Контакт

Контакт

Біль.. Невимовний біль проривав руку. Слизькою змією ковзав по моїх венах. Я поволі відкриваю очі, язик шершавим наждаком тре піднебіння. В голові одна думка: “Пити”.. Пів царства за ковток води,- прориває думка підкорку головного мозку.. Очі поволі відкриваються і я бачу перед собою посірілі стіни. В ніс вдарив запах сирості- їдкий, отруйний. Мозок благає про ковток води, я смикаюся відчайдушно, тильний бік долоні вдаряється в бильце, я з жахом розумію, що прив’язана до ліжка. Рука віддає болем, я не експерт, та, здається, моя рука зламана. Та байдуже! Б’ю нею що є сили, об те кляте бильце, аби привернути увагу хоч когось. Ліжко відповідає мені противним ляскаючим звуком. Нарешті, через кілька протяжних хвилин, що віддавали вічністю, великі масивні двері відчиняються, впускаючи в кімнату смужку світла, що розсікає півтемряву. Я інстинктивно замружуюся, намагаючись закрити очі рукою, яку все ще прориває невимовний біль- кайдани нестерпно ляскають.
Хтось простягає мені воду і, коли блаженна прохолода торкається моїх губ, я поспішно роблю ковток, але закашлявшись, мало не розприскую дорогоцінну вологу, що стікає по моєму підборіддю.

– Не поспішай. Тихенько,- каже високий голос, коли я нарешті тамую спрагу, та очі перестає різати від світла, я бачу перед собою чоловіка в білому халаті, ззаду волосся зібране в хвіст.
Обличчя чоловіка видається знайомим, я сутужно намагаюся пригадати його ім’я. Хто Він? І звідки я його знаю. Та раптом я з жахом розумію, що я і свого ім’ я не пригадаю, воно наче загубилося в трясовині болю.

– Як я тут опинилася? Хто ви?- слова виходять сутужно, наче вириваються з горлянки здоровими копняками.
– Морі, кохана ти не пам’ятаєш мене?- його голос набуває сумних ноток,- Це я- Ден.. Твій Ден.- рука забирає мій вугільно- чорний локон, що тепер прилип до мого чола. Його доторк пробуджує в мені спогади, що заспокоюють. Ось Ден проказує свою обітницю на нашому весіллі, його карі очі сяють коханням, а губи промовляють:”Я кохаю тебе, моя чудова Морі!”- кружляє він мене у сніжно- білій сукні.
– Я пригадала!- посміхаюся я. От і чудово, кохана моя.
– Але де я? І чому я зв’язана?- переводжу я погляд на свого чоловіка.
– Ти в нашому дослідницькому центрі, люба.
Я починаю пригадувати, що я Морі Кіммел— працюю в дослідницькому центрі з питань позаземного розуму, головним аналітиком. Ден, мабуть, зрозумів, що я хочу спитати, тому почав перший:
— А прив’язана ти, бо в тебе стався напад.
Я фиркнула здивовано:
— Який ще напад?
Погляд Дена висловлював жалість.
—Ти напала на мене, кричала, що в мене світяться очі. Навіть подряпала мене!— Ден відкотив рукав показав свіжі подряпини, що борознили шкіру.
Це не вперше після того, як ми вийшли на контакт з невідомими, ти так зриваєшся! Та я не серджуся, я сам виннний, надто тебе нагружав роботою останнім часом!— Ден заходив взад- вперед, заламуючи собі руки в німому каятті.
– Тому мене й прив’язали, – здогадалася я. Хоча й було щось дивне у його словах, тільки не можу пригадати що, наче невидима ниточка, яка могла мені допомогти у всьому розібратися, нещадно висковзала, як я не старалася згадати, нічого не виходило.
Ден же тепер знімав мої наручники.
– Зараз тобі стане краще,— приговорював він. Я вдячно розтирала руку, хоча та все ще нестерпно боліла.
— В тебе чудовий правий хук, крихітко!— засміявся Ден, показавши білі зуби в посмішці.
– Егеж, – сумно всміхнулась я.
– Принесу тобі чогось поїсти, – Ден направився до дверей.
– А можна я вийду, розімнуся трохи?— промовила я, сівши на ліжку. Кімната раптом закрутилася ще дужче і мене занудило .
—Ти краще будь тут, все одно там погром- ти добряче постаралася, я прийду скоро — промовив Ден і вийшов, залишивши двері прочиненими.
Я схопилася за голову здоровою рукою… “Щось тут не так” — думала я, тільки не могла зрозуміти що…
Я безсило опускаю руку. Матрац в згині підозріло прогнувся, провівши долонею по шорсткій поверхні, я все ж провідчувала щось дрібне в його складках, схоже на маленький згорток. Порившись в його складках я видобула маленький навушник( не знаю звідки я здогадалася, що воно за річ— такий малий пристрій схожий на намистину). Внутрішній голос підказав мені, що це потрібно вставити у вухо. Цікаво, що мене це нітрохи не збентежило, наче так і треба.
Поволі вставивши намистину – навушник у вухо я затамувала подих, від припливу ейфорії шкіра взялася дрібними мурахами, що придвіщали недобре. Навушник подавав картинку просто в голову. Я бачила себе так, наче збоку в дивовижно-химерному сні, від якого прокидаєшся в холодному поту.. Я стояла біля великого пульта, на величезному екрані повзла лінія, що нагадувала кардіограму, тільки я знала, що то щось не таке.
Разом зі мною було людей з десять і всі збуджено щось обговорювали.
—Не хочу пропустити, а нінайменшої детальки з цієї події— прошепотів Ден біля мене. Він був розпатланий в очах горіла азартна іскорка. Я за це й покохала Дена, в нього постійно була сила – силенна наукових ідей і він не боявся їх втілити. Я називала його лагідно- “мій коханий геній”. І цього разу він знову виправдав його прізвисько, простягаючи маленький навушник.
— Я не хочу пропустити нічого з цього величного дійства.— повторив посміхнувшись. Запиши щоб нас знову не підняли на посміх всілякі розумники, назвавши шарлатанами і Ютубними задаваками.
Натиснувши на намистину я поклала її в кишеню джинсів. Душею розпластався огидний черв’як страху, що був важким передчуттям неминучої біди.
Ден натиснув кнопку на величезному пульті і лінія змінилася космосом, що був величезною безоднею. Я на хвилину загубилася у власних роздумах. Можливо й справді нічого страшного… це просто хвилювання, — всміхнулась про себе я.
Ден натиснув на пульті велику червону кнопку, що дозволяла встановити контакт..
Та замість “Привіт” чи ще чогось такого… барабанні перетинки мало не пропали від різкого звуку, що здається намагався прорвати ту маленьку кімнату. Я з відчаєм дивилась, як мої колеги палали замертво, а в них з вух потекла кров, я теж впала невзмозі триматися на ногах, поруч лежав Ден, в нього, як на диво не текла кров, він встав наче нічого не бувало, а його очі стали світитися блакитним сяйвом..
Голова страшенно боліла, але я зіп’ялася на ноги і почала поволі відходити від того, хто був Деном, а тепер дивився на мене, наче вперше бачив і посунув вперед вп’явшись страшними очиськами.
– Хто ти!? — кричала, тікаючи довжелезним коридором, що вів до підвалу. Мій нападник побіг за мною, я відчувала страх, цей новий Ден був набагато сильніший і бігав швидше. Я нарешті проскочила в дверний проєм і закрила двері, та він почав гатити по них нещадно. Я намагалася чимось підперти двері, але нічого не знайшлося. І згодом двері відсунулися під тиском нелюдської сили Дена, зайшовши, він жбурнув мене на кілька метрів добре, що ліжко стояло недалеко і я призимлилася на нього, добряче вдаривши руку. Та встигла вийняти навушник з кишені, та запхати під матрац, а далі все поглинула темрява. Сигнал різко урвався. І я знову опинилася в тій тісній кімнаті. Витягнувши навушник, я здавила його від безсилля так, що він геть і розсипався.
В Денові сидить якийсь космічний гад!— до мене дійшло. Хоча з іншої сторони- чого він мене не вбив? Для чого я цій тварюці?
Я різко встала і змусила себе пройтись, щоб трохи провітрити голову.
Потрібно знайти якусь зброю, аби захиститися.
Я направилася по довгому коридору, що вів до кімнати з пультом управління, поглядом я шукала якусь кувалду щоб гепнути цього візитера добряче, хоча мої шанси проти цієї гадини мізерні. Та все ж спробувати варто.
Нарешті я побачила, що вогнегасник, який раніше був за склом, тепер стояв самотою в стіні, а по боках його звисали огризки скла.
Я пригадала, як той звук все руйнував і скло сипало звідусіль градом. Та це мені на користь— не потрібно розбивати скло самій і тим самим виказувати себе зайвими звуками.
Насилу діставши вогнегасник, я, крадучись, пробиралася до головного пульта. А підлога була всипана тілами людей, які падали від того пронизливого звуку. Притиснувши вогнегасник до себе, я прокралася ближче. Ден стояв і намагався щось наклацати на пульті.
– Зараз я тебе вирублю, — подумала я, наближаючись близько до Дена. Серце нестерпно калатало, прориваючи грудну клітку. І коли до Дена (чи як там його звати) лишилося менше метра він раптом повернувся з близкавичною швидкістю і промовив:
– Я ж казав не вставати, кохана!— його очі знову горіли синім сяйвом, він підняв руку і вібрацією відкинув її назад.
Морі боляче вдарилася об стіну і взялася за голову, пальці вже через хвилину просотала червона кров.
– Хто ти?!— закричала я.
– Які ж ви люди наївні!— фальшивий Ден гидко розсміявся.
— Думаєте, що ви самі в цьому світі, а ми давно уже за вами спостерігаємо! Готуємо з вас собі рабів. Скоро цей світ стане на коліна перед своїм господарями!— його пальці перебирали кнопки на пульті.
І раптом я зрозуміла, що задумав той візитер, мені пригадалося, як Ден розповідав, що зможе перенаправити хвилі рупору у всі куточки світу.
—Наші ідеї ніколи не піднімуть на глум, бо кожен зможе відчути Контакт на собі, — гордовито заявляв мій хлопець! Ми на порозі нового відкриття, кицю!
Я підняла вогнегасник і почала пробиратися ближче, відволікаючи розмовою.
– І як ви це зробите? Застрибнете в наші голови через цей звук? Але ж він нас убиває.
Я пригадала своїх друзів, які лежали замертво.
– Навіщо вам це?
– Помруть на всі, ті, що виживуть служитимуть нам до віку! — всміхався несправжній Ден, вправно клацаючи кнопками.
Ви нічого не згадаєте коли я закінчу, а будете лише піддослідною тваринкою для таких, як я, — смакував кожне слово той.
Підійшовши досить близько, я зібрала останні сили для удару, хоч поламана рука всіляко цьому пручалася.
– Через мій труп! — всміхнулась я і вдарила прибульця Дена по голові, той впав, з під його голови почала розливатися червона кров.
Я захекано промовила в тишу:
– Привіт від землян,- на губах грала посмішка.