Спрага

Дорога вперед:

Я одягнув на себе простирадло, яке досі пахло теплом і добре захищало від монстрів, які жили під моїм і вашими ліжками. Мене мучила спрага. Еге ж, таке буває, особливо, вночі, коли щось таке сниться і не хочеться прокидатися. (Хоча прокидатися не хочеться, бо жити останнім часом не цікаво.)
Моя піжама і неслухняне тіло тупотіло слонячими кроками довгою дорогою до кухні. Я намагався не розбудити нікого, але я не винен, що вродився таким голосним. Тіло мене погано слухало, коли відходило від нічних снів. Двері проспівали свою скрипучу мелодію. (Хто б ще сказав цим дверям, що не вміють вони співати, але, погодьтеся, що стараються…)
Туман. ТУМАНИЩЕ! Мені навіть не треба було ставити сірники в очі, щоб ті не перемкнулись на сон. Босі ноги йшли по траві, яка була вкрита росою. Моя бабця вичитала якось у газеті, що та роса дуже вже вельми корисна для нашого здоровля. Я накинув простирадло на голову, бо ще як продує… (Останні дні літа стали дійсно прохолодними.) Вчора на вулиці навіть здивувався, як швидко листя хворобливого каштана хрумтить під моїми й чужими ногами. Знову осіння депресія стоїть на порозі, треба налити їй чай. Цікаво, чи вона любить ромашковий? Я б не відмовився зараз у цій траві посидіти й посьорбати із сервізу моєї мамці тепленький чайочок. Знову я думаю про нічну спрагу. Що ж, треба йти далі…
Туман поступово змінювався синявою. Трохи розвиднілося. Я не міг збагнути, чому на небі не було жодної зірки. Який голодний день їх жер і не лишив ані крихти? Нахаба!
Дійшов до єдиного дерева. Схоже у нього влучила блискавка і все красиве на ньому згоріло, залишило його ось так тут вугільним стояти. Ну і нехай стоїть, я йду далі, бо хочу, трясця, пити.
Аж тут моє простирадло впало на землю, бо який тут прекрасний захід сонця! П’янке персикове проміння засвітило мої очі-блималки. Лавка у вигляді кінської підкови була гарно вкладена кольоровим мармуром. Я присів. Тепер човгав ногами: туди-сюди, сюди-туди. Гарно ж тут! Шкода окулярів немає, але я однаково трохи погрався з промінням: перебирав повільно пальцями біля очей; я ловив то тінь, то сонце. Тут пахло юністю за якою я сумував і завжди сумуватиму. Аякже…
І знову ці двоє. Так-так, куди ж без цих кумедних двох молодих чоловіків у серйозних сірих піджаках та чорних штанях із зеленими підтяжками?! Ніяк ці мандрівники у часі не поділять ось цю їх чудо-коробочку. (І ні, то ніяка не машина часу! То валізка, де вони перевозять із різних періодів їх умовного “перекидання” річ, яка сподобалася та запам’яталась найбільше.) Чоловіки точно кудись поспішали, але такого веселого та щирого сміху я давно не чув. Буду відвертим, що сам посміявся і знову ж таки відчув цю неприємну сухість у роті – мене все дужче мучила спрага.
Додам, сміх заразний, як і моє позіхання. Якби у цьому полі із дикими соняхами та кульбабами були джмелі, то один із них точно міг залетіти мені до рота. Я тигр, я лев, який ричить і хоче вже у ліжко, дивитися кольорові сни зі смаком солоної карамелі, а не на монстрів із готичної класики Лавкрафта, до прикладу…
Онамаєш! Зверху літав жовтий кукурудзник:
– Салют! – кричав мені пілот.
– Де? – запитав розгублено я, але пілот літачка заходився теж гучним реготом.
Всі тут такі щасливі, а я загублений сонний чоловік, який хотів лишень пити. Я почухав потилицю і рушив далі у незвідані далі. Сальвадор Далі сидів у скляній пустій теплиці й малював мій портрет. Мені здавалося, що художник зобразив мене з жахливо великим носом. Та хто ж я такий, який буду казати великому художнику, як мене потрібно малювати?! Я хотів був привітатися з ним, але у горлі так пересохло, що я тільки махнув, як голуб головою і пішов далі. Ну що ж, бувайте, Далі!
Я бачив сонце! Власними очиськами! І воно навіть не різало мені очі. І не жадало, щоб я осліп. Воно було таким лагідним до мене. Я не пам’ятаю як опинився у цьому полі пшениці. Тільки малесенькі мурашки бігали моїми босими ногами. Ах ви ж, маленькі слоненятка! Я довгенько йшов за сонцем аж поки мої ноги не відчули дерев’яну поверхню. Двері! Нарешті я намацав великим пальцем ноги кляту дверну ручку. Легко відчинилися. (Дивина, що навіть не довелося на них налягати всім тиском свого тіла.) Я включив одну лямпочку від якої у цій кімнаті йшло найменше світла і пішов шукати глечик із прохолодною водичкою. Хлюп-хлюп. Вода текла мені по підборіддю і трохи впала на босі ноги. Дивне і неприємне відчуття, бо моя жадібність до води мене точно губила, я був таким слабким перед тим усім, коли хотів пити. Нарешті напився. Пора повертатися назад у ліжко.

Дорога назад:

Двері рипнули. Темрява. Суцільна пітьма, хто ж бо з’їв мій сонячний сицилійський апельсин? Що краплі розлетілися у небі на мільйони жовтих крапельок від яких йшло достатньо світла, щоб побачити землю на якій не росло більше жодної стеблинки пшениці. Розбита стара ржава телиця, скоріше трафарет — це все, що лишилося. Налякався скелета, який був прикутий до стільця та мольберта. У мої кишені пробралося крижане відчуття, немов би тут пройшла радіоактивна хвиля часової бомби. Змінився цей прекрасний світ. Та чи йшла від нього якась ненависть? Ні, скорше цікавість. Переродження, яке на диво, я прийняв так легко, не брикався, як та кізонька, яка тепер паслася біля лавки у вигляді підкови. Знову я сів відпочити, чекаючи на мандрівників, а вони все не йшли й не йшли. Піду я значить. Та й пішов собі. Чомусь дорога назад мені видавалась такою довгою і нудною, хоча мало бути навпаки, чи не так? “Тік-так” – наш старенький годинник у вітальні пробив рівно час ночі. Треба рухатися швидше, бо я відчуваю протяг, який йде прямо з мого відчиненого навстіж вікна у кімнаті. Так-так, у тій самій кімнаті, де я часто втрачав глузд, плакав, танцював, ріс догори, хворів, не спав до ранку, вчився, прокрастинував та розмовляв зі стінами. У ній також стояло моє скоромне ліжко. Я йду…
Туман пішов у інше місце нависати, от химера! Нарешті я міг розгледіти ці чарівні волошки, де серед них лежало моє покинуте простирадло і подушка. Я сильно позіхнув і влігся тут, бо дуже вже хотів спати. Пахуче та свіже повітря залетіло крізь вуха і почало мені малювать кольорові сни, ніби я малий хлопчик. Малий хлопчик, який лежить у своєму дуже зручному та тепленькому ліжечку із всіма гарненькими іграшками (Знаєте, не любив цей хлопчик, щоб улюблені іграшки ображались, тому брав їх усіх до ліжка.) Моє тіло поступово падало. А все навколо палало…Палало таким красивим світлом від такого далекого, але досить гарячого сонечка. Оранж, моя леді Сепія, моя ностальгічна любов до нескінченого плину часу… Повернутися туди, куди не можна і… І-і, де завжди поруч, на тумбі, на акуратно зв’язаній бабусею серветці стоїть склянка во…

***

Велетні каштани все ще міцно стояли, тільки легенько тріпотіли їх листочки. Пахло вишневим цвітом. Рановий промінчик лоскотав мені носа, я нарешті прокинувся. Склянка води стояла поруч.
– Синку, то був лише кошмар, все добре, – і знову ці лагідні руки повільно та ніжно обводили мені очі, брівки, носик…
Мені 5, і я нарешті вдома, у себе в кімнаті, ма.