СНОХОДЕЦЬ

Світало. Та зимова холоднеча вносила свої корективи, тож небо заледве почало сіріти.
Це не дуже поліпшило наше становище, бо ті голодні кислотно-зелені очі можна було розгледіти навіть у суцільній темряві…
Ми вже котру годину намагалися відірватися від почвар і нарешті вибратися з цього триклятого лісу.
Навіть якщо ще нещодавно радів снігу, як мале дитя, то, проборсавшись у цих пухких холодних “хмаринках” стільки часу, зненавидиш його до кінця життя.
Снігові скелети невідомих нам створінь уже вигулькнули на галявині. Очі звично горіли хворобливим вогнем, а з пащек безперестанку крапала слина, пропікаючи навіть задубілу землю під товстелезним шаром снігу.
Мить. І вони кинулися в наш бік. Учули запах людини.
Я несамовито заревіла. Господи, як же я втомилася втікати. І, бачу, цій біганині не буде ні кінця ні краю, хіба що… Смерть. Але таке мене геть не влаштовує!
Засліплена гнівом та відчаєм, я знову кинулася навтьоки й… Провалилася глибоко під сніг. Дідько, сильно застрягла.
Не те щоб вибратися було неможливо, просто довго. Поки вилізу з цієї дірки, то тварюка мені, певне, і голову відкусити встигне. Тож відчайдушно кричу:
– Облиш мене! Тікай сама!
І коли я подумки вже розщепила себе в кислотній слині скелета, то прогрузла ще сильніше. Нога наштовхнулася на щось тверде й цупке.
“Можливо, якщо вдасться дістати ту штуку, то зможу деякий час оборонятися і виграти для сестри дорогоцінні хвилини?” – раптом промайнуло в мене в думках.
Я глибоко вдихнула й почала інтенсивно розгрібати сніг під собою. І де тільки сили взялися? От що з людьми робить надія, нехай і примарна.
– Є! – над самісінькою головою почулося глухе гарчання. Інстинктивно, з переляку, я сіпнулася й спробувала прикритися руками, геть забувши, що в тих промерзлих патичках щось є.
Почувся різкий хруст. І сніг за моєю спиною розтанув від їдкої слини. А вслід за ним донизу звалилася купка кісток.
У руках у мене опинився чималенький металевий дрюк.
“Саме те, щоб лупасити по зледенілих кістках!” – подумала я.
– Хутчіш вилазь! – сестра схилилася над ямою й простягнула мені руку.
– Ти… Чому ти ще тут? Хіба я не сказала тобі наплювати на все, і кинути мене?
– Я… Не змогла.
– Ай, до біса! Тепер у нас є зброя, тож не пропадемо. Тримайся за мною! – я загрозливо наставила ломачищу на купку почвар.
А вони все тягли до мене свої загребущі кістяні лаписька. Одному я прямо по ній і вгатила. Та з тріском відвалилася й гепнулася в сніг.
– Сподіваюся, вони у Вас не на магнітах і назад не поскріплюються! – нервово хихикнула я. Але якщо чесно, ще кілька таких вдалих влучань по кінцівках і можна вважати, що успішний шлях до втечі ми собі проклали.
– Гадки не маю, де навчилася так витанцьовувати з дрючком, але за якісь пів години чи навіть менше, почвари вже ледве повзли за нами.
Та примарні зелені вогні десь удалині свідчили, що ще не час відпочинку.
Треба було якось вибиратися з цього лісу…
Я не була певна, скільки нам ще доведеться тут петляти, але, на диво, ми нарешті побачили знайому галявину. А там ще трохи стежкою вгору – і вже дім.
Якась чудасія, справді: після такої дикої подорожі я мала б зітхнути з полегшенням, але відчуття, що хтось за нами слідкує не покидало мене ще з моменту, як ми ввійшли в ліс.
Не полишало воно мене й по дорозі додому й, навіть коли вже відігрілися в хаті біля гарячої печі, у теплих вовняних ковдрах та з горнятком запашного гарячого чаю в руках.
Що сильніше я відходила від шоку, то більше питань закрадалося в моїй голові.
Наприклад, що це за створіння й чому вони нас переслідували? Чи дійсно збиралися зжерти нас? Адже це пусті скелети… Навіщо їм харчуватися, якщо в них навіть немає нутрощів, куди б ця їжа могла потрапити.
А ще… Чому ми взагалі опинилися в тому лісі, а, головніше, чому знову збираємося туди? Якось геть нелогічно…
За цими всіма питаннями, на які я відповіді, звісно ж, не мала, моя стривоженість невидимим переслідувачем трохи вщухла, адже нині мені треба було думати про більш нагальні речі, а не про щось таке аморфне й далеке, чого може й насправді не існувати.
Ми стояли біля входу до нашої похилої дерев’яної хатини. Надворі знову заметіль. Сніг уже почало намітати всередину, тож я хотіла зачинити дверцята, бо потім ту всю трясовину мені ж і прибирати.
Ми не загасили лампи в домі й маленький блік зіграв зі мною злий жарт, чи навпаки, врятував життя…
Я побачила, як у мене жадібно, однак із краплею жалю, вп’ялися зелені очі. Із кожною миттю вони все яскравішали, набираючи кислотної барви.
На обличчі моєму застигли жах та глибоке потрясіння. Я не уявляла, як таке могло статися.
– Сестро… – тремтливою рукою я потяглася до її розпашілих від морозу щік. Тоді ж мене й прошибло розуміння, немов блискавкою вдарило.
– А звідки в мене сестра? Я ж одна в сім’ї була! – усе закрутилося у вир до того, як незнайомка повністю перетворилася на почвару і встигла мене гризнути.
А далі…
– Finita la commedia! – над самим вухом проспівав надокучливий голос.
– Ооой, та замовкни вже ти! – роздратовано прошипіла я, рвучко піднімаючись і зриваючи з себе дроти. – І без тебе казанок тріщить, а ти ще й підвиваєш.
– Довгенько ти сьогодні. Кажу не про середньостатистичний показник, а саме про тебе. Снилося щось цікавеньке? – кучерявий чоловік із волоссям кольору достиглого жита привітно всміхнувся мені, запопадливо виграючи бровами. Джек. Діагностик.
– Ні. Якась фентезійна маячня. Набігалася, настрибалася, снігу холодного нажерлася. Тепер усе тіло ломить… Наче наяву ту каторгу пережила! – я стомлено розтирала плечі й розминала шию. Злізти з ліжка геть не сила.
– Та ну тебе… Так не цікаво! – Джек розчаровано відкопилив губу. – Коли сьогодні на діагностику мені втрапила ти, то я вже зрадів, що раніше дремену додому, але ти все не прокидалася… Тоді ж я й понадіявся, що тобі сниться щось захопливе. Із нетерпінням чекав, коли ж ти нарешті прокинешся й розповіси справжній блокбастер, а ти… Тьху на тебе, невдячна!
– Ти б підбирав слова, бо одного дня у твоїх снах можу опинитися я, – мої очі загрозливо блиснули, гадаю, натяк він уловив.
– Зрозумів. Сьогодні ти обрала мову агресії. Ну що ж, з усіма трапляється… – Джек здійняв руки догори. Знак капітуляції.
– Вибач, я просто… Хочу поринути в темне ніщо. Жах, як утомилася.
– Обережно, подруго, із такими бажаннями можна й чортівню якусь накликати, – вираз обличчя діагностика враз став серйозним. Теплий житній образ окутав незвичний холод. Про щось глибоко замислився, однак зі мною думками не поділився: – Уже пізно, та й дощить дебело. Підкинути додому? Я на колесах.
– Та я б і сама… А котра, до речі, година? – я безмовно глипала на яскраво-зелені цифри на циферблаті. – Я проспала близько п’яти годин?! Що за…
– От і я здивувався. Зазвичай із тобою кілька годинок та й відстрілялися. Часом ти навіть вправлялася десь за годину – взагалі рекорд! А тут…
– Господи, вибач. Справді. Я й гадки не маю, чому так. Цей сон особливо нічим не вирізнявся поміж інших… – я почала похапцем перебирати всі деталі сновидіння, проте так і не змогла пригадати нічого дивного, хіба що… – Так, гаразд. Не буду забивати тобі баки, бо дружина вже, мабуть, зачекалася, а ти тут зі мною на роботі стовбичиш. До речі, як Джозі? Малеча? – поцікавилася я, на ходу застрибуючи в червоний пошарпаний джип.
– У Джозі все гаразд. Нещодавно влаштувалася на роботу, тому теж удома рано не з’являється, але не скаржиться. Навпаки. Здається, щасливою. Джинні пішла в садочок. Поки що їй не дуже вдається поладнати з іншими дітьми. Вихователі кажуть, що вона розвинена не на свій вік. Дружина жартує, що в домі росте другий науковець, та, як на мене, моїй дівчинці доля підготувала інший шлях, із такою-то уявою…
Я лише з розумінням кивнула. Знала, що він мав на увазі під цим іншим шляхом та багатою уявою. Однак поспівчувати чи порадіти… Тут уже кожен обирає сам. Я ж про цю професію не могла сказати ні поганого, ні хорошого.
Я – Сноходець. Часом мене ще кличуть Сновигачкою. Сноходець, Сновигач – синонімічні поняття, і то – обидва походять із простонароддя. Насправді ж ми Хранителі сновидінь. Моя робота полягає в тому, щоб блукати в снах інших та слідкувати за тим, аби все там було добре.
Зазвичай ми не втручаємося, хоча часом і мусимо. Долю людини можна скерувати через сни, але, як учинити вона вирішує сама. Ми отримуємо вказівку згори, що в “Х” скоро настане переломний період у житті, коли він повинен обрати свій шлях, тож ми маємо змоделювати ситуацію, яка б підштовхнула людину перед цим вибором постати. Наприклад, сниться комусь, що він мчить на крутезній тачці. Ми ж лише подовжуємо це відчуття ейфорії. Робимо так, аби по пробудженню людина запам’ятала саме цю яскраву позитивну емоцію. Ніяких аварій чи дивини, по типу: ти за кермом, мить, й автівкою вже керує курка без голови. Згодом людина прокидається й розуміє, що дуже хоче купити авто. Та грошей нині на таке не вистачає, а життя їй тим часом підкидає шанс: заробити тяжкою працею чи спокуситися легкими грошима. Та все ж найголовніше наше завдання – це охороняти сни, на те ми й Хранителі. Важливо слідкувати за тим, аби сни хоча б час від часу були. Не повинні вони бути й занадто деструктивними. Так-так, кошмарів теж має бути в міру! Інакше… Якщо щось піде не так, з’явиться Пожирач снів. Часто-густо збільшення кількості кошмарів та зникнення сновидінь пов’язують саме з ними. Бо як тільки ця падлюка знаходить спосіб проникнути в чиїсь сни, то провокує появу жахастиків. Людина починає гірше спати, інколи навіть відмовляється засинати. Спочатку почвара харчується негативними емоціями. Вони найсильніші. Згодом виїдає ввесь позитив із життя людини. Дожирає залишки снів, які мали б наснитися, але вже ніколи не насняться зацькованій людині, і, врешті, висмоктує всю душу. Саме тому робота Сновигачів є надзвичайно важливою!
Як кумедно… Ще кільканадцять хвилин тому я плювалася на фентезі, тоді як власне існування – та ще фантастика! Однак такі як я справді є, і нас доволі багато. Хоча мені здається, усе ще недостатньо. Адже справжня небезпека криється в тому, що Пожирачі, висмоктавши душу людини, можуть оселитися в її тілі, фактично стати нею. Один чи два пожирачі в тілесній оболонці ще нічого, однак щобільше їх плодитиметься, то вищий шанс, що вони таки захоплять наш світ. Але Пожирачі – це порожнеча. Тож усе навколо перетвориться на сіру безформну масу. Це в кращому випадку.
Сноходець – це завжди про ризик, адже доводиться бувати в снах різних: веселих, сумних, збочених чи навіть наркоманських. Смерть у чийомусь сні означає, що ти більше не прокинешся наяву. Також це буває морально тяжко. Травматичні сни почасти призводять до пригнічення власної особистості, а якщо Сновигач стає емоційно нестабільним, то найімовірніше все закінчиться великою бідою, навіть у Пожирача перетворитися можна!
Тож, аби уникнути цього, ми й проходимо час від часу тестування. Принцип доволі простий. Ти занурюєшся у свій сон і просто спиш як звичайна людина, а техніка та діагностик фіксують твої показники. Гадаєте, ось так солодко поспати – справжній подарунок? Для більшості Сновигачів це справжнє катування. Коли ти ввесь час товчешся в чужих снах, а потім ще й вимушений борсатися у власних, де ти вже не усвідомлюєш, що насправді це сон, то виснажуєшся просто неймовірно. Добре, що під час тестувань хоча б не треба працювати, бо так точно дахом поїхати можна. Вам цікаво, як ми тоді відсипаємося? Тут теж усе просто. Поринаємо в темне ніщо. По суті спимо, але довкола завжди суцільна темрява й жодних снів, звуків чи ще чогось, що могло б потривожити порожнечу.
Тож цілком очевидно, чому я так ненавиджу проходити ці перевірки. Проте… Є ще дещо, що не дає мені спокою. Насправді, опинитися у власному сні не так уже й погано, навіть якщо мариш про щось сумнівне, однак відчуття, що хтось стежить за мною в МОЇХ снах, зводить мене з розуму. І ні, мова геть не про діагностика, що стовбичить над тобою протягом усього процесу. Це щось інше, що просто так не пояснити…
Я хекнула на скло й намалювала кілька сердець. Хотілося відірватися від цих невтішних думок. Водночас я намагалася пригадати, коли я марила востаннє настільки довго. Джек мав рацію, за звичних умов я хуткострілка. Пригадую, якось упоралася навіть за п’ятнадцять хвилин! Оце звісно був номер…
Я опинилася в якомусь азійському сетингу. Ну знаєте, як у дорамах про заклиначів. Польоти на мечах, магія, багатошарові наряди й важелезні прикраси на голову… А потім, коли з’явився красень головний герой, у рясних блискучих шатах, оздоблених синьою та фіолетовою вишивкою, із дорогоцінною прикрасою в густих чорних косах, я раптом згадала, що не знаю китайської! Так і прокинулася… Ото тоді всім колективом животи надривали, ледь не репнули, хе-хе! Але щоб зависати в снах зі чверть доби… Для мене це справді рідкість.
Не встигла я гаразд знов у спогади поринути, як Земля-Джек викликав мене. Новини він мав напрочуд хороші.
– Ведо, танцюй! – так, мене справді звати Відія, близькі та друзі скорочують до Веди. Не знаю, чим керувалися мої батьки, обираючи таке дивне ім’я, та, мабуть, і до них у свій час зазирнув Сноходець, запевняючи, що я знатиму про щось міжгалактичного масштабу, а тому обов’язково маю стати Відією.
– Ну, що там таке особливе? – скептично запитую я.
– Якщо не завтра, то вже післязавтра точно, ти завершуватимеш тестування вдома.
– Що?! – я кліпала очима, як те дурбецало, геть не розуміючи сенс Джекових слів.
– Завтра розпочнеться тестування новобранців, – діагностик рівномірно постукував пальцями по керму. – Гадаю, ти чула, що Пожирачі останнім часом надміру активізувалися. Рук, точніше Сновигачів, не вистачає. Управління ухвалило рішення залучити до роботи більшу кількість людей. Та це не скасовує стандартної процедури: усіх необхідно ретельно перевірити. Однак і лабораторія не гумова, а я чував, що бувалих Сноходців за таких умов планують відправити на самотестування. Видадуть по комплекту датчиків, повлягаєтеся собі спокійненько у власних ліжечках та й будете профпридатність підтверджувати. А з огляду на те, що мені щойно надійшов список тих, кого я маю протестувати завтра… І знайомо мені там лише кілька імен, то, певне, новобранців уже запустили. Тож скоріше за все з Вами теж намічені плани втілювати будуть.
– Було б добре… – краще б узагалі те тестування зарахували, але я розумію, що це важливо, і пройти його потрібно в будь-якому випадку. Зрештою, удома – уже круто.
– Ми приїхали, – через деякий час обізвався Джек.
– Дякую, що врятував мою дупу від можливих нічних пригод, – із посмішкою кивнула я.
– Звертайся. Раптом що, будемо на зв’язку.
Сьогодні я була надто виснажена, тож чимдуж застрибнула в ліжечко, оточене купою кастомних подушечок. Однак темне ніщо, на жаль, не стало моїм компаньйоном на цю ніч…
Шкіра її була бліда, як фарфор, а волосся лискучими золотими хвилями спадало по спині. Дівчина була напрочуд тендітна та чарівна. Нею була я. Моєму здивуванню не було меж: я, а наче й не я. Я точно пам’ятала, що маю темне волосся, а тіло моє, хоч і в добрій фізичній формі, однак не настільки худорляве. Здається, я усвідомлюю, що це сон, та водночас не прокидаюся. Хіба так має бути? Дівчина, тобто я, міцно стискала червону парасольку. Усередині чомусь здіймалася тривога. Я не могла збагнути, що стало причиною подібних почуттів. Усі думки поступово стиралися. Небо було сірим та похмурим. Якимось чином відчуваю, що воно тут завжди таке. Неспішно крокую трояндовою алеєю, усе ще не послаблюючи хватку на парасольці. По той бік низенького кованого парканчика бачу незнайомого чоловіка. Обриси його чіткі. Можна навіть розгледіти закручені догори вуса та теплі карі очі. Він усміхається мені та, здається, вітається, але я вже не чую його слів. Наді мною нависає чорна хмара. У вухах стоїть гул. Я задираю голову й зустрічаюся поглядом із вугільно-чорними очима. За мить приходить усвідомлення. Це він. Мій переслідувач. Та не встигаю я гаразд і роздивитися, як мене окутує задушлива темрява. Я прокинулася.
Серце болісно застугоніло. Мені наснився сон. Гадаю, це не дуже добрий знак. Сноходці не повинні бачити снів поза межами тестування.
Я ще й очі не продерла та з думками не зібралася, як телефон неприємно задзеленчав: як на мене, то цей звук здатен пробудити навіть мертвого. Сповіщення з роботи. Сьогодні всім Сновигачам необхідно прибути в Управління рано-вранці. Підозрюю, що причина такої екстреності пов’язана з тим, про що вчора розповідав Джек. Звісно, загадувати наперед не хочеться, але вже подумки радію дистанційці. Хутко збираюся. Вирішую поки не доповідати в Управління про сновидіння поза регламентом. Усяке трапляється. Можливо, я просто надто втомилася, і мій мозок таким чином дав збій.
День минув напрочуд легко та швидко. Нас справді відпустили на самотестування. Авжеж ми пройшли купу марудних інструктажів, та це всього лише крапля в морі в порівнянні з тим задоволенням, яке чекає на мене вже від сьогодні. У піднесеному настрої й дещо заклопотана я геть забула про девіантне сновидіння. Дарма.
Кілька перших тестувань минули досить вдало. Я начіпляла на себе датчиків, під’єдналася до системи, вколола Сноведин та й поринула у світ Морфея. Сни були звичайними, я б навіть сказала, сірими, одноманітними. Тривали теж недовго: десь із пів годинки, часом довше, та зазвичай навпаки, хвилин двадцять – і готово. Домашня обстановка позитивно вплинула на тестування. Моя продуктивність прямо-таки зашкалювала. Я навіть осмілилася проходити два-три тестування на добу. Мабуть, у цьому й була моя помилка…
Забувши, що всього-на-всього людина, я геть себе не щадила, тож одного такого разу просто відключилася. Навіть не помітила, як заснула. Без Сноведина в крові. Та, як згодом виявилося, і без датчиків на тілі…
Моє дихання почастішало, поважчало. Враз, і широка вулиця, наче повужчала. Я чула, як у вухах стугоніло серце. В очах надокучливо мерехтіли помаранчеві ліхтарі, немов насміхалися. У голові паморочилося, до горла підступав клубок.
Тиша. Де-не-де лунали співи цвіркунів. Зітхаю з полегшенням. Невже відірвалася? Не вірю. Той скажений покидьок не з тих, хто так легко відпустить свою здобич. Під шкіру забирається тривога. Розповзається по тілу сотнями маленьких комашинок. Це змушує мене рухатися далі. Бігти й не спинятися. Знову чуже шаркання по ґрунтівці. Чуття не зрадило. Та… Стривайте. Звук долинав надто близько. І не звідти, звідки мав би… Здалося? Та все ж я хутко озирнулася, щоб пересвідчитися. Позаду була лише темрява, настільки глибока, що навіть ліхтарі не могли її як слід освітити. А попереду – він.
Чорні очі. Болісний удар серця. Я прокинулася.
З переляку відразу ж підскочила на ліжку, та так сильно, що ще й чолом у щось буцнулася.
– Ауч!.. – невдоволено прошипіла, потираючи забите місце, й нарешті розплющила очі.
Господи милосердний, як же сильно мені хотілося в той момент опинитися уві сні знову, у лаписьках того переслідувача, або принаймні не розплющувати повік. Та навіть сонний параліч – усе краще, аніж на власні очі побачити, як над тобою нависає це страшне створіння – Пожирач снів!
Поки я вся в заціпенінні, почвара користується моментом і хрипко промовляє:
– Із нетерпінням чекаю твого наступного сну, – його рот розтягується в насмішці. На диво, зуби Пожирача білі, хоча з очниць струменить чорний дим, він же – і замість волосся.
Іродове глузування обурює мене до глибини душі, де й знаходяться сили, щоб підвестися… У пориві люті хочу вчепитися йому в бліду горлянку. Чомусь здається, що шкіра там ніжна та вразлива. На жаль, перевірити не встигаю, натомість хапаю лише повітря. Тінь хутко перемістилася в куток кімнати й знову набула обрисів… Чоловіка.
Я не наважувалася злізти з ліжка, навпаки, хотілося якомога сильніше сховатися від Пожирача під ковдрою та вдати, що все це просто дурний сон, нехай і поза регламентом.
Та я сиділа нерухомо. І Пожирач, як би абсурдно це не звучало, пожирав мене лише очима. Точніше задимленими очницями, бо очей я його так і не побачила. Та й чи мав він їх узагалі? Із такими персоналіями зазвичай знайомишся лише з переказів, а якщо вони раптом надумали провідати тебе, то це точно буде останнє тобою побачене в цьому мирському житті.
Але я досі була жива. Підозрюю, що це і візит його не перший…
– Увесь цей час це був ти? – згрібши всю волю в кулак, таки запитую.
Пожирач не відповідає. Хоча по ньому було добре видно, що кортить щось сказати, ще відтоді, як перемістився на безпечну відстань у куток. Мовчить.
Зараза!..
Уже сміливо зіскакую з ліжка, однак у ту ж мить Пожирач зникає. Усвідомлюю, що могла щойно накоїти, тож повільно осідаю на підлогу. Зрадницьки тремчу. За власними тривогами не відразу зреагувала на характерне “цок”, але якась невідома сила наче манила мене глянути в той клятий куток. Глянула. Помічаю слабке мерехтіння: там щось було… Вмикаю світло та наважуюся підійти. Чорний кристал. Рука застигла над загадковою дрібничкою. Ні, може бути небезпечно! Зрештою, підняла я його пакетиком, туди ж і поклала.
Тепер уже в Управління доповісти не те що треба, а просто необхідно, бо на кону були як моє життя, так і долі тисяч людей.
Уранці вибігала поспіхом. Ледве пережила цю ніч – уся згорала від хвилювання. Коли взувалася, увагу знову привернув той бісовий камінчик.
– Ай, хай тобі грець! – я таки наплювала на можливі ризики й за допомогою хустки підіпхнула його в чашку бюстгальтера. Сама себе запитую, якого дідька я так учинила. Та що тут вдієш, часом проти мого чуття не попреш: стукнуло в голову, то й хапнула.
Однак якийсь миршавий камінчик точно не був моєю головною проблемою…
– Усоте Вам кажу, до мене під час сну забрів Пожирач!
– Поява Пожирача не зафіксована. Коли саме, на Вашу думку, це сталося? – холодний беземоційний голос реєстраторки жахливо дратував, бо наче й не з живою людиною розмовляєш. А може й справді не з людиною…
– Учора вночі, точний час не згадаю. Мені наснився кошмар, я прокинулася, а наді мною Пожирач!
– Нічне сновидіння не зафіксоване.
– Ну звісно ж воно не зафіксоване! Мені наснився сон поза регламентом. Без Сноведину. Уже вдруге за цей тиждень.
Реєстраторка замовкла.
– С-сон не зареєстровано. Ви – Сноходець. Сновидіння без препарату неможливе. До того ж зміни в нормативних показниках жодного разу зареєстровано не було. Поява Пожирача за таких умов виключена.
Саме тоді, коли мені вже вривався терпець, важка рука лягла мені на плече.
– Пані, прогуляємося? Гадаю, я зможу відповісти принаймні на кілька Ваших запитань, тож не варто так хвилюватися й напосідати на реєстратора, – незнайомцем виявився високий та худорлявий сивочолий чоловік. На синьому піджаці виблискував золотий значок – цабе Управління. Я невпевнено кивнула, і ми попрямували в бік саду. Буяння екзотичних рослин та мінливі яскраві барви вітражів робили це місце гідним своєї назви – Мрієсад – сад мрій.
– Кваплюся Вас запевнити, що хоча в Управлінні й глибоко стурбовані подібними випадками, однак насправді ситуація контрольована. Ви не перший Сновигач, який зіткнувся з такою проблемою. Звісно, у роки моєї молодості це була нечувана рідкість, та нині все частіше Пожирачі нахабно вдираються навіть у сни Хранителів. Ми пов’язуємо це з тим, що почвари в цілому активізувалися, готують наступ. Управління разом з усіма Сноходцями має дати відсіч. Водночас… – тон чоловіка заспокоював. Дарував упевненість, що зі мною все буде гаразд. Ось так прогулюючись садом та слухаючи його рівномірну розповідь про минулі здобутки й майбутні виклики, я геть втратила пильність.
– Не можна наражати втілення операції на будь-який ризик.
За моєю спиною виринули два молодики. Зреагувати я не встигла.
– Тож як би прикро мені не було, та нестабільні елементи необхідно ізолювати…
– Що?! Стривайте!.. – однак своїми нікчемними спробами я робила тільки гірше. На руках точно лишаться синці.
– В окрему камеру. І поки ніяких ін’єкцій. Поспостерігаємо, – скомандував Управлінець.
Ніколи не думала, що опинюся за ґратами. І точно не очікувала, що в Управлінні така місцина є. Однак із животрепетними криками й тужливим квилінням по сусідству, здавалося, що я не у в’язниці, а в якійсь психіатричці. Я не знала, що з тими сердегами робили, але підсвідомо розуміла, що до мене черга ще просто не дійшла. З іншого боку… Годували й поїли. Кімнатка облаштована, хоч і невеличким, але власним санвузлом. Усе було б просто пречудово, аби не перебування тут у ролі піддослідного кролика.
– Ведо! – знайомий голос вирвав мене з дрімоти. Я не повірила власним очам: по той бік, притиснувшись до ґрат моєї клітки, стояв засапаний Джек. – Ч-чому ти спершу не розповіла мені? – на тлі такого гучного оклику нині його голос геть стих. – Я… Я б знайшов спосіб тобі допомогти, але тепер… Я навіть не знаю, чим зарадити, – пустий погляд товариша безцільно блукав довкола.
– Т-ти знаєш, що це за місце? – хотілося, щоб Джек не знав, та його присутність уже свідчила про протилежне.
– Хаа… Ти мала розповісти мені. Ти навіть не уявляєш, куди потрапила й що з тобою тепер буде. Ті крики, що ти чуєш тут повсякчас… Це інші Сноходці, до чиїх снів вдерлися Пожирачі. Вони поступово сходять із розуму. Їм не дають спати. Лише зрідка. В Управлінні бояться, що занурення в темне ніщо прискорить їх перетворення. Однак відсутність природного відпочинку нічим не краща…
– М-мені теж скоро не можна буде спати?.. – я дуже хотіла розпитати Джека, як він тут опинився та звідки така обізнаність, проте зараз було значно важливіше вивідати якомога більше про власну подальшу долю.
– Чесно, не певен. Твої показники досі лишаються в нормі. Повторні зняли, поки ти дрімала без Сноведина. Навіть сновидіння поза регламентом мали б відобразитися на твоєму загальному стані, а поява Пожирача, без варіантів, прямий шлях до нестабіла. Але ти… Особливий випадок, тож прогнозувати хоча б щось просто неможливо.
– Я готова співпрацювати. Повідом, якщо можеш.
Джек кивнув. На тому й розійшлися. Мені нестерпно кортіло розповісти товаришу, що Пожирача я зустріла не просто уві сні, а наяву, немов він був живою людиною. Що той говорив зі мною і навіть лишив мені якусь дивинку на згадку. До речі, щодо цяцьки… Я раптом усвідомила, що та все ще лежить у мене під серцем. Немов уловивши мої думки, камінь почав пульсувати. Я схопилася за груди. Уже дійшла до такої межі, що ладна була вхопити його голими руками. Урешті-решт, що мені втрачати? Та думка про можливу угоду з Управлінням допомагала мені зберегти дрібку здорового глузду. Якщо ще сплутаюся з Пожирачами – назад шляху вже точно не буде.
Згодом мені передали листа. У конверті містилося офіційне рішення зборів Управління. Я була вкрай здивована, що моє питання розглядали з таким розмахом. Чи для кожного потенційно небезпечного Сновигача була подібна процедура? Маю великі сумніви, однак і в ряди унікальних я б себе не записала. Та зрештою такі почесті не були гарантом позитивного рішення. На жаль, не помилилася. “Вирішено у співпраці відмовити”, – розбило залишки моїх надій ущент. Стогони зі сусідніх камер стали моїм Реквіємом. Я не хотіла такої долі. Мене охопила паніка. Важко дихаючи, я сповзла вздовж стіни. Навіть заридати була не сила. Кілька скупих крапель скотилися по моїх щоках. Голову та груди болісно стискало. А подарунок Пожирача впав важким тягарем на серце. У пориві гніву й, геть ні про що не замислюючись, я висмикнула клятий камінець голіруч. Той відразу ж розпорошився в моїй долоні. Я вся заклякла від жаху, коли помітила, як чорнота розповзається моїми венами:
– Що за хрінь?! – підскочила я.
Гуп, і моє дихання на мить спинилося. Від серця тягнулася маленька цівка диму, що поступово набула обрисів знайомого мені… Пожирача снів.
– Не хвилюйся ти так. Ось побачиш, вони ще приповзуть по твою допомогу. Ти маєш те, чого нема ні в кого, – усміхнувся Пожирач. Я знову побачила його білосніжні зуби, та замість очей усе та ж чорнота.
– Стій! Не зникай! – нутром відчувала, що він відповість лише на зручне запитання. – Дай відповідь… Я бачу тебе завдяки каменю?
Мг, – кивнув Пожирач. – Тепер зможеш постійно. Але тільки ти, – і зник.
Ні слова про те, як це працює. А як викликати його взагалі? Та й камінчика нині вже нема. Він… Розчинився в мені? Цей гад просто втік. Схоже, тільки з’являтися зухвало вміє. Бо своїм “приповзуть” геть не втішив.
Із кожним днем крики запроторених тут ставали все нестерпніші. Я вже навіть почала впізнавати їх голоси. Ось це квилить Стогник. До цього кректав Хрипко… Сподіваюся, Верещака сьогодні поводитиметься тихо. Так-так, Ви не помилилися, я вигадала їм клички. Знаю, це грубо, але імен не знаю, і тут гаразд не запитаєш.
Яким же було моє здивування, коли в супроводі кількох охоронців до мене з’явився той сивочолий з Управління. Виявляється, за той час, поки я була під замком, вторгнення Пожирачів значно почастішали, вивівши з ладу чималу пригорщу Сноходців. Їм просто була необхідна я, котра могла взаємодіяти з Пожирачами без шкоди для здорового глузду.
Переступивши поріг своєї буцегарні, я рішуче зустрілася поглядом із чоловіком. Його безбарвні блакитні очі нічого не виражали.
– Я зможу врятувати ввесь світ, – гучна обіцянка, але чомусь хотілося вірити, що я на це здатна.
– То вперед, врятуй усіх нас, – улесливий хрипкий голос пролунав над самим вухом. Я різко обернулася.
– Що таке? – блакитні очі недовірливо звузилися.
– Т-та ні… Нічого, – “Він не почув?”, – та все ж вирішую довго над цим не розмірковувати, тому відповідаю: – Я допоможу, але не Вам. Людям, котрі не заслуговують на таку долю.
– Тоді, прошу, – Управлінець жестом запропонував мені взяти його під руку.
Я погодилася і востаннє озирнулася.
– Побачимося, крихітко, – насмішкувато підморгнув Пожирач.
– “Псих”, – пирхнула я про себе й попрямувала вперед.
Невідомість лякала, однак я збиралася зустріти будь-які каверзи долі з високо піднятою головою. Зрештою, Сновигачка я, чи хто?