Світанок

Перед входом над столиками на двох висіли механічні, у стилі гасових, лампи. Переводжу погляд вище – сонце нагадує, що часу не так вже й багато, тож не залишаючи місця для вагань, я відчиняю двері. Всередині усе виглядає інакше: усе у кольорах світлих відтінків дерева, є бар, лише декілька столиків та гвинтові сходинки донизу. За баром стоїть чоловік, даючи комусь вказівки, помічаючи мене він усміхається, чекаю допоки я скорочу відстань та заговорю.
– Я за оголошенням з приводу роботи.
Тепер я слухаю вказівки, знайомлюсь з приладдям за барною стійкою. За нею ж мені демонструють механічний ліхтар і спосіб його зарядки: в отвір збоку вставляється невелика ручка, а далі потрібно її крутити від себе, за деякий час розряджений ліхтар у моїй руках спалахує світлом.
– А що у підвалі? – керуючий у відповідь киває головою і я слідую за ним.
Унизу запах стає вогким, подекуди розкидані пучки соломи. Мені пояснюють, що підтримка чистоти тут також на мені. Соломинки розкидані до великої дерев’яної перегородки, зазираючи за неї вираз мого обличчя змінюється усмішкою: на невеликих снопах облаштовані постелі для безлічі котиків, вони бавляться між собою, аж допоки не помічають нас, тоді вже підбігають ближче, труться об ноги та нявкають. Не погладити кожного з них – вище моїх сил. Єдине, годувати та прибирати за пухнастими – також виявляється частиною моїх обов’язків. Їхній же – з’являється після заходу сонця.
Добряче попоравшися із приготуванням напоїв помічаю, що персонал починає помітно нервувати, а відвідувачів стає усе менше. Прибираю посуд із тераси біля входу і помічаю, що сонце вже дуже низько. Керуючий гукає до середини, біля нього інші двоє працівників, чекали лише на мене.
– Сьогодні буде важка ніч, будьте обережними та пильними, ви ж знаєте чим усе може закінчитися… – погляд його блукає по черзі від одного до іншого працівника, від чого ті опускають очі.
Сутінки швидко змінюються темрявою, а атмосфера стає гнітючою. Для нас вихід з приміщення закритий до світанку, лише вони можуть домогти зараз… Одна з працівниць виносить з підвалу коробку з кошенятами, їх не чіпатимуть, з якоїсь причини ці монстри реагують лише на них, бояться котів ледь не більше аніж ми, люди, їх. Вони стали нашим опівнічним світлом. З того часу коли з’явилися ті істоти, тіні – темніші за чорне, варто живій істоті опинитися серед них у темряві – від неї не залишається і сліду, але коти… Хтось якось опинився, здавалося, у безвиході, але зі своїм кошеням поруч, тіні наближалися. Та людина практично змирилася, а коли тіні поруч, лунає звук… Моторошний звук, ніби вони кричать із середини. Та людина заплющила очі та затулила вуха, а кошеня зістрибнуло з колін і побігло прямісінько на темряву… Декілька митей потому людина зрозуміла, що все ще ціла, а звук кудись зник, кошеня прибігло назад, застрибнувши на руки. Відтоді уцілілі трималися цих тваринок. Тіні ж знаходили способи занурити цілі міста у темряву. Осередки життя тепер складалися із невеликих груп людей, чиї життя оберігалися пухнастими, а пережити темряву – стало способом життя. Не кожен витримував цей тиск, остання працівниця кав’ярні, як мені встигла розповісти одна з колег, важко сприймала такий новий світ. Однієї ночі, допоки інші спали, вартувала їхній сон: слідкувала щоби світло залишалося. Вона мала би розбудити цю колегу, але не зробила цього. Дівчина прокинулася і не побачила щоби хтось поруч вартував спокій інших, вона піднялася на гору, двері були відчинені, усе, що вона встигла побачити – силует подруги, що розчинявся посеред темряви.
– Поклик порожнечі – сумно усміхаюсь я, звертаючись до цієї колеги. Вона ж розгублено усміхається у відповідь.
Минула певна кількість часу, здається, я би і не підрахувала точно, місяці? Керуючий заріс бородою, колеги знайшли один одного і тепер разом, а я… Не хочу чути цей поклик, але дедалі гучніше чую… Одно дня я кажу колегам, що йду прогулятися, вони кивають, тримаючи один одного в обіймах, я усміхаюсь та виходжу. До сутінок вже не так багато часу. Я йду безцільно подалі від кав’ярні, не уявляю як довго не була поза нею так далеко, ніби відкриваю для себе ці забуті й покинуті усіма місця. На зустріч мені йде людина, яку я не бачила раніше, за увесь час у кав’ярні знаєш усіх, хто проживає поблизу. Цікаво хто він і куди прямує…
– Ви… Я ніколи вас не бачила… – хаотичні думки сформуються в одну єдину: чи може він йти сюди так само, я йду звідси? – Чи можемо ми піти разом? Тут неподалік відкривається чудовий вид на захід сонця… – Він лише простягає мені руку.
Сонце опускається все нижче. Це не у моєму стилі, але я прискаюся до цієї людини, у відповідь отримуючи міцні обійми. Не думаю, що відчувала подібне, не думала, що відчую.
– Я… Я думала, що звільнитися від порожнечі можливо зазирнувши їй у вічі, але, здається, зараз я відчуваю більше свободи у бажанні знахабніло залишити її без цієї можливості, ти розумієш? Ходімо зі мною? Ми… Можемо спробувати встигнути, я знаю безпечне місце… – він послаблює обійми, даючи мені можливість відійти. З його погляду я розумію, що він не піде. Тоді я обіймаю його ще раз, відсторонююсь, ми обмінюємося поглядами, для яких слова зайві.
Щосили я біжу, десь далеко з-за спини чую звуки тіней, але знаю, що мене не спіймають. У дверях кав’ярні стоять усі колеги, чекаючи на мене. Я знаю, що моє місце більше не тут, знаю, що завтра відправлюсь у мандрівку, знаю, що мені буде куди повернутися та знаю що відповісти порожнечі, коли спробує мене покликати.