Замкнене коло

— Люди завжди обирають червоні сидіння, — сказав Кір.
Алекс могла б здивуватися, могла б перепитати, що він має на увазі, проте знала його так добре. Кір любив починати розмови з середини, так, нібито вони обговорювали це раніше, але перервалися, а тепер продовжили бесіду. Алекс знала Кіра. Тому вона просто мовчки поглянула на нього: скуйовдженого, з піднятими, наче в постійному здивуванні, бровами, вбраного в плащ, що здавався надто теплим для погоди довкола них — нова реальність, як і завжди, подарувала їм зовнішність на власний розсуд. Сама Алекс ще не бачила власного відображення в дзеркалі, та й не хотіла. Вона перестала цікавитися тим який вигляд має ще на другому десятку подорожей. Який сенс у всьому цьому, якщо тасуєш реальності, немов колоду карт? Але одяг вона бачила. Довгу сріблясту сукню, надто вишукану для щоденної прогулянки. Перехожі озиралися, поки Алекс і Кір йшли до зупинки, дивилися уважно, але швидко відводили погляди: не хотіли, щоб ті вирішили, нібито вони витріщаються. Усім потрібно дотримуватися порядності. Світ загине, а порядність залишиться. Так, мабуть, вони думали.
— Люди завжди обирають червоні сидіння, — повторив Кір, — якщо є вибір: ніхто ніколи не сяде на сіре, хіба що червоне занадто далеко. Це як із кольором желе: оберуть червоне, помаранчеве чи жовте. Як дозрілий фрукт. Можуть синє, щоб помститися власним інстинктам. Ніколи сіре чи біле.
— Хіба желе буває сірим або білим?
Алекс знала, що піддається на провокацію, знала, що зараз вони почнуть говорити про желе, що в неї заболить голова і вона захоче викинути Кіра на бруківку під час чергової зупинки, але їхати в цьому шумному та хиткому трамваї було нудно. Навколо сновигали рідкісні в цю ранню годину пасажири, сонна кондукторка продавала квитки, і ніхто в цьому світі й гадки не мав, що скоро настане Апокаліпсис.
Ніхто, крім Алекс і Кіра.
Які все одно не були здатні нічого змінити цього разу і тому слухняно чекали на кінцівку.
Кісточки доміно було розставлено до них, а тепер вони вже почали падати. Ось-ось складеться новий малюнок, тільки ніхто з мешканців світу не виживе. Помруть навіть гості на кшталт Алекс із Кіром. Помруть тіла, а щодо свідомостей: вони залишаться жити, перескочать в іншу гілку, виберуть інший маршрут.
Це жахливо боляче і жахливо страшно. Це прекрасно. Це незабутньо.
Перші дві сотні разів.
Тепер вони з Кіром заповнюють простір навколо себе розмовами, заувагами, порожньою балаканиною. Не думати, тільки б не думати.
Наприклад, не думати, а чи тільки Алекс і Кір рятуються? Можливо, всі люди переходять у новий світ і живуть заново до чергового кінця. Можливо, вони теж усе пам’ятають, просто не видають цього. Можливо, Алекс і Кіру збрехали, вони не мандрують крізь простір і час, а мчать потоком, разом з іншими. Або, можливо, їм збрехали, і немає нічого, а вони плавають у баках, обліплені електродами, бачать сни про інші реальності, про нове «зараз», про кінець світу, і навколо них апарати записують показники. Професор Шварц супиться і поправляє окуляри (терпіти не може лінзи), Маргарита мружиться і мріє про каву.
Алекс не знає. Кір теж не знає, але йому все одно, він вірить у те, що нічого не можна змінити. Тому йому краще. Тому він може розмірковувати про червоні сидіння.
Потім світ помирає, і вони летять у порожнечу.
Не одразу, зовсім ні, до цього земля здіймається, до цього люди намагаються врятуватися, до цього лава тече вулицями, до цього військові оголошують надзвичайний стан і марширують. Минає щось близько року, але Алекс знала про смерть світу ще того дня, коли вони з Кіром безцільно їхали до кінцевої зупинки трамвая, сидіння в якому були червоними і сірими. Процес був запущений і його не зупинити.
Часом вони жили кілька десятків років в одному потоці часу, чекали на кінець, який знову відправить їх до точки, в якій усе ще не розсипалося, до точки, звідки можна спробувати всьому запобігти. У новий світ, у нову реальність, повернувши час назад.

***

Ніхто не проводжав, не виголошував промов, не розмахував прапорцями. Навіть рідним заборонили говорити. Воно й зрозуміло, адже почалася б паніка. Одні почули б, що двоє людей врятуються, і їх не розмаже на дрібну потерть, як буде з рештою. Інші почули б, що ці двоє спробують врятувати світ, але не цей, а якийсь імовірний.
Люди дізналися б, що подорожі в часі можливі, і зажадали б відправити самих себе, свої сім’ї, лідерів нації… кого завгодно.
Був би безлад.
А їм не хотілося безладу.
Їх було четверо. Професор Шварц, Алекс, Кір і, звісно, Маргарита. Рита-Рита-Маргарита, вічна дівчинка зі смішними хвостиками і круглим, як місяць, обличчям. Вона теж професорка (професорка Маргарита Олійник, але вона не любить своє прізвище майже так само, як Шварц окуляри), але виглядає лаборанткою: їй подобається дурити людей. Хоча того дня вона виглядала дорослою, старшою за свої роки, втомленою, без блиску в широко розставлених очах.
— Ваша місія дуже важлива, — пафосні слова Шварца прозвучали безглуздо, і він сам це розумів.
Та й вигляд він мав не кращий: сорочка заляпана темними плямами мастила, піджак пропалений у кількох місцях, (чи то цигарками, чи то реактивами — хто скаже), волосся скуйовджене.
— Щасти, — сказала Маргарита. — Я обійняла б вас обох, але занадто мало часу. Смерть світу — нова спроба для вас. Не знаю, чи вийде все швидко, але сподіваюся. Заради вас.
Кір і Алекс перезирнулися. Вони теж мали тоді не найкращий вигляд: так буває, коли не спиш три доби. Потім зробили крок удвох, і навколо згустилася та сама темрява, що потім стане звичною для них, темрява, в якій не може бути нічого, але воно є.
І тільки через сотні сотень подорожей, тільки, коли вони навчилися бачити Апокаліпсис за десятки років до того, як він станеться, тільки, коли вони втратили, здобули і знову втратили надію, Алекс зрозуміла, про що говорила Маргарита. Чому вона сподівалася, що все мине швидко.
Тому що виявилося занадто легко зупинитися.
Загубитися в усьому цьому «тоді», «потім», «зараз», «раніше», заплутатися в ймовірностях, розчаруватися в усьому, чого їх навчали, і в усьому, що вдалося зрозуміти самим. Це так спокусливо: зійти з розуму, як зійти з дистанції. Сказати: «Давайте далі без мене». Сказати: «Ні, я не хочу брати участь у цих перегонах, шукайте інших дурників». Сказати: «Замкніть мене в клітці, замкніть мене в кімнаті, де не буде вікон, замкніть мене там, звідки я не бачитиму сонця і де не стежитиму за ходом часу».
Вони так робили.
Кілька разів.
А потім їм набридло, і вони з Кіром знову почали намагатися врятувати світ.
Напевно, просто з нудьги.

***

Якось вони говорили. Ще до того, як у черговий раз здалося, що в розмовах немає сенсу.
— Як ти не розумієш, усе визначено наперед. Ми нічого не можемо змінити у Всесвіті. Наш світ однаково загине.
Тут не було тіл — це правильно. Не може бути нічого між миттю «тоді» і «зараз». Не може бути слів, думок або самого існування. Але воно є. Це їхні свідомості сплітаються разом і видають потім ці бесіди, коли знов є мозок і нейронні зв’язки, коли вони вже можуть про них згадати. Така теорія в Алекс. Кір із нею згоден. І в цю мить, мить, якої не існує, він узяв її за руки і подивився у вічі. Це неможливо, але це сталося. Саме так вони згадають.
— Ти і твій супердетермінізм! — Алекс мотнула головою (це також неможливо, але це також сталося). — Ми подорожуємо в часі, Кір! Це означає, що я права, це означає, що нам лише потрібно встигнути вчасно! Обігнати Всесвіт, встигнути все змінити.
Він криво посміхнувся.
— Навіть якщо ти маєш рацію, думаєш, ми впораємося? Ми ж звичайні люди, Алекс. Чому ти вважаєш, що зможемо вирішити хоч щось?
— Тому що я вірю, що не все безнадійно, — відповіла Алекс, вона тієї миті ще вірила (потім, через кілька сотень світів, втратила віру, потім повірила знову). — Але, навіть якщо все вийде, ти теж скажеш, що це було визначено заздалегідь.
— Напевно, з нас погані вчені, якщо ми навіть не можемо перевірити, яка з теорій правильна.
Алекс розсміялася. Рухома темрява навколо них згустилася, як і завжди, але це не лякало. Час був їхньою частиною, а вони — частиною часу. І що б там не казав Кір, він тоді теж вірив у свободу волі, інакше не був би поруч з Алекс, не намагався б врятувати світ знову і знову або хоча б зрозуміти, що саме призводить до його загибелі. Дві живі людські свідомості, що прошивають нескінченний простір-час і знають, що, ймовірно, їхні спроби марні, але перестати боротися — не вихід. «Напевно, річ у тім, що ми занадто вперті, — подумала Алекс перш ніж їх виплюнуло в чергову версію минулого-майбутнього, до чергового Апокаліпсису, в чергову реальність, — не можемо відступити, навіть якщо знаємо, що не здатні зрозуміти всієї системи». А можливо, це подумав Кір? Де вони розділялися у своїх свідомостях? Де взагалі можуть бути розділені, адже немає тіл, немає визначеності, немає нічого.
Професор Шварц сказав би щось про наївних приматів, які вважають, що, навчившись відрізняти банан від манго, вони здатні пізнати суть Всесвіту. Маргарита зітхнула ь на це і загадково усміхнулася, вона вміла загадково усміхатися. Алекс у свою чергу вважала, що навіть примати можуть спробувати врятувати власні джунглі, якщо таким буде їхній вибір.

***

Завжди, в реальностях і часах, де вони були досить довго, заходила мова про «неї». Про ту, що може врятувати всіх. Про ту, що відверне кінець світу.
— Звичайні примхи людської психіки, — говорила Алекс. — Усім хочеться вірити в рятівника або рятівницю. Тому щоразу її вигадують.
— Я не був би настільки певен, — відповідав їй Кір.
Іноді вони мінялися репліками.
Загадкова «вона» завжди існувала поза зоною їхньої свідомості, поза потоками їхніх життів, уникала їхньої уваги, проходила на периферії зору. Силует, непевна тінь, яку не схопити.
Алекс і Кір намагалися заскочити «її», а не лише побачити обличчя під час виступів на телеекрані чи на світлинах, що люди приреченого світу передавали одне одному.
Одного разу «її», рятівницю, звали Терезою.
— Яке дурне ім’я, — буркнула Алекс, наливаючи собі чай: кави в цій версії реальності було не дістати. — Тереза. Навіть тут воно звучить безглуздо.
Кір розсміявся, цього разу він був огрядним, смаглявим і з довгими вислими вусами, схожим на якогось лиходія з фільму, наприкінці якого бравий герой рятує своє справжнє кохання з-під потяга і розплутує всі підступи.
— Наші справжні імена теж здаються дивними, хіба ні? — запитав він.
— Нормальні скорочення, — не здавалася Алекс, — тут теж таке буває.
Вони сиділи одне навпроти одного за столом; цокав старомодний годинник, блищали боки кухонної техніки, а в кутку тихенько бурмотів телевізор: передавали підсумки подій, упереміш із промовою Терези, дівчини з відкритим обличчям і довгим рудим волоссям.
Цього разу Апокаліпсис уже прийшов з отруйними хмарами хімікатів. Люди вмирали, але то лише перша хвиля. Скоро, зовсім скоро, отрутою просочиться земля і вода. Повільна болісна смерть.
Вони з Кіром трохи помовчали, а потім він сказав:
— Давай спробуємо зустрітися з Терезою.
— Навіщо? — запитала Алекс.
— Просто так. Скажемо, що ми хочемо одружитися, але не впевнені в майбутньому. Вона любить, коли до неї приходять невпевнені в майбутньому.
— Ми й так одружені, — відповіла Алекс.
Це було правдою. Всесвіт завжди знаходив їхнім свідомостям нові тіла, щоразу даруючи нову зовнішність і нову історію. Часом, вони не мали знати одне одного, часом — виявлялися ріднею, іноді братом і сестрою. Колись могли стати батьками з дитиною. А колись і одруженою парою. Кір жартував, що це інцест, Алекс відмахувалася. Бувало так, що в них залишався час, роки й роки до кінця світу, і вони грали весілля. Колись від нудьги, а колись від того, що вірили, ніби кохають одне одного. Вони закохувалися незліченну безліч разів, незліченну безліч разів розчаровувалися у своїх почуттях, а потім знов у них вірили. Коли ти живеш вічність і щоразу — під час Апокаліпсису, то тобі стає нестерпно нічим зайнятися.
— Давай зустрінемося з Терезою, — погодилася Алекс.
Але вони не встигли. Їхню машину підірвали.
Таке траплялося час від часу, адже Алекс із Кіром опинялися на вістрі Апокаліпсису, якщо намагалися йому запобігти. Цього разу вони обидва працювали з військовими над тим самим проектом, через який був отруєний світ. Лише знову не встигли.
Дехто вирішив звинуватити їх у цьому.
Алекс не ображалася на таке. Адже їй судилося воскреснути. Звична рутина.

***

Якщо Алекс і Кір помирали до Апокаліпсису, то їхні свідомості просто довше плавали в чорноті, тільки й усього. А потім вони знову прокидалися в новій гілці реальності, до того, як їй судилося скінчитися. У них був час врятувати світ. Тільки його ніколи не вистачало.
У новій реальності, щоправда, все трохи змінилося.
Вона прийшла нізвідки. Просто подзвонила у двері квартири. Квартири Кіра, тому що вони з Алекс цього разу не мали бути знайомі. Утім, як і в минулі рази, це не заважало їм жити під одним дахом. Так виходило простіше.
— Вітаю Алекс і Кір, — сказала незнайомка. — Можна увійти?
Це була дівчина, навряд старша за двадцять, з бордовим розпущеним волоссям, одягнена в штани й білу блузку. Студентка, найімовірніше.
Але яка студентка могла назвати їх по іменах? За найпершими іменами, які вони майже забули самі.
— Хто ти? — запитав Кір трохи різко, але пропустив її всередину і зачинив двері.
— Зараз мене звати Лора, — незнайомка торкнулася розкритою долонею грудей, і Алекс помітила, що її нігті нафарбовані темно-червоним лаком, майже під колір волосся. — Минулого разу мене звали Терезою.
— Ти, що ж, рятівниця? — уточнив Кір.
— Так, — просто відповіла вона.
Алекс здавалося, що їй сниться божевільний сон.

***

За чашкою трав’яного настою (у цій реальності не було ні чаю, ні кави) Лора розповіла їм те, що вважала правдою.
Вона була рятівницею незліченну кількість разів, стільки ж, скільки Алекс і Кір подорожували в часі вперед, назад і упоперек. Точніше, вона була рятівницею завжди. У всіх реальностях одночасно. І одночасно в усьому потоці часу.
— Можна сказати, що я сполучна ланка, — вимовила вона, копирсаючись ложкою в білястому, без барвника, желе, яке Кір витягнув із холодильника, — я те, що передає інформацію частці з майбутнього, каже їй, де буде спостерігач. Я минуле і майбутнє. І я знаю вас. Я знаю, що ви намагаєтеся зробити.
Алекс гмикнула.
— Отже, ти тут, щоб попросити нас припинити чи щоб запропонувати співпрацю?
— Чи ми тобі просто цікаві? — додав свою версію Кір.
— Не зовсім, — знизала плечима Лора, — скоріше, я хочу попросити вас не здаватися і знати, що, навіть якщо коло замкнеться, ймовірність залишиться.
— Як, чорт забирай, тебе розуміти? — здається, вони з Кіром запитали це одночасно.
Лора скривилася, але не відповіла на поставлене запитання, і сказала дещо інше.
За п’ять хвилин після цього настав кінець світу.

***

У новій реальності, коли час відкинув їх знову в певну точку, все склалося незвично.
— Кумедно, — сказала Алекс, — я чомусь впізнаю цю лабораторію.
— Я теж, — відгукнувся Кір. — Ми звідси починали, хіба ні?
— Схоже на те, — відповіла Алекс.
Вони ще не познайомилися з самими собою з цього часу, ще не впізнали своїх імен, ще не знайшли фотографій і старих щоденників, ще не дізналися, чим мають займатися.
Обличчя Кіра цього разу здавалося Алекс трохи знайомим, а він так уважно дивився на неї, ніби впізнавав її теперішню.
Ось так вони й стояли посеред неясно знайомої лабораторії: обидвоє в білих халатах, здивовані, але в обох починали з’являтися думки, які вони не готові були висловити. А потім двері відчинилися, і чоловік, якого вони немов би знали, сказав:
— Олійник, Шварц! Ось ви де. Ви пропустили запуск.
Тепер Алекс і Кір перезирнулися з новим розумінням.
— Коло замикається, — сказала Алекс.
— Це так… Маргарита, — відповів їй Кір, криво всміхаючись. — Думаю, я знаю, що саме запустили.
— Значить, ми вже запізнилися, — похитала головою Алекс. — І ми не зупинимо кінець світу.
— Кінець світу? — уточнив чоловік. — Про що ви базікаєте?
Алекс і Кір знали його. Вони бачили фотографію в траурній рамці. Один із розробників проекту чистої енергії. Перший загиблий від зараження, яке потім захлинуло реальність, у якій вони народилися найпершого разу.
— Але ми маємо вірити, — ігноруючи його, сказала Алекс.
— Так. Тому що вона нас попросила.

***

— Ви — сила Всесвіту, — сказала тоді Лора, у тій реальності, де вона їла безбарвне желе, — ви незмінні й мінливі. Ви — помилка в розрахунках.
— Приємно чути, — буркнула Алекс.
— То чому ж ти прийшла? — запитав Кір.
— Тому що ви найдорожче, що в мене є, — відповіла Лора. — Ви безцінні. І я вірю у вас. Тому що саме ваша віра створила мене.
«Немає нічого важливішого за віру». Ці слова вона сказала останніми. Або, можливо, їх сказав Кір. Або Алекс. Важко згадати. Адже саме в ту мить реальність розметало на шматки.

***

Коло замкнулося, але в них залишилася віра.
Колись вони всіх врятують.
Або не вони, а нова версія — нові Алекс і Кір, відправлені крізь час і простір, крізь тисячі альтернативних реальностей.
Колись вони обов’язково зможуть обігнати кінець світу.