Чаклун

Сонце швидко ховалось за небокрай та вже торкалось верхівок дерев. Четверо подорожніх верхи на конях поспішали битим шляхом на захід. Вони хотіли дістатись заїзду в передмісті до півночі. Шлях був ще не близький. Сонячне світло скоро вже зникне, а дорога далі пролягатиме через густий чималий ліс, що розкинувся попереду . Кремезний літній дядько їхав попереду усіх. Справжній велетень, з трохи посивілою підстриженою бородою та довгими вусами.
– Шановні, маю до вас розмову. – Повідомив він своїм хриплим але гучним голосом. – Ми звісно ж усі хотіли б ночувати сьогодні в теплі, а перед тим ще й гарно повечеряти в корчмі. Але така трапилась неприємність, що нас затримала в дорозі та чортова підкова, що злетіла з копита кобили пана Черемка. Через це нам нам доведеться їхати поночі через ліс. А я чув, що цей ліс вночі буває дуже небезпечний. Може нам краще розбити табір, та переночувати у полі?
Деякий час інші подорожні: пан Черемко, вже не молодий бджоляр, його дружина, ще досі приваблива жінка, та молодий парубок, що служив полковим писарем, – обмірковували пропозицію. Першим мовчанку порушив юнак, який, як вони усі знали, повертався в місто, після виконання доручення від полковника.
– Мій пан полковник буде дуже сердитий, якщо я не повернусь сьогодні. Він чекає на доповідь.
Трохи помовчавши він додав:
– До купи він може не правильно витолкувати мою відсутність і відправити козаків вночі на мої пошуки. І тоді мені буде ще гірше.
По цих словах розмова затихла. Лише коні відбивали дріб по сірій дорожній пилюці. До лісу залишалось ще з чверть години їзди. Сонце вже на половину сховалось за лісом. І хоча над горизонтом небо було чистим, над самими подорожніми і над лісом, через який їм належало їхати, скупчились попелясті хмари. Почав дути прохолодний осінній вітер.
– Хлопче, я розумію твоє занепокоєння, я сам колись служив полковником. Та подумай ось про що. Погода псується. Їхати вночі під дощем в темному лісі, за який ходить багато недобрих байок, досить неприємно, якщо не сказати небезпечно. Твій полковник тобі голову не відірве, а в цьому лісі ти її запросто можеш лишитися.
На обличчі юнака відобразилось легке відчуття тривоги, та цього разу молодий писар не забарився з відповіддю.
– Зрозумів вас, пане Кожедубе, але давайте запитаємо думки пана Черемка і його дружини теж.
Дядько та писар, що подорожували разом аж від Харкова, зустріли пана Черемка та його дружину у цей день, трохи раніше, по обіді, та дізнались від них, що подружжя їде у місто на весілля племінника Ярини. Ярина загалом не любила подорожувати верхи, та ще до того, як вийшла за бджоляра, мала навчання верхової їзди в батьківському домі. Звістку з запрошенням на весілля вони отримали занадто пізно для того, щоб вчасно доїхати подорожуючи возом. То ж їм довелось позичити ще одну кобилу в сусідів. Адже другої верхової кобили у них в господарстві не було. Верхи на конях вони встигали на весілля як раз вчасно. Але дорогою, невдовзі після того, як вони вирішили подорожувати далі учотирьох, в тої кобили відпала підкова. І хоч її й підбили у найближчому селі, та місцевий коваль виявився геть повільним і згаяв їм дуже багато часу.
– Ми теж поспішаємо. Весілля вже завтра. Хочеться прибути надвечір, щоб відпочити з дороги, змінити одяг, піти в лазню.
Сивобородий Кожедуб дуже гучно і промовисто закрехтав у відповідь.
– Та правду сказати й я був би не проти повернутись ще сьогодні до дружини. А в корчмі в заїзді домовився з товаришами по наших торгових справах потеревенити, розповісти про домовленості у Харкові. Але від самої думки про те, щоб їхати через темний ліс вночі мене дрижаки б’ють. Про цей ліс за своє життя я чув сотні дивних історій. Пане Черемко. У вас буде прекрасна відмовка перед родичами про те, як ви поспішали і як вам завадила та чортова підкова. Краще ходити в подорожньому одязі серед родичів на весіллі, ніж їхати у цьому лісі в темряві та під зливою. До того ж в нас лише один смолоскип на увесь наш гурт. Той що до мого сідла приторочений.
Пан Черемко та Ярина Черемшиха в задум’ї вирішили поки що нічого не відповідати. Коні безупину чвалали далі. Вітер шумів травою. Між людьми знову запала мовчанка.
Вздовж лісу, впоперек шляху, яким гнали коней подорожні, пролягав інший шлях, з яким вони перетинались перед самим лісом. Здалеку було помітно чорний силует чоловіка в дорожньому плащі з каптуром на голові, що сидів на придорожному камені біля самого перехрестя. Колишній полковник пришпорив коня, щоб доїхати до того каменя перш ніж силует людини зникне.
Чорним силуетом виявився старий дід з довгою сивою бородою, що стирчала з під каптура, який закривав його чоло на половину геть до носу. Четверо коней зупинились поряд з ним. Пан Кожедуб звернувся до старця.
– Вітаємо, шановний. Чи не потрібна вам допомога? Вже майже поночі, а ви досить далеко від найближчого поселення.
Старий трохи підняв голову, але очей все ще не було видно для тих, хто сидів верхи на конях. Лише тонкий та трохи крючкувати ніс виринув з під каптура.
– Дякую вам, панство, за пропозицію допомоги. Та я вже майже вдома. Моя хатина в лісі стоїть тут не далеко. Я трохи наглядаю за цим лісом, то й живу там.
– То може дасте нам, батьку, пораду, чи варто їхати до міста через ліс поночі під дощем, чи краще розбити табір в полі коло дороги і почекати до ранку? Я чув що в цьому лісі різна нечисть водиться. – Запитав Гаврило Кожедуб.
– Їдьте спокійно. Я в цьому лісі давно живу і жодної нечисті не бачив. – Відповів дід. – Та й доща не буде. То тільки хмари клубочаться. До півночі вже буде ясне небо.
Усі гуртом попіднімали голови, підозріло вдивляючись в брунатні хмари, що відбивали останні сонячні промені на землю, підфарбовуючи усе навколо червонуватим кольором.
– Дякуємо за пораду, батько. Щасти вам дістатись додому поки раптом негода не заскочила.
Колишній полковник нахмурив пишні брови та повів свого чорнявого коня в бік похмурого лісу. Спочатку неспіхом та потроху пришвидшуючи його.
– Но!
Решта гурту намагались від нього не відставати. За хвилину їх поглинула темінь лісу. Запалахкотів смолоскип Кожедуба, освітлюючи їм шлях.

Окрім тупотіння коней та скрипу сідел ніц не було чути. Навколо було темно, наче ніч вже давно наступила. Не видно було нічогісінько. Лише найближчі гілки дерев та невеличкий шмат дороги відбивали світло смолоскипа. Раптом дуже гучно і так близько, ледь не з під копит коней, пролунав крик. Він нагадував каркання ворони. Лише якесь дивне – голос наче булькав. Писар перелякано скрикнув. За хвилину потому над головами знову пролунало схоже каркання. Тепер вже не тільки писар, а й бджоляр з дружиною затремтіли від страху. Ще за мить попереду на дорогу впало дерево.
Смачно вилаявшись, дядько стрімко зупинив коня, за ним загальмували інші подорожні. Вони почули гарчання і підвизгування з усіх боків. Ніхто не встиг ще нічого навіть вимовити чи зробити, як на парубка, що їхав останнім, з гілки, що нависала над дорогою і одночасно з обох боків стрибнули три худорлявих блідих істоти. Дуже схожі на людей, але майже зовсім голі, з лисими головами і горбатими спинами. Вони швидко вирвали хлопця з сідла і в трьох потягнули його в ліс. Писар перелякано закричав, та дуже швидко його крик затих.
Кожедуб, який відвертався на крик, подивитись, як юнака тягнуть у ліс, повернув голову назад і помітив попереду і з боків від себе три фігури, що також стрімко наближались і до нього. Бувалий в битвах велетень швидко розвернув коня поперек дороги, закриваючись від двох нападників конячою головою та крупом, а від третього відбився смолоскипом, коли той стрибнув.
Ярина заверещала з переляку, коли побачила нарешті, що коїться попереду, бо нападу на писаря вона не встигла помітити. В цей момент з лісу почали вибігати пересуваючись на чотирьох кінцівках, ще кілька таких самих кістлявих істот. У світлі смолоскипа було чітко видно їх довгі ікла, червоні очі та задрані верхні губи.
– Назад! Упирі! Тікаємо. – Скомандував колишній полковник.
Гаврило розвернув коня і повів праворуч широким напів колом, не даючи тому упирю, що був позаду застрибнути на коня. Переднього він відганяв смолоскипом. Черемко з Черемшихою також вже повертали і пришпорювали коней, та було запізно. Позаду них на дорогу з лісу повилазило ще кілька упирів. Коні злякались, заіржали та завертілись на місці, не бажаючи наближатись до смердючих невідомих їм істот.
Ярина лементувала, чоловіки намагались вгамувати коней, упирі наближались. А разом з ними наближався і кінець їх нещасливої подорожі.
Аж раптом все навкруги вмить накрило чорним непроглядним димом, що ніби спустився з неба. Дим був такий густий, що Кожедуб не бачив навіть світла свого власного смолоскипа, якого тримав в руці. Щось вхопило за вузду його коня і потягнуло до лісу. Знайомий голос крикнув:
– Їдьте за мною.
Гаврило гукнув пану Черемку та його дружині, щоб вони не відставали, сподіваючись, що вони почують його і в цьому мареві за напрямком звуку зрозуміють в який бік треба гнати своїх коней.
Провідник зі знайомим голосом тягнув їй через ліс, безжальні тверді гілки хльостали по обличчях, залишаючи на них подряпини. Та гирчання і верески вурдалаків поступово ставали тихшими і залишались позаду.
Нарешті вони вибрались з чорного диму і смолоскип знову почав освітлювати дерева. Пан Кожедуб побачив попереду себе того самого старця, що зустрівся їм на околиці лісу.
– Куди ми йдемо?
– Поспішаємо до мого будинку. Там товсті стіни. Можливо вони відчепляться. Дим їх надовго не затримає.
– Діду, то ж упирі. А ти казав, що в цьому лісі немає жодної нечисті.
– Я не казав, що немає. Я казав, що ніколи не бачив.
Коли дід виправдовувався, його голос звучав все ж трохи винувато.
– Авжеж… авжеж. – Пробурмотів дядько собі у вуса.
Вони вийшли на стежку, а ще за кілька хвилин опинились на галявині, по центру якої стояв міцний дерев’яний зруб.
Старий наказав провести коней в сіни, що займали половину зрубу, і поклав засув на міцні ворота зсередини. Потім запросив їх в хату.
Щойно вони увійшли, дід швидко запалив кілька товстих свічок. Хата виглядала досить обжитою. Стіл посередині. Лавки попід стінами. Комин. Свічки, шкіри різноманітних звірів на стінах, на лавках та на підлозі. Полиці з посудом, книгами та усілякими дивними статуетками. Усюди на розтягнутих мотузках розвішані пучки якихось сушених квітів, трав та коренів, сушені гриби, ягоди та сушені яблука. Кілька вікон з зачиненими ставнями. В світлицю вели двоє дверей. Одні з сіней, через які люди і увійшли. Інші двері вели відразу надвір. Ці другі двері теж були замкнені на засув. Місця тут було вдосталь для чотирьох людей. Але довго відпочити їм не дозволили.
Не встигли подорожні поскидати з себе кожухи, як у ставні та двері почали грюкати, та шкребти гострими кігтями. Знову почулось гарчання та виски. Спочатку у двері били кулаками, та дуже швидко почали гупати чимось важким, намагаючись вибити з одвірків залізні крюки, на яких лежав товстий дерев’яний засув.
– Погані справи, панове. Схоже вони не відчепляться. Засув довго не витримає.
Поки старий почав це говорити, він вже порпався у себе на полицях, намагаючись щось знайти. Нарешті вихопив з якоїсь шкіри кілька старих пожовклих пергаментів і розклав на поверхні стола. Дістав звідкись великий ніж зі зручною фігурною дерев’яною ручкою, та з кістяними візерунками на ній. Поклав поряд з пергаментами і сказав:
– Напевно ви вже зрозуміли, що я не звичайний старий дід. Трішки знайомий з таємними знаннями. Той дим, що вас від упирів сховав – то моя робота. Але самостійно я здатен лише на такі дрібниці. І ними упирів не здолати. Втім ось тут я маю в запасі ці древні манускрипти. Мовою вони написані такою старовинною, що важко зрозуміти, про що в них ідеться. Та мій наставник, коли мені їх передавав, дуже-дуже давно, наказав: ”Чорноброве…”. Це так мене називають. “Чорноброве, у час найстрашнішої біди і небезпеки, коли вороги чи нечисть оточать тебе, і не буде більше іншого спасіння, то постав своєю кров’ю відбиток на місці підпису в куті цього пергаменту. Це тебе врятує від неминучої смерті”. Що саме після цього трапиться він не сказав. Маю таких манускрипти три одиниці. Як раз для вас трьох.
Дід підняв очі на трійку попутників і запитально на них подивився. Брови в нього дійсно були густі та чорні. З під них визирали ще чорніші, наче вуглинки очі. Він підсунув столом ножа ближче до них.
– А як же ти діду врятуєшся? – спитав Кожедуб.
– Маю надію, що ваших сил вистачить і на мене. Та й якщо комусь доведеться тут помирати, то краще вже мені. Я дуже старий, так багато років прожив, що й без допомоги упирів вже скоро в могилі буду. Як не цього року, так наступного. А ще відчуваю свою провину перед вами. Якби я вам не сказав, що в лісі не бачив нечисті, то ви б у цю пастку і не потрапили би.
Трійця замислено мовчки дивилась на нього.
– Тільки не зволікайте. Не відомо скільки часу тим манускриптам треба, щоб вони почали діяти.
Велетень почухав свою бороду, потім покрутив собі вуса. Черемко з Яриною злякано переглянулись. У цей час здалось, що удари у двері стали ще дужчими, а засув почав тремтіти і скрипти ще більше. Тоді чоловік узяв зі стола ніж, зробив надріз на пальці і поставив свій відбиток під одним з манускриптів. За цим він узяв руку дружини. Вона не опиралась. Він зробив надріз на її тоненькому пальчику і притиснув його до іншого манускрипту. Потім протягнув ніж колишньому полковнику.
Чорнобров перевів погляд на велетня і підняв одну зі своїх кудлатих чорних брів. Кожедуб пильно подивився старцю у вічі.
– Ні, діду. Я наполягаю щоб третім манускриптом скористався ти. Можливо тобі вдасться когось іще врятувати з твоїми дрібницями. А я все ж маю досить міцну статуру, дай боже, і сам від тих упирів відіб’юсь.
Старий похитав головою. Та більше часу посперечатись їм не дали дивні звуки знадвору. Щось сильно гупало, але не в двері, а гупало по упирях, які ці двері намагались вибити. Вурдалаки закричали. Як здавалось за тими криками, уся нечість гуртувалась перед дверима, збігалась на допомогу тим, хто вже постраждав від раптового нападу. Та той, хто їх атакував, напевно був значно сильнішим. Бійка закінчилась дуже швидко і запала тиша.
У двері грюкнули двічі. Низький гучний голос сказав:
– Відчиняйте. Упирів більше немає. Ви в небезпеці.
Чорнобров підійшов та підняв засув. Двері зі скрипом відчинились. В світлицю зайшов пригнувши голову височенний широкоплечій парубок у овечій шапці. В одній руці він тримав здоровенну дубину з дерева, з якої скрапувала темно-багряна, майже чорна кров, в іншій вила з трьома кованими фігурними зубцями якоїсь дивної незвичайної форми, прикрашені орнаментами. Обличчя мав таке червоне, немов обгорів на сонці, а ніс такий приплюснутий догори, що видавався схожим на свиного п’ятака. Притуливши дубину до одвірка, він поліз рукою в кишеню кожуха і витягнув звідти два шкіряних гаманці, що дзвеніли монетами, та кинув їх на стіл.
– Дякую, Чорноброве. Ось твоя плата.
– Та це ж лише половина того, про що домовлялись.
– Не нахабній. В тебе он коло порогу з десяток упирячих сердець валяється. Тобі цього надовго вистачить. А ти мені лише два контракти віддаєш.
По цьому легінь звернувся до пана та панни Черемко.
– Нам час іти.
І ті двоє мовчки покірно пішли до дверей. Коли вони вже майже вийшли. Кожедуб, якого нарешті відціпило після здивування, крикнув:
– Що відбувається, чому ви мовчки за ним ідете?
Йому відповів старий.
– Вони уклали контракт з дияволом і за ними прийшов чорт, один з дияволових помічників. Ці двоє не можуть його ослухатись, вони тепер будуть йому покірні.
Чорнобров помітив, як збільшились здивовані очі кремезного дядька, і продовжив своє пояснення.
– Бачиш, дядьку, яка справа. Я чаклун. І я вам тоді на перехресті сказав не правду. Через це ви потрапили в пастку упирів. Але насправді це була також і моя пастка. Пастка на цих упирів. Ви ж четверо у моїй пастці були приманкою. З сердець упирів я виготовляю собі зілля, завдяки якому можу жити довше, ніж живуть зазвичай люди. Мені вже більше п’яти сотень років до речі. Та останнім часом у лісі розвелось стільки упирів, що без сторонньої допомоги я би не зміг їх здолати. Домовився з цим паном чортом, що змушу когось підписати контракти з дияволом в обмін на допомогу. Людські душі йому завжди потрібні. То ж він погодився. Мені шкода, що ти не захотів ставити свій відбиток, бо мав би я тоді більшу оплату. Та все ж твої рештки мені теж на зілля згодяться.
– Постійте…
Гаврило Кожедуб швидко усвідомив, що вибір в нього не великий. Або смерть, або… Хтозна що там з тими контрактами. Раптом він теж чаклуном зможе стати?
– Я підпишу контракт.
Він схопив ніж, швидко зробив на великому пальці надріз, і поставив свій відбиток в куті третього манускрипта.
Червонопикий чорт посміхнувся, дістав з кишені ще два гаманці і кинув на стіл поряд з першими двома. Тоді поманив Кожедуба пальцем, та мовчки вийшов у темряву ночі. Колишній полковник пішов слідом за ним.

Коли кроки і шурхіт на галявині затихли, старий причинив двері, відкинув вовчу шкіру з підлоги, та відчинив ляду в погреб.
– Виходь.
З погреба виліз юнак, чорнявий, з хитруватим обличчям.
Чорнобров дав йому один з гаманців.
– Сьогодні гарний улов. Тримай, передаш ковалю потрійну винагороду. Він дуже добре їх затримав, не довелося довго за ними по лісу бігати. Можеш собі взяти одного з їхній коней в сінях. Збрую як завжди закопай, коня як завжди продасиш на базарі десь в іншому місті. Не дай бог хтось впізнає коня чи збрую, доведеться тобі тікати світ за очі. І йди звідси зараз же, ще встигнеш до півночі додому повернутись. Ніхто і не помітить, що ти пропадав десь.
– А упирів можна вже не боятись?
– Ні. Можеш не боятись. Хоч і величенький виводок був, та лише двоє чи троє втекли. Решту чорт повбивав. А ті що втекли вже мають здобич, того хлопчину, якого вони першим з коня стягли. Зараз понапиваються крові і полягають спати на кілька тижнів.
Чаклун провів підмайстра коваля. А потім пішов вирізати серця та ікла в упирів і закопувати їх рештки. Роботи йому було на всю ніч до ранку.