«Що шукаєш – знайдеш там, де не чекаєш»

Густий сивий туман огорнув старий парк, сповзаючи попелястою димкою між деревами та заплутуючись у гілках. Ніби дбайливий господар, ховав кожен куточок під своїм прозорим серпанком та обіймав вкриті мохом алеї зі стежками.
Олеся сиділа на терасі невеличкого кафе, загорнувшись у теплий плед, який зігрівав її у ранкову прохолоду. На столику парувала філіжанка кави, аромат якої переплітався з легким запахом осіннього повітря. Вона неквапливо піднесла філіжанку до губ, смакуючи гіркуватий напій, милуючись туманом, що повільно огортав старий парк. У якийсь момент її погляд зупинився на постаті, яка виринала із-за сивої імли, й рухалась у бік кафе. Коли наблизилась ближче, Олеся розгледіла у ній стару циганку.
Вона йшла стежкою, повільно крокуючи крізь туман. Її довга, зношена спідниця волочилася по землі, а туго зав’язана на голові хустка ледве приховувала сиві пасма, що вибивалися назовні. Постать здавалася майже примарною в цій густій імлі, неначе сама туманна завіса створила її з тисячі павутин. Тихий дзвін металевих браслетів супроводжував кожен крок, ніби відлунюючи відгомін минулих часів.
Тихо ступаючи по бруківці, циганка підійшла до Олесі, зупинившись поруч із її столиком. Її темні очі, в яких відбивалося минуле і майбутнє, пильно вдивлялися в Олесині, від чого у тієї з’явилось відчуття, ніби час зупинився. Нахилившись, схопила за руку, прошепотівши:
– Що шукаєш – знайдеш там, де не чекаєш. І станеться все тоді, коли прийде час.
Олеся не встигла отямитись, як циганка раптом відпустила її руку й розчинилась у густому тумані.
Олеся прокинулась на світанку, за вікном перші сонячні промені тільки почали розсіювати нічну темряву. У кімнаті було тихо, лише крізь відчинене вікно долинав легкий шурхіт вітру та спів пташок, які прокидалися від сну та давали знати про себе веселим щебетом. Вона продовжувала лежати у ліжку, вдивляючись у стелю, намагаючись у пам’яті відновити дивний сон, який виглядав надто реалістичним і був схожим на попередження чи натяк на щось важливе, що незабаром має статись.
Олеся народилася у сім’ї, де кілька поколінь були лікарями. Тож коли настав час вибирати виш, без сумніву обрала медичний. Йшли роки, усі її однокурсниці та подруги повиходили заміж, народили дітей, а їй ніяк не щастило зустріти того єдиного, з ким могла створити щасливу сім’ю, хоч вродою Бог не обділив. Ось уже незабаром тридцять п’ять виповниться, а вона так і залишалась сама, попри те, що не одноразово намагалась віднайти своє щастя. Знайомства з чоловіками, які колись видавались особливими, закінчувались раптово і без пояснень. Спочатку Олеся дуже переживала, шукала причини та пояснення невдалим стосункам, а потім зосередилась на роботі. Подруги радили хоча б дитину народили, аби на старості літ не бути самотньою, але Олеся навіть думати не хотіла про те, щоб лягти у ліжко з чоловіком, якого не кохає. «Дитина повинна народитися від коханої людини», – пояснювала подругам, а ті лише здивовано знизували плечима й вкотре намагались познайомити її з черговим кавалером. Однак усі їхні старання закінчувались однаково.
Один за одним минав місяць за місяцем і, якось, блукаючи містом, вона натрапила на невелику книжкову крамницю, яку раніше не помічала. Зайшовши всередину, її увагу привернув чоловік, що стояв за прилавком. Кремезний, з бородою, з суворим, на перший погляд, виразом обличчя, і водночас теплими очима, що зазирали у самісіньку душу. Він пильно поглянув на Олесю, і поцікавився, чим може допомогти. Жінка розгубилась, бо зовсім не планувала щось купляти, а зайшла до крамниці заради цікавості. І вже хотіла вийти, як чоловік запропонував… каву. Так, саме каву, напій, який обожнювала Олеся. Помітивши, як вона знітилась, додав, що у нього вона особлива, бо готується у справжньому царстві книг, і має незвичайний смак та аромат. Промовляючи ці слова, очі чоловіка стали ще теплішими, а на обличчі з’явилась усмішка. Несподівано для самої себе Олеся погодилась.
Виявилось, незнайомець – власник крамниці і разом із тим письменник початківець, який щойно видав свою першу книгу, одну з яких жінка вирішила придбати. Між ними швидко та легко зав’язалася розмова.
Його звали Олександр. Кілька місяців тому він повернувся з війни, на якій втратив ногу. Та найболючішю втратою вважав смерть побратимів, з якими ділив кусень хліба в холодних окопах, і які прикривали один одного у важких та кривавих боях. В одному з них загинув його найкращий друг, якого Олександр, ризикуючи життям, витягнув із поля бою ще живим. На жаль, він помер у нього на руках. Перед тим, як назавжди заплющити очі, попросив розповісти про нього його сину, який проживав з бабусею, і по можливості підтримувати. Востаннє обійнявши побратима, душа якого вже пішла у засвіти, Олександр заплакав, і дав собі слово вижити, чого б йому не вартувало, аби розповісти сину побратима про батька-Героя, який мужньо боронив Україну. І навіть, коли стікаючи кров’ю від важкого поранення, вірив у те, що виживе, бо має особливу місію.
Дорога до одужання була непростою: ампутація ноги, лікування, реабілітація, протезування та знову реабілітація. Коли зрозумів, що може твердо стяти на ногах, поїхав виконувати обіцянку. Однак, як виявилось, біда одна не приходить одна. Після втрати єдиного сина, матір побратима потрапила до лікарні з інсультом, від якого так і не відійшла. І за місяць пішла у засвіти, залишивши сиротою маленького онука Іванка. Матір дитини виявилась зозулею, родичів близьких не було, і хлопчину відправили до інтернату. Олександру довелось докласти чимало зусиль задля того, аби знайти шлях до серця дитини, а потім усиновити. З часом маленький Іванко звик до нього, вони разом ходили на риболовлю, до лісу по гриби, а вечорами чоловік читав йому книги. Особливо хлопчику подобались пригодницькі історії, і Олександр намагався віднайти нові книги, у яких йшлося про цікаві пригоди та мандрівки. Одного разу Іванко наївно поцікавився, чому той не відкриє власний магазин замість того, аби постійно шукати книги? І Олександр замислився над його запитанням-пропозицією. А ще пригадав дитячу мрію, – мати багато книг, які обожнював читати. Але про те, щоб це був магазин, ніколи не замислювався. До цього дня. А вже незабаром став власником невеличкої книжкової крамниці.
– Тату, а де твоя книга? – якось запитав Іванко.
– Сину, я не письменник, та й про що маю писати? – відповів Олександр.
– Напиши про мого рідного тата. Ти ж казав, що він є Героєм. Нехай про нього дізнається багато людей, – тихо промовив хлопчик.
Слова дитини зачепили за живе і змусили задуматись. Зваживши усі «за» і «проти», Олександр наважився на написання книги. За кілька місяців його роман про війну та бойове братерство побачив світ. Книга мала успіх, і тираж майже одразу розкупили.
– Ось така моя історія, – завершивши свою розповідь, промовив Олександр.
Олеся дивилася на нього і не знала, що відповісти. Слухаючи розповідь цього кремезного велетня з суворим виразом обличчя і теплими очима та величезним добрим серцем, відчувала, що її власні проблеми та негаразди не є такими важливими. Його історія пробудила у ній нові відчуття. Вона захоплювалась його мужністю, силою духу, добротою, щирістю та любов’ю до дитини, яка лишилась сиротою. А ще відчула, що знайшла в ньому людину, яку шукала усі ці роки, і з якою б хотіла розділити своє життя. Але як сказати йому про це?! Як донести до нього, що він запав їй у серце? Вона не знала, тому ввічливо попрощавшись, і подякувавши за каву, зібралась покинути крамницю.
-Олесю, ми можемо зустрітись? – почула за спиною.
Від цих слів серце ледь не вискочило з грудей. Вона з усіх сил стримувалась, щоб не закричати: «Так! Я дуже хочу побачити тебе ще раз». Натомість тихо промовила: «Звичайно, буду рада зустрічі».
Стежкою, що вела до озера, йшли двоє закоханих. Перед ними, радісно наспівуючи пісеньку, бігав хлопчик, збираючи опале листя та показуючи його своїм батькам. Закохані сміялися, обмінюючись поглядами й ніжними словами. Їхні кроки тихо вбиралися в м’який шар опалого листя, а щебет пташок створював чарівну мелодію, яка доповнювала цю ідилію. Сивий туман тихо й непомітно огортав старий парк, створюючи атмосферу чарівності й загадковості.
«Що шукаєшшшшш, знайдешшшшш тамммм, де не чекаєшшшш», – прошелестіло вітром. Ці слова, здається, були шепотом самого парку, який хотів поділитися своїми таємницями з тими, хто міг їх почути.
Раптом крізь туман з’явилась постать циганки. Вона зупинилася на краю стежки й поглянула на закохану пару з хлопчиком. Її погляд пронизував наскрізь, і водночас заспокоював, говорячи про те, що їй було відомо значно більше про їхні життя, ніж вони самі.
“Іноді те, що шукаєте, знаходиться зовсім поруч,”- промовила циганка тихим голосом, який розчинився у тумані, залишаючи за собою лише загадковий відгомін.