взагалі, шинель не була чорною. Вона темно-синя. І завжди була темно-синьою. Але це ставало зрозумілим тільки при яскравому сонячному світлі. Мені ж не подобається темно-синя шинель, тому я ношу чорну. І заперечую усе інше. А наразі, о 19:40, 19:50 чи навіть 19:55, під жовтими фонарями вокзалу, вона була чорною.

Окрім шинели на мені вузькі, літні брюки і доволі щільні чоботи. З-під коміру виглядає водолазка з черепаховим горлом. В кишені шкіряні рукавиці. Ті кишені звично відстовбурчені вбоки, бо в них лежать не тільки рукавиці.

Це доволі смішно. Чому раптом я почав називати своє пальто шинеллю? Слово “шинель” не подобається мені так само, як і її темно-синій колір. У шинелях немає нічого гарного, нічого доброго. Шинель – це війна. Тому я вдягаю чорне пальто. І завжди кажу саме так. У мене немає іншого пальто. Іншої шинели, до речі, також.

Час перевалив за восьму. Яскравих очей потяга все ще навіть не виднілося у непорушному, дрімучому мороку. Час від часу я підходжу до колії та поглядаю вдалину. Нічого. Після повертаюсь, думаю про щось, і повторюю все спочатку. Знаєте, що є найкращим у очікуванні пізнього потягу? Розуміння – колись він точно приїде.

Натовп навкруги шумить та блукає. Вони щось обговорюють, розповідають одне одному, прогуляються взад та вперед, піднімають свої сумки і втомлено ставлять назад. Я не надто їх слухаю. Навіть не дивлюсь. Навряд їм би це сподобалося. Тільки зрідка поглядаю довколо. По праву руку стоїть низенький чолов’яга з темною щетиною та значним випираючим животом, по ліву – напевно, якесь літнє подружжя.

Аж раптом в далині спалахнули слабенькі вогники. На годиннику вже п’ять хвилин на дев’яту. Потяг наближається. Натовп гуде. Я полегшенно вдихаю прохолодне повітря. Те, що він приїхав, це чудово. Те, що він приїхав пізно, це чудово. Відбившись від графіку, склад потягу не стане витримувати тривалу зупинку і розпочне рух майже одразу. Отже, мені не доведеться зайвий час маринуватися всередині.

Залізний пітон гримить, розриваючи пелену ночі, а потім несамовито грюкає усією своєю велетенською вагою. Від нього пахне вуглем, брудом, металом та олією. Від нього пахне дорогою… Зупинився. Випустив пару. Натов заструменів. Числені пащі прадавнього звіра відчинялись там і тут. З них вискакували люди. Пілся провідники. Найближча до мене – огрядна жінка з русявим волоссям і добре помітною родимкою над верхньою губою. Ми йдемо до неї. Один за одним показуємо документи, безглуздо балансуючи з багажем, і вона, розмахуючи ліхатарчиком, пропускає нас всередину.

Тут затісно і душно. Але людей ще не надто багато. Вони наберуться пізніше. Моя верхня полиця приблизно всередині вагону. За стільки років я запам’ятав нумерацію місць і без вказівників. Ось вона. Сумку вниз, пакети наверх. У той момент, коли речі опинилися на своїх місцях, потяг рушає. На сусідній полиці лежить юна дівчина років шістнадцяти. Вона щось читає. І білі кисті її рук, які виглядають з-під светра, здаються дивовижно тонкими.

Хтось невпинно блукає туди-сюди коридорами вагону. Теперь мені належало б роздягнутися. Пальто надто велике, щоб вішати його на гачок. Залишається лише покласти наверх до пакетів. Нащо ж я брав пальто? Зараз ще не настільки холодно, а їхати з ним у потязі набагато складніше. Але мені подобається моє пальто. Я добре в ньому виглядаю. Стаю на когось схожим. І мені не подобається шинель у шматках білого ворсу.

Рознесли постільну білизну. Скоро понесуть чай або каву. Вірніше, звичайно, не понесуть, а пропонуватимуть. Коли б носили, то я, напевно, брав би набагато частіше. Інколи мені не зручно просити чаю. А що як вже запізно? Який тоді чай? А що як провідниця зайнята? Мені не хотілося потрапити в халепу.

Замість цього я знімаю черевики, обережно ставлю їх під нижньою полицею і залізаю до себе наверх. Здається, з часом це стало складнішим. Здається, це виходить в мене не так спритно, як колись… Зазвичай всі хочуть взяти нижнє місце. Я можу їх зрозуміти. Не потрібно зігнувшись взбиратися, більше простору, прямо поряд стіл. Але і у верхньої полиці є свої переваги. Наприклад, ти завжди захищений від того, що хтось попросить посунутися. Хтось захоче присісти за стол і пообідати, а тоді тобі доведеться вставати. Зверху ти можешь лежати скільки захочеш, і нікто не стане на це посягати.

Поїзд трясе і я підбираю ноги, щоб вони не звисали у проході. За вікном, вкриті місячним світлом, миготять ще зелені рівнини. Здається, моя сусідка читає японський чорно-білий комікс. Пульсуючими хвилями відчуваю, що хочу у туалет. Потрібно сходити. Але зараз? Ми ж тільки недавно рушили. Почекаю ще трохи.

Під ритмічні, медитативні удари колісної пари проходить ще хвилин зо двадцять. Я, підклавши руку під голову, споглядаю то на дівчину, то на прохід у наших ніг. Звичайно так, щоб ніхто цього не помічав. А тоді знову переводжу погляд у вікно. Повз, хитаючись, прошкутильгав кремезний, присадкуватий чоловік. Він голосно розмовляє і сміється. Напевно десь далі має сидіти його приятель. Вони хохочуть підрикуючи і, в якості звернення, додають до імен одне одного різні лайливі звороти. Мені починає здаватися, буцімто дівчина знизу читає один розворот комікса близько восьми хвилин. Що можна читати так довго?

Я, все ж таки, набираюсь сміливості та, зачекав на підходящий момент, незграбно спускаюся зі своєї полиці. Присідаю на край нижньої. Мої громіздкі, оббиті шкірою чоботи стоять все на тому ж місці. Тепер кожного разу доведеться взувати їх, шнурувати, після знімати, розв’язувати і знову, і знову по колу. Вагон хитається, та я спритно проходжу відсіками і потрапляю в закриту кімнатку перед туалетом. Ручка дверей опускається дуже ліниво, однак, принаймні, всередині нікого немає. Не доведеться чекати або розгублено смикати її знову і знову думаючи, а що як просто недостатньо потягнув минулого разу.

В туалеті все як завжди. Трохи бруднувато, унітаз з діркою та педаллю, є вологі плями, але немає мила. Проте бумажні рушники на місці. Я роблю свої справи, трохи переймаючись, щоб потяг не струхнуло особливо сильно. Відчуваю тепло від власної струї. Тоді застібаю ширинку та розгортаюся до умивальника. З дзеркала над ним на мене дивиться високий, сутуловатий, сухий чоловік з сумними очима. Його обличчя обрюзгло, вкрилося складками та зморшками. Шкіра чоловіка була смаглявою, а волосся темним. Правильніше, залишки волосся. Прямо посередині голови зяяла видатна, округла лисина. Карі очі прикрашала пара глибоких мішків синього відтінку. Чоловіка посипало легкою щетиною. На вигляд йому було сорок, можливо, сорок п’ять років. Напевно він прожив довге життя. Я привітливо посміхнувся чоловіку, і він посміхнувся у відповідь. Мляво, втомлено, але доброзичливо. Ввічлий попутник.

Я закінчив свої справи і вийшов з туалету, щоб не заважати чоловікові. Здається, на вулиці збираються хмари. Світловолоса дівчина-підліток все ще читає комікс. Хтось не гучно стукнув у перегородку біля моєї полиці. Я їду на Південь, у Сан-Луїзу. Останні вісім років я часто їжджу у Сан-Луїзу. Нехай це хаотичне, сіре, трохи абсурдне місто, але там у мене є життя. У Сан-Луїзі на мене чекають. І повертаючись туди я завжди стаю кимось.

Вам, напевно, цікаво, хто ж мене там чекає? О, багато хто! Наприклад, Боббі. Чудовий хлопець, у минулому професійний футболіст. Так, я знаю його вже більше двадцяти років, і колись він дуже серйозно займався футболом. Справляв великі надії. Потім з ним щось сталося. Здається, травма. А може бути, він закохався. У будь-якому разі з великим спортом довелося зав’язати. Подібне було здатне зламати кожного, але тільки не Боббі. Якийсь час він, звичайно, сумував. Але після знову взяв себе у руки та повернувся до повсякденного оптимізму. В цьому відношенні він не постарішав ані на день. Нехай тепер у нього були проблеми з нирками, зайвою вагою та правим коліном – характер Боббі залишався настільки ж молодим та легким, як і багато років тому. За це я його і люблю. Зараз він працює дитячим тренером.

Далі Матео. Моя близька подруга. Чарівна, чудова Матео. Вона займається фотографією і, звичайно, якщо ви прогуляєтеся найбільш відомими виставкам Сан-Луїзи, знайдете і її роботи. Матео багато разів була заміжня, але це ніколи не тривало довго. Можливо хіба що з Дереком. Чи з Кларком. Насправді я не пам’ятаю, як його звали. І тим не менш, Матео залишалася такою ж гарною та милою. В неї світло-зелені очі та чуттєвий, мелодійний голос. І чому вона не співає? Не пободається? Ось мені подобається. Але співати я не вмію.

Боббі і Матео завжди чекають мого візиту, і завжди однаково раді мені. Заради них та, звичайно, заради багатьох інших я знову і знову повертаюся до Сан-Луїзи. Незважаючи на довгу дорогу, незважаючи на шумливий вагон, верхню полицю, провідницю з кавою, чоловіка з підрикуванням та дівчину з коміксом. Незважаючи на це все.

Я звик спати більшу частину дороги, тому займаюся саме цим. Закладаю одну руку під подушку, а іншу опускаю на голову. Спершу вкладаюся на правий бік обличчям у прохід. Після, напевно, перевернусь на лівий і уткнуся в стінку. А потім буду ще довго повторювати це, поки нарешті не засну. Можливо, декілька разів прокинусь. Сходжу до туалету. Ще покручусь, шукаючи зручне положення. Але, все ж таки, якось пересплю цю дорогу.

***
Потяг прийшов у Сан-Луїзу після обіду. За цей час я встиг випити кружку кави, п’ять разів сходити у туалет, перекинутися кількома словами з дівчиною внизу (вже без комікса) та з’їсти яблоко, що віз з собою в пакеті. Коли ми виходили на станції, людей у вагоні було значно менше. Перон продував холодний вітер, але разом з тим світило яскраве, щасливе сонце.

Просто зараз залізний пітон, натужно дихаючи, відправляється далі. А я спускаюсь по сходах в глибину вокзалу, а після – міста. Я волочуся проходячи повз автомати з кавою та жадібно, невдоволено зиркаю на них. Сумка через плече неприємно впивається в шкіру навіть через пальто. Але пакет у руці не надто сковує рухи. Вийшовши на вулицю, відразу прямую до зупинки. Тут потрібно дочекатися міського трамваю. Ця змія куди слабша, кволіша за попередню. Та й змією її навряд чи можна назвати. Ні міцності, ні витримки, ні духу. Так, безнога ящірка, й по всьому.

Вінтажний червоно-білий трамвайчик – ніби щойно виїхавший з фантазій Камю, приходить як завжди швидко. І через декілька секунд я вже всередині. Зараз ми відправимося добре відомим маршрутом. Повз старий ринок та куполи критого цирку, біля річки та парку Гамільтона, після в’їдемо у центр, маневруючи вулицями та минаючи строкаті новобудови. Там буде людяно, шумно та весело.

Коли центр видихнеться, ми проскочимо університетський район, потрапимо до спальних, та будемо довго кружляти там. В якийсь момент по ліву руку від мене з’явиться невисока двоповерхова будівля з бежевим облицюванням. Косметична крамничка. Багато років тому, ще до пожежі, тут знаходилася резиденція футбольного клубу, де грав Боббі. Нажаль, несправність проводки. В тій страшній пожежі згоріли й два нападаючих зі складу команди. Саме після цього Боббі зав’язав з великим спортом. Можливо, він так і не зміг відійти від трагедії.

Аж ось, через півгодини дороги, я на зупинці біля невеликого скверу. Мені потрібно обійти його, махнути за кут, після спуститися нижче на два квартали та, проминув кам’яну арку, увійти до двору житлових п’ятиповерхівок. Йду доволі швидко, іноді поправляючи сумку на плечі. Перехожі не надто усміхнені. Але мені, здається, посміхаються усі собаки. Собаки кращі за людей, чи не так? Добріші, чесніші, безпечніші.

Підходжу до стальних дверей під’їзда та, схопившись за П-подібну ручку, відкриваю їх. У під’їзді сиро. Підіймаюся на третій поверх, уважно оглядаючи двері квартир навколо, а тоді дзвоню у дзвінок. Чую мелодію всередині, але не чую відповіді. Напевно, Матео спить. Дзвоню ще раз. Цього разу мелодія супроводжується високим голосом: “Я у ванній. Зачекайте, будь ласка.”

Ну, звичайно, у ванній! Як, все ж таки, вона любить проводити час, зігріваючись у теплій воді. Не буду відволікати її. Відчиню двері своїм ключем. Занурюю руку у кишені пальто і шукаю. Спершу у правій: папірці, чеки, пакетик, запальничка, дріб’язок. Після у лівій: ще два пакети, багато чеків, телефон, паспорт, палички від яблок – жодного ключа. Починаю панікувати та знову опускаю руку у праву кишню, але нічого не знайшови, дістаю. Перевіряю дві внутрішніх кишені, кишені брюк. До голови лізуть тривожні думки. Здається, пітніють долоні. Невже загубив? Ще раз перевіряю праву кишеню пальто? Що це? Відчуваю щось прохолодне між пакетом та чеками. Ключі? Витягаю, намагючись не вивалити нічого зайвого. Так, це вони. Полегшено видихаю. Все тривало декілька секунд.

Вставляю ключ та провертаю. Тричі у верхньому, двічі у нижньому. Передня залита світлом з гостьової. Пахне сосною та морскою сіллю.
– Привіт, Матео!
– Привіт. Хто це? А. Звичайно-звичайно. Проходь, я зараз буду. – її голос звучить радісно

Я роззуюся. Ставлю масивні чоботи під стінку, щоб не займати зайве місце. Пальто вішаю у стінну шафу, сумку з пакетом залишаю у залі біля дивану. У Матео чисто, просторо і витриманно. Можливо, навіть трохи занадто. Але мені подобається. У юнацтві вона любила приносити додому всяку-всячину, але та швидко перетворювалася на мотлох, кімнати забивались сміттям і теперь, вочевидь, вона відмовилась від цього. Тільки найнеобхідніше, тільки найкраще.

Через декілька хвилин двері ванної видчиняються і звідти виходить Матео, свіжа після полуденного душу. Її коротке, охайне волосся лежить рівними лініями і весело грає під сонячним світлом. Невисока на зріст, одягнена в широкі спортивні штані та білу футболку. Вона привітливо посміхається та махає мені.

– Як твої справи?
– Непогано. Я щойно з потягу.
– Напевно, дуже втомлює. Ти ще не зустрічався із Боббі?
– Не встиг.
– Поставиш чайник?
– Звичайно.

Я підіймаюсь з дивану і беру з собою воду, разом із зеленим крупнолистовим чаєм. На кухні в Матео стоїть невеличкий чайничок на 3-4 кружки. Наповнюю його. Встромляю вилку в розетку. Кнопка на чайнику спалахує і я натискаю її. Після беру заварник та засипаю листтям. Це ніжний чай з приємним земляним післясмаком. Не можна заливати його окропом, тому даю воді трохи охолонути. Тільки потім заливаю заварник. Тепер чай має настоятися.

Тим часом виглядаю в залу. Матео сидить практично на тому ж місці, де ще декілька хвилин тому сидів я. Здається з нашої минулої зустрічі на її обличчі не з’явилося жодної нової зморшки. На вигляд їй трохи за двадцять.

– Чай готовий? – вони легко піднімає куточки губ
– Заварюється. В тебе є щось до чаю?

Вона думає, а тоді хитає головою.

– Напевно, ні. Все скінчилося.
– Нічого. Я привіз печиво. – Матео плескає у долоні

Повертаюся на кухню та перевіряю заварник. Навколо чудовий аромат. Дістаю з верхньої полиці дві чашки, промиваю їх та витираю. Наповнюю світлим, теплим чаєм. Тонесенькими доріжками підіймається пара. Я п’ю без цукру, а для Матео виймаю пакетик, переламую і трохи висипаю білого пісочку. Перемішую десертною ложкою. І повертаюся з двома кружками чаю.

– Чарівний запах!

Вона сміється, поки я ставлю чай на підлогу та лізу у сумку за печивом. Там, у згортку, лежать листкові вушка. Беру два вушка та кружку. П’ємо чай. Потроху, тому що він достатньо гарячий. З кожним ковтком всередині розливається приємний спокій.
Ми сидимо навпроти одне одного і розмовляємо про все на світі. Матео щось запитує, я розповідаю. Потім навпаки. Про Сан-Луїзу, критий цирк, футбол, Боббі та моє пальто. Вона каже, що в мене дуже гарне пальто, і що я в ньому відмінно виглядаю. Статно та солідно. Мені приємно.

Так минає декілька годин, сонце починає прагнути до заходу. Я ще кілька разів заварюю чай. Тоді йду у туалет, чихаю від пилюки. Матео любить чай не так сильно як я. Але, здається, він їй подобається. А мені подобаються наші безкінечно довгі, живі, насічені розмови. Можу говорити їй абсолютно про все і не боятися невдачі. Колись, звичайно, я боявся, але не тепер. Вона сміється та киває. Мені не вистачає наших розмов. Навряд я у чомусь винен.

Мию кружки та виходжу у коридор.

– Ти кудись йдешь? – вона питає з вітальні
– Хочу прогулятися. Гарний настрій. Підеш зі мною?
– Ні. Мені трохи зле. Краще залишусь тут і буду чекати на тебе.
– Добре. – я теж посміхаюсь їх, – Щось купити? – Матео трохи червоніє
– Все, що захочеш.

І, попрощавшись з нею, зачиняю двері квартири. Спускаючись сходами мені раптом стає цікаво. Куди це подівся її комікс. Той, що вона читала? Здається, я його не бачив.

Я довго йду вулицями на Північ, а тоді повертаю на Захід. Сонце світить все слабше. В якийсь момент оживають ліхтарі. Що далі відходжу від центра, і що пізніше стає – людей не вулицях все меншає. Найчастіше, коли звичайних людей стає менше, завжди з’являються ті, що гуляють з собаками. Вони подобаються мені більше. Але я майже ніколи не підходжу. У мене не вистачає сил, щоб попросити погладити собаку.

Після чергового повороту переді мною з’являється річка, що розділяє Сан-Луїзу на два береги та декілька невеликих внутрішніх острівців. Піду до старого мосту. На момент коли все ж таки доходжу, людей вже зовсім мало. Мені майже не зустрічаються перехожі. Підіймається прохолодний вітер. Зірок практично не видно.

Ступаючи на міст, дивлюся в боки. Темні води навколо трохи хвилюються, але, все ж таки, виглядають доволі мирно. Згодом з’ясовується, що на мосту я не один. Віддалік під одним з ліхтарей стоїть фігура і дивиться донизу так само, як і я. Переходжу на інший бік дороги, щоб розминутися з нею. Коли проходжу повз, то помічаю, що фігура непогано вдягнена. Гарна коса куртка та випрасовані брюки, гладенькі високи чоботи. Золотисте, ледь кучеряве на кінчиках волосся довжиною до коміра. Здається, чоловік.

Він залишається позаду і в мені прокидаються сумніви. Чи можу підійти й заговорити із ним? Здається цікавим, що він тут робить. Можливо я можу чимось допомогти? Але що як йому все це не потрібно? Звичайно, не потрібно. Майже нікому не потрібно. Він відповість мені сухо та неоднозначно, і я буду мучитися від того, що зробив неправильно. Будуватиму в голові стратегії та схеми, як слід було вчинити. Наприклад, просто піти далі. Це найбезпечніше.

Але мене раптом починає мучити нерішучість, чи не пропустив я щось важливе. Щось цікаве. Щось незвичайне. Мені здається, що ми з ним чимось схожі. Чи не вартує це того, щоб підходити? Чи виправданий ризик? Не знаю. Охоплює паніка. Починаю потирати руку у кишені, щоб заспокоїтися. Покусую губу. Що ж робити?

Раптом з протилежної сторони в лице б’є порив вітру. Звичайно. Звичайно, не можна йти геть. Дякую, що підказали. Дякую, що вирішили. Підбадьорено але обережно повертаюся до чоловіка. Він так само дивиться униз і, здається, не помічає мене. Ще раз накочує морозець. Зараз остання можливість піти без втрат. Ні за що! Я нікуди не піду!

– Перепрошую. Вам не потрібна допомога?

Говорю тихо і вічливо. Коротко. Чоловік обертається до мене. У нього прекрасне, біле, молоде обличчя. Акуратний, невеликий ніс та пишні губи. Довгі вії, тонкі брови та гострі вилиці. Виразне підборіддя. Зовсім молодий. Біля двадцяти. Він дивиться на мене не розуміючи.

-Що?

Чорт, чорт, чорт. Напевно, я пробубонів надто швидко. Він нічого не зрозумів. Потрібно повторити ще раз повільніше. Але зробити це так, щоб не виглядати як дурень-заїка.

– Вибачте, сер. Можливо, вам потрібна допомога? Я гуляв повз і подумав, що…
– Ні, дякую.

Юнак обриває мене, але не звучить грубо. Навпаки, чую у його голосі доброту, чемність… Слабкість? Це додає мені впевненості.

– Тут гарно вночі, так? – підходжу до перил біля нього і так само нахилюся униз
– Так.
– Мені подобається гуляти цією частиною міста, коли я приїжджаю.

Юнак жвавішає.

– Ви не звідси?
– Ні, зовсім ні. – похабно сміюся, – Я з Півночі. Але часто приїжджаю. У мене тут друзі.
– Ви щаслива людина.

Юнак безбожно продовжує пасувати мені. Це збуджує.

– Можливо. Але чому ви так вважаєте?
– У вас тут друзі. Хоча ви не місцевий. А я все життя прожив у місті. І в мене нікого немає.
-Зовсім нікого?

Він зітхає.

-Звичайно, є сім’я. Але вони не допомагають, тільки заважають. Я посварився зі всіма друзями. Хоча їх і було небагато. Я посварився з дівчиною.
– Сумно. – тягну у відповідь, – Ось у мене тут друзів дійсно багато.

Юнак знову повертається. Навіть зараз, під світлом тьмяного ліхтаря, я бачу прозорі краплинки, що збираються на його великих очах. Він дивиться так, наче намагається щось у мені знайти.

– Здається, ви добра людина.
– Можливо. А ви? – і нащо я це спитав?
– Не знаю.

Ми мовчки стоїмо і дивимося на темну воду, яка віддзеркалює вогні ліхтарів і міста удалечині. Зараз перевага на моєму боці. Мені дуже хочеться розвинути успіх. Сказати ще щось.

– Що ви тут робите?

Юнак мовчить у відповідь. Ідіот! Хіба можна було сформулювати питання ще більш неконкретно. Де тут? У місті? Країні? Континенті? Потрібно терміново уточнити, поки ще не запізно.

– В сенсі тут – на мосту.

Чую, як він намагається стримувати сльози.

– Я не можу цього розповісти.
– Чому? – імітую щирий подив, – Мені-то ви напевно можете сказати що завгодно.
– Я… Я хотів втопитися.

Дивовижно. Отже дійсно підійшов не дарма. Як можна було проґавити таку трагедію. Як можна було не наблизитися до такого суму. Це стало б неоціненною втратою. Про що ж зараз думає цей сліпучо гарний і добре вдягнений юнак перед тим, як втопитися? Про що, взагалі, думають люди у таких ситуаціях? Звичайно, це я знаю. Але про що думає саме він?

– Це жахливо. Але не бійтеся, я не стану вас засуджувати.
– Так? – сльози стікають по його обличчю, – Ви зможете мені допомогти?

У відповідь зітхаю. Не знаю, що відповісти. Напевно, спіймавши це, юнак теж затихає і відвертається.

– У вас гарна куртка.
– Дякую.

Кладу руку йому не спину, щоб підтримати. Відчуваю прохолоду від вітру. Мені здається, що він злегка здригається, хоч зараз не так вже й холодно. Бідний хлопчик, якою жорстокою й несправедливою до тебе була доля.

Я швидко прикладаю другу руку до спини трохи вище й, направляючи усю силу, стрімко перекидаю його через перила. Без зірок і місяця мені погано видно його обличчя. Ліхтар освічує лінії вилиць, губ та очей. Робить їх ще сумнішими, більш казковими. Юнак летить далі й далі, з кожною миттю віддаляючись від мене. Він не роняє жодних звуків – напевно, його схопили шок та страх. Незабаром тишу осяює гучний сплеск води. Бризки розлітаються довколо, але тут надто високо, щоб вони дістали мене. Його чудове завите волосся ховається під товщею темної, неспокійної води. А моє серце, від захвату, стучить швидко та ритмічно. Я чую серцебиття у вухах.

Обертаюся навкруги. Нікого. Самотній міст, вітер на прогулянці, ліхтарі, і моя тінь. Гарний вечір. Ще раз поглянувши на річку, продовжую йти у попередньому напрямку. Мені стає трохи сумно від того, що я не попросив у нього куртку. Нащо вона йому тепер? А мені могла б підійти. Чудова куртка.

Ні-ні. Це неправильно. Не можна думати про такі дрібниці у цей серйозний момент. Я зміг виконати його прохання, зміг допомогти. Кому як не мені знати, наскільки буває тяжко наважитися на сміливий вчинок на кшталт цього. Не в кожного вистачить духу, щоб зістрибнути з мосту. Інколи людині потрібна допомога. І я зміг йому допомогти. Скільки нещасть, певно, випало на долю цього хлопчика. Але як йому пощастило, що сьогодні він зустрів мене. Можливо, це була його нагорода за страждання? Його смуток стих.

Знаєте, що мені подобається у мостах найбільше? Вони завжди щось з’єднують між собою. Ти виходиш з одного і потрапляєш у зовсім інше.