Медуза

Медуза

Її трясе. Та, Господи, скільки можна штурхати за плече? Вона і так знає, що треба не прогавити потяг і забрати всі сумки з таксі. Чого ще варте оте їхне безперестанку: «Стася! Стассся!» Шиплять, наче змії. Це ж треба так вимовляти її ім’я, щоб вона сама ледь не блювала від того звуку. Та, звісно, їм це на радість. Показують, які вони всі елітні кралечки, їдуть на концерт свого улюбленого поп-гурту. А чого вона з ними поперлася і, взагалі, як погодилась на таку авантюру? Та, це все Еліна, її старша сестра. Причепилася руда «Барбі»:
— Стася, квиток пропадає. Ну, Стааася! Нам потрібно їхати учотирьоох, — і говорить так, наче цукеркою подавилась.
— То візьміть будь-кого. Висунь голову у вікно і крикни: Хто хоче на «Коксамитні писки»!
— Не «коксамитні», а «оксамитові», — виправляє, — і не «писки», а «лиски». Йой, Стассся! Ли-си-ці! — ще й губи кривить.
— Та, без різ-ни-ці!
— То ти їдеш?
— Та, най тебе. Їду!
Елька кидає їй рожеву валізу зі стразами:
— Білизну не забудь, я своєю ділитись не буду, а прати там не матимеш де. На три дні. Ти зрозуміла?
Стася відкидає ногою валізу, дістає свій чорний наплічник і пакує все необхідне. Нічого зайвого.

Біжать пероном, немов качки до струмка. Рюкзаки гатять по спині, валізи товчуть щиколотки. Добре, що Стася не піддалася на вмовляння Елі одягнути її шовкову спідницю. Ось зараз дівчата у купе намазують синці тональним кремом, а вона задоволено підкочує край джинсів і оглядає під шкарпетками здорову шкіру. І хто тепер більш завбачливий? Єдине, про що вже пошкодувала, це те, що не завантажила на телефон гру або цікаву книжку. Інтернет в дорозі дуже слабкий, а слухати їх плітки — ще те випробування.
У боковому ряду плацкартного вагону загалом їдуть поодинокі пасажири. Галаслива зграя дівчат притягує до себе цікаві, а подекуди й надокучливі позирки подорожніх. Стася загортається у ковдру, але все ще під закритими повіками відчуває пильний погляд високого чоловіка з плоским обличчям, який не опускає свого підборіддя відтоді, як вона умостилася на верхній поличці. Стася принципово не повертається лицем до стіни. Хай собі марить сподіваннями. А у неї свої плани на ці дні і, взагалі, ліпше виспатись перед цим кошмаром, у який її втягла її ж поступлива вдача.
Потяг тарабанить свій нудний біт. Поличка хитається під розслабленим животом. Стася на якийсь час забуває про навколишній світ. Забуває, доки не свистить сигнал про прибуття на велику станцію, і потягом шугає так сильно, що вона розплющує очі. Настирливий погляд незнайомця все ще обмацує її обличчя. Стася зазирає вниз до своїх супутниць.
— Морозиво! — верещить Елька. — Дівчата, я хочу морозиво! Тут стоїмо двадцять хвилин. Хто зі мною?
Дівчата труть побиті ноги і ліниво обмінюються неохочими посмішками.
— Я піду, — Стася зістрибує на підлогу і намагається зовсім не дивитись у бік плосколицого.
— Тобі не більше одного у кожну руку, — материнським голосом диктує Елька.
Стася поблажливо зиркає на сестру, потім різко обертається до незнайомця, впирає середній палець до свого перенісся і вказує на нього. Той повертає очі до вікна, немов нічого цікавого не бачить всередині вагону.
— Ти чого? — штурхає її Еля.
— Він знає, — Стася жене до виходу, переганяючи сестру.

До морозива стоїть черга. Конусні стаканчики зникають у наступній руці покупця і врешті-решт закінчуються. Елька мчить до іншої точки продажу. Стася залишається біля пустого прилавка.
— Нема морозива, нема! Чуєш, мала? — продавчиня захляпує синю торгову парасолю у неї перед очима.
Небо із блідо-сірого починає стрімко набирати темнішого відтінку. Густа чорна хмара затуляє обрій від сонячних променів. У суцільній імлі ледь видно силуети пішоходів, що поспішають геть. Вітер шарпає кінці металевих спиць і знову розкриває парасолю. Стася чіпляється за криву ручку і злітає разом із нею над пероном. Хвиля гарячого повітря піднімає її над куполом провінційного вокзалу і загортає у вир. Парасоля, немов капелюшок велетенської медузи, кружляє на місці. За мить з холодною хвилею пірнає у темну вулицю. Безлюдний простір видихає вологим смородом зогнивших решток чийогось неперетравленого обіду. Стася робить спробу стати на ноги. Вона тримається за металевий стержень парасолі і ковзає по лискучій бруківці самими лише носками своїх черевиків.
Позаду чується уривчастий рев. Звуки на низьких частотах пробуджують невимовний страх і паралізують рух її кінцівок. Гарчання наростає і згодом доповнюється протяжним завиванням і різким гавкотом інших, не менш моторошних, голосів. Стася обертається. У темряві палають три пари знавіснілих очей. Собаки! Гострі довгі вуха, вузькі морди, довжелезні зуби-ножі. Саме такими вона уявляла собі псів, які стережуть ворота пекла. Саме так їх описують у старих легендах. А так, як їх троє, то не важко припустити, що то і є втілення того самого Цербера, пожирача непроханих гостей до Царства Тіней. Проте постаті розділяються і видно, що собаки мають повноцінні чотири лапи на кожну голову. Але від того не стає безпечніше, а радше навпаки. Кожен пес має можливість її дістати. Стася приходить до тями від заціпеніння і починає підтягуватись до самого верху парасолі, відштовхуючись ступнями від бруківки. Їй вдається піднятись на метр від землі. Пси стрибають і вимахують чорними лапами біля підошви її взуття. Стася молотить ногами повітря і врешті їй вдається жбурнути важким черевиком по розкритій пащеці:
—А на, маєш! Паскудний покидьок!
Одна пара очей гасне. Другий черевик цілеспрямовано летить у ніс другому псу:
—А це тобі подарунок, як старшому братику!
Він скавчить і відступає. Третій довго гавкає на синю медузу, що стрімко пливе у темні хвилі хмар. Стася йому надсилає повітряний поцілунок.
— Сподіваюсь, ти здохнеш від журби за мною! — її сміх губиться посеред швидких повітряних потоків.

Попри шум вітру і гуркіт, яку зчиняє буря у місті, Стася зовсім близько чує дивне клацання над головою. Вона піднімає очі і помічає трьох пташок з хвостиками, схожими на прапорці. Вони тоненькими лапками впинаються за тонку спицю біля самого стержня і тиснуться тілами одна до одної.
— Ластівки, — аж посвистує Стася.
Вона простягає руку до пташок, але майже відразу її опускає:
— Легше, легше. Я не чіпаю вас.
Ластівки знову між собою торохтять своїми дзьобиками. Стася не дуже знається на птахах. Вона не могла зрозуміти в дитинстві свою сестру, коли та довго просила батьків подарувати їй папужок. Ті яскраві базікалки зранку до вечора пискали на своїй мові і геть не хотіли повторювати людські слова. Саме через них Стасі не дозволили мати кота. То, якщо вже йшла мова про птахів, Стася ліпше б тримала ворону чи, можливо, навіть крука. Кажуть, вони розумні і живуть довго. Хай там і приписують їм хижу вдачу і різні містичні риси, але все ж — це не рівня дурним папугам. А ще Стасю дратувало все різнобарвне і надто яскраве (як пір’я тих папуг). У своєму особистому просторі вона намагалась дотримуватись чіткого розподілу на чорне і біле. Дуже рідко серед власних речей дозволяла сірий колір, а про будь-що кольорове і мови не могло бути. «Рожева» Елька мала б три рази стукати до її дверей, перш ніж Стася давала згоду на розмову. Якщо б вона завела кота, то обов’язково він мусив бути чорним, повністю, без єдиної світлої волосини. Чорні подушечки лап, чорні вуса і чорний ніс — це неодмінна умова. Різні оті плямисті нявкуни відразу зараховувалися у її системі цінностей до касти безпородних безхатьків, якими б милими вони не здавались усім оточуючим і як би не тішили вкрадливим муркотінням.

Через спалахи дрібних пожеж і дим від вибухів безпорадних авто, місто ховається під густою кіптявою. Стася згинає і розгинає ноги у колінах і таким чином набирає висоту. Довгий час синя медуза ширяє у непроглядній темряві. Очі печуть від надмірного вдивляння і, коли на обрії з’являється світла смуга, Стася вагається з визначенням, чи то часом не марення або відблиск від якогось невідомого джерела світла. Смуга наростає. Парасолю несе туди. Обриси золотого берега набувають реальності безпечного місця.
— Ну, що, малеча, — звертається вона до пташок, — сподіваюсь, ми скоро будемо на волі і в теплі.
Пташки затихають і ще більше тиснуться докупи.
— Та, веселіше. Ми тепер маємо ціль, знаємо, куди летіти.
Вони не відповідають на її енергійні заклики, а крайня ластівка заперечливо хитає головою.
— Та, що з вами? — Стася слідкує поглядом у напрямку, в який обернуті три дзьоби.
— О! Щоб тебе! — виривається мимовільна лайка.
Чорний великий крук летить проти вітру, прямо на парасолю. З його роззявленої пащі тріпоче довгий язик. В цьому крикові, а надто у витянутому язиці, стільки є неприродного і жахливого. Стася мимоволі порівнює той пружний м’яз з ерегованим чоловічим органом. «Спокійно. Ти вже не мала і знаєш, що робити. Головне вчасно атакувати гвалтівника.» Пташки цокотять на спиці. «Стривай. Ти не одна і не маєш право піддавати ризику життя тих, хто просить твого захисту. Потрібно не йти штурмом, а ухилятися.» З цією думкою Стася підтягує стержень парасолі вліво і спрямовує її рух у бік. Крук незграбно пролітає повз, зачепивши лиш протилежний край зібганої облямівки. Медуза колихається і продовжує свій політ сп‘янілими зигзагами. Хижак розвертається і летить услід втікачам з подвійною швидкістю, адже тепер вітер дме йому в спину. Стася вирішує повернути стержень горизонтально. Хоч це і затормозить їх політ, але високий шпиль, що стирчить з центру напнутого купола, може відлякати навіженого крука. Вона обіймає лівою рукою пташок, які вже не полохаються від її дотиків, і готується до бою. Широка тінь нападника відбивається на поверхні парасолі і несподівано блідне. Друга тінь перекриває попередню. Легкий поштовх відкидає їх прихисток уперед. Парасоля набирає швидкості. Тіні навперебій щезають і з’являються у синьому просторі натягнутого брезенту. Стася насмілюється і визирає за край облямівки.
Крука атакує інший птах. Він теж подібний на великого ворона, але його масть не має суцільного чорного кольору. Передня частина голови і грудей майорить безглуздою сірою плямою. Тим не менш, незважаючи на недостатній рівень аристократичності (по міркам Стасі), він рішуче підіймає свого масивного дзьоба і клює поганця з усієї своєї первісної сили. Звісно, йому теж іноді дістається і дуже боляче. Пір’я летить смолясто-чорне, пір’я летить сіре і навіть коричневе. Мабуть, від крові…
Парасоля віддаляється від місця сутички. Плямистий крук випростує одне крило у бік, вказуючи напрямок до світла, і розвертає його сторчма. Стася розуміє той жест. Вона знову піднімає стержень вертикально і спрямовує свою медузу до золотого берега.

Попереду виростає міст, а з ним і нова проблема. Їм небезпечно пропливати нижче нього, тому що їх занесе у воду розбурханої річки, і неможливо піднятись вище, тому що ноги Стасі без постійної опори ледве тримаються купи. Медуза несеться прямо на гострі поручні мосту. Здається, у цій ситуації при такій швидкості, навряд чи щось може допомогти. Стася заплющує очі. Уява малює, як ламаються її ноги, руки, тіло настромлюється на металевий прут. Розплющує, коли проходить достатньо часу для того, щоб відбулось зіткнення. Медуза гоцає дрібними стрибками на кілька сантиметрів вище мосту. Стася зазирає догори. Тендітні ластівки впираються спинами у твердий брезент, тріпочуть крилами і так піднімають тягар, який у рази перевищує їх вагу. Стася у запалі боротьби за життя простромлює долоні між пташками і штовхає парасолю зі всієї сили, на яку тільки здатна. Вони проходять найвищу частину мосту.
Перед очима сяє золота долина. Охайні будинки зграйками розсипаються вздовж берега річки. Тут вона мирно несе свої важкі води. Безкрайній виднокрай заливає блакить високого неба. Парасоля ковзає між кипарисів у безтурботний провулок і приземляється на зелене подвір’я. На ґанок виходить струнка рудоволоса жінка. Вона плескає тричі у долоні. На поклик вишмигують з під синьої парасолі три ластівки-мандрівниці і присідають у неї на плечі, опустивши на спину свої хвостики-прапорці. Жінка посміхається, лагідно торкається кожної пташиної голови і бурмотить їм втішні слова. У відповідь дзвенить миле щебетання крилатих подружок.
Стася нерішуче переступає босими ногами біля похилих сходів, не знаходячи слів для своїх відчуттів. Якби вона раніше зустріла таку людину або побачила її дім, сад, взагалі, все оце «солоденьке» оточення, то нізащо не пішла з нею на контакт. Просто пройшла повз, зневажаючи у думках її провінційний несмак. Проте тепер, вона молиться від щирого серця, щоб та звернула на неї увагу. Стася не знає, що відчуває насправді. Вдячність? За те, що тут мирне небо і вона після всіх негараздів у спокої? Захват? Тому що тут є порозуміння між різними видами життя? Ймовірно, за можливість пізнати себе. Але це ще не до кінця…
Рудоволоса скошує очі і розпушує за спиною широкий пухнастий хвіст. Він переливається блискучими шерстинками, немов дорогий оксамит.
— То ти — Лисиця! — вигукує Стася.
— Так, — хитро підморгує та, — оксамитова!
Вона підбирає на порозі черевики для Стасі (ті тепер мерехтять золотими блискітками) і кидає їх до сходів.
— Я не проти поспілкуватись з тобою, але бачу, що у когось є більше причин на твою увагу, — лисиця киває гострим носиком у бік садової стежки.
На низькому зрубі сидить плямистий ворон і претензійно крутить горбатим дзьобом. Стася зашнуровує черевики і поспішає на зустріч до свого рятівника. Поки вона біжить, той піднімається у рості, випрямляє спину і знімає каптура з плоского обличчя. Так, це той самий незнайомець, що так безсоромно роздивлявся її у потязі. Стася на крок відступає. Він розтягує губи і зовсім несподівано шаріється від її погляду. Не має тієї зухвалої зверхності і нав’язливої цікавості. А, можливо, її і раніше не було? Ймовірно, вона бачила не те, що відбувалось насправді? О, Господи, невже вона зачарована? Він ще зовсім молодий. Може всього на чотири роки старший за неї, не більше. Які гарні чорні очі…
— Ти… — вона намагається дібрати правильні слова, — ти — птах?
— Напевно, — його посмішка стає сміливішою, — якщо, ти так бачиш.
— А я? Я теж можу бути птахою?
— Ти ж — медуза, хіба не так?
— Я не думала про це, — Стася сміється від несподіваного порівняння і відчуває себе дуже розслабленою. — Скажи, якщо б я була пташкою, то якою?
— Ти Журавка!
— Журавка? — Вона знизує плечима, немов хоче почути іншу відповідь. Чому ж не ворона, не така як він?
— Я, насправді, теж Журавель. Кажуть, вони між собою вірні.
— Вірні… — повторює за ним.

— Морозиво! Морозиво всім! — вигукує захекана Елька.
Стася опускає голову з верхньої полички і зиркає донизу. Еля роздає різнокольорові кульки у хрумких конусах у руки подругам.
— Стася, тобі з журавлиною! Так, як ти любиш, — вона тицяє їй під ніс вафельний ріжок, оперезаний стрічкою, схожою на вузький прапорець.
Стася хитає головою і сміється радісно, відкрито, на всі свої зуби. Дівчата підхоплюють її сміх.
— Злазь до нас. Що, звідтам будеш капати нам на голови тим морозивом?
— Та, добре, я з вами, — вона вправно вискакує біля квадратного столика між полицями.
В проході з’являється висока постать чоловіка. Він тримає у руках два морозивами з журавлиною. Йой! Та це він! Птах з її сну.
Хлопець простягає Стасі одне морозиво:
— Щоб було у кожну руку, — він по-змовницьки підморгує їй.
Дівчата кривляться неоднозначними мінами, поглядаючи скоса на Стасю.
— Назар, — повідомляє своє ім’я. — Можна скорочено — Наз.
— Скільки тобі років, Наз?
— Двадцять два.
— Я вгадала. На чотири.
— На чотири — це добре?
— Супер!
Потяг рушає з місця.