ДИПЛОМНА РОБОТА

Гадаю, багатьом з нас, хто навчається або викладає, сняться «кошмари» про навчальний процес, іспити, захисти тощо. Чому б не перетворити «страшні» сни на веселе оповідання? Всі імена вигадані, при чому в робочий час.

ДИПЛОМНА РОБОТА
Таджмахал Таджмахалич стрімко влетів до просторої аудиторії, жестикулюючи коротенькими рученятами.
– Валю! Валечко! Дорогенька! – з порогу вигукував він, просторий блискучий піджак робив маленького чоловічка ще більш опецькуватим.
– Пане ректоре, я ж просила, – просичала професорка крізь стиснуті тонкі губи.
– Ой, вибачте, Валькіріє Петрівно! Забувся! Краще подивіться, кого я вам привів! Ви
ж хотіли молодшого куратора для ваших пташенят?! Ось! Спірант! – метушився ректор, без зупину підстрибуючи на підвищенні кафедри, втім не дістаючи професорці навіть до плеча.
Спірант несміливо зупинився біля арки входу. Це буде його перша спроба на шляху до подальшої викладацької діяльності, можна сказати хрещення. Він дивився на юних слухачів боголаврату, з якими йому відсьогодні доведеться працювати, і бачив у них себе кілька віків тому.
– Дякую, Таджмахал Таджмахалич. Дозвольте продовжити заняття, – незворушно відповіла професорка.
– Вчиться, вчиться добренько! – ректор обвів затихлих учнів швидким поглядом з-під величезних темних окулярів, збентежив Валькірію Петрівну повітряним поцілунком і так само стрімко вилетів з аудиторії.
Професорка подивилась на спіранта зверху вниз, і справа була зовсім не в підвищенні кафедри.
– Сядьте нарешті, будь ласка. Досить стовбичити у дверях.
Від цих слів спірант остаточно знітився, шмигнув до найближчої лави і тихенько сів поряд з чорнявою дівчиною, що натягнутою струною випросталась на першій парті та не зводила закоханого погляду зі літньої професорки. Він згадав, як сам завжди тремтів на парах Валькірії, не міг витримати пронизливого погляду суворих сірих очей, починав затинатися, навіть коли чудово знав відповідь на питання. «А вона зовсім не змінилася, ні сивого волосся не побільшало, ні нових зморшок, точнісінько як була».
– Пане спіранте, я до вас звертаюся! Чи ви заснули?
Спірант підняв голову і побачив, що всі присутні в очікуванні дивляться на нього. Він піднявся.
– Так, пані професорко.
– «Так» – це «так, я заснув»? Та то зрозуміло. Відповідайте на моє питання. Чи я маю повторювати?
– Ні, пані професорко. Тобто, повторіть будь ласка.
Тонкі губи викладачки стислися до майже непомітної лінії. Вузька долоня з довгими пальцями коротким різким рухом обвела аудиторію.
– Які учні, непутящі, такий і куратор. Я розумію, що вам не шкода ані власного часу, ані мого у цій вічності, але скільки зусиль намарно, навіщо взагалі було сюди вступати, якщо ви і не думаєте навчатися. Це ж Інститут Господній, як не втомлюється повторювати вам Таджмахал Таджмахалич, – вона легенько струснула піднятими до плечей руками зі складеними пучечками, але це було мало схоже на улюблений енергійний жест веселого ректора. – До речі, після пари піду подякую йому за таку знахідку. Отже, всі інші групи вже визначились із дипломним проектом, лише ця четвірка продовжує вітати у хмарах. Я питала, пане спірант, чи є у вас хоча б орієнтовний перелік тем для дипломних робіт, який ви могли би запропонувати цим недобоголаврам. Ну зрозуміло. Що ж, поспілкуйтеся тут, обговоріть, та вирішіть щось врешті решт. А на вас, пане спіранте, я чекаю завтра у себе для остаточного затвердження теми дипломного проекту.
Висока і струнка Валькірія неспішно прошелестіла до виходу. Спірант вибрався із пастки між столом і лавою, розвернувся обличчям до аудиторії і заговорив. Підніматися на кафедру для цього він став.
* * *
– Теж мені куратор. Навіть тему не запропонував. «Що до душі». Дуже конкретно!
– Я ж вам пропонувала! Ось! – чорнява дівчина незадоволено поглянула на Ніка і почала розгортати довжелезний сувій, який перед тим тільки-но згорнула.
– Та ти ж сама не можеш визначиться! Лано, навіщо триста двадцять вісім, якщо треба одну!
Дівчина знітилась і стала поспіхом знов згортати сувій.
– Гел, а ти що скажеш?
– Мені якось блакитно.
– Блакитно? – аж підскочила дівчина. – Може фіолетово? Запропонуй щось або допоможи вибрати з мого списку! Чого ти все мовчиш?
– Може і фіолетово, мені це блакитно. Виберіть самі. А я певно вже піду.
– Еф, гей, Еф! Ти взагалі тут чи ні? Чи вже полетів десь?! Ти хоч чув про що розмова? Ефір!!!
– Звісно, я тут, – долинув тихій голос з гальорки.
Еф став повільно проявлятися, згущуватись і нарешті повністю матеріалізувався на задній парті.
– Ну, скажи вже щось, – нетерпляче смикався Нік. – Дуже хочемо тебе почути, Ефе.
– Справді? – зрадів Ефір і вліз з ногами на парту. – Вам дійсно цікаво? То ж слухайте:
Хмари-примари,
Хмари-кошмари,
Сняться ночами
Хмари з очами…
– З очима, – машинально виправила Лана, не відриваючи погляду від свого сувою.
– Ти що знущаєшся з нас! – Нік стиснув кулаки.
– Вам не сподобалося? – здивувався Ефір, злізаючи зі столу. – Це найсвіжіше! Ви самі просили послухати.
Зависла гнітюча пауза.
– Та норм, – обізвався Гел, покручуючи ключі на пальці.
– Не в тому справа, подобаються вірші чи ні. Ми хотіли почути твою думку щодо дипломної роботи, Ефе. Нам же разом над нею працювати, має ж бути якийсь… консенсус, – обережно підбирала слова Лана.
– Та ні, як раз в тому! – ображено пробурмотів Ефір і так стрімко вилетів з аудиторії, наче вітром здуло.
– Та і я піду, – Гел неспішно направився до виходу, підкидаючи в руці ключі від колісниці.
– Ні, хлопці! Чекайте! Ефір! Гел! Геліосе! – несамовито вигукував Нік, а там не витримав та побіг за ними. – Сті-ійте!!
Дівчина провела однокурсників розчарованим поглядом та знов повернулась до сувою.
* * *
– Ого, ти що, так і не уходила!? І не відпочивала? Це ж титанічна робота! І все сама?
– Привіт, Ніку! Ні, мені спірант допомагав, я б сама нізащо не впоралась би. Ви ж усі троє вештаєтесь бозна де, замість працювати над дипломом. Та добре, що ти прийшов, я зараз тобі все розкажу і покажу. Ось дивись, як і в будь-якій справі, всередині – ядро, і це – найважче. Маленьке, але тверде і міцне – металеве. Далі м’яка тепленька подушка, напіврідка, для об’єму та амортизації. Тут усі розрахунки, щодо маси, об’єму, температури, хімічного складу, – дівчина показала на безліч сувоїв, розкиданих по всій лабораторії.
– Нічого собі! Та тут майже усе готово! Ти молодець, Лано! А що ти зараз робиш? Давай я теж буду.
– Чудово, Ніку. Я зараз глазурую торт. Ти не смійся, здається, я і справді зголодніла. Я формую кору – тоненьку, але міцну скоринку поверхні, щоби потім на ній можна було когось поселити. Спробуй. О, в тебе дуже добре виходить. Отже, закінчуй тут з корою. А я піду знайду спіранта, він як раз обідати пішов, і сама щось поїм. Тільки дивись, обережно, щоб рівненько все було! – вже вибігаючи з лабораторії, вигукнула дівчина.
* * *
– Чорт! Чорт!! Чорт!!!
– Ніку, чи ти здурів, в чортівню захотів? – заглянув Геліос до лабораторії. – Що ж трапилось, як так страшенно лаєшся?
– Я все зіпсував! Тут кору треба було рівненько… А я зламав. Випадково! От бачиш, ті шматки великі тепер наїжджають один на одний, а тут взагалі все зім’ялось, а там через це дірка, в якій лава кипить. Як тут когось поселиш! Зараз Лана повернеться, що робити?
Нік намотував кола лабораторією. Геліос дивився на нього, доки не закрутилася голова.
– Геле, що робити? Придумай щось!
Гел почухав потилицю ключами.
– Придумай… Та я не знаю. Якби Ефір був тут, придумувати – це його парафія.
– Точно, Еф! Геле, а ти його часом не бачив?
– Я не бачив. Але це не значить, що його тут немає. Його ж не завжди видно.
– Ти маєш рацію! Еф! Ефе!! Агов, ти тут!?
Цього разу Ефір проявився майже миттєво.
– Ефе, друже, виручай! Я того, напартачив трошки, Лана побачить – на порох зітре. Дивись, тут, і ось тут, і там, як би це… замаскувати?
– Хмари…
– Хмари? Хмари! Еф, ти геній, дякую, друже! – Нік аж підстрибував від радощів.
За деякий час хлопці прискіпливо оглядали свою роботу. Хмари були якісні – густі, вологі, світлонепроникні, поверхня крізь них не проглядалась зовсім.
– Ні, не варіант, – підсумував Геліос. – Як же туди когось заселяти, якщо там світла немає…
– І вона така прискіплива, все одно зазирне всередину, – задумливо сказав Ефір, розсуваючи хмари обома руками.
– Що ж робити? – метушився Нік. – Хоч би цей спірант вже прийшов та допоміг. І справді, що за користь від такого куратора!
Від натиску хмари посунилися, згустилися і з них пішов дощ, рясно заливаючи поверхню. Ефір зачаровано дивився на свої мокрі долоні.
– Чудово, Ефе! Оце ти вигадав – приховати все під водою! Голова!
* * *
Валькірія, уперши кулаки в стіл, нависала над спірантом, і він сам собі здавався таким маленьким.
– Що значить самі розберуться? Як таку серйозну справу можна віддати цим юнаками на поталу. Я на своїй кафедрі не дозволю так зневажливо та ганебно ставитися до роботи. Дипломної! – професорка вскинула стиснуті кулаки догори. – Це кафедра Світотворення, а не дитяча пісочниця!
Спірант стояв, зіщуливши плечі, опустивши голову, і сподіваючись, що тверді кулачки зараз не опустяться на неї.
– Я ж просила прийти до мене з темою диплому на підпис! І що мені підписувати? Де вона? Тільки не кажи, що забув? А бороду вдома не забув? І як же ви збираєтеся, юначе, викладати після цієї вашої спірантури, чому ви можете навчити боголаврів, якщо сам такий неорганізований!?
* * *
– Ну, що вона вам сказала? – підбігла Лана до спіранта.
– Не хвилюйтесь, Атланто, нічого нового, все як завжди. Це ж Валькірія Петрівна. Ідемо краще до лабораторії.
– Так, так, ідемо швидше. Хоч би там Нік нічого не накоїв. Він взагалі хороший хлопець, але якийсь… метушливий наче, неорганізований трошки.
– Але цей начебто неорганізований зараз працює, а інші навіть не прийшли.
«Звичайно, я ж не Валькірія, вони мене не бояться. Як я зможу проконтролювати їхню роботу та навіть саму присутність. І справді, ніякий з мене викладач. Добре хоч ця відмінниця є, а то б…». Атланта перервала його невеселі думки:
– Зараз подивимося, може вони теж прийшли. Про Ефіра ніколи не знаєш присутній він чи відсутній, чи одне та інше одночасно, проте він надзвичайно креативний, для такої роботи буде незамінний. А Геліос просто не любить вставати вдосвіта, трохи лінивий, але дуже добрий та лагідний.
– Всі на місці, всі працюють. Добрий день, панове боголаври, – весело привітався спірант з порогу лабораторії. – Ну, як просувається ваше світотворення?
– Вашими молитвами, – пробуркотів собі під ніс Нік.
– На якому етапі ви зупинились?
Нік дивився вбік, нервово переминаючись з ноги на ногу. Геліос замислено підкидав ключі на долоні.
– Ми створили твердь, тобто тверду поверхню. Далі залили її водою для того, щоб потім можна було заселити, бо вода – це обов’язкова умова для життя. А оце – хмари. Резервуар для поповнення запасів води, – скоромовкою пояснював Ефір спіранту.
– Так, чудово. А вже пробували заселяти?
– Та ще ні…
– Добре. Але я бачу вже остаточно вирішили ким будете заселяти. Суто підводні істоти, правильно? Такий собі глибинний підводний світ. Цікава концепція.
– Чому це лише підводні? – здивувалась Лана. – Я різних хотіла. Ось у мене тут попередній список, як раз думала з вами обговорити.
Дівчина пірнула у гори сувоїв.
– Бо якщо хочете не тільки підводних, має бути хоч клаптик суші. Давайте трохи спустимо рівень води, – спірант протягнув руку до водної гладі.
Хлопці перезирнулися.
– А мені здається глибинний світ – це непогана ідея, – сказав Нік, непомітно штовхаючи ногою Ефіра. Той невпевнено кивнув.
Але спірант вже спускав воду. Спочатку в одному, потім і в інших місцях виринули гострі верхівки гір. Атланта ахнула.
– Але поверхня була гладесенька! Як же таке сталося? Ніку, це ти накоїв?
Нік стояв мовчки, вуха його червоніли, як розпечений метал. Інші також мовчали.
– Не треба засмучуватись, Атланто. Нікель все правильно зробив, бо якби вся поверхня була ідеально гладкою, у вас би не вийшло створити окремі ділянки суші та океану, вода або була б усюди, або їй зовсім не було б де триматися. Ти молодець, хлопче! – розвернувся спірант до Ніка, в якого червоним було вже все обличчя.
Лана ображено піджала губки, але вголос нічого не сказала. А що тут скажеш, коли майже все зробила вона, а молодець – Нік.
– Тепер треба визначитись з рівнем води, залежно від того, яким ви хочете зробити співвідношення суші та моря. А це, в свою чергу, залежитиме від того, кого хочете заселити. Бо після заселення вже не можна буде принципово змінювати загальний рівень води. Ви все зрозуміли? Тоді до роботи. Я у вас вірю.
* * *
– Та хто ж там так грюкає!? Гей, не можна тихіше? Ми тут працюємо! – Нік з войовничим виглядом направився до виходу з лабораторії, визирнув, але одразу ж повернувся. – Там цей…
Спірант також визирнув у коридор, де побачив рудого чолов’ягу, який величезним молотком прибивав щось до стіни.
– Пане Тор, ви не могли би працювати трішечки тихіше, у моєї групи зараз надтонка і делікатна робота по світотворенню, яка потребує зосередженості і тиші, – ввічливо звернутися спірант до рудоволосого.
Але гупання не припинилося і не стало тихшим. Мелодійно подзвонювали скляні колбочки та реторти на лабораторних столах. Спірант повернувся до боголаврів і важко зітхнув:
– Нічого і чути не хоче. Це ж треба таке, щоб син самого професора Одіна завгоспом працював. Шляхи наші несповідні.
Він обвів поглядом напружені та втомлені обличчя усіх чотирьох своїх підопічних. Захопившись роботою, вони втратили плин часу.
– Ну що ж, на сьогодні досить. Перших істот ми заселили, хай адаптуються, займають власні ніші, далі поступово будемо додавати інших, складніших. Хай кожен продумає яких саме, але діліться думками з товаришами, працюйте в команді, щоб уникнути непорозумінь і принципових протиріч. І найголовніше: треба вирішити, хто буде сьогодні чергувати. З моменту заселення світ не можна лишати без уваги ні на хвилину. Пам’ятайте, що ми відповідальні за тих, кого заселили.
* * *
– Що це за монстри? Вони зжеруть тут все живе! – обурено насідала Лана на Геліоса. – А мої метелики та бабки, чому вони такі великі? Оце ви, хлопці, начергували!
– Ну, Нікові ящірки вилізали з води на берег погрітися, їм було явно холодно. Тож я додав тепла і світла, а коли стало занадто сухо, підкрутив вологість. Для рівноваги.
– І?
– І вийшла така собі тепличка. Тепер тут все класно росте. Ось вони і виросли. Самі. Зате, дивись, які папороті вимахали – справжній ліс.
– Ніку! – трясла Атланта хлопця, що мирно дрімав на лабораторному столі, підклавши лікоть під голову. – Ніку, прокинься, твої ящірки вийшли з-під контролю!
– Якого чорта! – не розплющуючи очей, Нік намацав на столі зразок якогось мінералу, що першим потрапив під руку, і жбурнув у напрямку голоса. – Всю ніч не спав, тільки-но…
Розпачливий зойк дівчини змусив його нарешті продрати очі.
– Ну ти, брате, попав, – констатував Гел, слідом за Атлантою схиляючись над залишками папоротевих джунглей.
Раптом посеред лабораторії закурився їдкий червоний дим, зсередини якого долинув різкий оклик «Здравія желаю!»
– Ще і дочортихався…
* * *
– Ну, як тут у нас справи, Ефіре? Сподіваюсь, ти не створив нової теплиці за час свого чергування?
– Ні, Лано, не хвилюйся, я розподілив температуру і вологість рівномірно. Тобто не те щоби рівномірно, а так щоб нікому з них не було прикро. Такими, знаєш, смужечками, волого-сухо, волого-сухо, по центру тепліше, по краях холодніше – і симетрично, як орнамент. Гарно вийшло, правда?
– Так ти тут що, малюванням займався, я не зрозуміла? А чого в тебе слони такі кошлаті?
– Як чому? Та по смужечках же: де холодно – волохаті, де тепло – ні. Спіранту, до речі, сподобалося. Коли ми з ним заселяли людей, він сказав, що з волохатих шкур вони зможуть…
– Людей? Вже людей?! Як?! Без мене?!! – в голосі Атланти бриніли сльози.
– Ну, не переймайся, сьогодні твоє чергування, будеш творити, що захочеш, –спробував заспокоїти її Еф.
Атланта стисла кулачки. Вона не чула Ефа.
– І де той спірант? От як тільки знайду…
* * *
– Он, іде ваш протеже, – кинула професорка крізь зуби.
– Ю-юний спірант, ю-юний спірант! – замурликав собі під ніс ректор, але відразу замовк під крижаним поглядом Валькірії Петрівни.
– Вітаю, – ввічливо привітався спірант ще з порогу кабінету.
– Здоровенькі були! – посміхнувся до нього ректор.
– І з чим, цікаво, ви нас вітаєте, пане спірант? А особливо цікаво, коли ми зможемо привітати вас із закінченням роботи. Якщо не успішним, то хоча б результативним. Тиждень закінчується сьогодні. Ну ж бо, доповідайте як справи.
– Все іде чудово, майже завершили, – почав спірант, стривожено прислухаючись до стукоту каблучків, що стрімко наближався.
– Допоможіть! Рятуйте! Вони їх втопили!! Усіх!!!
Заплакана, захекана, скуйовджена Атланта схопила спіранта за лікоть, висмикнула з професорського кабінету та потягла коридором. Після кількох безрезультатних спроб вирватися та повернутися до доповіді, спірант змирився.
– Усіх… людей… втопили, – схлипувала дівчина. – Цілий континент!! Цілу цивілізацію!!!
Валькірія виразно глянула на ректора. Таждмахал лише знизав плечима, прислухавшись до метушні в коридорі.
– Атланто, поясни заради богів, який континент?
– Атлантиду!!! – вголос заревіла дівчина.
– Заспокойся, поясни толком, яка цивілізація, хто втопив?
– Найрозвинутіша… Нікель… – безутішно схлипувала Лана. – Ніколи йому не пробачу!
– Давай-но все по порядку.
– Я чергувала. Сама. Зі мною ніхто не схотів. З отих Ефових дикунів я створила найкращу цивілізацію в світі, найрозвинутішу. На окремому континенті. І,– дівчина почала ікати. – Я трохи знизила рівень світового океану. Ну, ми спочатку розрахували, що тридцяти відсотків суші буде достатньо. Але потім, в процесі заселення, з’ясувалось, що ні. Багато ділянок виявились непридатними для життя саме людей. Замість того, щоб згладжувати гори, які, доречи, уже були заселені іншими видами, я трохи, трі-ішечки посунула океан. На рибок це жодним чином не вплинуло, вони просто…
– Так що ж сталося?
– Ну, ось… Я передала чергування Ефу. Вони з Ніком мали чергувати вдвох. Прийшов Еф. Я йому все це розповіла. І пішла. А коли потім прийшов той клятий Нік, я не зна-аю-ю… – знову залилася слізьми Лана.
* * *
В лабораторії був лише Нік. Він сидів на підлозі, під оком наливався синець.
– Ого, хто це тебе так?
Нікель мовчки показав на Атланту. Та стояла, уперши руки в боки.
– А ти її за волосся тягав? І не тільки?– спитав спірант, озираючись на скуйовджену дівчину.
Нік лише хмикнув.
– І хто це буде прибирати? А головне коли? – спірант обвів убитим поглядом вщент розгромлену лабораторію. – Через кілька годин прийде комісія з професорів на захист диплому. Де інші?
– Еф десь тут був. А для Гела ще зарано, – прошепелявив Нік.
– Ефіре!!! – рявкнув спірант так голосно, що залишки лабораторного посуду зі дзвоном посипались на підлогу.
Ефір проявився у кутку лабораторії.
– Чому не узгодив роботу з Нікелем? Твоя версія!
– Так я… сам чергував. Нік тільки під ранок прийшов, коли його… з чортівні відпустили…
– Я щось пропустив? – застиг на порозі отетерілий Гел.
– Нік і Лана, негайно вибачились один перед одним і – за прибирання! Я сказав –негайно!!! Еф та Гел, швидко до мене! У нас ще багато роботи. Зі світотворення…
За деякий час перевернуті лабораторні столи стояли на своїх місцях, уламки посуду та уривки сувоїв нашвидкуруч заметені під тумбочки. Атланта несамовито намагалась розплутати довге чорне волосся.
– Ні, я не можу доповідати в такому стані і… вигляді, – різко відповіла вона на благальні погляди хлопців.
– Лано, але лише ти можеш нас врятувати. Твоя впевненість, твоя ерудованість, твій ораторський талант, – умовляв Ефір.
– Твій статус відмінниці…– додав Нік і відразу замовк під поглядами інших.
– Ну, будь ласка, – яскраво посміхнувся до дівчини Геліос.
– Тільки ти зможеш заговорити екзаменаційну комісію, відволікти їх, бо якщо вони будуть усе це уважно розглядати, побачать увесь цей чч… безлад, нам – кришка! Незалік! Ще одного курсу на цій кафедрі я не витримаю! Як згадаю ту Валькірію… Або і взагалі з інституту виженуть…
– Ніку, не нагнітай. Спірант же обіцяв їх затримати. Трошки…
– Ага, Валькірію спиниш! Як раз той випадок…
* * *
Порушуючи субординацію, попереду стрімко линула висока і тонка Валькірія Петрівна. За нею м’ячиком підскакував на куцих ніжках кругленький Таждмахал Таджмахалич, як завжди щось наспівуючи, цього разу здається «Шамбала ти моя, Шамбала». Позаду інші члени екзаменаційної комісії намагалися встигнути за ними. І в хвості спірант…
* * *
Одні викладачі з комісії тихенько перемовлялися, обговорюючи блискучу доповідь випускниці боголаврату Атланти, інші крутили дипломну роботу за годинниковою стрілкою, роздивляючись дрібниці.
Таждмахал Таджмахалич обернувся до професорки кафедри Світотворення. На тонких вустах Валькірії Петрівни повільно розквітала щира усмішка.