Вона співала

Багатокілометровий затор просувався дуже повільно. Скоріше навіть не просувався, а вдавав, що рухається, бо минуло вже десять годин, а прикордонного пункту пропуску ще не було видно.
Марина втомлено подивилася на чоловіка, на хвору маму на задньому сидінні автівки, потім дістала навушники й обрала довільний порядок з плей-листа улюбленої класики, занурившись у знайомий вир чарівних звуків. Музика була її найбільшим і найпотужнішим захопленням. Марина і заміж вперше вийшла за музику, а не чоловіка. Точніше, за його неймовірний рояль. Коли її акомпаніатор запропонував побратися, вона уявила, як буде стояти біля білого лакового красеня посеред величезної вітальні й співати, та погодилася. Зараз навіть не могла пригадати обличчя батька своєї єдиної дочки, яку без особливої радості народила між репетиціями і виступами. З материнством одразу не заладилося, бо Марина повністю віддавалася музиці, тому пелюшками, кашами та нічними криками довелося насолоджуватися новоспеченій бабусі. А коли через злидні продали білий рояль, порожнеча величезної вітальні захопила і подружнє життя. Розлучення позбавило тягаря, але змусило і відкласти мрію про велику сцену на кілька років, бо стало не до концертів.
Тоді Марина згадала, що майже так само, як музику, любить літературу. Вона легко вступила на філологічний, подолавши шалений конкурс. Тепер її пристрастю стали письменники «золотого віку», звісно ж, російської літератури. Хіба їх порівняти навіть з європейськими? Які там німецькі романтики, коли є Лєрмонтов? І знову, як раніше в музиці, Марина розчинилася серед героїв і героїнь улюблених авторів, годинами просиджуючи в бібліотеці. Вона іноді виринала в реальне життя – спочатку для захисту диплому і дисертації, а згодом і урочистих походів з дочкою до театрів. В антракті однієї з вистав Марина познайомилася з другим чоловіком. Як відповідальний «недільний батько», він привів сина послухати «Кармен» до одеської Опери.
Далекий як від світу мистецтва, так і від літератури, Іван вирішив зробити все, щоб його кохана Мариночка здійснила заповідну мрію. І майже в тридцять років омріяна консерваторія відчинила двері новій студентці. Але і філологію Марина не кинула: приватні уроки з мови і літератури допомагали оплачувати додаткові заняття з вокалу.
Заколисана Шопеном і втомлена від очікування, Марина задрімала в автівці.
…Марина співала. Її голос линув під баню найкращого в місті театру. Здавалося, разом з нею співала порожня зала. Звук відлунював від золотих ліхтарів і всмоктувався оксамитовими подушками червоних фотелів. Дзеленчали кришталеві підвіски величезної люстри. Акомпаніатор вправно вів свою партію. А вона співала. Так, як ніколи не вдавалося на репетиціях. Легко, невимушено, глибоко. Тут сон, як часто буває, викинув кульбіт. Порожня зала вмить наповнилася людьми – дами у вечірніх сукнях і чоловіки у строгих костюмах. Вони прийшли послухати концерт, а тут вона, Марина. І голос тріснув, надламався на високій ноті. Музика ще лунала, але спів – ні. Залою покотився гомін незадоволення. Поціновувачі високого мистецтва обурено перешіптувалися і показували на Марину пальцями. Вона затулила обличчя долонями і вибігла за лаштунки…
Сон тривав недовго, але пробудження різко висмикнуло її в реальність. Давній кошмар, який нагадував про найстрашніший провал у житті, повернувся. Іван співчутливо подивився на дружину і протягнув каву в паперовому стаканчику.
– Ковтни, щоб зігрітися. Знову?
Вона ствердно кивнула. Можна було не пояснювати, що її вже стільки років поспіль лякає навіть уві сні. Мрія розлетілася на друзки через повню дурню. Її мама просто розсміялася:
– Що ти верзеш? Який ще страх сцени? Марино, ти ж стільки років до цього йшла!
Але не допомогли ні вмовляння рідних, ні сеанси із психотерапевтом. Лишилася марудна робота в університеті на філфаці з мізерною зарплатою, недалекими студентами і заздрісними колегами. Радували лише наукові конференції та рідкісні поїздки на стажування за кордон, де Марина почувалася природно серед таких само фанатиків літератури. А потім вона поверталася додому і під музику улюблених опер писала монографію за монографією. Коли під час чергового державного іспиту пролунав дзвінок від польської колежанки з пропозицією роботи, миттєво погодилася змінити це животіння на добробут в іншій країні. Та й що втрачати? Дочка давно виросла і не цікавилася мамою, яка теж не надто переймалася проблемами дитини. А чоловік, напевно, зробить усе, що вона забажає.
Але Іван переїздити категорично відмовився. Мовляв, у нього тут бізнес, друзі, діти. І почалося тривале життя на дві країни – трохи нервове, але успішне. Марина почувалася справді щасливою, коли сідала в поїзд на одеському вокзалі, відкривала плей-лист у телефоні та розгортала в купе чергову книжку.
Так тривало понад десять років. Марину не обходили будь-які події, що весь цей час вирували в країні. Їй би ще рік допрацювати в ненависному українському університеті до пенсії, продати квартиру й купити затишний будиночок в Біловежі. Тим більше Марина вже отримала в польському університеті безстроковий контракт на викладання російської літератури. Навіть Іван майже погодився на переїзд, бо працювати самому вже важко, а керувати фірмою можна і з Польщі.
Тривожні попередження і розмови колег Марину не обходили. Мало про що пліткують? Вона і так підлаштувалася під обставини, захистивши докторську дисертацію вже з української літератури. Навіть підручник видала, що миттєво став популярним у студентів і викладачів. Якщо Марина за щось бралася, то робила це ідеально. А політика її не стосується. Як взагалі можна перейматися якимись безглуздими виборами чи далекою війною, якщо в парку квітне бузок?
Дзвінок від дочки пролунав три дні тому. Марина саме приїхала на канікули до Одеси. Зі слухавки неслося:
– Їдьте звідти! У тебе ж квартира і робота в Польщі. Мамо, що ти тягнеш? Буде війна!
З дочкою почали спілкуватися після народження внука, на хрестини якого Марина навіть літала до Москви. Чоловік дочки працював в силових структурах. Марина не цікавилася, де саме. І саме він змусив дружину зателефонувати батькам до Одеси.
– У мене ще тиждень відпустки, доню. Семестр почнеться лише першого березня. У мене і квиток на літак є… – Марина була напрочуд спокійна. – І бабуся хвора, ти ж знаєш.
– Який квиток на літак? – дочка вже кричала. – Ти взагалі новини дивишся?
Іван підійшов до дружини:
– Дай мені слухавку, я поговорю.
Марина протягнула телефон і пішла на кухню готувати вечерю. За пів години чоловік закінчив розмову і спокійно сказав:
– Панікувати сенсу не бачу, але краще збери документи і гроші. Потрібно бути готовими до всього.
– До чого саме? – посміхнулася Марина. – Ти віриш в цю дурню?
– Зараз не йдеться про те, у що я вірю. Просто зроби те, що я прошу. Домовились?
– Добре! Тільки завтра зранку, бо маю написати листа видавцеві. Я тобі говорила: моя монографія на титулярного професора вже отримала дві рецензії. – Марина поставила тарілки на стіл. – Сідаймо вечеряти.
А наступного ранку дзвін розбитого вибуховою хвилею вікна підтвердив, що дочка мала рацію.
Виїхати вдалося не відразу, хоч Марина зібралася швидко. Вона не хотіла нічого брати, бо в Європі все потрібне можна придбати без проблем. Але в перший день Іван пішов до військкомату і повернувся незадоволений.
– Уявляєш, сказали, що я вже старий! – гепнув кулаком по столу. – Охочих молодих черга стоїть. Сказали: «Іди, діду, додому!». А який я їм дід?! Мені шістдесят лише пів року тому виповнилося.
Марина промовчала, хоч і не розуміла цього рішення чоловіка. Їм би маму вивезти, а він на фронт зібрався. Але і з виїздом вийшло не так, як планувалося. Свій робочий бусик Іван віддав хлопцям з ТРО, тому поїхали на старому позашляховику, розмістивши маму на задньому сидінні. Чоловік безапеляційно заявив:
– Відвезу вас і повернуся. Хоч і старий, але і для мене справа знайдеться.
– Іване, як ти собі це уявляєш? Як я буду сама з мамою? – Марина була шокована. – У мене ж лекції, виступи, аспіранти!
– Так я ж був сам з твоєю мамою, поки ти в Польщі всі роки працювала? – парував чоловік. – Нічого, знайдемо когось тобі в допомогу.
І тепер вони втрьох стояли на українсько-польському кордоні в колоні з тисяч автівок. Обабіч дороги люди йшли з дітьми, тваринами, валізами. Хтось обмежився лише рюкзаком, хтось тягнув важкі торби.
Іван тихо сказав:
– Пальне закінчується, потрібно вимкнути двигун.
– На вулиці холодно, замерзнемо, – беземоційно відреагувала Марина.
– Я не знаю, скільки нам ще чекати. Бензину забракне переїхати кордон, тут нема, де заправитися.
За годину температура всередині позашляховика зрівнялася із зовнішньою. Марина дмухнула на бліді долоні, застібнула куртку і відчинила дверцята.
– Ти куди? – спитав Іван.
– Треба щось робити.
Марина рушила в бік пропускного пункту, приєднавшись до пішої юрби. Її світ був там, за переходом. Там знову буде так, як і раніше: спокійно і передбачувано. Вона прагнула швидше потрапити в тишу своєї охайної квартири в центрі Білостоку, щоб насолоджуватися краєвидами засніжених дерев. Це тут, по цей бік кордону, вже не буде, як раніше. Але в неї усе вийде! Вона не збирається марнувати своє життя через обстріли і ракети вже такої далекої для неї країни. А коли опиняться всі разом у безпеці, тоді і Івана переконає залишитися.
Марина зауважила намет з червоним хрестом і попрямувала до нього. Звернулася до першого хлопця з наліпкою «волонтер»:
– Я везу паралізовану маму, вона інвалід першої групи. Ми не можемо стояти в заторі, вона не витримає. Я благаю про допомогу. Мама просто не переживе ще кілька годин у холоді!
Марина згадала заняття з театрального мистецтва в консерваторії і зобразила весь спектр потрібних емоцій. За пів години в супроводі волонтерської автівки вони виїхали з колони в напрямку кордону.
***
За два роки великої війни Іван тричі з’їздив додому, але щоразу повертався. Марина швидко оформила документи і чоловіку, і мамі. Вона вдало все організувала, бо і цього разу віддалася справі на повну. За місяць по приїзду Іван вже працював у фірмі з встановлення кондиціонерів, бо добре знався на цьому і в Україні. Навіть зарплату мав не набагато менше за Маринину професорську. До мами в «опікунки», як говорили поляки, погодилася піти українська біженка, з якої познайомилися на службі в костелі. Марину лише дратувала чоловікова звичка щодня передивлятися новинарні телеграм-канали і ділитися прочитаним. Вона невдоволено питала:
– Навіщо ти мені це розповідаєш? Я не хочу нічого про це чути. Це нас уже не стосується!
А в усьому іншому все складалося якнайкраще. Вони навіть злітали до Туреччини, щоб побачитися з донькою і внуком. Малий народився дуже хворобливим, і Марина хотіла допомогти грошима на лікування.
– Ти уявляєш, – скаржилася вона Іванові, – вигадали ці санкції, через які прості люди не можуть нормально гроші переказати! Чому ми маємо страждати?
Турбувало Марину лише одне: у грудні їй виповнилося шістдесят. З роботи звільнилася раніше, бо натякали на те, що працювати з-за кордону навіть на пів ставки не вийде. І тепер потрібно було щось вирішувати з пенсією. Попри пристойну зарплату в Польщі, вона не збиралася втрачати те, що за законом мала б отримувати від колишньої батьківщини. І чого раптом вона має дарувати свою чесно зароблену пенсію державі? Але їхати було лячно. Зачекала ще пів року і лише тоді наважилися.
Взяла квитки на літак до Кишиніва, щоб швидко доїхати до Одеси. Запланувала, що два тижні вистачить для всіх справ. Зупинитися вирішила в подруги, бо Іван пустив безкоштовно жити в їхню квартиру переселенців з Херсона. Марина дуже пишалася чоловіком, постійно розповідаючи про це своїм одеським знайомим, і вважала, що їхню сімейну лепту у майбутню перемогу вже внесено.
Одеса зустріла теплим морським вітром, ароматом лип і щоденними повітряними тривогами. Над морем щось гупало, ночами небо розмальовували яскраві спалахи збитих «шахедів», електроживлення радувало рідко. Але все це хоч і трохи заважало Марині, але не надто впливало на її чітко розписаний графік. На третій день вже не хотілося спускатися в сховище, бігаючи сходами з п’ятнадцятого поверху. Відсутність електрики подруга компенсувала зарядними станціями, а купання в оксамитових ранкових хвилях робило перебування в місті майже стерпним. Домовившись про всі документи у відділі кадрів університету, взявши необхідні довідки в усіх інстанціях, Марина вже наприкінці першого тижня віднесла їх до пенсійного фонду.
Вона гуляла знайомими вулицями, ходила на каву з колишніми колегами та учнями, кілька разів завітала до Опери. Війна майже не відчувалася, вона була десь далеко, поза Марининим уявленням: іноді вигулькувала плямою вицвілого однострою, військовими на милицях, нічним збиттям ракети чи тривалою сиреною, але не зачіпала насправді. У навушниках лунала затишна класична музика, у голові поморочилося від ароматного різнобарв’я і просоленого вранішнього бризу. За тиждень Марина розпрощається з містом своєї молодості і повернеться до улюбленої роботи і чоловіка в країні, де немає цих дратівливих натяків на далеку війну.
Того вечора вони з подругою гуляли від парка Шевченка до Аркадії, згадували студентські роки. Повернулися майже перед комендантською годиною, сил вистачило лише прийняти душ і доповзти до ліжка. Марина провалилися в сон.
…Вона вкотре стояла на сцені одеського Оперного – як тоді, вперше, і як сотні раз у цьому сні. Вона насолоджувалася співом, голос линув до куполу, розписаного сюжетами з шекспірівських творів. Марина намагалася дивитися вгору, не зважати на залу, не бачити цих очей. Страх наче потроху відпускав, хоч зала вже була повна людей. «Марино, не дивись, не дивись у залу!» – повторювала вона собі. Але раптом звук скрипки з оркестрової ями перейшов у пронизливий вий тривоги…
– Марино! Марино! – подруга трясла її за плече. – Прокидайся!
– Що сталося? – сон швидко не відпускав, блимаючи перед очима вогнями концертної зали.
– Балістика! Мерщій вдягайся! Ходімо до коридору, там хоч вікон немає!
Під звуки сирени Марина натягла спортивний костюм і взяла сумку з документами.
– Облиш! – подруга вказала на речі. – Це ненадовго. Але краще перестрахуймося.
Першим ударом винесло двері в квартиру, які вони лише встигли відчинити, і штовхнуло на підлогу. Це врятувало від осколків, що полетіли звідусіль, не обираючи напрямку. Від другого удару будинок наче підстрибнув, стеля з підлогою помінялися місцями, щось потужно вдарило в спину, а перед очима спалахнуло жовтим. Марина спробувала крикнути подрузі, але замість цього мовчки відкрила рот, набитий пилюкою. Зі стелі щось падало, навколо нічого не було видно. Скільки вона так пролежала, зрозуміти було неможливо. Вже повністю отямившись, поворушила руками і ногами – наче неушкоджені. Встала на коліна і спробувала підвестися. Марно. Трохи протерла запилені очі і роздивилася в тому, що ще недавно було кімнатою. Замість вікна – провалля, за яким червона заграва. Дверей нема, все завалено уламками і побутовим мотлохом. Марина повільно здійнялася на ноги, боліла спина і права рука. Треба звідси вшиватися. Ще одна спроба покликати подругу виявилася вдалішою, але ніхто не озвався. Крок, ще крок. Ліфтовий майданчик і шлях на сходи вціліли, хоч двері квартир повиносило вибухом. Але спочатку відшукати подругу.
Раптом із сусідньої квартири долинув дитячий плач. Спираючись на стіни коридора, Марина попрямувала на звук. Маленьку дівчинку років п’яти в брудній піжамі побачила біля дверного отвору. Дитина тримала якусь іграшку і тихо плакала. Марина нахилилася й обійняла її.
– Мамо! Де моя мама? Мамо! – схлипуючи, повторювала дівчинка.
– Як тебе звати? – спитала Марина.
– Юля, – тихо відповіла дівчинка.
– Не хвилюйся, Юлю, зараз знайдемо твою маму. Усе буде добре! – Марина притиснула до себе дитину і погладила її по голові.
Вона продовжувала заспокоювати дівчинку, але вже розуміла, що бреше і їй, і собі. Нічого не буде добре. Вони довго сиділи, обійнявшись. Коли їхнього поверху дісталися рятувальники, дитина вже заснула на руках, заколисана тихим співом.
Марина відмовлялася евакуюватися, поки шукали її подругу і батьків дівчинки. Подругу знайшли пораненою і непритомною, але лікарі були налаштовані оптимістично. Батькам дитини так не пощастило.
Юля вчепилася в Маринину руку уві сні й не відпустила її навіть, коли прокинулася. Довелося чекати приїзду бабусі, яку швидко знайшли за записною книжкою в телефоні батьків. Стара жінка не могла повірити, що сталося і теж постійно питала, де її дочка. Згодом вона запропонувала Марині поїхати до неї, щоб трохи перепочити і привести себе до ладу.
Опинившись без речей, документів і телефону в чужій квартирі, Марина намагалася згадати номер чоловіка. Марно. Вона сама, подруга в лікарні, поруч перелякана дитина і вибита з рівноваги стара жінка. За вікном сирена завила відбій.
Вже наступного дня їй повернули сумку з документами і телефоном. Кілька десятків пропущених від Івана. На заставці свіже фото ранкового моря. Здається, що це було дуже давно, в іншому житті. Марина натиснула на виклик.
– Ваню, привіт! Я жива, не хвилюйся. У будинок влучила ракета. А, ти вже знаєш? – Вона вислухала чоловіка, подякувала. – Ні, не приїду. І не знаю, коли. Я поки що лишаюсь вдома. Так, я пам’ятаю, що в квартирі живуть. Гадаю, ми якось всі разом розмістимося. Як мама? Добре, що у вас усе гаразд. І ти не поспішай. Ти ж знаєш, я дам собі раду. Бувай.
Перелічила подумки справи на сьогодні: щось купити з одягу, заїхати в лікарню до подруги, зателефонувати квартирантам. І купити квитки до театру, вона ж обіцяла Юлі. А поки що можна трохи поспати, поспішати нема куди.
…Марина стояла на сцені перед повною залою глядачів. Вона чекала. Чекала, коли диригент подасть сигнал оркестру починати. Вона дивилася прямо в залу. На жінок у вечірніх сукнях, на серйозних чоловіків в однострої, на зосередженого Івана, на горду маму, на подругу, на Юлю з батьками і бабусею. І вона взяла першу ноту – голос полився глибоко, чисто, впевнено. Вона співала. Співала для всіх, хто хотів її почути. Сон її не квапив, він дарував насолоду і впевненість. Він тримав її, як тримала її за руку маленька дівчинка, яка вірила, що все буде добре…