Собаки не помирають

Вона шла геть, залишаючи за спиною квартиру, в яку купила нове дзеркало і різнокольоровий плед. Нікого не попереджала і не відповідала на дзвінки. Ледь встигала на останній вечірній автобус і, котячи за собою сумку, думала про слова, які стали останньою краплею:

– Мала, не іди, ми справимося разом. Я люблю тебе.

Так сталося, що вона не любила і не мала сміливості в цьому признатися. Її нудило від страху і вона їхала в єдине місце, де її завжди чекали — в батьківський дім в селі.

***

Серпневе сонце піднімалось з обрію. Залишки ранкової прохолоди вмирали в корчах. Вона їхала по асфальту на старому скриплячому велосипеді з велетенськими колесами. Велосипед, як буркотливий стариган, вимагав по-справжньому постаратися щоб провернути педаль — але, якщо вже провернули, мчався вперед наче ракета. Їзда на ньому перетворювалась в серію ривків, з довгими паузами між ними.

Кожен раз після такого ривка сумка з пустою банкою, яка висіла на кермі, била її по бедру. Вона дивилась вниз на дорогу, задумавшись, та відволіклась коли тихе “шшш” асфальту змінилося на деренчання крупного щебіня. Дівчина підняла очі і побачила, що в’їхала в зелений тунель. Один раз вона вже була тут недавно, та найкраще знала це місце із дитинства.

Асфальт закінчувався відразу за кладовищем, де переходив у щебінь, а потім і пісок. Через пару десятків метрів посеред піска починали пробиватися пучки бур’янів. Місцями трава між слідів від шин росла достатньо високою, щоб торкатися дна машини. Та набагато вищою вона була по бокам від дороги — справжня височенна зелена хвиля із кустарників, самозасіяної кукурудзи і ще чогось, що не мало б підніматися вверх як комиш, та все одно піднімалося.

На велосипеді цей тунель досягає грудей. Якщо спуститися на ноги — розкидається вище за рівень очей. Поле тут починає здаватися безкінечним — вітер рухає зелень і перекочує її аж біля небосхилу, де потроху починаються посадки. Лише декілька островків низьких, покручених дерев виступають над травою і розштовхують її плечима.

Цією дорогою не просто так користувалися все рідше. Навіть коли вона була мала садок, який ріс біля поля, вже давно здичавів і розрісся. Зараз похилені яблуні з дрібними дичками позалізали на залишки дороги через посадку, вскопали її коренями. Пробираючись мимо них, можна і машину угробити — а всього в кілометрі звідси є інша дорога, трохи довша, але зручна і рівна.

Із нового з часу її дитинства тут з’явилося лише звалище. Самовільне, як таких називають, наче звалища можуть самі собою прорватися із землі, що пухирі. Сюди дехто крадькома скидував будівельне сміття і відходи, не бажаючи платити сміттєзборному трактору. Та навіть звалище виглядало наполовину покинутим. Проїзжджати сюди ставало все важче і навіть найекономніші задумувались, що дешевше заплатити трактору ніж псувати машину.

Таким було це місце. Ніхто його не хотів, і воно нікого не хотіло. Ходили чутки, що тут поселились лиси, та якщо вони і були правдою, то проблем не приносили. Та поле не відчувалось злим — скоріше відстороненим і спокійним.

Дорогу перед нею перекрив подертий шматок рами від старих дерев’яних дверей. Вона зупинилась — гальм у велосипеда не було, тому вона просто перестала силувати педалі і незграбно нахилилась на бік, черкнувши ногою по землі і зробивши падіння контрольованим.

Дівчина поклала велосипед біля дороги, в траву, на якій він повис, не торкаючись землі, і роззирнулась. Їй варто було відтягнути з дороги раму, або просто перенести через неї велосипед і їхати далі — та вона подивилась на годинник і зрозуміла, що має ще хвилин тридцять до часу, коли її чекає баба Ліда з молоком. Як для людини, яка всюди запізнюється, вона виїхала зарано. Вона не хотіла стояти і кричати під воротами, під гулке мукання корів, тому вирішила зупинитися тут і почекати в тиші.

Хвилі трави її розслабляли. Вона поправила тряпчану торбу з банкою, яка перемоталась навколо керма, і, прищурившись, подивилась на сонце. Більш їй нічого було робити. Небо не балувало хмарами і не обіцяло дощу. Мати буде жалітися на те, що без поливу овочів виросте менше, а ті, що виростуть, вийдуть дрібними, а це втрата уже майже зароблених грошей.

Її саму овочі цікавили тільки в тій кількості, яку вона могла з’їсти. Ніколи її не подобалась городина. Вона надіялась, що це не одна із речей, які змінюються з віком, тому що з задоволенням залишилась би без землі, лише зі своїми ідеями і словами, навіть якщо сусідам потім важко пояснити, чим саме ти заробляєш на життя.

Дівчина вийняла телефон, подивилась ще раз на години і зниклі палички зв’язку, потім сховала його в задню кишеню джинсів, і пірнула в траву, націлившись на погнуте дерево, яке трохи виступало над полем. Може, під ним вийде сховатися від сонця.

Коли вона була мала, то приходила сюди не раз. Трава тоді була набагато нижче та, якщо в неї лягти, все одно можна було забути про весь світ. Вона втикала навушники в вуха, вибирала місце без стерні, проганяла мурах, і лежала, дивлячись на небо. У підлітків багато тривог. Їй тоді здавалося, що все остаточне і назавжди. Вона ще не навчилась обіцяти собі: “Все пройде. І добре і погане”. Нічого з того, що тоді відбувалося з нею, не виявилося назавжди — лише вона сама, та і скільки в ній залишилось від тієї печальної, заглибленої в себе дитини?

В вигнутому і тонкому дереві зблизька вона впізнала вербу. Земля тут здавалась засухою — але та все одно буйно зеленіла. Може, тут колись було болото і вода все ще таїлась під землею і не зникла повністю. Це пояснило б, звідки взялась ця мутанська трава, поріддя бамбука.

Поряд з вербою дійсно було прохолодніше, від сонця захищали якщо не гілки з дрібними листками, то кущі поряд. Дівчина сіла біля підніжжя і зірвала пару молодих лозин, повільно перебираючи їх в пальцях і відриваючи листки. Земля була холодна, зовсім не прогріта сонцем, і незручна, тому вона підсунулась поближче до верби, щоб опертись на неї спиною. Їй не хотілося іти.

Дівчина здригнулась і прокинулась від скавчання маленької собачки. Вона встала і схопилась за поясницю, яка різко занила. Звук ішов невідомо звідки, але гриз її так сильно, що вона, навіть не задумавшись, побрела кудись вглиб трави. Роздвигаючи стебла руками, все швидше, не звертаючи уваги на хльостання стебел по лицю.

Вона вивалилась із трави різко, наче виплила із води на поверхню, і опинилась на звалищі. На неї навалився запах: старий, всепроникний. Перед нею були кучугури найдивнішого сміття, яке тільки можна було уявити. Серез зіржавілих холодильників і метрових куп гнилих овочів зграя із чотирьох собак оточила найменшу, зіщулену від жаху. Коричнева дворняжка з хвостом, схованим між задніх лап, вишкірила зуби і намагалась виглядати страшною — та в неї катастрофічно не виходило. В своїй голові дівчина відразу дала їй ім’я: “Мала”.

Шавки, які оточила Малу, не виглядали ні зляканими ні дружелюбними. Найбільша, сіра, мала довгу шерсть, всю покриту брудними колтунами. В неї були товсті лапи і широкі груди. Вона заричала на одній ноті, протяжно, показуючи всю силу легень, які ховалися в цих грудях.

Двоє інших нагадували помісь овчарок — крупних і сильних. У одної був відрізаний чи відкушений хвіст. Остання, найменша, все одно була більшою за Малу майже вдвічі. Вона нагадувала гієну — з тонкими лапами і худим, виснаженим тілом.

Четвірка, як справжня зграя, синхронно надвигалась на дворняжку. Дівчина зробила крок назад під впливом нормального страху перед здичавілими собаками, які, як кажуть, небезпечніші за вовків. Ось вже Мала вжалась в замазану брудом і потріскану стару раковину — їй не було куди бігти.

Чи їдять собаки інших собак?

Вона згадала Жужу, стару, терплячу Жужу. Дворняга жила з нею все її дитинство. Маленька, гавкуча, противна для перехожих за парканом, та єдина і неповторна для однієї дівчинки.

Жужа терпіла, коли її смикали за хвіст. Вона ніколи не ричала на хазяйку, та ув’язувалась за нею, куди б та не йшла, нюхала кожен кущ і поглядала маленькими чорними очима. Жужа не вміла приносити кинуті палки, не знала команд і не мала ошийника, та як же вона ловила хрущів!

Кожну весну ряд каштанів, які росли в дворі у їх сусіда, оточували міріади хрущів. Теплими вечорами, перед пізнім заходом сонця, там стояв такий гул, що заглушав звуки розмов. Чомусь їй і її друзям платили за банки, повні хрущів, так само як і за колорадських жуків, тому вона години могла проводити, віддираючи їх лапки-крючки від пальців.

Жужа спостерігала за цим, ніжачись під промінням сідаючого сонця. Та, коли хазяйка втомлювалась, наставав її собачий час. Вона як пружина підстрибувала високо-високо, своїм коронним стрибком, який допомагав їй перемахувати через тин коли її намагались закрити в дворі. Собачка ловила жуків зубами прямо на льоту, кидала на землю і притискала лапами, потім знову і знову — то завмираючи то знову звиваючись в повітрі, поки діти взвизгували і збирали здобич на землі.

Жужа була маленька, завжди покрита пилом, і рудувата, з короткою жорсткою шерстю.

Дівчина зжала долоні в кулаки і зробила крок вперед. Вона зрозуміла, що має поскоріше привернути до себе увагу, бо на шиї маленької дворняжки вже з’явилась темно-червона пляма. Вона роззирнулась і побачила поряд тонкий шмат ржавого заліза — і різко наступила на нього.

Собаки повернулись до неї одним стрибком. Вона надіялась, що вони розбіжаться, налякані втручанням людини. Та ці собаки відрізнялись від міських родичів. Вони діяли разом, якими б різномастними не були і лише вишкірили зуби в її сторону.

Мала в раковині в свою чергу навіть не поворухнулась, скрутившись в клубок і заплющивши очі. Дворняжка вся прямо віддалась очікуванню скорої смерті — і щоб її дістати треба було пройти мимо зграї.

Дівчина роззирнулась, шукаючи хоч щось, що зробить її страшнішою для них. Вони не нападали, тільки насторожено стояли, настовбурчивши шерсть на холках, а значить в неї було трішки часу. Вона підняла лист металу, на який наступила перед цим — повільно, не спускаючи з них очей. Це був дивний захист, але поряд не було нічого навіть схожого на палицю. Голосно грохнувши ним, вона понадіялась, що Мала помітить, що її вороги відволіклись, підніметься і кинеться кудись, де вони її не доженуть. Та собачка лежала і не рухалась.

Тому їй довелося іти вперед, боком, щоб не спускати зі зграї очей, та надіячись на лист. Зграя потроху задкувала, та ні на сантиметр далі ніж це було потрібно — вони спостерігали і в цих головах рухалась думка — спільна для всіх.

Різким ривком, вже не в силі витримувати напругу, вона кинулась вперед, виронюючи залізку, схопила дурну коричневу Малу, яка тут же почала пручатися, і притиснула до грудей. Та обмякла.

Маленька, мокра собака з плямою крові, яка розпливалась по шерсті на шиї, притиснулась до її грудей всим тілом і затремтіла. Притиснулась так сильно наче вона була останнім її спасінням, наче весь сенс її життя був в тому, щоб триматися як можна міцніше. Мала не влаштовувалась ергономічно і зручно як кіт — скоріше завмерла неприродньо, не звикла знаходитись на руках, та занадто злякана щоб спробувати щось змінити. Вона тихо, на грані чутності продовжувала скавчати.

Дівчина завмерла, очікуючи нападу, та не дочекавшись його, кинулась назад в траву. Вона побігла, не озираючись.

Чуючи биття маленького і швидкого серця біля свого, вона пробиралась вперед, в ту сторону, де мав залишитися її велосипед. Їй залишалося лише надіятися, що зграя не іде за ними.

Дивно було продиратися через цю траву, зовсім не відчуваючи спеки. Здавалося, що повітря стає все вологішим — наче вода від землею піднімається все вище і скоро досягне коріння, перетворюючи міцну порослу землю під ногами в грязюку. Чи це взагалі була трава? Вона звикла використовувати цю назву, та на траві не ростуть тоненькі листочки. Але і на кущі не схожа — кожна травинка відокремлена від інших, як в полі кукурудзи.

Дівчина продовжувала іти, хвилина за хвилиною, не звертаючи уваги на те, що в ній піднімалася підозра — щось не так. Її ліва рука, брудна від крові з шиї Малої, гладила собачку по голові, намагаючись заспокоїти. Правою дівчина общупувала собачку — її ніс, спину, лапи. Та ні разу та на неї не вишкірилась і не спробувала вкусити, та важко було зрозуміти, чи відчуває вона вдячність чи лише страх. Шерсть під рукою була жорстка і брудна, та крім укуса на шиї, в Малої не було ран. Порода в ній зовсім не вгадувалась — закручений хвіст, пухнастий з одного боку, стирчав вверх, коли вона не піджимала його під себе. Тіло не було кістляве чи товсте, лапи виглядали сильними і м’язистими. Очі дивилися злякано і розумно, м’якенькі вуха обвисли вниз. Дворняжка так і не поміняла позу, тому дівчина спробувала зробити це за неї, зручніше перекладаючи її на руках. Вона знову думала про Жужу.

Одного дня Жужа зникла. Вона картала себе потім, що навіть не знала, коли це сталося. Сільські собаки, буває, зникають на пару днів, “загулюють” та завжди повертаються. Дівчинка почала переживати тільки коли пройшло дня три-чотири. Тоді почала і шукати — намагатися приманити улюбленою їжею, ходити по сусіднім вулицям і без кінця звати — і кожного разу чекати писклявого гавкоту у відповідь. І лише через тиждень сусід, пораючись на городі, розповів матері, що знайшов залишки Жужи у себе і давно їх закопав. Від неї не так багато залишилось — схоже, розірвали собаки. В Жужи завжди був діставучий характер, як це буває у малих собак. Вона ніколи не вміла обирати собі противників по розміру.

Дівчинка хотіла б прийти кудись щоб попрощатися — та не мала для того навіть могили. Вона не могла турбувати сусіда — він, як і будь-який дорослий, був застрашним, а його час — заважливим для її дурних питань.

Здається, всі очікували, що вона просто забуде і житиме далі. Не сталося чогось унікального. Її мати завжди злилася, коли вона казала про собак чи інших тварин, що вони помирають. “Собаки не помирають — вони здихають.”

З думок її вирвало гарчання. Дівчина прислухалась — гарчали десь зліва і вона пішла в протилежному напрямку. Потім почула як хтось пробирається через траву з тієї ж сторони. Вона запанікувала і зрозуміла, що давно вже не знає де вона. Поле було занадто мале, щоб так довго іти через нього — значить, блукає колами. Може, повернулась до звалища? Дівчина чортихнулась і пошукала очима сонце, яке піднімалось на сході. Вона не мала ні найменшого поняття, в яку сторону має іти, але логічно розсудила, що щоб вийти із поля достатньо рухатися в будь-яку, але одну.

Вона прискорила крок, поглядаючи на сонце, і міцно стискаючи Малу. Трава здавалася лабіринтом і гарчання продовжувало їх переслідувати. Вона почала бігти, все ще не бачачи виходу і відчуваючи, як її кидає в піт. Спереду з’явився просвіт — і їй не залишилось нічого, крім того, щоб кинутися вперед.

Вона майже впала, спіткнувшись об старе кострище. Тут трава засохла і поникла і хтось влаштував собі стоянку. Прямо біля давно прогорілого вугілля лежала гірка лисячих трупів без голів. Судячи з того, що рівні шматки шерсті у них залишилися лише на кінчиках лап, з них ножами зняли шкури, а все лишнє кинули тут.

Дівчина ошатнулась, коли на проріху вийшла велика сіра шавка і повільно перевела погляд з неї на трупи. Потім нахилилася і обнюхала їх, штовхнула носом і вчепилась зубами в верхній, з хрускотом розгризаючи кістки. За її спиною вийшли і інші зі зграї, щурячи зуби і підкрадаючись до м’яса, яке явно треба було поділити.

Поки шавки не звертали на неї уваги, дівчина позадкувала і, обернувшись, зрозуміла, що краєм ока бачить вже знайому одиноку вербу. Вона була впевнена, що від верби зможе вийти до дороги — туди буде рукою подати. Тихо, під хрускіт кісток і злобне поскавчування, вона поспішила до верби.

Опинившись там, вона трохи розслабилася. За спиною більше не звучало гарчання — ті трупи були кращою їжею за дурну Малу, яку на руках унесла людина. Звідси було видно місце, де проходила дорога, а також край поля. Тут воно не виглядало безкінечним чи магічним — лише трохи дивним, але хіба в світі мало дивних речей.

Мала тяжко дихала, наче бігла весь цей час, пробираючись через траву, а не лежала на руках. Дівчина боялась відпустити її на землю, але відчувала, що та частина футболки, до якої вона її притискала, просочилася від поту. Вона підняла собаку до очей, щоб подивитися в її морду, і обережно опустила, ставлячи лапами на землю, але не відпускаючи боки.

Так і стояли вони, віддихуючись. Мала трохи посмілішала — порухала лапами і коротко обнюхала землю. Дівчина хотіла б їй пояснити, що боятися нічого — що вона врятує її і відвезе до лікаря. Що її помиють і дадуть їсти, в неї завжди буде що їсти. Залишати її у будинку матері — така собі ідея, тому вони скоро поїдуть. Доведеться звикнути до життя в квартирі — з довгими прогулянками вранці і ввечері.

Не лише Малу лякала їх майбутня компанія. Ніколи дівчина не мала свого улюбленця, не після того, як з’їхала з батьківського дому. З’їхала… Тоді вона натурально втекла, покинувши університет. Через любов, але це був лише привід — вона давно вже хотіла опинитися якнайдалі від матері.

Їй згадалось, що тоді вона написала в записці, так і не залишеній. Скілько було в ній образи: болючої і гіркої. Скільки спогадів про холодність і самотність; недовіру і неможливість розповісти про біди — великі і маленькі; про ті слова — що собаки не помирають. Їй так хотілося нагадати про череду собак і кота, двох хом’яків, які — не здихали, мамо, а помирали через нас.

Вона думала про це, знову беручи Малу на руки. Думала коли йшла до дороги і ледь не спіткнулася об велосипед. Поле за спиною стало тихим і спокійним, лише вітер розганяв по ньому хвилі. Там не було видно ні зграї ні сміттєзвалища — навіть верба звідси ледь виднілась.

Вона знайшла очима торбу і подумала, що може посадити туди Малу щоб довезти її до лікаря, а не нести на руках. Не впасти б — висока стара махіна велосипеда трохи лякала. Не було ніякої приступки, щоб заскочити і зробити перший потужний поштовх педалями, після якого вже і море по коліно. Незграбно однією рукою розгортаючи мішок і витягаючи банку, а іншою притримуючи Малу, дівчина зрозуміла, що кров з її шиї уже не крапає. Ніс виглядав трішки вологішим. Може, тепер, коли їй не загрожувала смерть, рани почали загоюватись як самі по собі. Кажуть же — заживає як на собаці.

Обережно садячи її в мішок, вона почула віддалік, хто б подумав, тарахкотіння мотора. Дівчина кинулась вперед щоб відсунути велосипед, намагаючись притримувати і Малу і торбу, і завмерла в незручній позі, чекаючи поки старий фольцваген з іржею на дверцятах проїде. Чи не на сміттєзвалище відправився? Колеса без найменшої паузи наїхали на раму від дверей, яка раніше її зупинила, і зламали її навпіл. Пару секунд — і машина сховалась за поворотом. Весь цей час дівчина відчувала, що Мала вигинається всім тілом і відштовхується від мішка лапами.

Як тільки шум машини обірвався, Мала різко взвизгнула і рвонула вбік. Від неочікуваності дівчина сіла на землю і не встигла ще підскочити на ноги, як побачила, що дворняжка, піднімаючи хмару пилу, вибігла на асфальтову дорогу і дременула далі, не озираючись.

Вона стояла, стиснувши долоні в кулаки і відчуваючи як перші сльозинки біжать по щокам. Потім зіскочила на велосипед і, забувши торбу, поїхала до асфальту і далі. Тиснучи на педалі все сильніше, вона весь час помічала дрібну фігурку, на диво витривалу, ще перед одним поворотом. Вона не знала, чи зможе її догнати.

***
– Я помилилась, вибач. Ти можеш мене не прощати, але я не мала іти ось так.
– Мені стало страшно, я не знаю, чи заслуговую любові. Я боялась втратити тебе, якщо любитиму, тому втекла першою.
– Не слухай, що я сказала. Скажи, що пробачиш.