Куб снів

Великий чорний куб закотився на коліщатках в аудиторію, заїхав на спеціально облаштовану платформу, яка піднялася разом з ним так, щоб його було добре видно. Нам сказали, що це – наш викладач. Ми засміялися. Декан злякано глянув на нас:
– Тихенько. Ви все зрозумієте.
Що тут розуміти? Але нам стало цікаво. Ми притихли і дивилися на куб. Він був досить масивним з ребром більше метра, зверху передньої грані куба були вузькі отвори для огляду. Раптово верхня грань куба відкрилась і з неї з’явилась голова викладача. Чуючи історію про божевільного професора, кожен уявляв його потворним. А тут – навіть надто приємний чоловік років до 30-ти.
Голова сказала:
– Доброго дня!
Ми:
– Доброго.
Щоб уникнути зайвих запитань Р.А. проінформував нас:
– Ні, я замкнувся в кубі не через повторювання досвіду Діогена, я ховаюсь від привидів, які переслідують мене.
Саме завдяки цій дивакуватості та незвичному підходу до викладу інформації, філософія стала нашим улюбленим предметом.

Через хворобу Олеся пропустила два тижні навчання. Приїхала в Острог в суботу, облаштувалася. В неділю перед своїм першим навчальним днем не могла спати і близько 12 години ночі пішла прогулятися містом. Спочатку пройшлась парком біля Академії, де було надзвичайно гарно і порожньо, потім піднялася сходинками, які вели до стадіону, присіла на лавочці і спостерігала за місяцем та зорями. Тут почула дивний звук, ніби щось під’їжджає ззаду неї, а потім приємний молодий голос:
– Не бійся, це я.
– Хто я?
– Ти знаєш.
– Не знаю, – і з цими словами дівчина повернулась в сторону голосу, але не побачила нікого.
– Не шукай мене, ти все одно мене не знайдеш.
– То хто ти?
– А ти сама як думаєш?
І тут Олеся зрозуміла, це говорив з нею Він, той, хто завжди з’являвся у її снах, ставив дивні запитання, змушував хвилюватись, втікати, кудись бігти, щось шукати. Все починалося як реальність, а потім вона чула його голос і починала усвідомлювати, що це сон, втікала від нього і прокидалась. Але цього разу вона не захотіла втікати та сказала:
– Я готова.
– До чого?
– А що ти від мене хочеш?
Він засміявся і в моменті Олеся знову почула дивний звук та побачила чорний великий масивний куб.
– Це я, – сказав куб.
– Хто ти, куб чи хтось всередині?
– Я – це я, а куб – це куб.
– Можна до тебе?
– Заходь, – і з цими словами бокова грань куба відчинилася і Олеся ступила в темноту.
Там було темно, але зовсім не жарко, єдине, що вона відчула, що там таки дійсно був Він – теплий приємний молодий чоловік. Вона не могла стояти на повний зріст у кубі, тому так ніби заповзла туди і почала намацувати, що було всередині.
А всередині нічого не було крім нього. Стінки куба були оббиті якоюсь м’якою тканиною, на дні було щось схоже на матрац.
– Подобається? – спитав Він.
– Тіснувато.
– Так, на двох дійсно тіснувато, але ми можемо бути ще ближчими один до одного.
При цих словах вона відчула як Він почав її роздягати. Вона не противилась, відчувала блаженство і спокій. Це такий стан, який буває тільки уві сні, коли ти точно знаєш, що це сон, що немає чого боятися, що все, що ти зробиш, не матиме ніяких наслідків, а лише принесе задоволення, що після сну ти прокинешся, і розпочнеш все спочатку.
Вона відчула його тепле пружне тіло, приємний запах і віддалася йому.
Олеся все чекала, коли прокинеться, але поки не прокидалась.
Після сексу він поцілував її у губи і сказав:
– Це було непогано, – та так голу виставив за межі кубу, давши в руки одяг.
На вулиці все ще була ніч. Олеся оглянулася та побачила як куб на коліщатках покотився в сторону котеджів викладачів.
– Дивно, – сказала сама до себе. – Коли я прокинуся? – І з цими словами одяглася і повернулась додому. На годиннику була 3 ночі.

Зранку відчувала себе побитою і її охопило дивне відчуття, що можливо вночі це був не сон? Але в реальності який міг бути куб та чоловік всередині нього? З такими думками вона пішла на пари. На першій парі познайомилась з дівчиною Софією, з якою знайшла спільну мову та сіла біля неї.
– Олесю, в нас сьогодні є філософія, – сказала Софія.
– Так, є. А що?
– Ти знаєш, хто в нас викладає філософію?
– Ні, не знаю.
– Не знаєш?, – перепитала Софія, – про нього всі знають, це той божевільний професор, що сидить у кубі.
– Де сидить?
– У кубі… побачиш, у такому великому чорному кубі. Розповідають, що він дуже розумний та талановитий, він – наймолодший доктор філософії України, але після того, як отримав наукову ступінь доктора наук та вчене звання професора, зійшов з розуму, поселився у кубі і так і їздить в ньому всюди, навіть на пари.
Олеся пригадувала вчорашню ніч і не хотіла вірити в те, що почула.

Дівчина сіла на останню парту, забилась в куток, щоб залишитись максимально непоміченою.
– Ось, їде, їде, – прошепотіла Софія.
І тут Олеся побачила його – так, це був саме той куб, якого вона зустріла вчора вночі. Куб закотився, відчинилась верхня грань і звідти висунулась голова професора.
Дівчина підняла очі і побачила його. Їй було дуже стидно, чому вона подумала, що то сон?
Він почав говорити. Олеся почула його приємний голос і…закохалася. Вона напевно закохалася ще вчора вночі в те тіло, в рухи, в запах, але сьогодні вона закохалася в зовнішність, а потім і в інтелект. У нього були глибокі сині очі, відкрите усміхнене обличчя, світле волосся.
Дві пари Олеся сиділа як зачарована, щось чула, щось ні. Під кінець другої лекції Р.А. почав читати прізвища та відмічати присутніх, піднімав очі на кожного та робив якісь помітки всередині куба, бо рук його видно не було. Прочитав прізвище Олесі. Олеся підняла руку, він на хвилину зупинився, замешкав, потім спитав:
– Вас не було перших два тижні?
Олеся промовила:
– Не було, я хворіла.
І він перевів погляд на когось іншого.
“Чи впізнав він мене? Що я маю робити, підійти до нього, натякнути?” – думала дівчина. Поки Олеся збиралася з відвагою, пролунав дзвінок і куб покинув аудиторію.

Від Софії Олеся дізналася, що в бібліотеці академії є цілий відділ присвячений Р.А., також там є його книги.
Того ж дня Олеся пішла в бібліотеку. Близько біля входу вона побачила великий стенд з його фотографією та інформацією, та етажерку з книгами.
На стенді ще краще було видно, який він красивий, і не тільки на обличчі, а й своєю тілобудовою: високий, з широкими плечима, атлетичною фігурою. Вона відчула як її серце затріпотіло і всередині почало щось літати. Для неї Р.А. був не просто фотографією, не просто ідеальним чоловіком, він був реальністю, до якої вона вчора доторкнулася. Прочитала, що він вчився спочатку тут в Академії, потім продовжив навчання у Києві, де і писав свою спочатку кандидатську, потім докторську дисертації, що він отримав нагороду з рук самого президента як наймолодший доктор України. Так, він захистив свою докторську дисертацію у 27 років, це було два роки тому. Звичайно, про куб на стенді нічого не писало.
Докторську дисертацію Р.А. захистив на тему сновидінь. Олеся взяла з полиці книгу Р.А. “Сновидіння – ілюзія, чи реальність?”.
В цій книзі Р.А. на тяжко зрозумілій для Олесі мові досліджував, що пов’язує сновидіння з реальністю, а що з ілюзією. Єдине, що зрозуміла дівчина, це те, що з точки зору філософії наш мозок сприймає буттям і проживає усі події – і ті, які відбуваються в реальному світі, і у снах.
Наступного дня Олеся весь день думала про Р.А. Дізналася, що він проживає у одному з спеціально збудованих для викладачів Академії котеджів зразу за стадіоном.
Дівчина не могла знайти собі місця, хотіла поговорити з Р.А., побути з ним. Десь два тижні вона кожної ночі близько опівночі ходила академічним парком, стадіоном, біля котеджів, але більше Р.А. і його куба так і не зустріла. На парах, які були двічі на тиджень, сідала на першій парті, як могла так привертала його увагу, але він на всі її запитання відповідав спокійно та виважено без будь яких емоцій.
Потім Р.А. почав приходити до неї уві сні. Вона бачила його в безодні неба, який летів кудись далеко і кликав її за собою.
– Куди я маю до тебе прийти?, – питала дівчина.
І Олеся не витримала. Одного дня підійшла після пари до Р.А. і прошепотіла, нагнувшись до його голови так, щоб ніхто інший не почув:
– Я б хотіла позайматися філософією з Вами особисто.
– Що Ви маєте на увазі?
– Я не до кінця розумію філософію і мені потрібна допомога.
– А я тут до чого?
– Може Ви мені допоможете і станете моїм репетитором?
Р.А. розсміявся.
– Я не даю приватних уроків.
– Це я була у Вас у кубі.
– Не зрозумів?
– Я була однієї ночі на стадіоні у Вас у кубі.
– І?
– Якщо Ви зі мною не зустрінетеся, то я розповім ректору, що я з Вами спала, – вже зовсім іншим схвильованим голосом промовила дівчина.
Він аж чуть не виліз зі свого кубу і так голосно розсміявся, що ті студенти, які ще не встигли вийти, здивовано повернулись до них.
Р.А. ще раз подивився на дівчину:
– Як тебе звати?
– Олеся.
– Добре, Олесю, приходь до мене завтра в 21:00. Підійдеш до котеджу зі сторони гаража і подзвониш в дзвінок.

В назначений час Олеся підійшла до котеджу Р.А., подзвонила.
Через п’ять хвилин піднялися ворота гаража і вона зайшла. В гаражі було пусто. Ще через декілька хвилин зверху на великому ліфті спустився куб і зупинився.
– Де Ви?
– Я тут, у кубі, заходь.
Вона вагалася.
– Заходь, чому чекаєш, ти ж для цього прийшла?
Олесю вразило, що він не висунув голову з куба, а вона хотіла побачити його.
– Ми можемо поговорити?
– Ми говоримо.
– Ні, я можу Вас побачити?
Запала тиша, відчинилася верхня грань куба і висунулась голова Р.А.
– Що ти хотіла? Не сексу?
Олеся зашарілася.
– Ви ніколи не виходити з свого кубу? І спите там?
– Це вже особисте, – засміявся, – як тебе звати?
– Олеся.
– Олеся….
– Ви маєте там стілець, щоб сидіти?
– Маю, він складається.
– То чому Ви сидите в цьому кубі?
– Я не дуже хочу розповідати тобі це, я тебе не знаю. А може все таки ти зайдеш до мене у куб, тобі що не сподобалось минулого разу?
Олеся вагалася, вона розуміла, що другого шансу у неї не буде і якщо вона не може з ним налагодити контакт словесний, то хоча б інтимний. Так, тоді вона погодилась на інтимні стосунки з незнайомцем тому, що думала, що це сон, а зараз, бо захотіла.
– Сподобалось.
– То іди сюди, тільки цього разу роздягнися ззовні, бо в кубі мало місця, – і він зачинив верхню грань куба і відчинив бокову. Олеся не вагалася, швидко зняла з себе одяг і протиснулася всередину.
Все повторилося як минулого разу – тривало хивилин 10 і в повній тишині. Будучи ще у кубі, вона притулилася до нього і спитала:
– То Ти не хочеш поговорити?, – перейшла на Ти.
– Не сьогодні.
– Зрозуміла.
– Приходь завтра так само в 21 годині.
І життя Олесі перетворилося на постійні очікування зранку до вечора. Ввечері вона приходила до Р.А., вони перекидалися декількома фразами, кохалися у кубі і дівчина йшла додому. Олеся навіть не їздила до батьків, щоб не пропустити зустрічей з ним. Так день у день тривало десь місяць, на парах він не звертав на неї уваги, а ввечері у них був секс. Але Олесю це дратувало. Кожен раз вона надіялась, що от сьогодні вони поговорять, що все буде по-іншому, але все повторювалось. І вона зрозуміла, що їй цього мало. І однієї п’ятниці вона, хоча перед тим казала йому, що прийде, поїхала на вихідні до батьків. Його телефона вона не мала, тому просто не прийшла, не прийшла в п’ятницю, не прийшла в суботу, не прийшла в неділю, зранку приїхала зразу на пари. Звичайно, що вона думала, хвилювалася, як усе буде, що буде далі, але вже не витримувала таких відносин, хотіла спілкування та духовної близькості.
Р.А. приїхав на пару вчасно, спокійно провів лекцію, а після пари сказав:
– Олесю С., підійдіть до мене.
Вона підійшла.
– У Вас щось трапилось?
– Ні.
– Чому Ви не прийшли?
– Не хотіла.
– Ти хочеш поговорити?, – перейшов на ти.
– Так.
– Приходь сьогодні в 18:00 на вечерю.
– Добре.

Олеся прийшла вчасно, подзвонила в двері гаража, вони як завжди відчинилися, зайшла, але цього разу куба не побачила, почула голос:
– Піднімайся сходами на перший поверх.
Олеся дуже хвилювалася, повільно йшла та озиралась навкруги. Сходи вели в передпокій, який переходив у кухонну зону та зону вітальні, дуже гарно і затишно, приглушене світло, все в теплих жовтих тонах. Побачила накритий стіл на дві особи, фужери, вино. І тут вона відчула як ззаду Він обійняв її за плечі.
– Привіт.
Вона аж підскочила, повернулась і побачила його – красивого, впевненого, сяючого. Він був трохи вищий за неї сантиментрів на 15.
– Привіт. А де твій куб?
– Ти прийшла до куба, чи до мене?
– До тебе. То ти не сидиш постійно у кубі?
– Що за дурні уявлення. Чому це я мав би сидіти постійно в кубі? Сідай, – і простягнув їй келих з вином.
Він продовжив:
– Познайомимось? Прийшов час?
– Так.
– Як тебе звати?
Олеся озвіріла:
– Олеся!!!
– Я знаю, я пожартував. – Він сів навпроти неї і ніби очима роздягав її. Хоча у них вже було так багато близькості, але через недоговореність, через його досвідченість вона не відчувала себе з ним комфортно, не відчувала, що може довіряти йому.
– Розкажи мені про куб, чому ти в ньому сидиш?, – спитала Олеся.
– Я ховаюся у ньому від привидів.
– Яких привидів?
– Ти нічого не знаєш про це місце?
– Яке місце?
– Острозьку академію?
– Щось знаю, певні загальні поняття.
– Так от, в цьому містечку Острог колись жили дуже заможні та впливові князі Острозькі. Один з роду цих князів Василь-Костянтин Острозький заснував цю Академію – найстарішу українську науково-освітню установу. Свої скарби князі Острозькі сховали в підземеллях під замком. Багато було шукачів цих скарбів, але поки що ніхто їх не знайшов. За переказами у кінці XVII – на початку XVIII століття єзуїти, прагнучи відкрити таємницю острозьких підземель, скеровували шукачів у ті підземелля, проте ніхто з тих, що заходили туди, не повернувся. Одному хлопцеві, засудженому до страти, запропонували спуститися в підземелля, а якщо повернеться, то його мали помилувати. Обв’язали його мотузкою, сигнали він повинен був подавати смикаючи певну кількість разів за мотузку. Якщо смикав один раз – значить щось трапилось, двічі – що спустився ще на один поверх вниз, тричі – якщо його треба тягнути нагору. Так, за сигналами від хлопця єзуїти нарахували шість поверхів підземних ходів. Потім мотузка сильно засіпалася. Коли хлопця витягли нагору, то до мотузки був прив’язаний старий сивий дід. Він так і не сказав, що бачив унизу. Тоді двері в підземний хід замурували. Ті двері були біля колодязя в замку князів Острозьких.
Олеся сиділа відкривши рота і слухала. Вона приїхала вчитися сюди в Острозьку академію, але поки ще не встигла ознайомитись з історією закладу та міста і ці його слова звучали дуже дивно для пересічної людини 21 століття.
– Ти їж, їж, – перервав свою розповідь Р.А.
– Як мені називати тебе?, – несподівано змінила тему розмови Олеся.
– Роман.
– Добре, – повеселішала дівчина та з’їла трохи салату та м’яса.
– То до чого тут твій куб, я не можу поки зрозуміти?
– Так от, я вирішив теж пошукати ці скарби князів Острозьких. Коли я збирав матеріали для своїх дисертацій про сни, натрапив на цікаві матеріали про те, що князі Острозькі володіли вмінням подорожувати в снах.
– Подорожувати в снах?, – зацікавлено перебила його Олеся, – що це означає?
– Це коли ти спиш і знаєш, що ти спиш. Зазвичай люди розуміють, що сон – це був сон після пробудження, а от коли людина в сні розуміє, що спить, це дає їй владу над своїм сном, вона може вчиняти будь-які вчинки без боязні негативних наслідків.
– Романе, я дуже часто знаю, що сон – це сон. У інших людей не так?
– Зачекай, Олесю, я поясню. Більшість людей, що підтверджується численними дослідженнями, не усвідомлюють в момент сну, що сплять. Так, є такі як ти, їх меншість, які усвідомлюють, що сон – це сон, але не можуть керувати своїм заходом і виходом зі стану сну. От якраз син Князя Василя-Костянтина Острозького Князь Януш Острозький за те, що перейшов з православ’я в католицизм, а він перший римо-католик у славетному роді князів Острозьких, отримав від єзуїтів – членів католицького чернечого ордену, в подарунок таємничий амулет, який був здатен допомогти керувати сновидіннями, тобто людина, яка одягала цей амулет, усвідомлено заходила в сон, там подорожувала, літала, бачила таємничий прихований світ речей, а потім поверталась у реальність.
– Романе, ти у це все віриш?
Він засміявся і продовжив.
– Таким чином ті таємничі скарби князів Острозьких, які шукали стільки століть єзуїти, насправді були тим безцінним амулетом.
– А куб тут до чого?
– Зараз, Олесю, все по-порядку. Я, дослідивши в архівах всю наявну інформацію, почав активно шукати вхід у підземелля, натомість мене почали переслідувати захисники амулета – привиди. Раніше я без проблем гуляв по нічному Острозі і от одного разу мене схопили за руки дві невидимі істоти, я чітко відчув стискання їх рук і почув голос, щоб я не ліз, куди не треба, потім я декілька разів бачив їхні тіні. Тоді я перечитав архівні записи і знайшов там, що від цих привидів – охоронців амулета сновидінь, можна захиститись спеціальними ритуалами за допомогою ловців снів. От я систематично проводжу ці ритуали у себе в котеджі, – і тільки тут Олеся замітила, що у всіх кутках та біля усіх вікон в помешканні Р.А. висіли великі мохнаті ловці снів. – Дома я захищений, а для захисту на вулиці я обладнав такий куб – всередині якого теж є захисники – ловці снів. Після цього ніякі привиди мені більше не страшні і я можу продовжувати пошуки.
Все те, що він говорив здавалось Олесі таким безглуздим, що вона навіть не знала що сказати…
– Як ректор дозволив тобі проводити пари у кубі? Ти розповів йому все те, що і мені?
– Ні, звичайно. Я сказав, що це потрібно, щоб продовжити наукову роботу, що це – експеримент.
– І скільки часу ти вже користуєшся цим кубом?
– Скоро буде два роки.
– А скільки часу шукаєш амулет?
– Три роки
– Як успіхи?
– Не все зразу, Олесю, як прийде час, я тобі все покажу. – Олеся трохи заспокоїлась, ще з’їла м’яса і подумала, що крім цієї історії та куба в іншому Роман був повністю нормальною людиною.
– І ти за цих два роки ніколи не виходив на вулицю без куба?
– Ні.
– А що твої родичі, батьки?
– Вони приїжджають до мене щомісяця, я їм теж сказав, що це експеримент і вони мене підтримали. Тут дома ми зустрічаємось так як і з тобою зараз.
– Тобі не хочеться повернутись до нормального життя?
– У мене нормальне життя.
– Я маю на увазі ходити по вулиці, гуляти, мати дівчину, потім жінку, дітей?
Роман розсміявся,
– Тобі скільки років, 18? І ти як усі жінки через неповний місяць знайомства вже збираєшся заміж?
Олеся надулась та замовчала.
– Олесю, ти не розумієш, цей амулет і можливість за його допомогою керувати снами – це мрія мого життя. Знаєш, я завжди хотів літати, але не на параплані, дельтаплані, а по справжньому і саме у сні я зможу літати, ми разом зможемо літати.
– Романе, я і так літаю уві сні.
– Олесю, я теж літаю, але дуже рідко, некеровано та швидко.
– Романе, ти насправді віриш у ці всі легенди?
– Це не легенди, це правда, я знайшов багато даних у древніх стародруках. Тут в Острозькій академії в кінці 16 століття була заснована цим же князем Василем-Костянтином Острозьким друкарня. Вона працювала з 1578 року по 1612 рік чи трохи більше, я вже забув. За цей час вийшли у світ 25 видань, в тому числі перша повна друкована церковнослов’янська Біблія, відома як Острозька Біблія. Я дослідив усі видання, які збереглись до нашого часу, частину тут в Острозі, частину в музеї на території Києво-печерської лаври. У тих стародруках десь на форзацах, десь на полях сторінок я знайшов те, про що тобі кажу. Відомості були дуже розрізнені і засекречені, більшість з них написана майже прозорим чорнилом і побачити їх можна було лише при дуже хорошому освітленні.
– Боже, Романе, скільки часу ти на це все витратив?
– Олесю, час – це скарб, а витрачати скарб на пошуки іншого скарба – це правильно.
У неї розболілась голова від тієї інформації. На дворі вже було темно. Дівчина підняла свої ясні молоді очі на нього і спитала:
– Можна я залишусь у тебе ночувати? Я так втомилась.
Запала незручна тиша
– Навіщо?
– Будь ласка, тепер я боюсь цих привидів. А що якщо вони переслідуватимуть мене?
– Добре, залишайся. – І тільки зараз вона відчула, що більшість бар’єрів між ними зникло, що Він нарешті відкрився їй.
Інтимних стосунків у них сьогодні не було. Вона заснула міцно притиснувшись до нього.
Зранку Олеся прокинулась близько шостої години ранку, сонце пробивалось крізь завішані ловцями снів вікна, через прочинені вікна долинав спів пташок. Вона відчула себе щасливою, поцілувала Романа в губи:.
– Романе, а що не можна було провести ритуали з одягом, чи вдягнути на себе цих ловців снів, щоб не їздити в кубі?
Запала тиша.
– Можна, я щось про це не подумав.
– Я піду, бо не хочу, щоб бачили, що я в тебе ночувала.
– Добре. Приходь ввечері.
– Коли?
– Коли захочеш. Візьмеш внизу біля вхідних дверей запасний ключ.

Після цієї розмови Р.А. ще двічі виїжджав в світ у кубі, а потім почав ходити в дуже чудернацькому одязі – це були звичні класичні костюми, проте справа на плечі завжди був причіплений мохнатий ловець снів.
Проте костюми Р.А. нікого вже не дивували після його чорного куба.
Хоча Роман та Олеся намагалися приховувати свої стосунки, всі знали про них, і не тільки студенти, а й керівництво Академії. Коли про це повідомили ректору, той сказав: “Слава Богу, що знайшлася ця дівчинка, яка допомогла йому позбутись свого божевілля”.
У Романа та Олесі настав ніби медовий місяць, вони спілкувалися, гуляли, насолоджувалися життям, але більше Роман не дозволяв Олесі залишатись у нього ночувати. Кожного дня близько 9 години вечора він проводив її додому.
На всі її запитання відповідав:
– Почекай ще трішки, коли прийде час, я тобі все розповім і тоді ти зможеш в мене ночувати.

Однієї суботи зранку після сніданку Роман сказав Олесі:
– Ось і прийшов час розповісти тобі свої історію до кінця.
– Яку історію?
– Про амулет керування сновидіннями.
– А…, – Олеся запнулася, Роман близько пів року ні словом не обмовився більше про легенди, амулети, скарби, вона думала, що це був якийсь жарт, і що все закінчилось.
– Я знайшов вхід у підземелля та сам амулет.
– Який вхід? У які підземелля?
– Я знайшов вхід у підземелля Князів Острозьких.
– Де?
– Тут, ідемо зі мною. – І він повів її до гаража. Відсунув куб, який стояв в кутку біля сходів, за кубом були маленькі дверцята зі сходами у підвал.
– Ходімо, не бійся, – з цими словами він надягнув на себе та на неї щось схоже на мотузки з ловців снів.
Спустились в підвал. Роман увімкнув світло. Олеся побачила підземний хід, укріплений та освітлений, правда не дуже високий, що для того, щоб там пройти, потрібно було трішки зігнутися.
– Що це, Романе?
– Це результати моєї роботи, цей хід веде у підземелля князів Острозьких, а потім до амулету.
– Романе, мені страшно. Може покликати якихось спеціалістів, археологів, а що якщо з нами щось трапиться?
– Не бійся, ідемо, якщо я покличу археологів чи ще когось, то вони заберуть амулет. – І Олеся послідувала за Романом. Вони йшли підземним ходом хвилин 10.
– А він не обвалиться?
– Перед тим як тут копати і все укріплювати я пройшов спеціальне навчання, порадився з необхідними людьми.
Олеся не заспокоїлася. Незабаром вони підійшли до чогось схожого на стародавню браму.
– Це вхід в підземелля Острозьких, – пояснив чоловік.
Роман відчинив браму, яка була дерев’яна, а за нею прохід був вже набагато ширший та вищий, такий, що там могла б проїхати і карета, там також було освітлення.
– А як ти провів сюди освітлення?
– Олесю, ти багато про мене ще не знаєш, я закінчив профтехучилище на електрика.
– Ще хвилин 10 вони петляючи йшли освітленою частиною підземелля, хоча в підземеллі було багато інших ходів.
– Куди ведуть ці ходи? – спитала Олеся, показуючи вбік.
– Там немає потрібного нам, я їх всіх дослідив.
Незабаром вони прийшли у кімнату, яка була схожа на вириту у землі землянку, укріплену дерев’яними брусами. Посередині кімнати стояла старовинна скриня. Роман підійшов, відчинив її – на дні скрині лежав старовинний амулет – великий круглий на шкіряній підвісці з рубіном посередині.
– Дивись Олесю, це він!
– Звідки ти знаєш, що це – він?
– Я бачив рисунок в стародруках.
– Ти вже брав його, одягав?
– Ні, чекав на тебе.
– Романе, давай підемо додому, мені щось дуже моторошно.
– Добре, йдемо, – і він нахилився до амулету.
– Романе, зачекай, пам’ятаєш ту легенду про хлопця, якого витягнули старим дідом?
Але Роман вже не міг зупинитися і не чув дівчини, його очі горіли вогнем та азартом, він нахилився, взяв в руки амулет і в той час вони почули дивний свист і холод.
Вони швидко поверталися додому. Якщо вперед вони йшли близько 20 хвилин, то назад забігли хвилин за 10.
Вернувшись в котедж, Роман міцно тримав амулет у руках.
– І що тепер, – спитала Олеся – як ним користуватися?
– Його треба одягнути на себе. Олесю, я спробую перший, – і з цими словами він піднімався з підвалу у спальню.
– А що мені робити, якщо з тобою щось трапиться? Що писало в тих стародруках?
– Не буду тобі брехати, інформації про це я не знайшов.
– Навіщо тобі це? – з розпачем промовила дівчина.
– Ти не розумієш, це – мрія. У мене завжди було відчуття, що оцей реальний світ він ніби недосвіт, що тут чогось бракує.
– Тобі мене теж бракує?
Роман промовчав.
– То що мені робити?
– Я не знаю… Але….я кохаю тебе…
– Романе, – викрикнула Олеся, – я теж тебе кохаю, не треба.
– Але, істину я кохаю більше, – додав він, підійшов до Олесі, обійняв, поцілував, ліг у ліжко, одягнув амулет і моментально заснув.
Олеся стояла і дивилася на нього та намагалася прийняти правильне рішення. Бачила, як він почав усміхатись уві сні, дивилась на годинник. Пройшло три хвилини і тут його лице почало старіти, прямо на очах з’явилися зморшки.
– Я не віддам Вам його, – прокричала дівчина у пустоту. Набралася рішучості, взяла свій мобільний телефон і зателефонувала Софії – своїй єдиній подрузі тут в Академії.
– Софіє, я маю до тебе дуже важливе прохання.
– Так, я слухаю.
– Ти казала, що залишилась на вихідні в Острозі.
– Так, я тут.
– А де ти саме?
– В бібліотеці.
– О, круто. Знаєш, де живе Р.А.?
– Так.
– Терміново іди сюди, я тут у нього. Перед вхідними дверима у вазоні знайдеш ключі, відкриєш двері, бігом піднімешся та другий поверх, там я і Роман лежатимемо у ліжку разом і будемо спати, на нас буде одягнений старовинний амулет, як тільки забіжиш в спальню, зразу ж зніми з нас обох той амулет. Я тобі потім усе поясню, допоможи мені подруго, тільки поспіши, кидай все і біжи до нас.
– Добре Олесю, не хвилюйся, я все зроблю як ти кажеш.
– З цими словами, Олеся кинула телефон, лягла поряд з Романом і просунула голову так, щоб амулет був на шиях їх обох.
І тут трапилось неймовірне. Її ніби потоком ріки кинуло у безодню і о так, вона усвідомлювала, що вона десь в паралельному світі, це було відчуття ніби сон і ніби реальність, вона розуміла, що спить, але почувала себе напрочуд вільно. Було відчуття свободи і вічності. Вона змахнула руками і відчула, що може літати і літати силою думки. Вона ніколи не відчувала нічого подібного, одна хвилина тут вартувала всього прожитого нею до цього життя, крім легкості, вона відчула солодкий присмак у роті, відчуття всесильності та нескінченності, вона відчула себе частинкою Всесвіту. Але де був Роман? А він був тут, підлетів до неї та роздратовано спитав:
– Чому ти так довго? Я облітав тут уже все, пройшло років 10.
– 10 років? Романе, в реальності пройшло три хвилини!
– Скільки?
– Три хвилини, і твоє обличчя за цих три хвилини постаріло, дуже постаріло.
– Так от чому той хлопець став старим сивим дідом… У цьому світі снів час тече по-іншому. Тут я пробув 10 років, а в нашому світі – це три хвилини, але тіло моє постаріло. Напевно, той хлопець одягнув амулет, а витягли його за пів години, от він і постарів.
– Романе, скажи мені, воно того вартує?
– Олесю я покажу тобі, а ти вирішуй сама, але істина одна – все має свою ціну, промовив Роман змученим голосом та схопивши дівчину за руку потягнув вдалину. Вони літали над горами Тібету, над океанами, плавали у морях та водоспадах, літали до зірок, кохалися в Парижі, в Амстердамі…, вони проживали своє життя, але в один момент Олеся спитала Романа:
– А де інші люди?
– Тут немає людей.
І вони обоє зрозуміли ціну того, що отримали, і це було зовсім не весело. Вічне життя, вічні можливості? Кожен день тягнувся тут роками, кожен рік століттями. Вони облітали все, що могли, вони надокучили один одному, вони пожалкували, що проміняли своє реальне життя на цю ілюзію, бо їхнє життя без соціуму зупинилося.
Олеся все чекала, коли її подруга здере з них той амулет. “Чому ж так довго, Соню”, – думала дівчина, але вона нічого не розповідала про це прохання Роману, навіщо давати марні надії, а що якщо нічого не вийде, якщо вони так і залишаться літати десь тут між світами і залишаться тут назавжди.

Соня як відповідальна подруга прибігла в котедж хвилин за три. Добре, що в Острозі все так близько. Ще за дві хвилини піднялася у спальню. Все було як казала Олеся – вони мирно спали та обіймалися. Соня акуратно, але швидко зняла з подруги та професора амулет і вони зразу прокинулися.
– О, Софіє, як довго я тебе чекала! – радісно прокричала дівчина.
Роман оговтався і сказав:
– Софіє? Дякую тобі, що повернула нас додому.
Олеся як могла пояснила Софії, що трапилось.
Перше, що вони зробили, це подивились на себе в дзеркало, так, вони постаріли, але слава Богу не так сильно. Роман спалив шкіряний ланцюжок, на якому тримався амулет, сам амулет передав в музей. Без шкіряного ланцюжка амулет був безпечним. Виритий тунель засипав. Вхід замурував.
Тепер вони цінували своє життя як ніколи, кожен день проведений разом і в соціумі, бо зрозуміли, що цінність життя в тому, що знаючи, що воно кінечне, кожен день, кожна навіть буденна подія набуває надзвичайної цінності, а безкінечність породжує байдужість.