Дорога (Сон)

Ми встаємо вдосвіта. Неголосно, щоб нікого не побудити, сміємося і кидаємо у машину зібрані звечора речі. Залишаю ключ у дверях кімнати — так просила хазяйка. Я трішки сумуватиму за цією затишною кімнатою з картиною за номерами на стіні. За ці кілька днів я запам’ятала до дрібниць намальований італійський дворик з балкончиками, квітами та яскравим (той, хто підбирав кольори не пошкодував блакиті) небом. Інколи нам здавалося, що ми дійсно в Італії — настільки румунська мова довкола нагадує італійську і смагляві, ставні жінки в строкатих хустках — італійок. Я вигадувала неймовірні сюжети, гідні самого Федеріко Фелліні, про нашу хазяйку Маріолу. Ма-рі-о-ла. Це звучить, як пісня, і в жінки з таким іменем обов’язково мала бути в минулому пристрасна любовна історія з трагічним чи щасливим фіналом. Той поважний пан з сивими вусами (пам’ятаєш?), напевне, вважав мене пришелепкуватою чи то нечемною, коли я прискала в кулак при його наближенні. Він навіть не здогадувався, що в моїй уяві колись співав серенади для тоді ще юної Маріоли, а її суворий батько спустив на нього собак.
— Приїдемо ще раз сюди? — питаю я тебе.
Ти невпевнено поводиш плечима:
— Можливо. Важко точно сказати.
Рушаємо. Ще прохолодно і я мерзлякувато здригаюся, коли протяг з відчиненого вікна у машині стає сильнішим при збільшенні швидкості.
— Зачинити вікно?
— Ні, не треба! Вже зовсім скоро стане тепліше.
Зірки великі, як монетки, гавкають собаки, охоронець затишної крамнички на розі проводять поглядом нашу машину. Ми любили купувати тут хліб: ще гарячий, пухкий, притрушений духмяними травами. Все—таки сумно, що їдемо. Ти зачіпаєш моє обпечене плече і я злегка скрикую від болю.
— Вибач, — цілуєш, дмухаєш, як татко на розбиту колінку доньки-непосиди. — Я ж казав: не треба так довго лежати на сонці. Як маленька, чесне слово.
— Не буркоти. Дивись: он сонце сходить!
Краєчок сонця дійсно визирає з-за обрію і ми їдемо просто таки у сонячні обійми. Цвірінчать птахи і вже не холодний, а теплий і ніжний вітерець куйовдить моє волосся. Щастя! Продавчиня на заправці піднімає від прилавку незадоволені очі.
— Два капучино, будь ласка!
Вона щось хоче сказати, вочевидь неприємне та уїдливе, та я уявляю, як її голос сповільнюється та грубішає, мов платівка на низьких обертах, і вся постать розчиняється у повітрі. Дивно: чи то сила моєї думки так подіяла на продавчиню чи то просто розхотілося гарикати на клієнтів, але вона мовчки поставила два паперових стаканця і повернула картку. Кава чудова, як може бути чудовою кава о шостій ранку поруч з коханим, дорогою з відпочинку. Я вже скучила за нашою домівкою, квітами на підвіконні і гомоном рідного міста. Виходимо з заправки.
— Ой, ожина!
— Я колись привчу тебе не скрикувати несподівано? Реально напружує.
— Не буркоти.
Я простягаю руку до бордових, майже чорних ягід, зриваю їх і кладу до рота. Один шип впивається мені у вказівний палець. Боляче!
— Давай витягну.
Ти береш мою руку, роздивляєшся шип у пальці. Я так і не звикла до цього жесту — як саме ти мене береш за руку. Напевне, і не звикну. Навіть не помітила як зник шип.
— Їдьмо далі? Добре було б доїхати до Львова поки ще не так спекотно.
— Встигнемо! Там їхати якихось п’ять годин!
— Дай-то Боже…
Я не звертаю увагу на те, як змінився твій тон. Дорога біжить легко, довкола величні гори і я не встигаю крутити головою, щоб помилуватися краєвидами. На тебе знову ж таки майже не дивлюся. Лише краєм ока помічаю, як міцно ти стиснув кермо і як серйозно дивишся вперед. Але ж, зрештою, це можна зрозуміти: шлях не з легких і не до пустощів. Коли вже переїхали через Карпати, помічаю чорну хмару на небокраї. Вона росте, шириться, вже закриває собою пів неба.
— Що це?! Гроза буде?
Тут таки я уважно дивлюся на тебе. Ні, складна дорога не могла так змінити вираз обличчя. Це… Це щось інше.
— Що трапилося? — голос зривається, мене кидає у холод попри спекотний день.
Автівка пригальмовує.
— Вийди з машини. Я далі не повезу тебе.
— Чому? Що трапилося? Як я буду без тебе? З ким? — сиплю безглуздими запитаннями, бо знаю, що якщо ти щось вирішив — тебе не переламаєш. Мені здається, ти почув лише останнє запитання.
— Он вони все пояснять, — киваєш на узбіччя. Я помічаю кількох жінок та дітей на узбіччі. Обличчя виснажені, у багатьох на очах сльози. Перелякані діти не бігають та не граються, як зазвичай, а притискаються до матерів та бабусь. Хмара вже захоплює другу половину неба.
— Я нікуди не піду! Я з тобою далі поїду! — верескливі нотки у голосі дратують навіть мене саму. Що вже там казати про тебе…
Ти мовчки виходиш з машини, дістаєш з багажника мої речі, ставиш на узбіччя. Пакет з персиками проривається і кілька плодів котиться на дорогу, де відразу потрапляють під колеса автівок ззаду. Знічена, похнюплена виходжу з машини. Мій яскраво—жовтий сарафан має недолугий вигляд поруч із запиленим одягом інших жінок.
— Скажи хоч куди ти їдеш! — кричу услід.
Ти не відповідаєш і їдеш у колоні машин, ніс якої, здається, зникає в чорній хмарі.
До мене підходить сива пані у чорній, траурній хустці.
— Хто ви? Куди іде ця дорога? Що відбувається?
Старенька, як і ти, сприймає лише останнє запитання:
— Війна, доню. Війна.