Вікно

Янгол-охоронець… У кожного він свій. Деякі люди кажуть, якщо маєш за янгола чоловіка – ти щаслива та везуча людина. Маєш жінку – готуйся до труднощів. Воно і не дивно, адже саме із жінкою багато чоловіків чомусь пов’язують свої невдачі, але це вже оффтоп.
Власне, як він, янгол, виглядає? Він завжди мені уявлявся як високий чоловік із білими крилами. Таке собі уявлення про щось неземне. Мене дуже здивувало побачене в одному вікні. У вікні, яке змінило моє уявлення про янгола-охоронця.
Це була простора світла кімната. Сонце сліпило так, наче у кімнаті була відсутня стеля. Її ніби не було або вона була скляна. Мені не було її видно, а точніше мої очі туди й не дивились. Вся увага була спрямована на вікно. Вікно в якому виднівся один із дивовижніших пейзажів, які мені довелося побачити.
Жителі великих міст знають як воно, коли твоє вікно виходить на вікна інших мешканців. А чи знають вони як це, коли з вікна видніється ледь не все місто? Хтось подумав, що в цьому такого? Мовляв, таку картину видно з будь-якого хмарочоса. А якщо я вам скажу, що все місто вмістилося на одному дуже крутому пагорбі, а навпроти ви зі своїм вікном. Ваше вікно знаходиться так близько, що вам вистачило б звичайної мотузки, протягнутої між вашим вікном та сусіднім пагорбом, аби хутко туди перебратись. А для розваги ви могли б зробити телефон з бляшанок, як у дитинстві. Вам видно все. Місто розташоване майже по вертикалі, сходи у ньому настільні круті, що ви використовували б всі чотири кінцівки, щоб перейти з одного будинку в інший. Будинки нависають над своїми сусідами знизу. Усе місто обплетене павутинням з трамвайних тросів та ніби у шрамах, від колій.
Це не було маленьке гірське містечко. Це був величний мегаполіс. І тут я впізнала дещо дуже знайоме. Те, що важко було б не впізнати. Серед важливих споруд мого міста мені привиділась не старовинна Софія, не бетонний дім с химерами та навіть не Андріївська церква. Це був цирк. І це було дивно.
Мені ніколи не подобався цирк. Ні клоуни, ні тварини, точніше те, як з ними там поводились, а особливу відразу викликав натовп. Натовп, у якого сміх викликав сумний клоун. Натовп, що реготом зривався від кволого лева. Натовп, що не помічав сум того манежу. Одного разу відвідавши цирк і отримавши уявлення про нього назавжди я ніколи туди не повернусь. Хтось скаже, що одного разу не досить, щоб оцінити всю картину, а я на це скажу, що в мене серце не витримає, спостерігати за цим знов і знов, надто вже багато суму у клоуна та нещасного звіря, що бігає по колу. Однозначно, ця споруда закарбувалась в моїй пам’яті. Але аж ніяк неможливо було уявити її на тому пагорбі.
Купол цирку визирав з середини міста. Він вигідно вирізнявся поміж дахів будинків. Своїми розмірами він ніби говорив про те, що він тут головний. Місто було побудоване навколо нього. Всі місцеві шляхи вели до нього – шрами від колій, трамвайні троси, піші сходи та тротуари. Це місце мало вагу. Але водночас, щось з тим містом було не так.
І тут проявилась моя “спостережливість”. Розуміння того, що ж було не так, прийшло не одразу. Чим довше моя увага була прикута до цього пагорба, тим важче було відірватись від нього і бодай на секунду роздивитись окремо кожну споруду цього дивовижного міста, настільки вражаючою була його велич.
На жаль, мені була не відома назва цього міста, а дивним було те, що не було у кого спитати, окрім чоловіка у білому комбінезоні. Він з’явився не одразу. Його підвіз порожній трамвай, десь за пару кварталів до цирку (хоча, скоріш за все, як цирк цю споруду не використовували), а далі він пересувався вулицями. Власне тоді й стало зрозуміло, як люди пересувалися по місту. Перемістившись з одного боку вулиці на інший, наче мавпа по деревах, чоловік просувався вгору. Це нагадувало джунглі, але вже кам’яні. Діставшись до цирку, чоловік зник у будівлі. Пройшло десь з сім хвилин, поки на куполі цирку з’явився він – чоловік у білому комбінезоні. Мене злякало те, що він був без страховки, але він так жваво пересувався по куполу, що страх поволі зник.
З’явившись на куполі чоловік почав щось робити. Він наче павук пересувався куполом – з одного сектора на інший, з гори до низу, то лівіше, то правіше. Він ніби його досліджував. На якусь хвилину чоловік завмер. Придивившись, стало я побачила, що він дістав ганчірку, таку ж білу, як і його комбінезон, і почав витирати купол. Це було не менш дивно, ніж порожні вулиці цього міста. Чого він там один? Як він один, такий маленькій, в порівнянні з величезним куполом, може його сам почистити, хоча купол і так виблискував? Навіщо?
Почавши чистку, чоловік довго пересувався з одного клаптика на інший. Сантиметр за сантиметром він рухався то вгору, то в вниз, повторюючи свій перший малюнок на куполі. Він так ретельно його витирав, що це знов давало розуміння того, що споруда була важливою, наче вона мала якесь культове значення і для того чоловіка, і для міста в цілому.
Пройшло десь з пів години, поки чоловік у комбінезоні не зупинився. Він був майже на самому верху, біля шпиля. Йому достатньо було простягти руку, щоб ухопитись за нього – один рух, одна мить і він міг би ухопитись за шпиль. Але… Навприсядки він просидів ледь з хвилину. Повільно, ледь не по міліметру, він почав з’їжджати з купола. Він наче не помічав свого руху. Все, що було в моїх силах – крик, але він нічого не вирішував. Чоловік у білому комбінезоні не чув його. Крик був такий, що ехо від нього походило на інший крик. Він не чув. І ось, коли вже було пізно, він помітив. Помітив те, що він безупинно сповзав вниз. Його фатальне падіння тривало ледь з одну секунду від моменту коли він помітив, до моменту коли безупинно летів до низу, але здавалось, що це триває вічність. Почутий занадто пізно крик не врятував його. Він летів і чув мій крик – це безвихідь. Чому він не вчепився, так само як робив це раніше? Чому в одну мить він перетворився з людини-павука на безпорадного чоловіка? Він ніби втратив здатність рухатись. Всі навички пересування по цьому дивовижному місту щезли. Він падав. Падав з одного даху на інший, з вулиці на вулицю. Стрімко летів до низу. І врешті його падіння зупинилось. Його понівечене від падіння тіло зникло з поля зору, десь у дворі одного з будинків, що знаходився у низовині. Йому ніхто не міг допомогти. Все, що я відчувала у той момент – це розпач, жаль, сум, безвихідь. Це аж пекло мені.
Можливо це так подіяла сила думки, можливо жалю було стільки, але межі вікна були подоланні мною. Політ до пагорба застав мене зненацька. Уявити, що можна вийти за рамки вікна було важко, але це сталося. В одну мить, перелетівши прірвою між вікном і пагорбом, я застигла в польоті. Застигла над двором будинку, де лежав він. Підлетівши ближче я побачила, що він не просто був понівечений, він був повністю розбитий, ледь дихав. Він помирав. Він мав довге світле волосся. Здалеку не було видно, що він мав хорошу статуру, обличчя було тонке, але досить мужнє. Весь у крові й ледь рухаючись, він намагався щось мені сказати, але я не чула. Він раз у раз приймав спроби, щось мені сказати. І нарешті, ледь не з тринадцятої спроби, він мені сказав. Одна фраза – «Бережи себе!».
Почувши це, мене ніби висмоктало з міста. В одну мить, мене повернуло до вікна. І знов та сама картина – величний мегаполіс, місто без назви й знову він – чоловік у білому комбінезоні. Ніби нічого і не сталося, ніби не було його падіння.
У будь-якій незрозумілій ситуації йдіть спати! Я так вирішила вчинити. Сон заспокоїть, адже мене трусило так сильно, що ноги ледь тримали. Смерть ніколи не була так близько. Вона була поруч і її було добре видно, як те місто з вікна. Сон мене заспокоїть.
Прокинувшись я підбігла до вікна, аби переконатись, що це вже не те вікно, це взагалі не та кімната. Це була моя кімната. А у вікні вже знайомий мені пейзаж. Це був сон – і місто, і чоловік, і його падіння. Але його слова лунали в моїй голові постійно – “Бережи себе!”.