Допоки ти є живий

Пусті сірі будинки проклинали прохожі: дорослі, діти, той старий біля торгового центру, що блукає вулицями в пошуку чергової склянки й навіть пес, якого ще лиш новонародженим прирекли на життя дворняги. Втома, суцільна клята втома, що поглинає кожну частину твого бездарного тіла, що не спроможне навіть огорнути свої плечі, холодними до біса руками. Ті обличчя, чужі нічим не схожі одне на одного, прокляті цим світом, дивилися у різні сторони, хоча на мить здалося, що всі вони немов єдине ціле, проте жоден не бачив нічого більше, ніж свої брудні ноги, які вже на пам’ять знали ці криві шляхи забиті людськими спогадами: чужими, однак і твоє життя теж вже осіло в тріщинах цього асфальту й коренях ще юних дерев. Небо вкривалося хмарами ще з самого рання, проте ніхто не жадав похмурого першого ж дня осені, хоча невже це щось змінює? Чергова зупинка. Одні повільні, інші надто швидкі. Метушня міста надавала йому життя, проте хто це помічає? Невдоволеність від похилої жінки, крик дитини, тому що вона не погладила кота через дорогу, студенти в яких ще все життя попереду – звичайна буденність, вкрита нами – людьми. І ці двоє: ті, які ніколи не стануть обраними й ті, які ніколи не стануть більше, ніж незнайомцями.
Дощ повільно поглинав вулиці міста та людські душі своїм меланхолійним танго, проте в більшості люде горіла жага повернутися в ту холеричність, яка ще вчора здавалася пеклом і єдиною проблемою їх людського буття. Тривога вкрила кожну душу в цій вже старій маршрутці, проте на відмінно від люде досі живої? Думки гуділи одна за одною і твої теж, переливалися, мов зі склянки в склянку, шукаючи собі комфортну місткість, як у дитинстві, коли ти переливаєш гарячий чай з чашки в чашку аби скоріше дати змогу своїм смаковим рецепторам насолодитися його нотами, ковтнувши якусь легкість тодішнього життя. Ти вкотре вслухаєшся в розмови абсолютно чужих й незнайомих ні тобі, ні їм самим людей. І як вони так легко знаходять теми для цих непотрібних розмов? Розмов, що не осідають у вершинах пам’яті, а лише відпливають у забуття.
Попереду юнака, спершись лобом до вікна, сиділа юна дівчина вдивляючись у далечінь міста. «Ця клята метушня вже остогидла» – вона прокручувала в голові одне й те ж саме, доки в навушниках не заграли Жадан і Собаки «10 праведників». Здавалося б, ні цей світ, ні бодай це місто вже ніщо не змінить, ніби все в цьому світі рано чи пізно приречене на загибель, проте дозвольте дати людям вибір, то щоб вони обрали? Страждання з повільною загибеллю чи все ж таки смерть, зате з «чистою» душею? Вона дивилася повз скло старої маршрутки, де-не-де бравши до рук смартфон аби обрати іншу пісню. Дощ посилювався – це був найгірший початок осені у твоєму житті. Меланхолія торкнулася навіть тих нот душі до яких вхід був заборонений й при вході яких висіла таблиця, на якій червоними, жирними літерами було написано: «Високий рівень тривоги!».
Юнак був надто схожий на дівчину, здавалося, що вони одна людина, проте створенні для інших. Ті самі навушники, музика в яких грає настільки гучно, що ти з легкістю можеш почути кожне слово, виписуючи найкращі з них собі у нотатки, які вже стали твоїм не лише особистим щоденником, але й другом, психологом, можливо, навіть тобою? Музичні ноти гучно переплітаються звуковими хвилями, спричинюючи шум у барабанних перетинках, написані кимось раніше живим.
Знову зупинка. «До кінцевої» – провила якась жінка голос якої видав щось більше, ніж людську втому, те чого ти не чула з моменту як зайшла у цю набиту втраченими особистостями маршрутку.
– Біля Вас вільно?, – її голос видав щось живе, трохи захриплий, напевно від нинішньої погоди, але в ньому відчувалася якась лірико-драматична епоха, можливо, ця жінка посвятила своє життя музиці, віддавши свій голос світові.
Вона очікувала відповіді, пройшла лише секунда і ти просто кивнула головою давши знак згоди й продовжила спостерігати за містом, краєвид якого перебивали краплі дощу, що стікали по брудному встеленим пилом склу. Невже в люде залишився цей погляд чи то просто ми так далеко дивимося, що не помічаємо очевидних речей?
– Ви напевно студентка? Ніколи вас раніше тут не бачила, ось і вирішила поцікавитися, – це було трохи не очікувано, ти не надто любила розмовляти з незнайомцями, адже згадуючи всі минулі випадки, розмови ніколи не в’язалися і це було схоже радше на легку, абсурдну монограму в дійстві якої ти грала ось те саме дерево або ж стілець, на який актор так і не спромігся всістись.
– Студентка.
– Ви схожі на мене. Вибачте за відвертість.
– Не очікувано. І що ж такого ви побачили в моїх зовнішності?
Ти продовжувала дивитися на міську масу цього сучасного дійства повз вікна синьої маршрутки, не звертаючи увагу на жінку, даючи їй лише короткі неохочі відповіді. Дощ ти більше не чула, хоча добре бачила як його краплі досі встеляють сірі та брудні дороги.
– Не у цьому справа. Зовнішньо ви зовсім не схожі на мене, у свої роки я була абсолютною вашою протилежністю. Досі пам’ятаю своє червоне волосся, ось ту коротку спідницю, яку заледве випросила в матері, високі підбори від яких досі в голові паморочиться й ту блузу, яка як тоді я гадала була «наймоднішою» серед всього курсу. Проте часи ті й справді незабутні, – вона злегка усміхнулася, згадуючи роки, котрих вже не повернути навіть при сильному бажанні, роки, котрі навіки застигли в її душі, серці чи розумі, адже ти досі не знаєш, де зберігають найяскравіші спогади або ж, можливо, вони живуть всюди: в кожній частині твого тіла, у твоїх (не)спалених попелом очах, у твоїх долонях, які пам’ятають чиїсь доторки, стопах, котрі ступали на чимало довершеностей, котрих не помічав твій розум чи голосових зв’язках, які знають усі (не) сказані тобою слова.
Видихнувши забите повітря в легенях, споглядаючи в барви міста, ти продовжила з гірким присмаком на вустах:
– Шкода, що в нинішнього покоління інший час, напевно нам відчути те, що відчували тоді ви, ніколи не вдасться.
– Нам теж. Ми ніколи не зрозуміємо ваших емоцій та почуттів, ваших пережитих юних років, ми можемо жити минулим, жити чужими життями й гадати, що ніколи не досягнемо того рівня, що був у них. Проте наш рівень – це ми самі, це наше життя, це наші мрії, ¬– вона дивилася вверх, на ті подряпини цього транспорту, який лише виконував свою роль, дивилася так, ніби шукала там якісь відповіді на котрі й досі сама не знайшла жодних відповідей або ж вони надто сірі, щоб назвати їх «істинною».
– Мрії. Це найабсурдніша річ у світі. Люди, що кажуть, що всі мрії здійснюються, досі живуть у якомусь дитинстві або їх рожеві окуляри надто сильно пошкодили зір.
– Можливо, так воно і є. Проте доки ми здатні мріяти, ми живі. Навіть марні мрії та ідеї, якраз таки роблять нас людьми. Адже якщо ж мої витвори уяви не шкодять жодним живим душам, то чому б і ні?
Якась тиша застигла у ваших тілах на непомітні часові милі секунд, котрі втікали одні за одними не оглядаючись ніколи назад, попри це вони завжди були поруч й ніколи не губилися на відмінно від люде. Ти ненавиділа подібну тишу, здавалося, що вона здатна поглинути тебе цілком і повністю, мов єдине ціле, навіть не насолоджуючись шматками твого тіла, розуму й душі. Проте ця тиша була якоюсь інакшою, не схожою на попередні, вона не згризала твої нігті, не змушувала битися твоє серце все частіше й частіше в тій важкій від тривоги грудній клітці й не викликала найгірших у світі садівників, аби ті вкотре садили по твоєму блідому тілі кляті сироти. Вона не була ні гарячим від твоїх спітнілих долонь смартфоном, ні холодною вже сьомою за день кавою – це була та сама тиша з дитинства, котру перебивала ти сама, адже тоді тобі не було потрібно вдихати на повні груди залишки енергії в кінці важкого дня спостерігаючи за сутінками, сутінками, що просто огортали твої втомлені плечі. Не маючи жодної тяги до людських розмов, ти перебила й цю тишу.
– Ви казали я нагадую вас, проте ви так і не сказали чим?
Жінка заплющила свої очі, заховавши в них той пристрасний колір, який завжди вірний своїм судженням й непомітно навіть для самої себе злегка ворухнула кутиками своїх вуст, пробуючи усміхнутися, проте не встигнувши зробити це з них вирієм полетіли десятки літер, сплетені у райські слухові слова.
– Поглядом, тим самим, що був у мене колись. Він сповнений надії, в ньому ще жива та крапля особливості про яку люди так безжально забувають. Забувають, а потім наслідком цього й створюються ті втрачені душі у пошуках чогось особливого. Проте в чому сенс шукати, якщо себе потрібно створювати. Люди зосереджені на пошуку того, що не можливо знайти.
– І як же ми можемо створити себе не шукаючи? Хіба не звучить безглуздо?
– О, шукати потрібно, проте не себе, а інструменти, котрі зроблять з нас – нас самих. Діяти та вірити в те, що ми кохаємо всім своїм серцем, можливо цього людям і бракує?
І знову вона – тиша, така проста й складна водночас. Оглядаєшся навкруги й ніби все те саме, проте щось змінилося в душах цих люде, в цій старій маршрутці, котра ще кілька хвилин тому була звичайним транспортом, не здатного нінащо більше, аніж рухатися далі. Рухатися далі, який абсурд, адже навіть якийсь метал здатен на такі речі.
Юнак з дівчиною досі сиділи непорушно, одне місце, одні й ті самі вікна засміченні пилом, як і ці сині крісла від яких часом тхне сигаретами та алкоголем, все-таки речі носять в собі спогади. Ми живі допоки здатні мріяти, звучить надто оптимістично.
Маршрутка вже видавала їдкий, до біса бридкий скрип, даючи знак, що скоро кінцева. Всього кілька хвилин, а ця поїздка видалася на мить справжньою вічністю, де не існує ні часу, ні життя, ні смерті.
– А ось і наша зупинка, – жінка піднялася зі свого місця й попрямувала в сторону вже відчинених дверей, – можливо ми ще зустрінемося. – Вже при самому виході промовила вона не повертаючи у твою сторону голови, проте навіть позаду її потилиці відчувався її рідкісний погляд.
– Ну і звідки ви можете знати про це?
– Світ тісний і разом з тим надто великий, якщо спробуєш глянути на нього іншими очима, зрозумієш значно більше, ніж здається на перший погляд.
– Але знаєш ти не переймайся мною сказаним, наша зустріч лише випадковість. Спробуй тільки зберегти у собі той погляд надії, … .
Промовивши, твоє ім’я надто гучно для тебе й одночасно надто тихо для інших люде, вона розвернулася в протилежному напрямку й пішла, тими мокрими вулицями міста, яке вже готувалось до сну й неспокійної для якигось особистостей ночі. Ті двоє теж розійшлися по різні сторони, навіть жодного разу не зустрівшись поглядами – схожі, проте все-таки створені для інших.
Дощ вже припинявся, пронизливий холод торкався клітин тіла, змушуючи його відчувати тремтіння. Жінка пішла в зовсім протилежному напрямку від тебе, вдалі пролунали й ще декілька її слів, сплетених в ясність, до якигось невідомих ні тобі, ні їй людей.
Слова довго гуділи у твоїх думках, нагадуючи бджолиний рій. Чи бувають зустрічі випадковими? Ця ідея не покидала твій розум. Можливо в іншому світі, проте в цьому ви ніколи більше не зустрінетеся. Але ніхто ж не забороняв тобі мріяти, допоки ти є живий.