Поки не зникне час

Пальці заковзали екраном, зависли на хвильку над жінкою, яка спала за столом в напівтемній кімнаті, й врешті-решт легенько натиснули на неї. Втім, вибір на цьому не закінчився, бо картинка збільшилась і ледь не весь екран зайняла світлина, яку жінка тримала в правій руці.
Усміхнений хлопець на новенькому спортбайку та дівчина у нього за спиною — ось що було зображено на світлині. Парубок міцно тримав кермо й погляд його був спрямований далеко вперед. Його супутниця сміялася й водночас намагалася зазирнути водієві в очі, наче намагаючись йому сказати щось термінове й важливе. Видно було, як вітер заплутався в хлопцевих кучериках, і як, нарешті звільнившись, він залишки своєї сили спрямував на довге каштанове волосся дівчини — те тріпотіло позад пари, наче посічений прапор…
— Що?.. Що її змушує так дивитися на нього? Чому він такий впевнений в майбутньому, яке не відкривається навіть мені? Звідки воно у них — це почуття?..
Голос в темряві наче подав команду, палець завис над дівчиною, але в останню мить ковзнув праворуч і натиснув на голову хлопця…
***
Знову ці бабці!
Чому їм не сидиться вдома? З чого б то я щоранку човгав по східцях вгору-вниз? Яка така нагальна справа жене їх уперед? Та нехай би вже якось йшли попід стіну, чи навпаки, трималися поручня… Але ж ні — старенькі, здається, навмисно так ступають, щоб оминали їх, боячись торкнутися…
Я розумію, що бабцям мої забаганки до одного місця. Повзуть онде поволі, ледь не через крок зупиняються: щоб віддихатися, озирнутися нагору, подивитися вниз; щоб нікого наче не помітивши, зітхнути й знов продовжити свій шлях.
Якби ж тут був ліфт… Якби ж… Втім, бабці, мабуть, і там створили б чергу…
Тому доводиться зараз бігти спіралями сходів, наче незайманим лісом. Бо треба оминати погнуті стовбури ледь не столітніх бабусь, водночас намагаючись не зачепити їхні руки-гілля. Бо виплутуватися з них ніколи. Бо й так спізнююся…
Ну, ось! Крізь цей чагарник без втрат вже не пробитися — потік бабусь, які “поспішають” вгору, зустрівся з тим, що рухається донизу. Як на замовлення, всі вони зупинилися, щоб озирнутися. І всі дивляться на мене й чогось чекають.
Та дзуськи, я вже навчений, я не піду крізь них! Краще стрибну в провалля, де мав би бути ліфт. Я вже знаю, що можна не падати, як той камінь, а опускатися, наче пір’їна. Головне — це не дивитися під ноги й пам’ятати про опору, яка десь там є, і якої обов’язково дістанешся…
Стрибок через поручні. Руки спочатку розкинуті, наче крила, потім вирівнятися й повільно та спокійно, як уві сні, опуститися донизу. Ось так!
І мене вже майже не дивує, що я вмію літати, та ще й в такий дивний спосіб. І бабусі спостерігають за цим розчаровано-нейтрально: зітхають, потихеньку розходяться, а далі й зовсім зникають. Я опускаюся, а вони позад мене тануть, наче туман під сонцем. І я цьому теж не дивуюся. Бо звик…
Нарешті підлога першого поверху. До дверей — лиш простягнути руку. І на вулиці людей не так багато. Втім, це вже не важливо. Бо пункт мого призначення поряд, за рогом будинку.
Ось вона, та кав’ярня, де задарма розповсюджують щоденний “Wedding Bulletin”. Я повинен переглянути його, повинен! Бо ми домовилися, що колись поберемося і про наше весілля дізнаються всі…
Я б не бігав сюди, якби не ті лакуни… Моя біда в тім, що я можу лише частково згадати своє минуле. Ранок з бабцями і з гортанням сторінок в бюлетені, хоч і з деякими щоденними відмінностями, але все-таки в пам’яті закарбувався. А от далі ніяких спогадів. Далі провалля, в яке б стрибнув, та опори не бачу. І уявити її не можу…
Може вчора ми побралися й цієї ночі кохана була поряд? І поки я спав, їй захотілося випити вранішньої кави? А найближча кав’ярня саме ця, тож і шукати треба найперше тут…
Розумію, що це малоймовірно, але перевірити повинен. І якщо навіть не знайду її, то хоча б дізнаюся, чи зустрілися ми вчора…
Чи зустрілися…
Зайшовши, я намагаюся не озиратися маленьким приміщенням — я зроблю це потім. Бо зараз важливіше стійка, де скраєчку повинні лежати свіжі примірники вісника. Бо озираючись, можу проґавити останній з них і потім картатиму себе за таку необачність.
Але на стійці вже порожньо. В розпачі роздивляюся відвідувачів і — о, радість! — в руках одного з них бачу зім’ятий вже примірник.
Моєї коханої в кав’ярні немає — її косу важко не помітити! Тож без всілякого дозволу вириваю в незнайомця бюлетень, навмання розкриваю його. Очі швидко роздивляються світлини, а вголос я заспокоюю власника, що мені всього лишень на хвильку, що зараз швиденько перегляну й віддам. Зараз. Ось ще тут гляну. І тут. І ще…
На мить мені здалося, що я нарешті побачив її, побачив моє щастя. Але під знайомим волоссям ховалося чуже обличчя і поряд стояв інший чоловік…
Останні сторінки я перегортав вже сидячи за столиком — попередній власник “Wedding Bulletin” зник непомітно, наче й не було його. Я не знав, чи знайшов когось він цього ранку, але мені дуже хотілося б, щоб незнайомець пішов звідси усміхнений. Бо це дарувало б надію, що спроби мої не марні, що колись усміхнуся і я…
У віснику нічого… Ніякого натяку…
Ще трохи й черговий мій день зникне в проваллі. Щоб завтра знову: сходи, бабці, кав’ярня і… порожнеча.
І так по колу.
Щодня.
Поки не зникне час…
— Пане, ви забули “Wedding Bulletin”!
— То не мій…
Поки не зникне час…
***
Палець занадто швидко викинув картинку за край і рука завмерла. Потім, наче схаменувшись, той же палець став гарячково щось шукати на екрані. Невдовзі там знов з’явилася жінка зі світлиною в руці, а через декілька рухів — знайома пара на спортивному мотоциклі. Палець на мить завис над нею, а потім натиснув на дівчину…
***
— Ось перелік наших послуг і їхня вартість…
Хто ця жіночка й що вона від мене хоче?
— Ви чуєте?..
А-а! Це знов та сама перукарня. І я знов не пам’ятаю, як до неї зайшла…
— Якщо замовлятимете весь набір, то зачіска — безплатно.
— Не чіпайте моє волосся!
Ні, ні, будь-що, але волосся нікому не віддам. Нікому, окрім…
— Гаразд, гаразд! Я його не чіпатиму. Воно у вас таке коротке, що там багато не намудруєш. Опустіть руки…
— Не чіпайте — воно моє.! Я сама з ним впораюсь!..
— Сама, сама. Не плачте. Подайте руку. Ось так, добре… У вас тонкі та довгі пальці…
— Моє волосся теж було довгим… Та хтось його вкрав… А в мене весілля… І косу мав зрізати саме він… Що я йому скажу?..
— Не плачте. Може ще відросте — коли у вас весілля?
— Я не пам’ятаю… Мабуть, завтра… Або сьогодні… Дійсно, сьогодні — інакше, чого б я до вас прийшла?
— Можу запропонувати перуку — якої довжини у вас було волосся?
— Ні, він побачить, він здогадається… Бо нас ще фотографуватимуть для “Wedding Bulletin”… З вітром…
— Заспокойтеся — щось придумаємо. А “Wedding Bulletin” — це той, що поряд в кав’ярні задарма роздають?
— В якій кав’ярні?
— Тут, за стіною. Візьміть серветку, протріть очі.
— Дякую, не треба!
— Ви куди? А макіяж, манікюр?
— Не зараз, не зараз…
Де та кав’ярня? Ага, ось де! Відвідувачів майже немає. І вісник на столику…
Наречені у весільних сукнях, усмішки, квіти… І коса, як у мене… Була… Але обличчя не моє і поряд не він. Його кучерики я б здалеку помітила. Вони, як скручені сонячні промені. Як у хлопця, що по той бік вулиці сидить спиною до мене.
А може то він і є?..
Автівки, автівки! Снують безперервно. І гудуть, гудуть.
Раніше їх тут стільки не було! Ні вулицю перебігти, ні закричати. І світлофора поряд не видно. Чому?..
Ось наче порідшало, але… Він зник! Я знаю, що то був саме він! Я відчуваю це! І грець з ним, з тим волоссям — він зрозуміє, він прийме. Тільки де його шукати, де?..
— Дівчино, ви забули свій бюлетень.
— Дякую, пане, то не мій.
— І хлопець з кучериками теж казав, що не його. Чий же він тоді?
— З кучериками? Ви його знаєте?
— Ні. Але він щоранку заходить…
***
Палець стукнув по дівчині, картинка завмерла, потім зменшилася.
— Чому вони допомагають? Вчора перукарка, сьогодні бармен. Їхнє завдання слідкувати, повідомляти про щось незвичне. А вже я робитиму висновки…
Палець ненароком стукнув по екрану, жінка на ньому прокинулася, витерла очі й озирнулася.
— Темно як! Наче в могилі…
Жінка помітила у своїй руці світлину, придивилася до неї:
— Синку, синку! Навіщо здався тобі той байк? П’яного водія, що врізався у вас, вже засудили, та хіба це поверне тебе? І дівчину!.. Я ж не сліпа, я чула, як ви вуркотіли. Сподівалася, що дочекаюся онуків-янголят, а наразі бачу вас на хмаринці, — жінка подивилася вгору. — Бо саме там зараз ваше місце, я знаю. Синку, синку!
Жінка опустила голову й заголосила. Світлина випала з її руки й поволі, наче зірваний з дерева лист, опустилася на підлогу…
Палець повільним рухом вивів картинку за екран.
— Нічого ти, жінко, не знаєш, — голос пролунав спокійно та впевнено. — Таким в Раю зараз не місце. Бо я переконав тамтешніх, що всі біди від кохання. Що саме воно і є той найбільший гріх, який не можливо ні передбачити, ні контролювати. А хіба Рай — це місце для будь-чого спонтанного, некерованого?
Я навіть не сподівався, що мені повірять, але так сталося. Мабуть, впевненість в тому, що говориш, також має значення.
Тож тепер схожі пари відправляють до мене, в Пекло. Розділити й спостерігати — це найлегший етап мого задуму. Я не поспішаю, я терплячий. І колись все одно дізнаюся, що є причиною кохання, звідки воно черпає енергію для свого багаття і чому навіть після смерті його жертви притягуються один до одного.
І ось тоді Всесвіт стане моїм назавжди.
Бо саме кохання керує ним.
І керуватиме.
Поки не зникне час.