Опівнічний гість

Я панічно боявся павуків. У ранньому дитинстві я хотів подолати свій страх і годував мухами величезного хрестовика, що сплів павутину в кутку лоджії. Варто було мусі потрапити в тенета, як павук вискакував зі своєї криївки, завмирав, ніби прислухаючись (і разом з ним завмирало моє серце), а потім кидався на здобич. Він крутив муху в лапах — ще! ще! — і та перетворювалась на кокон.
Незабаром я перестав сахатися, коли павук вистрибував на світло.
Зате з’явилися кошмари. Ночами з усіх закутків дитячої вилазили чудовиська. Іноді це були страшні потвори з безліччю лап та мацаків. Із їхніх тіл виростали дзьобаті пташині голови. Довгі дзьоби розтулялись у безмовному вереску й бризкали отрутою, від якої на шпалерах залишалися брудні іржаві патьоки. Іноді з-за крісла, на якому я залишав одяг, вискакували мерзенні карлики, схожі одразу й на чаклуна, і на клоуна з мультфільмів. Вони бігали кімнатою — з кута в кут, із тіні в тінь, зникали, знову з’являлися, збільшувались, зачіпаючи головами стару люстру, яка жалібно дзенькала, або перетворювались на пилюку, змушуючи мене задихатись і кашляти.
Але найчастіше з безформної темряви у кутках кімнати виповзали величезні павуки.
Вони шаруділи під ліжком, шкрябали кігтями по паркету і залазили в мій портфель. Варто було чудовиську торкнутись моєї руки чи обличчя, як я з криком прокидався і схоплювався, щоб увімкнути світло. В кімнаті, крім мене, нікого не було. Але я однаково знав, що чудовиська ховались усюди. Їхні очі спостерігали з кожної щілини. Дивились у спину, варто було мені відвернутись. Дихали в потилицю, коли я допізна робив домашні завдання. І ще павуки читали мій щоденник.
Великий товстий щоденник подарувала мама на мій дев’ятий день народження. Те, що його читали, я зрозумів одразу. Обкладинка щоденника замикалась на маленький гачок, і я ніколи не забував його заклацнути, надійно ховаючи свої думки. Адже записував у щоденнику все найпотаємніше: про те, як намагався подолати страхи, про чудовиськ, що приходили ночами, і про свою хворобу. Але того ранку щоденник лежав на столі розгорнутий. Тепер вони все про мене знають!
Я перемотав щоденник скотчем і заховав під лінолеум за холодильником. «Дотримуйся розважливості, — казала мама. – Твої дії мусять бути послідовними та обдуманими».
Через три роки я дістав щоденник зі схованки. Тепер, коли мені було вже дванадцять, я був готовий упевнено сказати — павуки не могли читати мої нотатки. Вони здатні лише розглядати намальовані у щоденнику картинки.
***
Це добрий лікар, казали мамі. Він допоможе. Є така хвороба зі складною назвою – агнозія, коли не можеш упізнати звичної дороги, й усі будинки навколо тебе видаються сірими однаковими коробами. Ти не здатний їх запам’ятати, ніби потрапив у місто з однотипних будівель, намальоване божевільним художником усіма відтінками сірого. Ти йдеш, і сірий світ, немов затягнутий павутинням, розступається перед тобою. Павутина рветься, стуляється десь у тебе за спиною. В цьому мареві ти втрачаєш напрямок і можеш заблукати за два кроки од власної квартири.
«Розумієш, малий… — казав дядько Сашко. Лікар мусить налагодити контакт із пацієнтом — я про це читав. Тож дядько Сашко і просив себе так називати. Це вважається психологією роботи з дітьми. — Людський мозок — страшенно складна штука. Вилікувати його — дуже складно. Але ж ми з тобою спробуємо? А якщо довго щось робити — неодмінно вийде».
Дядько Сашко все говорив і говорив, по-змовницьки усміхаючись і підморгуючи, проте його погляд при цьому чіпко мене вивчав. Мов очі вночі, що дивляться з кожної шпарки в темряві. Я не вірив у цей погляд. У такі миті я уявляв, як дядька Сашка жере гігантський павук. Я сердився. Дурні таблетки не допомагали, й мені ставало тільки гірше. Все частіше ночами я кричав, забачивши нічних гостей, що завмерли біля ліжка. Вони сіпали лапами, ворушили слизькими помацками і клацали щелепами, капаючи на мене отруйною слиною. Кімнату затягувало сіре павутиння. В тенетах борсались і кричали яскраві зірочки — уламки моїх снів.
Я не хотів у лікарню до дядька Сашка. Навіть плакав, коли мама намагалася мене відвезти.
Я брав маму за руку, і ми тряслися в брязкучому трамваї через сіре місто. Я навчався у звичайній школі, й моя агнозія залишалась моєю таємницею. Навіть додому я діставався сам, користуючись установленим на телефоні навігатором. Мов машинка, жартувала мама. «Ти вже приїхав?» — телефонувала вона мені, коли затримувалась на роботі допізна. Часом після цього від неї пахло вином та помадою.
Якось безглуздий мобільник розрядився, я довго чекав на маму, а потім вирушив через місто сам. І тоді зустрівся із Псами Межі.
***
Свого павука я врятував. Коли мама сказала, що нам треба зробити на лоджії генеральне прибирання, я озброївся літровим слоїком і впіймав у нього павука, накривши аркушем паперу. Павук бігав за склом — великий, страшний — і мої пальці були за кілька міліметрів од нього. Тоді я зміг добре його роздивитись. Ні, то був не хрестовик. Мій павук видавався набагато більшим. Білий візерунок на його спині нагадував не хрест, а радше скидався на людський череп.
Павук був під моєю владою. Я міг викинути його на вулицю — під дощ, під шалений вітер, варто було тільки відчинити вікно і змахнути рукою. Але натомість я виніс слоїк на сходовий майданчик і витрусив павука на підлогу біля ліфта. А потім хутко повернувся додому. Серце шалено калатало. Я розумів, що мій павук ні в чому не винен. Не він ліз у мій щоденник. Я довго думав про це й тепер певен, що то зробила мама. Адже лікування слід було коригувати. Так стверджував дядько Сашко.
«Дуже важливо знати, про що думає дитина. Покажіть мені його малюнки».
Якось я підслухав їхню розмову. В моєму щоденнику були різнокольорові штрихи та спіралі. Вони мовби знову і знову виривалися строкатими стрічками із сірості світу. Я чудово розумів, що саме зображене на тому чи тому малюнку. Однак це було очевидно лише для мене. Дядько Сашко хмурився. Треба віддати йому належне — він старався.
Через кілька місяців після заживання виписаних пігулок я зміг сісти на трамвай (сам!) і доїхати до свого будинку (теж сам!), не користуючись мобільним телефоном. Раз у раз я поривався звіритись із навігатором, але не зробив цього. Я впізнав дорогу. Знайомі будинки, а не сіра маса, тепер проносилися за вікном. Усі будівлі стали різними, набули індивідуальності. Універмаг сяяв безліччю неонових вивісок. Скляні двері спорттоварів оберталися, мов вітряк. Світ навколо набув об’єму та кольору. Тепер те, що відбувалося зі мною раніше, здавалось дивним сірим сном. І я не був певен, чи існувало воно насправді, чи лише наснилось.
Я одужував.
Але про одне я ніколи не розповідав нікому, ні мамі, ні дядькові Саші. Якось я вже зізнався їм про нічних гостей, і тепер чудовиська з’являлись у дитячій дедалі рідше. Адже всі вони були моєю вигадкою — так сказав дядько Сашко.
«Залиш уявних друзів у минулому».
Нехай вони й не мої друзі, але без них кімната перестала бути моєю. Я більше не впізнавав глупу ніч. Лампа, яку не зачіпали головами карлики, вже не деренчала, і ніхто не дихав мені в потилицю, коли я робив домашні завдання. Тож свою таємницю я не розповідав нікому, залишаючи собі бодай малу частинку власного світу.
Варто було не випити ранкові пігулки, вимкнути навігатор і довго-довго блукати незнайомими сірими вулицями, як я міг опинитись у дивних місцях, які набували кольору і форми. Вони з’являлись, наче різноколірні картинки в моєму щоденнику. Начеб я приходив туди, де мусив перебувати.
Часом це були руїни стародавніх будівель із високими колонами, що сягали просто в небо. Із занедбаними музеями, де у порожніх залах гуляли тільки вітер і я. Зі статуями, як у мультфільмах про Давню Грецію. Тільки ці статуї видавалися чудовиськами з моєї ночі. Їхні застиглі кам’яні погляди дивилися мені в спину.
Якось я опинився у гральній залі. Я зайшов до супермаркету, аж раптом ескалатор поніс мене кудись угору. Я потрапив у величезне приміщення, наповнене всілякими атракціонами. Тут дивовижні створіння, які здавалися людьми лише на перший погляд (а на другий я намагався на них не дивитись) змагалися в настільний бадмінтон, розстрілювали прибульців із лазерних пістолетів, верещали від захвату і стрибали на батутах. Цілих три поверхи шаленої радості. А потім я раптом зрозумів, що вийшов у місто. У зовсім незнайому його сіру частину.
«Як ти сюди потрапив?» — запитувала мама, що примчала на таксі після мого дзвінка про допомогу.
Проте я лише знизував плечима.
Іноді я приходив на центральний бульвар, але він був іншим центральним бульваром. Не таким, як насправді. Тут розташовувались дивні крамниці з вивісками незнайомою мені мовою, але сенс яких я чомусь розумів. У гастрономі на розі містились торгові ряди, і на самому початку, там, де раніше стояв газетний кіоск, тепер продавали всіляке зілля. Над трунками кружляв дим пахощів, у якому погляд вихоплював химерні картини. Вони затягували, і слід було змушувати себе опустити очі.
«Найкращі сни на замовлення!» — проголошувала вивіска.
Продавець був із довгим дзьобом, що стирчав з-під каптура чорного плаща. А далі сидів чоловік, такий високий і худий, що нагадував комаху-паличника. Він торгував морозивом і мовчки простягав покупцям стаканчики. Його руки мовби ламались у суглобах — крак-крак — і кожному покупцеві діставалося морозиво свого кольору. Зелене, жовте, червоне… Я довго спостерігав, не наважуючись купити для себе. Все думав — якого кольору виявиться?
Раптом здалеку долинув дзвін, ніби то дзеленчала моя люстра. Звук був тривожним. Продавець морозива завмер, наче засохле дерево. А той, що був чорним і з дзьобом, наче крук, раптом схопив рожеву колбу і простягнув мені.
— Пий! Пий! Пий! — заклекотів він.
Я позадкував, злякавшись. Тоді Крук підскочив і вчепився мені в руку.
— Пий-пий-пий.
І силоміць улив тягучу в’язку рідину мені до рота. Я зрозумів, що стаю тінню: лише сіра пляма на стіні, захочеш — не помітиш. Поруч зі мною прикрився плащем Крук.
— Бережись, людино, — прошепотів він.
Бульваром повзло чудовисько. Його зміїний хвіст звивався від будинку до будинку, залишаючи за собою слиз із прилиплою лускою. Безліч тонких лап дряпали бруківку. Довгі кігті хапалися за ліхтарі й підтягували тіло монстра вперед — ближче, ще ближче до нас… Потвора роззявляла зубасту пащу і щось хрипіла. У цьому хрипінні чулося: «Вб’ю! Зжеру! Проковтну!» Я зажмурився. Кортіло прокинутись. Адже все це мусило виявитись кошмаром. Але я не прокидався. І найгірше… Мені здалося, що я вже бачив цю тварюку. Сьогодні вночі чудовисько стояло біля мого ліжка. Сапало в обличчя смердючим подихом. «Уб’ю! Зжеру! Проковтну!» — шепотіло воно.
Нині потвора була поранена. На її тілі зяяло безліч порізів. Із розпоротого черева вихлюпувався слиз. Навколо монстра метушилося кілька озброєних мечами людей у темному вбранні. Немов бджоли навколо ящірки, що залізла у вулик, подумав я. На шиях воїнів висіли дзвіночки, які теленькали від кожного їхнього руху.
Чудовисько здихало. Я бачив жах у його очах. І ще злість. «Убити! Зжерти! Проковтнути! Всіх!» Прокльони впереміш із хрипінням випльовувались із його пащі. Один з мечників устиг устромити вістря меча й відстрибнути, перш ніж його дістали пазурі. Другий рубонув по шиї монстра, той шарпнувся і гепнувся набік. Воїни, підскочивши, заходилися штрикати повалену тварюку мечами. Почвара здригалася, гарчала, захлинаючись кривавою слиною, але невдовзі затихла.
«Не дивись», — сказала б у такому випадку мама.
Але я не зміг примусити себе не дивитись.
— Це Пси Межі, — прокрумкав крук у мене над вухом. — Це Пси-Пси-Пси Межі.
Їхній ватажок мав сиве, мовби посріблене волосся.
***
— Хлопчику, — сказав Фенікс, — не бійся. Я не страшний.
— Я й не боюся, — знизав я плечима.
Ватажок Псів стояв поруч зі мною і їв криваво-червоне морозиво. Він видавався людиною. Говорив як людина. Але щось у ньому було чуже, дивне, й тому ставало моторошно.
— Ти бурлака, хлопче, — сказав Фенікс. — Ти можеш заходити до Межі. Сильний бурлака. Можливо, пізніше ти станеш одним із нас.
— Вас?
— Так. Вартівників Межі. Нам платять — ми охороняємо, — усміхнувся Фенікс. — Убиваємо чудовиськ. Знешкоджуємо тих, хто змінює реальність.
Мені здалося, що він нагадував мого батька. Я бачив того на світлині в маминих речах.
— А що таке Межа? — запитав я.
Дзвіночок на шиї Фенікса жалібно тенькнув.
— Вона довкола тебе, — обвів той рукою все, що нас оточувало. — Тут мешкають ті, хто не вписався у реальність. Вигнанці. Змінені. Сни. Сюди можна увійти, якщо, звісно, дуже захотіти.
— Сни? — здивувався я.
Крук-продавець запирхав-засміявся. Він дрімав, відкинувшись на спинку крісла-гойдалки й задерши ноги на прилавок. Ноги були цілком людські, у шкіряних чоботях.
— Сни, — закрякав він. — Сни-сни-сни. Найкращі сни на продаж.
— Розумієш, хлопче, — сказав Фенікс. Він пошукав поглядом і зупинився на морозиві у своїй руці. — Що це, на твою думку? — запитав він.
— Морозиво, — кивнув я.
— А тепер? — посміхнувся Фенікс і стиснув морозиво у п’ястуці. Я сподівався, що крізь пальці потече біла рідота. Але нічого не сталося. Фенікс розкрив долоню, і я побачив на ній розпущену квітку.
— Троянда! — здивувався я. — Ви фокусник?
— Ні, хлопче, — похитав головою Фенікс, і його дзвіночок відповів мелодійним передзвоном. — Я лише трохи змінив реальність.
***
— Навіщо ви носите дзвіночки? — спитав я, коли ми гуляли під час наступної зустрічі.
— Традиція, — знизав плечима ватажок Псів. — Знаєш, що таке умовний рефлекс? Колись у дитинстві в мене був акваріум, і, коли я кидав рибкам корм, то теленькав у дзвіночок. А потім мої різнокольорові гупі та вуалехвости підпливали до поверхні самі, щойно почувши звичний передзвін. Вони шукали їжу. Отак і породження. Вони відчувають страх. Жахи чують теленькання наших дзвіночків і розуміють, що їм уже не врятуватись.
— Розкажіть про чудовиськ, звідки вони беруться?
Мені кортіло взяти Фенікса за руку, як колись маму. Але водночас у мене всередині причаївся страх. Я боявся ватажка Псів. Адже я вже знав, звідки взявся той лускатий монстр. Здогадувався, однак проганяв од себе цю думку.
— Реальність залежить від спостерігачів… Малий, на жаль, я не зможу тобі всього пояснити. Можу лише спробувати. Земля кругла, бо більшість людей так вважає. Дощ мокрий, вода падає вниз, бо так мусить бути для більшості, розумієш? Молекули та атоми перебувають у просторі там, де їм указує людський розум.
Я не розумів. Проте слухав. І йшов поруч.
— Але іноді з’являються люди, які мислять не як усі, — вів далі Фенікс. — Їхній розум не скутий загальними умовностями, їхня воля може перебороти волю інших людей.
— І перетворити морозиво на троянду?
— Так. Але, мабуть, це все, на що я здатний, — усміхнувся Фенікс. — Однак ми можемо входити до Межі не тільки уві сні. Проте є люди, чий розум здатний змінювати все довкола себе. Вони ж у це щиро вірять. Діти. Божевільні… Часом вони живуть у світі власних фантазій. Для них Межа реальна і зрозуміла. Підкоряється їхній логіці. Це всі інші люди вважають їх хворими.
— І лікують, — сказав я.
— Еге ж, — кивнув Фенікс. — Пам’ятаю, як колись у дитинстві мене називали вигадником та брехуном. Як і ти, я часом ішов до Межі, не розуміючи, що то таке.
Він продовжував усміхатись, і я здогадався, що подумки ватажок Псів десь далеко звідси.
— Але, знаєш, — стрепенувся він, — найчастіше у тих, хто змінює реальність, це виходить мимоволі. Надто вночі, коли менше сторонніх спостерігачів. Тоді можуть оживати їхні сни.
Я зажмурився. У думках над моїм ліжком знову схилилося лускате чудовисько. «Вбити! Зжерти! Проковтнути!» Невже це я його створив?
— Що ти робиш, хлопче? — вигукнув Фенікс, і я висмикнув руку з його долоні.
— І як ви чините з такими людьми? — швидко запитав я, щоби здолати ніяковість.
— Якщо їхні мрії не загрожують Межі — нічого, — знизав плечима ватажок Псів. — Зрештою, — посміхнувся він, — може, вся Межа — це теж лише наш сон.
Він замовк.
— А як щодо тих, хто породжує кошмари? — запитав я тихо.
Фенікс відповів не одразу.
— Не бійся, хлопче, — нарешті мовив він. — Тобі ніщо не загрожує. Ми з тобою лише бурлаки. Виростай якнайшвидше і будь із ними. Продавці Межі непогано платять за наші послуги.
Відтоді я боявся спати. Боявся прокинутись і побачити у своїй кімнаті чудовиськ, карликів чи павуків. Боявся змінити світ, у якому мешкали Крук і Людина-паличник. Я жменями ковтав прописані дядьком Сашком таблетки, щоби бути таким, як усі. Я отруївся, довго блював, і мати не знала, як мене рятувати. Я перестав вести свій щоденник і спробував забути про все, що трапилось.
Через пів року все це почало здаватися мені лише кошмаром. Маячнею, породженою хворобою. Страшним сном. Я тільки пам’ятав, що мушу бути як усі. Я навчався як усі. Їв як усі. Спав як усі. Я намагався не згадувати. Але потім мама знову не повернулася з роботи.
***
«Ти вже великий, синку, — сказала вона. — Розумієш, я теж мушу влаштовувати своє життя».
Мені здавалося, що мама зустрічається з дядьком Сашком. Я згадав його колючий допитливий погляд — так вивчають піддослідну мишу. Не хочу! Щоб його павуки зжерли! Ненавиджу лікарів! Ні! Я не повинен так думати! Адже я можу нашкодити своїми думками ближнім. Чи це не безумство? Мені все це здається?
Ночами, залишаючись удома сам, я часто не спав, прислухаючись до кожного шереху. А одного разу не зажив пігулки. День, другий. На зло їм! Йдіть усі до дідька! Я живу в чужому світі. Тут усе не так, як мусить бути.
Тієї ночі мені знову снилися кошмари. Гидкі чудовиська вилазили з усіх закутів. У порожніх очницях карликів звивалися змії. Щось величезне, страшне і безформне вивалилося з коридору й дихало мені в обличчя гнилим смородом.
«Ми ж будемо з тобою друзями?»
Я пірнув з головою під ковдру, накрився подушкою. Ні, думав я, цього не може бути. Це лише мій лихий сон. Але десь здалеку мені вже вчувався тривожний передзвін дзвіночків.
***
Мені снився бульвар, але не реальний, а той, із Межі. На бруківці лежали тіла в чорному вбранні. Мертві Пси нагадували розчавлених автомобілями круків — червоне й чорне перемішалось. Їхні руки та ноги були поламані, в’язи скручені, а я йшов і боявся побачити серед них Фенікса.
На початку бульвару височіла темна постать. Він! Ватажок Псів! Я прискорив ходу, майже побіг. Але йти було важко. Щось заважало. Втома, або розлита на бруківці кров. Я падав, але підводився і йшов з останніх сил. Хапався за все навколо руками й підтягувався вперед.
Темна постать обернулася до мене, і я побачив, що то не Фенікс. Рот чудовиська розкрився багряною раною. Тоді я закричав… І прокинувся.
Біля ліжка хтось стояв. Темний силует у присмерку. Першої миті я подумав, що це повернулась мама, проте не відчув запаху парфумів і вина. Я скрикнув і відсахнувся.
— Тихше! — сказав хтось. Точніше, сказала. Голос був дівочим. — Не кричи.
Я схопився і ввімкнув настільну лампу. Це була дівчинка. Цілком звичайна, якщо не зважати на те, що зачіскою вона нагадувала їжака, котрий потрапив під весняні приморозки: білі голки стирчали на всі боки. Вдягнене дівча було в чорну сорочку і такого ж кольору штани. Немов хлопчисько.
— Ти хто? — здивувався я. — Як ти сюди потрапила?
— Байдуже, — відказала дівчинка. — Тобі треба тікати. Вони прийшли по тебе.
— Хто?
— Вартові. Мисливці. Вистежили. Ти гадаєш, їх даремно називають Псами? Вони тебе вб’ють.
— Але чому?!
— Твій кошмар руйнує Межу. Його не можуть перемогти. Проте, якщо знищити творця, то кошмар зникне. Пси давно тебе вистежували. Сьогодні до тебе вів чіткий слід. Тікаймо, бо інакше буде пізно! Вдягайся.
Я раптом зрозумів, що стою перед дівчиськом у самих трусах, і кинувся до свого вбрання на кріслі.
— Але куди йти? — вигукнув я.
— Межа велика, — знизала плечима дівчинка, спостерігаючи, як я марно намагаюся поцілити ногою у штанину. — Щось придумаємо. Але тут я не зможу захистити тебе.
— Хто ти взагалі така? Чому мене рятуєш? Як тебе звуть?
Дурниця, напевне, але я їй беззастережно повірив. Одразу. А може, я ще не прокинувся. Адже уві сні все сприймається по-іншому.
— Послуга за послугу, — усміхнулось дівчисько. — Колись ти мене врятував. Тепер моя черга. І називай мене… — вона ковзнула поглядом по книжковій полиці. — Називай мене Ленорою. Стій! — завмерла вона. — Чуєш?!
Я прислухався. Здалося, що звідкись із вулиці долинає передзвін.
— Спізнились! — вигукнула Ленора. — Їх треба якось затримати! Тут мусить щось лишитися!
Вона заметушилась по кімнаті, потім сягнула рукою за шафу й засміялася.
— Є! Пам’ятаю, що сховала щось про запас!
Ленора витягла із запорошеного й темного зашафного простору великий павучий кокон. Затиснула в кулаку. Зажмурилась…
— Підійде! А тут іще кілька…
Вона метнулась до письмового столу й пошарила під ним.
— У тебе були яскраві та сильні сни, — усміхнулася дівчинка. – Відчуваєш? Пригадуєш?
Ленора поклала мені на долоню один із павучих коконів, і я мовби провалився у свій старий сон. Він снився мені не раз — тривожний, сповнений утоми. В ньому я заходжу до будинку, але не можу потрапити до власної квартири, бо довкола ремонт: стіни облуплені, під ногами валяється тиньк і купи піску, сходи обвалені — відсутні цілі прогони. Щоби піднятись на мій сьомий поверх, доводиться перестрибувати через провали, хапаючись за понівечене проіржавіле поруччя. Шукати обхідні шляхи по таємних проходах повз сміттєпровід. Залазити в порошні закутки, і — йти, повзти вгору сходами цілу ніч… Щоби прокинутись, так і не діставшись до заповітних дверей. Я стрепенувся.
— Твої сни змінять реальність, — прошепотіла Ленора. — Хай ненадовго — адже більшість людей із цим не погоджуються, вони пам’ятають реальність, якою вона була до зміни. Але ми зможемо скористатися твоїми впійманими снами.
Ми вибігли з квартири на сходовий майданчик. За нашими спинами гучно грюкнули двері й клацнув англійський замок.
— Вони вже тут! — Ленора вказала кудись униз.
Кілька людей у темному вбранні піднімались на другий поверх.
— Мерщій! — дівчинка вдарила по кнопці виклику ліфта. — Запускай свій сон!
— Як?! А ти не можеш?
— Ні! Я лише ловлю їх. Це ти в нас змінюєш реальність.
Я дивився на кокон у своїй долоні. Як там казав Фенікс: головне вірити? Це правда, щосили подумав я. Все це правда. Те, що мій будинок завалений, а ліфт працює лише для мене. Адже я все це неодноразово переживав уві сні. Я щосили стиснув кокон у п’ястуку, а коли розтиснув пальці… Ні, на долоні не лежала квітка. Кокон перетворився на хмарку різноколірного пилу, що розчинився в повітрі.
Я кліпнув. Щось змінилося довкола. Ніби реальність стала хисткою, мов м’яке дзеркало. Їдко запахло свіжим побілом та будівельним розчином. Під ногами зарипів пісок. Сходів не було. Між сьомим і шостим поверхами сходинки були відсутні, і хтось, мабуть, робітники, перекинули через провалля дошки.
— Ти молодець! — вигукнула Ленора, зіштовхуючи цей імпровізований місток.
Дошки полетіли вниз, перекинувши відро з фарбою.
— Це їх затримає! Маємо від сили десять хвилин, перш ніж усе повернеться, як було. За мною!
Ми заскочили в ліфтову кабіну. Щойно я потягнувся до кнопки, Ленора перехопила мою руку.
— Ти що? Дурень! Навіщо на перший поверх! Просто до них у руки!
— А куди, на дах?
— Ні! Тримай оце! — вона вклала мені в долоню замкнений у павутинні сон. — Ех! За нього дорого б дали. Хапай!
— Що в ньому?
— Хіба сам не бачиш?
Це був ліфт моїх мандрів. Варто було уві сні натиснути на потрібне поєднання кнопок, як ти міг переміститись між будинками. Ліфтова кабіна починала гудіти, мчала кудись убік, навіть летіла в повітрі, й ти виходив десь у зовсім іншому будинку.
— Хутчій! Чого завис, мов муха? — вигукнула Ленора. — Уяви місце в Межі, куди хочеш потрапити.
Я зажмурився. А куди я хочу потрапити? Невже мушу сховатись у Межі, назавжди стати одним із її мешканців? Ні. Потрібно знайти інший вихід. Якщо жах зникне, то все стане, як раніше, раптом зрозумів я. Псам Межі більше не потрібно буде мене шукати.
Я щосили стиснув кокон у долоні. А коли розплющив очі, то по моїй руці пробігли і зникли ляпки. Ліфтова кабіна змінилась. На місці вентиляційних ґраток тепер виднілося вікно з каламутним запорошеним склом. Кнопок на пульті побільшало. Остання, червона, так і просила, щоб її натиснули. Ленора вдарила по ній кулаком і радісно засміялася.
— Що, песики, з’їли?
Кабіна сіпнулась. Забурчала. Спочатку вона ковзнула порошним каналом, але не вгору, а вбік. За вікном проносились незнайомі мені сходові майданчики. Мабуть, ми вже перебували у сусідньому будинку. А потім кабіна вихопилась назовні. Ми летіли над дворами. Внизу світились ліхтарі. Я бачив, як вулицею біжать люди в чорному вбранні, проте ми легко залишили їх далеко позаду.
— Куди ми летимо? — запитала Ленора.
Я змовчав. Вона пильно глянула мені в обличчя. На мить мені здалося, що очі Ленори були з вертикальними зіницями.
— Ні, — похитала вона головою. — Ти справді дурень. А я ще намагалася тебе врятувати. Ти так поспішаєш померти?
— Розумієш, Леноро, — прошепотів я. — Тільки ми… я все можу виправити. Адже це мій кошмар. Я його створив, хай мимохіть. Пси не зможуть його вбити. Я сам мушу з ним упоратись. Мені треба це зробити, щоб не ховатись і не тікати. Я мушу повернути все як було.
— Випусти мене звідси негайно! — закричала Ленора.
***
Ліфтова кабіна зупинилась на самому початку бульвару. В реальності тут з-під кам’яних плит били мінливі струмені фонтану. Тут сміялися діти. Однак зараз усе довкола затягувала сіра тягуча імла. Її мацаки стелились над землею й густішали над тілами Псів, забарвлюючись у колір крові.
Я вийшов із ліфта.
— Чекай на мене тут, — сказав Ленорі.
Мертвий Фенікс лежав на огорожі фонтану. Його горло було розірване, а рука продовжувала стискати меч. Пальці вчепились у руків’я з такою силою, що довелось їх розгинати. І я боявся їх зламати.
«Ну, віддавай, прошу тебе», — шепотів я.
Меч виявився легким, не таким, як я собі уявляв. Він радше нагадував шпагу — тонкий і довгий, його було зручно стискати, відчуваючи холод гострої криці.
Я попрямував до темної постаті, що шарпала одне з тіл. Це видавалось так, як зазвичай зображують подібну картину — монстр, вовкулака, схилився над своєю жертвою і рве її зубами. В потоках темряви навколо нього кружляло чорне пір’я.
— Гей, ти! — крикнув я.
Невдалий вибір фрази. Та й голос мій ледь не зійшов на писк. Але головне зараз було не показувати страху. Я мушу вбити свій кошмар. Не маю іншого виходу.
Здавалося, кошмар лише зараз помітив мене. Він підвівся й обернувся. Точніше, все це відбувалось набагато повільніше, ніж я кажу. Він не піднімався — він виростав, дедалі вищав, але руки з пальцями-кігтями продовжували торкатися асфальту. Рот чудовиська розкрився багряною раною.
— Ти прийшов, творче, — прошипів кошмар. — Тепер ти задоволений? Я зробив для тебе, що міг.
Він посміхнувся. Риси його обличчя пливли, змінювали свої форми. То він скидався на мою матір, то нагадував дядька Сашка.
— Я не просив тебе вбивати Псів, — повільно промовив я.
Він був здоровенний і страшний. Як же я його вб’ю?
— Ні, ти хотів цього, — прогавкав кошмар. — Я краще знаю, чого ти хочеш. Адже я частина тебе.
Я мовчки звів перед собою меч. Навіщо слова — мені й так було відомо, що він бреше. Я прикінчу цю потороч. За Псів, за весь світ Межі, котрий вона зараз пожирає.
Кошмар раптом кинувся до мене й вирвав зброю з рук. Меч забряжчав по бруківці. Все сталося так швидко, що я не зміг нічого вдіяти. Від удару я впав навзнак. Наді мною нависла моторошна паща. Краплі слини падали мені на обличчя. Я заплющив очі, очікуючи, що в мене зараз учепляться гострі зуби. Але смерть не приходила.
Аж тут я зрозумів — жах не може мені зашкодити. Адже він є частиною мене. Мій сон. Мої думки, що сховалися десь на споді свідомості. Якщо я загину — зникне й він.
Я почув вереск — це Ленора кинулася на спину чудовиська.
— Тікай! Рятуйся! — закричала вона.
Дівчинка вчепилась кошмарові в шию, але той мовби знехотя відкинув її вбік.
— Не треба, Леноро, — сказав я, підводячись. — Він не зашкодить мені, а тільки страхає. Щоб я знову злякався й накивав п’ятами.
Я ступив до кошмару, і той позадкував. Моя мати, дядько Сашко, батько, що покинув нас, коли я ще не народився, лице кошмару змінювалося так стрімко, що я не міг уловити, ким він є насправді.
Ніким. Це лише монстр, витканий із моїх думок. Ніхто. Привид.
— Тебе нема, — тихо мовив я, і кошмар сахнувся, наче від удару меча. — Тебе не існує, і ніколи не було! Ти лише моя вигадка. Мій сон. Мій жах. А тепер забирайся геть!
Кошмар раптом метнувся до Ленори. Дівчинка сиділа на асфальті, тримаючись за забите коліно. Кошмар учепився в неї обома лапами, підняв… Тоді я підхопив із землі меч й щосили встромив у спину чудовиська. Лезо простромило тіло кошмару з несподіваною легкістю, наче шпилька таргана. Вістря вийшло з грудей монстра і ледь не подряпало Ленору. Кошмар захрипів і заборсався, зашкріб пазурами по бруківці.
— Тебе ніколи не було, — прошепотів я, дивлячись, як розпливаються і тікають чорні туманні змії, що на них перетворювався кошмар. Так уранці зникають страшні сни. Ти забуваєш їх, щоб ніколи більше не згадати. На камінні лишився тільки меч, заплямований чорною кров’ю.
— Цього ніколи не було, — додав я.
І пішов, не озираючись. Мені здавалось… Ні, я виразно чув, як позаду мене оживали Пси Межі. Фенікс щось кричав мені вслід. Але я на нього не зважав.
— І щоб більше його ніколи не займали, чуєте?! — прокричала Ленора Псам, а затим кинулася за мною.
— Ти псих, — сказала вона, наздогнавши. — Ти мене мало не скалічив. Вістря було біля самого ока! А куди ти йдеш?
— Іду зовсім, — знизав я плечима. — Може, назавжди. Настав час прокидатись.
Межа довкола мене зникала. Так тане під дощем картина, намальована акварельними фарбами. Спливали різнобарвні будинки, зникали вивіски дивною мовою. Чорний Крук із лопотінням злетів і полинув у небо.
— Ні, — сказала Ленора. — Не кажи так. «Назавжди» — страшне слово. Ми ще неодмінно зустрінемось.
Дівчинка розсипалась, як і весь світ Межі навколо. Здавалось, вона складалася з багатьох павуків — сотень, тисяч павуків, — і тепер вони розбігалися навсібіч. Залишився тільки один — великий із білим малюнком на спині, схожим череп. Павук завмер і дивився на мене. Тоді я нахилився й підставив йому руку. Павук, швидко перебираючи лапками, заліз на мою долоню.
***
І знаєте що? Я помилявся. Павуки таки вміють читати.