Спеціаліст з повернення

– …тому сфера з космосу виглядає, як безліч різнокольорових клаптиків, що зшили в одну велику матерію.
– Наче веселковий пиріг? – запитав із сумнівом майстер Ранді, відрізаючи собі ще шматок улюбленого веселкового пирога. Попередній шматок був з грушею та корицею. Грушу Ранді не любив, а непередбачуваність веселкового пирога порівнював з життям. Наче й бачиш якого кольору шматок, а от смак ніколи не вгадаєш.
– Скоріше, схожа на старе простирадло, – трохи почухавши сиву потилицю відповів Таєрі.
– Твої штані схожі на старе простирадло! А наш світ – лише острів, що дрейфує в океані. І ніякого так званого космосу не існує і не може існувати! Як нормальних штанів у тебе!
– Та що тобі мої штані? – Таєрі розізлився, вскочив з-за столу і двома рухами стягнув з себе фіолетово-жовті штані з клаптиком червоної тканини на сідницях.
– Я майстер з одягу, – потиснув плечима Ранді. – Мені твої балачки про сфери до моїх напівсфер! Я зайшов зняти мірки для нових штанів, щоб ти, опудало, міг свої напівсфери закрити! Вперше в житті чимось нормальним! Живу навпроти, а ти вперше попросив мене зшити тобі одяг.
Таєрі гучно кинув на стіл щойно зняті штані. Після чого ще гучніше сів на стілець. Величезні шорти-труси білого кольору наштовхували на думку, що Таєрі вирізав їх з вітрила. Мабуть, то компенсація морської хвороби. В час, коли всі інші майстри подорожували, Таєрі успішно пізнавав світ, не виходячи з власної хати. Від різких рухів вітрило на худорлявому Таєрі трохи здійнялося. Ранді демонстративно відвернувся, а потім рукою показав товаришеві “вгору” і, ледь той піднявся, став детально відміряти довжину ніг, відстань між ними, діаметр напівсфер…
Флойд сидів на дивані в іншому кутку майстерні. Він спокійно чекав, коли панове зупинять суперечку та крутив у руці власну візитівку. “Поверну за будь-яку ціну”. Флойд був професіоналом, тому зайвий текст не любив.
– Флойде, друже! Підійдіть! – гукнув його Таєрі.
Це вже було схоже на початок розмови про справу, тому Флойд врешті сів до майстрів за стіл.
– Пане Таєрі, – почав Флойд, – для мене велика честь бути гостем вашої майстерні, посмакувати славетний веселковий пиріг разом з вашим другом майстром Ранді. – Таєрі та Ранді майже синхронно схилили голови у відповідь, не відволікаючись від справ. Флойд продовжив: – Та, все ж, я розумію, що ви мене запросили не для частувань. Я глибоко вдячний, тому буду радий перейти до справ. Ви зі мною ще не працювали. Чи знаєте ви, що означає текст на моїй картці?
– Що ви здатні дістати будь-що?
– Саме так, – схилив голову Флойд. – А ще?
– Що ви не зупинитеся?
– І це також. А ще це означає, що в якості плати я можу попросити у вас, що захочу. Особисту річ, послугу, гроші, знання.
Таєрі втратив частку радості та привітності. Флойд навпаки щиро посміхався. Він давно знав, що грабіжницьку ціну треба називати з максимально приязним обличчям. А ще він усвідомлював, що завжди треба давати час на вагання. Адже вагання породжують впевненість.
– Флойде, друже, – почав Таєрі, похмуро опустивши очі донизу. – Я заплачу будь-яку ціну. Будь-яку, повірте мені. Але мені необхідно, щоб вже через дванадцять годин ви змогли повернути моє.
Спеціаліст з повернення лише протягом минулого року знайшов безцінну колекцію попільничок промисловця Арні, діамантову штучну щелепу єпископа Кравда, бутерброд з морської салямі безхатька Лізга, смарагдову обручку генерала Сейма. А також повернув втрачену честь герцогині Брі, доньки правителя Міста Лицарів. Флойд займався пошуками та поверненнями майже двадцять років і вже не дивувався своїм цілям. Власне, йому взагалі було байдуже, що шукати: контракт давав йому право називати будь-яку ціну. Чужі скарби зробили Флойда одним з найбагатших людей на Клаптику.
– Дванадцять годин, – розтягуючи вимовив Флойд і постукав пальцями по столу. – І я досі не знаю, що я повинен шукати. Чому саме дванадцять годин?
– Розумієте, сьогодні вночі станеться подія, яка відбувається приблизно раз у сто років. Підозрюю, що до наступної я не доживу, – Таєрі сумно посміхнувся.
Ранді обіг тричі довкола сивого майстра філософії Таєрі, ретельно переносячи всі дані до блокнота. Довжина лівої ноги – 88,2 см. Довжина правої ноги – 89,1 см. Середній кут в коліні під час нахилу…
– Пане Таєрі, – Флойд подивився на годинник і вирішив прискоритися з питаннями. – Сьогодні, коли я прибув до Міста Майстрів, мене двічі зупинили охоронці, поки я не дістався вашої майстерні. Ваше прохання пов’язане з такою активністю вартових?
– Так, – після невеликої паузи відповів майстер.
– Як саме?
– Я не можу вам цього розповісти. Скажу лише головне: ви не шукаєте те, що шукає міська варта. Інша інформація лише ускладнить вам процес пошуків.
– Тоді мені справді не варто її знати. То що в вас вкрали?
– Подовжувач ока.
Ранді наче облили холодною водою. Він підскочив, здійняв руки до небес, потім став збирати свої інструменти та записи.
– Присягаюся, я вдавлю себе найміцнішим ремінем з тих, що лише маю, якщо ще хоч хвилину буду слухати твоє занудство, сивий віслюче!
Майстер з одягу продовжив невдоволено бурчати під ніс різні прокляття та, прихопивши з собою останній шматок веселкового пирога, зник у дверях. Таєрі полегшено зітхнув. Здається, він не знав, як натякнути другові, що той буде зайвим у подальшій розмові. На щастя, Ранді був достатньо делікатним, щоб зрозуміти все самому та вчасно піти. Таєрі сів за стіл поруч із Флойдом, підморгнув йому та повільно пригладив сиву бороду.
– Розкажіть мені про подовжувач ока.
Очі Таєрі заблищали двома грайливими вогниками. З радістю маленького хлопчика, що відкривав подарунок на День народження, майстер розгортав пергамент із кресленнями. Флойд уважно розглядав щось дуже довге циліндричної форми, що трималося на трикутній ніжці.
– З його допомогою я зможу побачити падіння космічного каменю на Клаптик, вирахувати це саме місце, відправити експедицію та довести, що над нашим небом є щось іще.
– Розумію. Це ваш винахід?
– Саме так! – Таєрі сяяв, як діамантова щелепа єпископа Кравда. – Мій найвеличніший винахід! Робота останніх десяти років.
– Дайте вгадаю. І новий ви не зможете зібрати за дванадцять годин?
– На жаль, мій друже. Річ у тім, що метал для корпусу я підбирав і шукав два роки, щоб він був досить гладким. І ще два роки я витратив на те, щоб знайти досить міцне та багатошарове скло, яке видобувають лише у Кришталевих Горах. І я витратив усі запаси, поки зміг створити оглядовий елемент для свого подовжувача.
– Ваш подовжувач якось допомагає бачити дуже далеко?
– Не просто дуже далеко! Далі, ніж бував будь-хто з жителів Клаптику! Ви можете бачити далі меж Клаптику, власне!
Флойд чув, що в Місті Майстрів багато хто несповна розуму. Як хтось може побачити далі Клаптику? Всі знають, що там нічого немає. Втім, єпископ Кравд запевняє що там щось на кшталт канцелярії Шестипалого Бога. Але й це викликало сумніви у Флойда. Втім, все це зовсім не стосувалося справи.
– Дванадцять годин, – видихнув Флойд. – Майстре, зробіть, будь ласка, для мене менший малюнок цього вашого геніального винаходу. Ми повинні хутчіш його знайти, адже Клаптик не може втратити такий здобуток вашого безсумнівного генію!
Таєрі випростався, здійняв підборіддя майже до неба і, з висоти того самого неба, схилив голову в знак підтримки. Нарешті! Єдина душа, що змогла оцінити геніальність майстра.
– Залишилася формальність. Ми повинні потиснути руки одне одному. Під час цього я скажу: “Я згоден на цю роботу”, а ви, мій друже, зробите мені честь, в цей же час сказавши: “Я згоден на цю ціну”.
Флойд простягнув руку. “Я згоден на цю роботу”. “Я згоден на цю ціну”. Невеликі блискавки пробігли від рук до сердець, повернулися назад, заіскрили на пальцях і зникли у пурпуровому тумані. Згода досягнута. Контракт укладений.
– Віслюка мені в дружини! Що то було? – Таєрі розривався між страхом та надзвичайною цікавістю.
– Формальність. Гарантує, що я виконаю роботу, а ви мені за неї заплатите.
Таєрі кивнув та почав малювати подовжувач ока на невеликому клаптику пергаменту. Дванадцять годин. Чи трохи менше.
– Поки ви замальовуєте, майстре, маєте якісь думки з приводу зникнення вашого винаходу?
– Так-так, звичайно, – Таєрі висолопив язика, згорбився і став замальовувати тонким пером на пергаменті макет подовжувача ока. – Гадаю, що наш голова республіки, Магістр Тіцері останнім часом був не задоволений моєю діяльністю. Тіцері мене не любить ще з дитинства. Я йому якось підкинув у штані вужа…

Місто Майстрів було оточено одразу трьома річками: Понтіррою, Понтеррою на Понтаррою. Коли на цій території вперше з’явилися люди, звичайно їм спало на думку будувати мости. Спочатку вони просто будували звичайнісінькі мости, щоб переходити річки якомога зручніше. Потім стали вигадувати різні форми. Були мости з арками та без арок, рівні та вигнуті, прямі та зигзагами. Якось один добродій побудував собі будинок на одному з мостів через Понтерру. Так спало на думку будувати мости-будинки. Було дещо вогко, але мати можливість стрибнути з моста прямісінько у воду того варта. Навіть, якщо твоїми стінами періодично гуляє пліснява, а запах цвітіння води стає твоїми парфумами. Будинки в мостах стали настільки популярні, що забудовники стали наймати найкращих художників для оформлення будівель. Таким чином довкола мостів розгорнулися проектувальники, художники, музики. Так з’явилося на Клаптику Місто Майстрів – республіка, де навколо будівництва мостів зародилися трохи дивакуваті митці та філософи.
Коли Таєрі був значно молодшим, він також винаймав майстерню в одному з будинків у мості понад Понтеррою. Доки одного разу на схопив двосторонню пневмонію, випробовуючи Літальні Людські Крила Майстра Таєрі стрибком з вікна майстерні у Понтерру. Того дня винахід ледь не став Летальними Людськими Крилами Майстра Таєрі. Вийшовши з лікарні, Таєрі покинув спроби літати, але не покинув споглядання неба.
Так йому в голову прийшла думка про те, що десь там, за Клаптиком є інше життя. Поступово Таєрі починав сумніватися у тому, що саме Магістр вмикає сонце вранці та вимикає вночі. Хоча, безумовно, йому подобалися красиві процедури Вмикання та Вимикання. Посеред міста, на центральній площі з бруківки, стояла вежа заввишки з шестиповерховий будинок-міст. Щоранку під оплески та оркестр виходив Магістр, чиї покої були побудовані у ста кроках від Вежі Сонця. Він робив ці самі сто кроків, залишаючи золоті сліди, що продовжували сяяти до самого сходу сонця. Далі він повільно входив до вежі, оркестр починав грати гучніше та з більшою кількістю духових. Магістр підіймався, залишаючи за собою світло у віконцях вежі поверх за поверхом. Перший. Другий. Третій. Четвертий. П’ятий. Шостий. Спеціальні маніпуляції з механізмом – і сонце починало сходження, а Магістр спускався та йшов до Канцелярії. До самого вечора, коли все повторювалося знов – Магістр підіймався у вежу та вимикав сонце, щоб його могли змазати та поповнити в ньому запас світла.
Всі любили Вмикання та Вимикання. Окрім місцевих котів, звичайно. Коти любили поспати і не надто любили сонце. І вже точно коти не любили клятий оркестр. Якби ж вони були здатні прочитати на дверях Канцелярії Магістра розклад прийому громадян Міста Майстрів, обов’язково звернулися б до нього зі скаргою. Хоча, проблема була й в тому, що формально коти не мали документів, що підкреслювали б їхній статус громадян. Тож своє невдоволення вони продовжували виражати нявчанням. Мешканці ж вважали, що коти так підтримували Магістра в його відповідальній справі.
Здавалося б, очевидно, що сонце потребує технічного обслуговування і не може постійно освітлювати. Люди ж теж потребують відпочинку. Але останні роки Таєрі чомусь став висловлювати думки, що все якось інакше працює. Буцімто, Магістр ніяк не впливає на роботу сонця. Навіть, написав та видав за власні кошти трактат, коротку версію якого надіслав до “Віснику Майстрів”. Звичайно, що така божевільна ідея була лише висміяна. Сміялися навіть коти на смітнику, до якого летіли примірники “Трактату Про Самостійність Сонця”. Коти геть не вміли читати, але цілком точно знали: сонце вмикається завдяки Магістру та клятому оркестру.

Зачіпок у Флойда було стільки ж, скільки волосся на голові лисого. Але свою плату за роботу спеціаліст з повернення звик отримувати завжди. Тому й, ледь закінчився процес Вмикання сонця, Флойд із малюнком подовжувача ока в кишені, вирішив навідатись до Магістра Тіцері, що вже десятий рік очолював Місто Майстрів – одну з найрозвиненіших республік Клаптику.
Вулицями міста йшов незвичний чужинець. Місцеві полюбляли ходити у різнокольорових пишних штанях та шовкових сорочках. На їхньому фоні високий чоловік у чорних вузких штанях та чорній кофтині з капюшоном виглядав дивакувато. Його чоботи були ще дивнішими – ані гострих носків, ані високих підборів. Невисока підошва, непримітний вид, округла форма. Навіть місцеві волоцюги виглядали більш стильними.
Поголені скроні та потилиця відкривалися річковим вітрам. Ранкова свіжість торкалася Флойда і іноді здіймала його темно-русяві кучері, укладені на правий бік. Електрично сірого кольору великі очі споглядали навколишню красу. Робота Флойда надзвичайно рідко давала змогу милуватися природою. Тим паче, бувати в таких мальовничих краях.
Три роки тому Флойду довелося шукати вкрадену з Міста Промисловців грошову печатку, відтиск якої знаходиться на кожній монеті. 70% товарів на всьому Клаптику вироблені саме на їхній території. Більше 90% угод у світі використовують в якості обміну саме валюту Міста Промисловців. Важко переоцінити кількість проблем від потрапляння печатки до злих рук.
На схилах Гір Шерні, у зміїних печерах Флойд подвоїв свої статки, відібравши у контрабандистів грошову печатку. Крім цього, він здобув офіційний протекторат Міста Промисловців, ставши ліцензованим найманцем “без обмежень та відповідальності перед законом Міста Промисловців”. А також вхопив зміїну лихоманку та глибокий шрам від підборіддя до лоба прямісінько через око. До сих пір ліве око має трохи червоний відтінок.
Флойд ніколи не ховав той шрам. Скоріше, він радів, що за роки такої роботи нарешті отримав важливий штрих до свого образу, що додавав погрози до зовнішності. Він завжди вигадував нову історію, якщо в нього питали, звідки той шрам. Одного разу навіть сказав, що сам наніс його склом, перевіряючи, наскільки глибоко можна поранити. Втім, мало хто наважувався спитати.
Мав Флойд лише одну слабкість – завжди фарбував нігті в чорний колір. Йому подобалося, як чорні нігті виглядали разом з чорними шкіряними рукавичками, обрізаними по пальцях.

Пісочного кольору цеглина наче наповнювалася сяйвом палкого тутешнього сонця. Жовтогаряча бруківка вдень виглядала одним великим опіком землі. Поза парканами Міста Майстрів відпочивали лагідні схили, зовсім спокійні і геть несхожі на круті Гори Шерні. Веселі чудернацькі майстри, що ходили вулицями, вуличні музики з розфарбованими гітарами, художники, що розписували стіни, стелі, цеглу. Все це настільки не викликало відчуття небезпеки, що Флойд почувався у відпустці. Якби не термін у дванадцять годин. І якби не ця варта.
Варта Міста Майстрів була дуже добре підготовленою. Флойду ще не доводилося з ними вступати в бійку, але ще до сходу сонця, зіткнувшись спочатку у порту, а потім на вулиці біля будинку Таєрі, спеціаліст з повернення оцінив і їхні впевнені рухи, і чітку осанку, і добре приховану зброю. Без зайвої потреби Флойд точно не збирався вступати з ними в бій. Саме тому ігнорував той факт, що двоє перевдягнених вартових слідкували за ним від самого будинку майстра Таєрі. Робота вже в них така. Незнайомий дивний чужинець. До того ж, щось важливе зникло. Флойд не мав до цього ставлення, тому не дуже переживав. Але все одно, – думав він, – було б непогано хоча б розуміти, що саме зникло.
Місто Майстрів вдихнуло у Флойдові кучері трохи свободи. Йому кортіло приєднатися до художників, розмалювати стіну, повечеряти десь в будинку на мосту, споглядаючи Вимикання сонця. І поласувати ще хоча б шматочком веселкового пирога. Можливо, буде час після того, як чергове повернення буде виконане.

Канцелярія Магістра, що обирається зборами мажорів Міста Майстрів, знаходилася в ста кроках праворуч від Вежі Сонця. В будинку Канцелярії були відведені три кімнати на другому поверсі в північному крилі для проживання самого Магістра. Хоча, важко назвати це трьома кімнатами. Власне, весь другий поверх існував для життя Магістра: три великі кімнати (спальня, вітальня та кабінет), а також гардероб, пральня, кімната слуг, дві ванні кімнати, їдальня та кухня. Втім, за мірками інших правителів Міст Клаптика, Магістр Міста Майстрів жив досить скромно.
Магістр був не єдиним правителем, якого обирали. Але був єдиними правителем, якого обирали без чіткого строку повноважень. А також єдиним, кому заборонялося місцевими законами мати сім’ю. Вважалося, що діти лише відволікають від справ республіки. До того ж, це був непоганий механізм запобігання корупції.
Перший поверх канцелярії займала велика зала, аудиторія для зборів, робочий кабінет Магістра та кабінети мажорів. Варта жила в окремій казармі поруч з Канцелярією.

Флойд поглядав на годинник, але все одно йшов дуже повільно. Місто Майстрів мало можливість стати його улюбленою республікою на Клаптику. Він вже мав змогу пройти одним з найгарніших мостів – Мостом Митця, над яким збудували чудернацьку споруду з асиметричними вікнами, що майже розтікалися по стінах, пофарбовані у золоті відтінки. Перший поверх цієї будівлі був відданий під виставку молодих художників, що могли безкоштовно показувати свої роботи прямісінько на цьому мосту. А крізь арки без скла дув той чудовий свіжий вітер, за яким Флойд точно буде сумувати.
Пройшовши центральною площею та оминувши Вежу сонця, спеціаліст з повернення дістався входу в Канцелярію. Залишилося десять годин. Один стук у двері – і почнеться робота. Вітер свободи та розслаблення вийшов вухами Флойда. Він на мить опустив голову та заніс руку, стиснуту в кулак.
Двері Канцелярії відчинилися:
– Вітаю, пане! – у дверях стояв високий чорнявий вартовий, вдягнений у такі ж самі бордові пишні штані та бордову кірасу, що й всі. Лише золота пов’язка з візерунком фіалки на бордовій сорочці видавала в ньому вартового на службі Канцелярії.
– Вітаю, воїне! – Флойд з повагою схилив голову.
– Чи можу я допомогти?
– Буду дуже вдячний, воїне. Розумієте, мені потрібна зустріч з Магістром Тіцері.
Вартовий озирнувся довкола, помітив своїх перевдягнених колег на відстані за спиною гостя. Жодних сигналів від них. Здається, вони й самі не розуміли, що коїться.
– Чи можу я дізнатися ваше ім‘я, пане? – схилив голову вартовий.
– Флойд.
– На жаль, мене ніхто не попереджав з приводу аудієнції пана Флойда до Магістра Тіцері. На вас не чекають. Можу ще чимось зарадити?
Вартовий посміхнувся, але обережно поправив меча на поясі. Ті, що споглядали, переглянулися між собою. Один з них зник з поля зору Флойду та вартового Канцелярії.
– Так, можете, – спокійно відповів Флойд. – Передайте, будь ласка, вельмишановному володарю сонця Магістру Тіцері, що Флойд просить прийняти його. Повірте, я не вкраду багато часу в правителя.
– Маєте для нього важливу інформацію?
– Ні, – Флойд качнув головою. – Сподіваюся, що він має цінну для мене інформацію. Тому прошу…
– Та ти з глузду з’їхав! – Вартовий не на жарт обурився зухвалістю гостя. – Ти хто такий?
– Я вже казав. Я Флойд.
Вартовий потягнувся рукою до Флойда, щоб вхопити, але вмить, незрозуміло для самого себе і досить болюче, опинився спиною на підлозі. Ногою Флойд надавив на його груди і водночас вихопив меча. Лезом він майже дотягнувся до горлянки переодягненого вартового з тих двох, що залишався спостерігати. Вартовий завмер.
У дверях опинився другий із спостерігачів. Разом з ним ще один чоловік – дужчий та вищий. І найдивніше – рудий. Перший рудий на цій землі. На рудому був той самий бордовий одяг. Лише замість кіраси він носив довгу золоту мантію, вишиту фіалками.
– Я можу тебе попросити зняти спостереження? Я поважаю твою роботу, але в моїй роботі бувають різні проблеми та інтимності.
– Авжеж, – відповів рудий і двома жестами показав вартовим розійтися і пропустити гостя. – Радий тебе бачити.
Рудий потер ліву руку з дерева, трохи скривився від фантомного болю, потім посміхнувся і простягнув неушкоджену праву руку Флойдові:
– Дуже радий тебе бачити.
Підлога Канцелярії була з плитки, вкритої фіалковими візерунками. Стіни були того ж бордового кольору, що й уніформа вартових. В кілька кроків Флойд з рудим дісталися великої подвійної двері. “Магістр Тіцері – володар сонця, думок та натхнення. Приймальні години: вівторок та середа з 8:00 до 11:00”
– Магістр чекає на тебе, – ледь зупинившись біля дверей, сказав рудий.
– То ти мене вже представив?
– Так. Я показав свою чудову ліву руку, якою іноді намагаються поласувати терміти, та запевнив, що тебе краще вислухати.
– Мені дійсно шкода, Регсе.
– Пусте, – відповів Регс. – Як бачиш, я навчився не тільки жити з цією рукою, а ще й непогано вправлятися з ворогами.
– Я не з приводу руки шкодую. Я знаю, що найбільший біль ти відчував через те, що втратив шанс виграти восьмий щорічний лицарський турнір.
Регс сумно посміхнувся:
– Ти виконував свою роботу, а я заважав. Розумію. До того ж, за правилами ти міг мене вбити, а я живий. І от керую вартою в Місті Майстрів. Вважаю, що ліва рука є непоганою ціною.
– Добре. Я радий, що ти на мене не гніваєшся.
– Йди до Тіцері, – Регс трохи обійняв Флойда. Майже як брата. Лицар лицаря завжди поважає.

Надзвичайно світлий кабінет з жовтими стінами, розписаними в тон сонця, символізував правителя. Магістр Тіцері сидів за великим червоним столом з якогось надміцного рідкісного дерева. Втім, сидів у помаранчевих пухнастих капцях та бордово-жовтому смугастому халаті. Трохи нагадував великого сивого джміля.
– Магістре Тіцері, щиро вітаю і дякую за…
– Облиште, – сумно махнув рукою Тіцері. – Я не буду брехати, що я вам радий, і що для мене це честь. Я розмовляю з вами, тому що десять років тому ви відтяли руку найсильнішій і найспритнішій людини, яку я тільки знаю.
– Магістре, – Флойд навіть вклонився, – для мене було великою честю змагатися із сером Регсом. То найвідважніша людина з усіх, кого я знаю. І ще більшою честю для мене є можливість говорити з вами – наймогутнішою людиною з тих, що я знаю. Повірте, я був на істотній частині земель Клаптику. Я знайомий з правителями, розбійниками, промисловцями. Кожен з них має достатньо сил та величі. Але я вперше стою поруч з Магістром, що змушує сонце підійматися та заходити.
Дипломатія та щира посмішка – найкраща зброя найманця. За двадцать років роботи Флойд це усвідомив. Але Тіцері лише ще раз махнув рукою і зі смутком схилив голову на руку.
– То пусте, – мовив Тіцері. – Це лише функція. Я скоріше обслуговую сонце. Але, безумовно, це честь, яку не кожному правителю довірятимуть. Сторіччями це було священним обов’язком Магістрів Міста Майстрів, без жодних сумнівів, – найславетнішої з республік Клаптику!
Магістр Тіцері говорив ці слова з належною урочистістю. Але його голос був сповнений смутком.
– Магістре, мені відомо, що в Місті Майстрів дещо зникло. Чи не скажете ви мені, що так шукає варта?
– Наскільки мені відомо, ви прийшли не для вирішення нашої проблеми.
– Це так. Я у приватних інтересах. В мого клієнта та друга майстра Таєрі вкрали його винахід. Подовжувач ока. Він стверджує, що це дещо унікальне.
– А, так. Я чув, що… подовжувач? Що Таєрі щось загубив.
– Загубив? – Флойду здалася важливою зміна акценту з “вкрали” на “загубив”.
– Гадаю, так. Таєрі, мій любий Таєрі, нерідко губить всілякі дрібниці. Бачте, він з дитинства щось майструє і погано звертає увагу на все, що коїться поза його майстернею.
– Наскільки я розумію, він тут такий не єдиний.
– О, так! Цим наша земля й чарівна! Вир ідей та натхнення! Але Таєрі дуже розсіяний навіть для Міста Майстрів. Не здивуюся, що він просто десь загубив чи втопив.
– Чому втопив?
– Бачте, в нього з дитинства є якась любов до порту. Він завжди хотів подорожувати, але в нього та клята морська хвороба, не виносить він човнів. Одразу показує, чим обідав.
– Ви досить непогано його знаєте.
– Таєрі був моїм другом. Сподіваюся, він і зараз мене вважає другом. Наші стосунки дещо охололи з тих пір, як мажори обрали мене Магістром. Але в дитинстві ми дуже полюбляли бувати в порту. В двадцяти кроках від третього причалу на захід була навіть сховинка, де ми тримали всілякий мотлох та картини художників… як би це сказати… дещо особливого характеру. Дорослого.
– Дуже цікаво.
– А як ви, пане…
– Флойд.
– Так, Флойд! Яке відношення ви маєте до Таєрі?
– Я, пане Магістре, спеціаліст з повернення. Майстер Таєрі найняв мене, щоб знайти подовжувач ока.
– Спеціаліст з повернення? – Вперше Магістр Тіцері показав справжню зацікавленність.
Флойд простягнув візитівку. За його правилами візитівку міг отримати або хтось з друзів його клієнтів (в такому разі він передавав свою власну), або хтось на власний розсуд самого Флойда.
– Дуже цікаво, – Магістр Тіцері розглядав картку. – То вас може найняти будь-хто?
– Якщо мені подобається робота, яку мені пропонують.
– Яка ж ваша ціна?
– На картці вказано “будь-яка”, – звично пояснював Флойд. – Це означає, що я візьму те, що захочу. Звичайно, щойно я поверну те, що зникло. Ціна не обговорюється.
Магістр Тіцері поклав картку на стіл, склав руку і замислився.
– А я можу вас найняти?
– Якщо вас влаштовує ціна.
– Я маю гроші.
– Я не завжди беру грошима. Це залежить від того, що ви маєте, що мені потрібно та як, власне, пройшла сама справа з повернення. Зазвичай, в кінці я розумію, що саме візьму в якості винагороди.
– Чудернацько. Гадаю, в мене є для вас робота. Моя варта з нею не вправляється.
– В мене вже є робота. Але я буду радий обговорити новий контракт, щойно закінчу цей. Моє правило: одна діюча угода.
На обличчі Тіцері одночасно танцювали розпач та відчай. Він би заарештував Флойда за таке нахабство, але був попереджений Регсом, що Флойда краще не дратувати.
– Магістре! – На порозі дверей стояв Регс. – Магістре! Пробачте, що я увірвався. Жахлива новина, Магістре! З вежі вкрали основний Вимикач.
Магістр підстрибнув на місці:
– Що? – правитель бліднув на очах. – Що то за день такий?
Тіцері впав обличчям на стіл. Флойд бачив, як пергамент на столі заливало рікою сліз Магістра.
– Регсе! Регсе! Ви хоча б щось знайшли?
– Ми працюємо, – рудий вартовий був розгублений. Сьогоднішній день був навіть гіршим за той, коли він втратив руку під час бою з Флойдом. – Поки що жодних зачіпок. Ніхто нічого не бачив, вартові не полишали своїх постів.
Флойд стискав зуби, щоб не позіхати. Сльози правителів він вже бачив. Вони викликали лише відчуття втрати часу та голод.
– Флойде! Мені необхідна ваша допомога! – Підняв залите сльозами обличчя Магістр.
– Я не можу вам зарадити, на жаль. В мене вже є робота.
Плеча спеціаліста з повернення торкнулась трохи поїдена термітами, але все ще масивна, дерев’яна рука:
– Друже мій, я прошу тебе хоча б поглянути. Мої хлопці можуть відтяти комусь голову, але використовувати власну вміють не дуже.
– Що воно таке, той ваш Вимикач? – видихнув Флойд, подумки викреслюючи ще одну годину.

Вежа Сонця всередині розчарувала Флойда. Геть не схожа на яскраве Місто Майстрів. Жодних картин, жодних музик, жодних натяків на творчість. Сірі стіни з грубого каміння, хоч і зовні ніби викладена цеглою. І цими холодними сірими сходами щодня йде вмикати сонце Магістр? За лаштунками магії виявилось надзвичайно нудно.
Втім, останній поверх – він же, власне, єдиний – змусив Флойда розкрити очі ширше та перестати подумки позіхати. Підйом гвинтовими сходами закінчився серед великої кімнати з трьома віконцями по колу. Настінні полиці заставлені різними приладами. З усіх боків щось крякотіло, виблискувало, скрипіло. Флойду не були відомі всі ці пристрої. Він міг зрозуміти лише вісім поличок, заставлених різними лампочками. А одразу навпроти сходинок стояло щось зовсім велетенське та металеве. Воно поморгувало та мерехтіло. Металевий монстр заввишки з півтора Флойда і половину поверху. Якесь червоне прозоре відерце вертілося та освітлювало приміщення червоним огидним кольором. Десь в самій середині наче вигризли шматок конструкції.
Магістр Тіцері все ще був у халаті й капцях. Але вже впевнено крокував, згадавши про свій статус правителя. Двоє вартових чекали біля входу, ще двоє – чергували на першому поверсі, ще двоє – на сходах третього поверху. В головному приміщенні були лише Флойд, Тіцері та Регс. Тіцері почав багровіти, натомість бліднішав Регс. Флойд гаїв час. Він ще ніколи не провалював повернення.
Регс підійшов до металевого одоробла та почав оглядати діру та стирчащі мотузки з легкого металу. Малесенькі блискавки бігли з однієї мотузки на іншу. Сонце напікало крізь вікна.
– То що тут сталося, Регсе? – Вже зовсім впевнено та жорстко спитав Магістр Тіцері. – Ти можеш мені пояснити, що відбувається сьогодні? Спочатку… – він трохи спинився і став говорити тихіше, – спочатку зник запасний, тепер основний Вимикач. Завтра зникне саме сонце! Все це прямісінько у тебя під носом! На очах твоєї варти!
Тіцері червонів від злості, активно працюючи щелепою, та сам звук був досить тихий. Регс стискав пальці єдиної руки в кулак. Але Флойд помітив холодну крапельку поту, що збігла рукою та розбилася об камінну підлогу. Жодного звуку від Регса – лише пульсація крові біля вух.
Флойд обережно підійшов до чогось незвичного з відерцем нагорі. Торкнувся – ніби звичайний холодний метал. Все у маленьких вогниках і велика дірка посередині. Нагадало сумну посмішку єпископа Кравда, коли в нього вкрали щелепу. Втім, навіть церковний правитель не був настільки спантеличений, як Тіцері. Очевидно, щось зникло саме з цієї дірки.
– Я так розумію, тут був Вимикач? – Звернувся Флойд до Тіцері.
– Ви можете тихіше? – Майже палав Магістр. – І відійдіть від пульта!
– Звичайно, – Флойд відійшов від металевого монстра, що назвали пультом. І продовжив тихше: – То це…
– Так, – не терпілося покінчити з проблемами Магістру. – На цьому місці зазвичай знаходиться Вимикач, до якого я підходжу двічі на день, щоб вмикати та вимикати сонце. І тепер він зник! А вранці зник запасний! Запасний за