Homo spatium. Людина космічна

Безкрайній космос оточував науково-дослідну станцію. У просторі висів сучасний корабель – його проектували студенти Сарківського космічно-технічного училища, найкращого на всій планеті. Через герметичні ілюмінатори можна було роздивитися середину станції: різнокольорові стіни (бо вчені з’ясували, що краще адаптуватися до космічного простору у палітрі рідної планети), новітнє обладнання та команда в жовтих комбінезонах. Якщо придивитись уважніше, можна було помітити молоду синьоволосу дівчину, а за комбінезоном визначити, що це частина екіпажу.
Лу саме проходила повз своїх колег, коли почула, що її ім’я згадується в розмові. Космонавтка зупинилася і прислухалася, але інопланетяни розмовляли своєю мовою, яку вона ще не опанувала. Це дратувало, але часу на такі дрібниці не було, тож байдуже знизивши плечима, вона попрямувала далі коридором.
–Я впевнений, що у неї це залежить від настрою! – наполегливо стверджував Ейс. Його сірувата шкіра, вкрита тоненькими лусочками, виділялася на фоні жовтої терморезини.
– А я кажу, що це сезонна адаптація! Бо це в неї відбувається кожного місяця, – спокійно аргументував Сай, головний ботанік команди.
– Ну годі, хлопці, давайте просто спитаємо в неї. Хіба це така проблема?
Троє аергалітів активно досліджували культуру та біологію землян, бо хотіли краще зрозуміти новеньку людину в команді. Лу для них була суцільною загадкою – вона пила дивну суміш з коричневих бобів, дивилася на залишки мертвих дерев та виявляла емоції, слухала комбінацію звуків з маленьких звукодатчиків, які вставляла в слухові канали. Та найдивніше – її нігті змінювали колір майже кожного місяця. Це ставило дослідників у глухий кут! Причину загадкового біологічного явища не було описано в жодному з підручників з людської анатомії. Але запитати аергаліти соромились – а як Лу подумає, що вони взагалі невігласи!
Нає, висока, набагато вища за своїх колег, була керівником групи. Як відомо, у аергалітів зріст є показником розуму, тому Лу зі своїм метром з кепкою спочатку сприймалася досить скептично. Сай навіть намагався розвинути її розумові здібності за допомогою ігор для дітей – кидав їй гумового м’ячика. Але чомусь дівчина не оцінила таких експериментів і м’ячик швидко опинився у сміттєвому відділі.
– Напевно, вона ще не дійшла до рівня розвивальних ігор, – констатував тоді Сай.
Але згодом з’ясувалося, що Лу дуже компетентний працівник міжгалактичного наукового центру, і навіть головний зануда команди став її поважати. Обмін культур пройшов вдало і Луїза Хонг стала частиною команди.
Але загадки для аергалітів почалися майже одразу, непорозуміння прийшли разом із ними. Сай передивлявся інформацію про землян, їх будову та звичаї, і помітив дивну штуку. Спочатку він подумав, що Лу має хворобу чи скалічена від народження, бо на всіх картинках та відеозаписах навчальних матеріалів у людей були широкі очі, а в його колеги – вузькі та розтягнуті.
– Лу, – обережно запитав науковець, – чого в тебе такі…дивні очі? Це якась хвороба? Це ж не загрозливо для аергалітів?
Дівчина збентежено подивилася на інопланетянина, вигнувши одну брову.
– Ви з мене знущаєтесь? Це що, інопланетний расист? – запитала вона всесвіт рідною мовою, а потім відповіла зацікавленому колезі, – я азійка, ідіоте! Я не хвора, я просто не біла! А ти взагалі на динозавра схожий, я ж не сталю питання, чи у тебе часом не вітрянка? Космічні расисти! і для цього я здолала мільйони кілометрів на спейс шатлі?
Сай не знайшовся що відповісти, бо половину слів навіть не зрозумів. Що таке «динозавр» і «вітрянка» він ще не вивчив.
Після цього інциденту аергаліти не наважувались питати Лу стосовно її зовнішності чи звичок. Тепер вони утрьох будували різноманітні теорії, сперечаючись між собою і спостерігаючи за земною колегою.
Ейс, штурман корабля, сидів за панеллю керування та майже дрімав. Його міцне тіло рельєфно виступало під комбінезоном. Неважко було здогадатися, що улюбленим заняттям Ейса було тренуватися, але найбільше за все він любив плавати. Як і всі аергаліти, усе дитинство астронавта пройшло в воді, і лише у 5 років сформувалися наземні дихальні органи. Однак батьки Ейса вирішили не видаляти йому зябра хірургічним шляхом, бо прогнозували синові кар’єру у воєнно-морських силах. Життя склалося інакше, Ейс полетів досліджувати нові планети, але все ще із задоволенням виконував підводний крос.
– Штурмане, якої сингулярності ви спите на робочому місці? – владний голос Нає вирвав Ейса з приємних мрій.
– Вибачте! Не повториться!
– Що це в тебе за повідомлення від ASI (Artificial Space Intelligence – Штучний Космічний Інтелект)? Знайшли планету, де є флора та фауна?
Ейс вправно відкрив систему сканування та вивів результати на 3D проектор. Трохи покрутивши картинку планети та довідку зібрану штучним інтелектом, прийшов до висновку:

– Схоже що так. Щось цікаве – є слід перебування розумної форми життя, але немає даних про ореол проживання чи будь-які інші дані. Здається, цю планету покинули її мешканці.
– Тим краще, я запрошу дозвіл на посадку і дослідження. Збери команду, підготуй усе до висадки. Та що я тобі пояснюю, роби за протоколом.
Сигнал загальних зборів пролунав усього в метрі від вуха Лу. Вона здригнулася та впустила баночку з гелем для нігтів.
– Йосип драний! – вилаялася космонавтка, – тут ці лаки на вагу золота, бо поки посилку дочекаєшся!
Прибравши лак, Лу вийшла з кімнати і саме стикнулась з Саєм.
– Нова місія, як цікаво, еге ж? – привітно помітила дівчина, вітаючись з колегою. Але Сай не відводив погляд з її нігтів, і якось дивно бурмотів собі під ніс.
«Отже, не сезонна адаптація…» – резюмував він, не відриваючи очей від свіжого манікюру.
«Дивні амфібії» – думала тим часом Лу, не знаючи, як заповнити незручну паузу.
Коли уся команда зібралася у загальній залі, Нає виголосила невеличку промову – ввела в курс місії.
– Командо, сподіваюся ви готові гарно попрацювати «на вильоті». Зараз перед нами стоїть стандартна задача – зібрати усю інформацію про флору і фауну планети, виявити наслідки перебування на ній розумних форм життя, проаналізувати, чи є на планеті корисні ресурси. Загалом, нічого нового, звичайний протокол. Попередньо виявили, що на планеті немає мешканців, принаймні в тій частині, де ми висадимося. Однак все одно будьте готові до контакту, усяке трапляється в космосі.
– Скільки часу на підготовку? – спитав Сай, згадуючи усе необхідне обладнання, яке він має підготувати.
– Приземлення через добу. Експедиція проводитиметься за допомогою всюдиходів, але раз на добу повертатимемося на станцію.
Годинник відбив 0 годину. Четверо астронавтів покинули свій корабель і ступили на невідому їм землю. Перше, що впадало в очі – велика кількість рослинності. Непролазні джунглі, у яких опинилися дослідники, кишіли загадковою небезпекою. Дорогу доводилося пропалювати вогнеметами, на щастя на планеті був кисень. Зручні всюдиходи забезпечували фільтрацію повітря й швидке просування. Вони також робили аналіз поверхні, по якій проходили, і флори, яку бачили навколо. Дотепер жодна жива істота не з’являлася, планета наче була покинута.
– Необхідно зупинитись тут та зібрати зразки на аналіз. Сай, зроби одразу швидкий скан ґрунту й флори. Лу, розташуй тут датчики руху, зміни клімату та магнітної напруги. Ейс, на тобі технічні налаштування, ти в курсі.
Робота закипіла. Лу одягнула герметичний комбоскафандр, закрила прозорий шолом, перевірила фільтрацію повітря. Усе по протоколу, який вона багато разів повторювала в училищі, отримуючи найкращі оцінки. У неї була відмінна підготовка! Лу робила своє завдання вправно, швидко, точно. Розставляла датчики зміни клімату, коли почула «Прийом» від Нає. Вона говорила найбільш розповсюдженою мовою планети аергалітів, тому Лу зрозуміла лише декілька слів, але вловила тривогу в голосі командирки.
– Командирко Нає, повторіть повідомлення, прийом, – вклинилася Лу, аби нагадати про себе.
– Вибач Лу, щось зі зв’язком на кораблі. Не можу підключитися до систем віддаленого доступу. Можливо тут сильні поміхи, я попросила Ейса це перевірити.
Лу продовжила розставляти датчики. Повідомлення командирки її занепокоїло, але астронавтку досконально навчили контролювати свою тривожність і тверезо ставитись до будь-яких неполадок. Зосередившись на завданні, дівчина про всяк випадок включила зовнішні динаміки аби чути усе, що відбувається навколо. І раптом, Лу почула дивну музику. Саме музику, а не випадкові звуки чи шум.
– Прийом, ввімкніть зовнішні динаміки. Негайно, що ви чуєте?
– Що відбувається, Лу? – перепитав Сай, – я нічого не чую. Лише ваші кроки.
– Ні, я чула музику, – пояснила землянка.
– Що?
Точно. Аергаліти н знають, що таке музика… Їх органи слуху не сприймають послідовність звуків як єдине ціле, їм від народження притаманна амузія (по народному – туговухість).
– Я чула послідовність звуків. Це можуть бути радіолокаційні перешкоди чи галюцинації?
– Так, може та сама, що не дає мені зв’язатися з кораблем, – впевнено завірила Нає, – командо, завершуйте завдання, завчасно повертаємося до корабля.
Однак команду очікувала жахлива новина – космічного корабля не було там, де стояла його координата. Зв’язку з ним теж не було.
– Опустіть мене головою в чорну діру! – налякано вигукнув Сай, – що це означає?
На місці корабля була порожнеча, але на землі залишився слід від шасі. Він точно був тут, координати не обманювали.
– Це якась маячня, – не втрималася Нає. Її залізний голос тепер надломився у розпачі. Але не можна було піддаватися емоціям та гаяти час, – так, без паніки. Я відправлю сигнал СОС найближчій галактичній станції, вони надішлють сюди евакуаційний шатл. Ми маємо закінчити свою місію.
– Так точно, командирко, – в унісон відповіла команда, але Лу поставила каверзне питання.
– Проте в нас мінімальні запаси їжі й води. Чи є на цій планеті джерела води?
– Це перше, про що ми подбаємо. Сай, дай інформацію про екосистему планети.
Сай із довідниковою точністю доповів про ситуацію: планета мала підземні джерела води, але вони не брали участь у колообігу. Дощі тут не йшли, наземних водоймищ не спостерігалося. Стосовно рослинної їжі теж усе було неоднозначно – плодових дерев не було зафіксовано, зелені рослині не містили жодних поживних елементів. Ба більше, у майже всіх рослинах було зафіксовано отруйні токсини, тому торкатися їх без комбоскафандру смертельно небезпечно.
– Тобто загалом – курортне містечко, – зіронізував Ейс. Ситуація ставала дедалі гіршою.
Раптом всюдихід Лу подав звуковий сигнал. Датчик руху, встановлений нею раніше зафіксував активність.
– Народ, треба повернутися туди, де ми щойно працювали. Я зафіксувала щось цікаве.
Взагалі Лу відчувала легке збудження, адже це була її перша серйозна місія в космосі. Звичайно, раніше вона висаджувалася на інших планетах в рамках практики чи як стажер, але ось так, як частина професійної команди – ніколи. Їй кортіло зробити важливе відкриття чи знайти цінний ресурс (але звичайно не надто цінний, аби через нього не розігралася міжгалактична війна). Лу поставила всюдихід на автопілот та поринула у спогади.
Спершу було дуже страшно стажуватися в команді, де немає жодного землянина. Вже не кажучи про однакову національність! Аергаліти були союзниками та партнерами Землі у космічних дослідженнях довше за інші раси, але все одно видавалися незвичними для людського ока. Сіро-зелена шкіра, зябри, або шрами на їх місці, довгі перетинчасті пальці та жорстке волосся, наче зроблене з пластику. Подумки Лу називала нових колег динозаврами чи ящірками, хоча й розуміла, що це чистої води расизм. Але те, як вони себе поводили було найгірше! Особливо Сай.
Коли він кидав їй м’ячика для дитячих ігор вона сердилася, бо думала, що то з неї так знущаються. Коли він безсоромно вирячав на неї маленькі очі, вона відчувала страшенний дискомфорт. Але питання про вузькі очі стало добивочкою – як можна бути таким нетактовним?! Хоча, може в їх культурі це взагалі виявлення симпатії.
От Нає була найадекватнішою з усіх. Розумна, чітка, впевнена – ідеальний лідер. Лу відчувала себе поруч з нею маленькою частиною механізму, готовою виконувати накази та довіряти своє життя інопланетянці. Лу сподівалася, що скоро їх «дрімтім» поповниться іншими землянами, тобі б вона не почувалася так самотньо, принаймні пила б зранку каву не сама.
Всюдиходи зупинилися. Вони прибули на місце. Лу перевірила поставлені датчики, й один з них справді показував активність. Вона була доволі дивною – істота з високочастотним електричним полем пройшла повз датчик, але не залишила по собі жодних слідів. Сканер органічного сліду теж мовчав. Можливо, це було щось неживе? На кшталт перекотиполя чи просто пронесеної вітром сухої гілки.
– Не подобається мені ця планета, – констатував Сай, коли Лу закінчила свою доповідь, – але є одна ідея. Якщо ця істота-неістота має сильне електричне поле, ми можемо його відстежити. Таким чином знайдемо, що це було, є шанс встановити контакт, якщо це розумне створіння.
– Гарна ідея, Саю, – похвалила командирка.
– Гарна ідея лише в тому разі, якщо ця невідома штука не надумає нас з’їсти чи просто вбити. На цій планеті усе дуже небезпечне, а ви вважаєте, що місцеві мешканці нас приймуть з розкритими обіймами? – Ейс іноді додавав до своєї мови незнайомі Лу слова, які, як вона думала, були лайкою. Про всяк випадок вона їх запам’ятовувала, аби потім відповідати на дивацтва Сая.
Сигнал все ж таки було виявлено. Астронавти тепер рушили в конкретному напрямку. Шляхом вони зупинялися, аби зробити заміри та взяти зразки.
Попри дику флору планети, небо тут було просто фантастичне. Через велику кількість вологи у верхніх шарах атмосфери воно було зеленим. Було видно супутник планети – яскраво червоний, розміром з невелику крапку. Ближче знаходився пояс зірок, нагадавши Лу Чумацький Шлях. Дивно, але світила, тобто найближчої зірки, видно не було. Розсіяне світло проникало через шари атмосфери і забарвлювало усе в сині та зелені кольори. Червоний колір був відсутній у палітрі, але для аергалітів це не було проблемою ¬– вони мали протанопію (дальтонізм на червоний колір).
Для чергового розставляння датчиків Лу вийшла з всюдихода. Вона займалася своєю справою, насвистуючи нав’язливу пісню. Звук у шоломі звучав у багато разів голосніше, але свист заспокоював Лу та налаштовував на роботу. Однак раптом один з датчиків завібрував щойно вона включила його. На їх рухи він не має реагувати, він так налаштований. Отже, тут хтось є?
– Ейс, ти у всюдиході?
– Так, щось сталося? – перепитав Ейс, зайнятий візуалізацією рельєфу.
– Проскануй тут усе на наявність живих істот. Мої датчики щось вловили.
– Так, секунду.
Лу ввімкнула зовнішні датчики. І знову почула музику. Таку саму, як і першого разу. Не питаючи тепер команду, вона кинулася на джерело звуку, обережно розчищаючи собі дорогу. Звук ставав все голоснішим, але кожен раз, коли Лу намагалася зосередитися на ньому, голова починала паморочитися. Ще один крок, і серце зледеніло – щось тримало її за плече. Щось дуже важке, але водночас невагоме. Лу скрикнула й побігла вперед, відчуваючи, що невідоме переслідує її.
– СОС!
Ноги не слухалися, прозябали у землі наче в трясині, усе розпливалося. Відчуття переслідування увімкнуло в Лу тваринну паніку. Не маючи можливості повернути голову, дівчина продовжувала кричати в передавач.
– СОС! Допоможіть!!!
Перечепившись за колючу рослину, Лу відчула, як рветься її комбоскафандр.
«Дивно» – подумала вона, на секунду до втрати свідомості, – «цей матеріал занадто міцний, аби рватися через колючки».
Лу прийшла до тями в одному зі всюдиходів. Місця всередині було небагато, але декілька астронавтів могли ночувати чи їсти тут. Щось подібне до трейлера, будинку на колесах, в якому Лу жила в дитинстві. Але за пару хвилин спогади розвіялися, а перед астронавткою з’явилося сіре, перетнуте венами обличчя.
– Сай? Що сталося?
– О, дякуй всесвітній медицині (і мені), що змогли тебе врятувати від цих токсинів. Було б прикро втратити такого цінного співробітника.
– Ви знайшли те, що мене переслідувало? – з зусиллям спитала поранена.
– Тут починається найцікавіше – Нає бачила, як ти тікаєш, але не бачила від чого. Ейс зареєстрував електричну активність, але не зафіксував живої істоти. Начебто за тобою біг мертвий, невидимий організм.
– Типу привида? – скептично перепитала Лу.
– Що? Ах, ну так, вибач, я ще не дуже вивчив ваш фольклор, тим паче, що у вас його багато. Можна без загадкових слів?
– Довго пояснювати. Але, святі рогалики, мене переслідував привид?!
Сай співчутливо покачав головою. У нещасної жертви токсинів, мабуть галюцинації.
– Лу, тобі щось принести? Тобі доведеться ночувати сьогодні в мене в всюдиході, бо треба слідкувати за твоїми життєвими показниками. Якщо вони впадуть, я надам тобі необхідну медичну допомогу, – пояснював він тоном, яким пояснюють щось маленьким дітям.
– Я не дитина і не розумова відстала. Я просто низька! – обурилася Лу, – і так, принеси мені чогось з’їсного, бо мої життєві показники впадуть з голоду.
За декілька хвилин Сай повернувся з пакетованими поживними сумішами. Це була єдина їжа в кораблі, яка за даними учених містила усі корисні мікроелементи та вітаміни. Інопланетянин розмістився навпроти Лу й простягнув їй пакетик.
– Дякую, – відповіла дівчина вже без роздратування. Як не крути, він врятував їй життя.
Але Сай не починав їсти свою вечерю, стурбовано оглядаючи Лу.
– Ну що знову?
– Вибач, але я дуже турбуюся. Коли я оглядав тебе, то помітив, що колір твоїх нігтів деінде змінився. А ще, твоє волосся – воно іншого кольору біля голови, коричневого. Ти втрачаєш свої пігменти. Тобі не вистачає вітамінів? Чи це через стрес? А може, то маскування?
Лу голосно розсміялася.
– Стрес? Маскування? – ледь промовила вона крізь сміх, – то от чого ти так дивно дивився на мої руки останнім часом.
– Лу! Припини, я хвилювався за тебе! – образився Сай.
– Так, так, вибач, – вгамувалася нарешті дівчина, – не переживай, це природно. Я просто фарбую своє волосся та нігті, а фарба згодом змивається. Або я перефарбовую в інший колір.
– Я геть нічого не знаю про землян, – розчаровано промимрив головний ботанік космічної станції.
На ранок команда продовжила свій шлях. Джерело підвищеної електричної активності, або ж «привид», як запропонувала називати Лу, було десь зовсім поруч. Дівчина більше не виходила зі свого всюдиходу, вона була занадто слабка.
– Привид десь зовсім близько, – передав Ейс, – але сигнал чомусь дуже дивно скаче: то пропадає, то з’являється.
– Очевидно, є якась перепона, – завершила Нає, – здається, Сай казав про підземні водойми, отже живі істоти можуть знаходитись під землею.
– Або ось там, – раптово підказала Лу, виводячи всюдихід на галявину.
Перед дослідниками розвернулася нова картина. Джунглі нарешті скінчилися, і поглядам відкрилася велична скляна гора. Загартоване скло, що певно утворилося шляхом страшних бур та неуявних катаклізмів, не давало змоги побачити що всередині. Але якщо придивитися, можна було помітити періодичні спалахи то тут, то там. У підніжжі гори виднівся оздоблений скляними прикрасами вхід.
– Тут точно живуть розумні істоти, – вражено сказав Ейс, – подивіться на це!
Лу теж заціпеніла від захвату. Скляні колони нагадували їй архітектуру стародавньої Греції, візерунки та крихкі деталі були пов’язані невидимою ниттю, та здавалося, що вони парять у повітрі.
– Вау! – коротко підтвердила Нає, роблячи тридеграфію для дослідження, – ну що, думаю ми маємо туди зайти. Зброю тримати напоготові. Стріляти лише для самозахисту. Намагайтеся встановити контакт. Не робіть різких рухів. Лу, може ти залишишся тут? Ти ще слабка.
– Командирко Нає, ви знущаєтесь? Благаю, дозвольте мені доєднатися!
Нає лише зітхнула. Це означало «так». Команда залишила свій транспорт й згуртовано попрямувала до входу в гірське місто. Скляна арка вела у широкий коридор. Він нескінченно тягнувся вглиб гори; усюди стояли статуї зі скляних крапель, з’єднаних невидимою силою. Вони утворювали чудернацькі форми, гралися зі світлом, змінювали свій вигляд залежно від точки зору. Стіни коридору нагадували водоспад, що застиг у кризі. Лу навіть задалося, що вода зараз прорве скло й вибереться назовні, але від цієї думки її відволікла музика. Знову музика.
Коридор закінчився дуже раптово – прірвою. Однак не лише її побачили прибульці.
– Підземне місто! – вигукнув Ейс, роздивляючись на всі боки.
Навколо них у склі були розташовані прекрасні будівлі, наче стільники у вулику. Усі вони мали вхідні арки в такому саме стилі, як й вхід в печеру. Посередині стояла гігантських розмірів скляна скульптура невизначеної форми. Скло наче стікало по ній вниз, і світло разом із ним розповсюджувалося вздовж усієї гори. Час від часу зелені відблиски засліплювали очі.
– Це покинуте місто, нікого немає, – констатував Сай, роздивляючись будівлі.
– О ні, – раптом промовила Лу налякано, – придивіться. Привиди тут усюди.
– Я нічого не бачу.
– Від них відбиваються лише червоні промені. Тому ви їх не бачите. А я бачу. Червоні істоти, схожі на скляних медуз. І вони помітили нас. Обережно!
Але Лу не встигла вистрілити. Істоти миттєво налетіли на групу дослідників. Ейс відбивався прикладом зброї, не зданий прицілитись й вистрілити. Його мужнє тіло відчайдушно відбивало нападки створінь, але їхні гострі пазурі проривали комбоскафандр та дряпали чутливу шкіру аерголіта.
– Сай! – закричала Лу, прицілюючись у привидів, аби захистити друга, – Бережись!
Та вистрілити так і не встигла. Привиди оповили її своїми щупальцями, перекриваючи подачу кисню. В очах темніло, темніло, темніло…
Однак Лу прийшла в себе доволі швидко. Саме тоді, коли невідомі інопланетні істоти знімали з неї комбоскафандр. Вони технічно розрізали його скляними ножами, дуже обережно, аби не нашкодити дівчині. Коли вони закінчили, Лу було зв’язано й прикуто до вершини гігантської статуї де стояло щось схоже на трон. Астронавтку розв’язали, але вона не могла поворухнутися.
Червоні привиди закружляли у несамовитому танці, їх було незліченно багато. Танцюючи все швидше й швидше навколо Лу, до того, що вже зливалися в єдину червону масу, вони співали. Саме ту пісню, що дівчина чула весь цей час. Вони співали так голосно, що у неї закладало вуха. Водночас Лу відчула, що їй щось кладуть на колову. Щось колюче, бо воно боляче впилося в шкіру на голові.
«Мене коронують» – промайнула думка. Але гучна пісня стала незносною, а голова боліла від важкої скляної діадеми. Лу закрила очі.
– Я підвела свою команду, – була її остання думка.

Луїза прокинулася й здригнулася. На чолі в неї виступав холодний піт. Вона лежала на дивані прямо в одязі, на столі неподалік розривався будильник на її телефоні. Все ще вражена своїм сном, вона підвелася й вимкнула звук. Тільки тепер вона осягнула, що знаходиться вдома у Саймона, свого однокласника-ботана, а за сумісництвом свого репетитора. На столі лежали конспекти з теми «Cyanea capillata» і малюнок червоної медузи в підручнику.
– Доброго ранку, спляча красуне, – привітався Саймон й простягнув Лу чашку свіжозвареної кави, – ти вчора відрубилася прямо на столі. Навіть речення не дописала. Невже біологія це так нудно?
– Ще й як, – всміхнулася Лу, відсьорбуючи каву, – але іноді вона буває занадто захопливою. Так, все, ми більше не займаємось до пізньої ночі, гаразд? А то в мене вже дах їде.
Лу розсміялася й стала збирати свої речі до школи.
А за вікном у небесну блакить полетів новенький, лише нещодавно спроектований студентами Сарківського космічно-технічного училища, космічний корабель.