Як посланці здалеку частинку Бога шукали

2023
– Я біля вас сяду, наче ми разом, добре? А то щось мене ніяк не залишать у спокої. Бачать, що я сама – і відразу треба підійти, випитати щось, викликати когось…
Шарлотта слухала і кивала.
– Ага. Вони такі.
– Хто – вони?
– Ну… дорослі. Американці. Та й узагалі люди, які люблять сунути носа куди не треба.
А Шарлотта не така. Тобто, звичайно, вона доросла – напевно, перехожі тепер приймали її за Дашину бабусю (а їм же конче треба було мати з цього приводу якусь думку). Чи американка, чи ні – поки було незрозуміло. А от звичка сунути свого носа – точно не про неї. Вона взагалі нічого в Даші не питала: спокійно собі сиділа на лавочці в сквері біля університету Едвіна Габбла.
Будівля університету, зі стінами, які віддзеркалювали життя цього листопадового вечора, була не просто сучасною, а такою, що відразу ставало зрозуміло: якщо хочеш дізнатися щось новеньке про світобудову – тобі сюди. Затемнені, ніби за плівкою, дерева, і небо – темніше і синіше у відображенні – дійсно уособлювали закони Всесвіту. Ці стіни так само, напевно, затемнювали і сонячні весну й літо, і передріздвяний гамір взимку – накидали на них тінь у спробі встановити справедливість.
А там, приїхала Даша, нічого не можна було затемнити. Золоті ворота, золотоверхі церкви й собори, вид з Володимирської гірки – це все залишалося сяючим і величним. Тільки відчувається тепер в рази гостріше. Аж не можна подумати про Київ і не заплакати.
У цьому далекому від дому скверику з вільно дихаючими, доглянутими насадженнями, думки людей були зайняті теоріями про природу темної матерії і квантумної гравітації. Навіть ці двоє професорів, що, здавалося б, відпочивають на лавочці, гаряче сперечалися про науку. Худенький гостроплечий чоловік в окулярах, у шкіряній куртці й джинсах, активно жестикулював і робив так, що не можна було пройти повз них, не заслухавшись:
– Мене просто дивують науковці! Вони шукають найпростішого пояснення. Не хочуть досліджувати, писати статті, збирати докази, думати – то й вирішують: давайте скажемо, що це був камінь. Але ж це не так! Це не може бути камінь чи комета. Це залишок іншланетної цивілізації!
Співрозмовник цього ентузіаста був більше схожим на професора в класичному розумінні: на шию накинутий шарф у клітинку, рухи плавні, очі задумливі. Мабуть, оце щойно читав усередині тієї космічно-величної будівлі лекцію. Він поки не говорив – продовжував старший опонент:
– Та і грошей не дають на такі дослідження. Але подумати лишень, який би це був прорив, якби відкрили інопланетну цивілізацію. Скільки фінансування на це щорічно виділяють? Он на колайдер виділили десять мільярдів доларів. А що той ваш колайдер відкрив? Тільки Хіґґса – і все. За п’ятнадцять років.
– Може, це ти чув тільки про Хіґґса, бо не дуже заглиблювався в цю тему, – все ж зумів вставити слово співрозмовник.
– А що ж там іще було такого важливого? Чи не те, чим ти зараз ночами у своєму кабінеті займаєшся? Сидить там до ранку і нікому не розказує…
Про що вони говорили далі, Даша не знала, бо від злості прискорила крок, щоб не чути. Десять мільярдів доларів на колайдер…
І тут побачила Шарлотту. В першу мить напружилась: зараз і ця подумає, що з нею щось не так і треба шукати батьків або кликати поліцію. Але ні, вона навіть не поворухнулася. Напевно, теж чула професорів (першого так точно), бо усміхнулася, ніби кажучи Даші: що вони верзуть? Ніби ті професори були дітьми, а вона нянею з ними на прогулянці.
– Тут вчора конференція була. Приїздили вчені з різних країн. Он той пан, наприклад, – Шарлотта – точніше, тоді ще незнайома Даші літня жінка – кивнула на експресивного професора в окулярах, – з Гарварду. Одна з тем була «Життя поза межами Землі» – це якраз та, якою він займається.
У жінки було цікаве обличчя з написаною сіточкою зморшок цілою історією і глибоко посаджені, вдумливі й спостережливі очі. Говорила вона неспішно і зовсім не так емоційно, як професор з Гарварду – скоріше, обережно намагалася зрозуміти, цікава Даші ця тема чи ні.
Даша відсторонено кивала, щоб якщо і видатися злою, невихованою і всім незадоволеною, то принаймні не відразу. Але врешті-решт перебила:
– А ви теж думаєте, що це треба фінансувати?
Шарлотта знову усміхнулася. Усмішка у неї теж була цікава: чи то сумна, чи то зворушена, чи то ніякова.
– Та я ж… – вона стиснула плечима. – Я не вчений. Я тут так… відповідальна за бюро знахідок. Мене звати Шарлотта, – вона протягнула Даші руку і тепло її потисла.
Даша на мить задумалась, про що продовжувати розпитувати: про життя на інших планетах чи про цю професію, що про неї ніколи раніше не чула. Врешті вирішила, що спочатку варто і про себе щось розказати.
– Я Даша. З України. Ми з мамою переїхали сюди не так давно. Недалеко тут живемо. Я, якщо що, не загубилася і нічого такого, допомога мені не потрібна. Просто мама пішла на роботу в нічну зміну, а я вийшла прогулятися. Прийшла саме сюди, тому що…
Вже вийшло, що Даша розказала трохи більше, ніж збиралася, але зупинитися не могла. Так буває, коли в тебе нічого не випитують.
– Це був університет мрії моєї сестри. І два роки тому вона виграла стипендію і приїхала сюди вчитися. Казала, що цей заклад дивовижний, бо тут з дня у день працюють над тим, щоб розкрити таємниці всесвіту. Місце натхненної колективної роботи талановитих, жагучих до знань людей… якось так це описувала. Мабуть, так воно й є, але, як на мене, зараз потрібно всі зусиллля спрямовувати на одне – закінчення війни. Хоча що мені казати… я ж теж просто тут сиджу і нічого не роблю.
Розказувалось легко, але, напевно, це тому, що Даша не довела історію про сестру до кінця. Шарлотта була тільки вдячним слухачем і, як і на початку, питань не ставила. Тільки на останні Дашині слова зауважила:
– Як це – не робиш? Хіба ти не думаєш про тих, хто залишився в Україні?
Даша аж пирхнула з несподіванки.
– Думаю? А що з того? Я посилаю їм якісь імпульси чи щось таке? Це все маячня. Ні думки, ні молитви не допомагають. Немає ніяких надприродних сил, чудес чи магії. Я, звичайно, не була в стінах цього розчудесного вузу, але це й не потрібно. Достатньо лише трішки пожити на світі.
– А ти ніколи не думала, що магія може бути не надприродною, а якраз природною силою?
Даша подивилася на Шарлотту уважніше. Пару років тому, коли була дурна і читала пригодницько-фантастичні книги, зустрівши її, чого доброго, і справді подумала б, що це чарівниця.
– Я не про якісь там імпульси кажу, а про те, що з думки все починається. Якщо ти думаєш про те, як допомогти, то рано чи пізно приймеш рішення і почнеш діяти.
Десь поряд почулися кроки й дихання людей. Починало темніти, і лавочки в сквері пустіли – навіть та, професорська, вже відпочивала від гарячої суперечки. Певно, якраз тому невідомі йшли саме до Даші з Шарлоттою, які залишились самі в усьому сквері. І самі ці люди, і їхній одяг – темно-зелені похідні костюми – виглядали так, ніби цілий світ обійшли пішки: запилені, просякнуті дощами і грозами, обвітрені і попечені на сонці.
Перший, кого Даша побачила, подивився на неї далеким, безрадісним поглядом і промовив неголосно:
– Ви нам не допоможете? Ми б хотіли десь прилягти.
Даша відчула на шкірі мурашки від прохолодного вітру й від цього прохання. Від втоми в хриплому голосі й самого змісту. Судячи з незвичної вимови англійських слів, чоловік був іноземцем.
Інші – сім чи вісім осіб – попадали на вільні лавочки неподалік. Їхній вік складно було визначити: напевно, років біля сорока-п’ятдесяти, але такі змучені, що їм хотілося поступитися місцем. Тож Даша з Шарлоттою відразу підхопилися.
– Ходімте зі мною, – швидко зорієнтувалась Шарлотта.

Поки Даша допомагала Шарлотті виймати з шафи матраци і розкладати в бібліотеці, дізналася деякі секрети її професії. По-перше, Шарлотта відповідала за те, щоб люди знаходили важливі для них речі – саме цим, певне, й пояснюється наявність такої кількості матраців в бюро знахідок. По-друге, в неї було багато ключів – гайкових, магнітних кодових, – тож здавалося, вона тут господиня всього.
– Задумалась, хто міг загубити в уінверситеті сім матраців. І вже починаю вірити в магію, – прокоментувала Даша.
Виснажені незнайомці полягали спати відразу, а Шарлотта повела Дашу до кімнати, яка, за її словами, була головною в університеті, адже тут розташувалися холодильник і кавомашина. А ще барна стійка, тарілки з фруктами, вазони з квітами на підвіконні, столики, стільці з подушками – все комфортне й безтурботне, і таке ж акуратне й гарне, як і зовні.
– Про це я й кажу. От що люди мають на увазі під магією? Це сила, яка допомагає тобі досягти того, чого ти хочеш. Але ж необов’язково саме супер-сила. Якщо тобі хочеться чогось такого простого, як от кави, то ти береш і вариш її, або купуєш. І це ніхто не називає магією. І якщо тобі хочеться чогось більшого, неймовірного, принцип же все одно такий самий. Ось, наприклад, цей професор, якого ми сьогодні слухали, хоче сконтактувати з розумними істотами з інших планет. Що він робить? Бере й працює над цим щодня. І колись знайде-таки інопланетян. Можливо, не за нашого життя, але їх знайдуть… А матраців було п’ять, якщо що. Ще двоє лягли на диванах у коридорі. Каву будеш?
– Буду.
– З вершками?
– Ні, давайте без. А як же стати магом?
– Вчитися.
– У школі магії?
– У будь-якій школі. В університеті. На курсах. Всюди. І колись ти зможеш робити щось так, як більше ніхто не може. Це і буде твоя суперсила. І ти ти зможеш спокійно заявити, що володієш магією.
– Як у вас просто все…
– В кого – у нас?
– У дорослих. В американців. У тих, хто думає, що вони все знають. Зараз те надважливе, чого нам хочеться – це перемога. І люди працюють без вихідних – багато хто з них безоплатно. Ось ці, кого ми тут поклали спати – я не знаю, що їх так стомило, але впевнена, що це смішки в порівнянні з тим, як дехто працює вже майже два роки. Ці зусилля надлюдські, навіть без всякої там метафоричності.
– І що ж, вони нікого не рятують?
– Рятують, звичайно. Але це тяжка робота і поламані життя, а не магія. Магія – це коли стається чудо. Коли легко. А в нас одна несправедливість. Скоріше за все, так вийде, що якраз ті, хто виборював перемогу, і не побачать її.
– Але ж побачать ті, кого вони любили і для кого виборювали. Правда? Я думаю, саме це і надає надлюдських сил.
– І що ж ти тут робив о такій годині? – кавомашина перестала шуміти, і з коридору долинули притлумлені звуки іншої розмови.
Мозок почав перебирати голоси, які почув за цей день, і впізнав емоційно жестикулюючого професора з парку. Домалював змахи руками і окуляри з круглими скельцями.
– А ти сам що робив? – замість відповіді відгукнувся його співрозмовник – судячи з усього, той самий молодший колега. Вони що, й досі сперечаються?
– Аналізував радіосигнали. І от зараз ти сам все побачиш і раз і назавжди переконаєшся, що я правий.
І тут – клац – і все завмерло: розмова припинилася, в повітрі з’явилась невловима напруга. Крім того, як уявляти, в Даші не було унших варіантів побачити, що відбувається: гарвардський професор вмикає світло і бачить тих самих двох, що лягли на диванах у коридорі. Його реакцію, правда, важко вгадати: хто знає, з чим щодня стикається науковець, одержимий пошуком інопланетних цивілізацій.
Люди в коридорі, здавалось, заворушилися. Даша і Шарлотта підкралися до стіни, щоб краще чути. Даша при цьому тихенько потягувала каву. Вперше – мабуть, аж два роки тому – коли тато дав їй спробувати зі свого горнятка міцне еспресо чи американо, чи взагалі щось інше, на український лад, та ще й без цукру – їй не сподобалося: гірко і нецікаво. Проте зараз для неї це був найомріяніший напій – адже саме його тато і побратими варять на польовій кухні або й просто на вогнищі, наливають у термоси і смакують, щоб набратися сил.
– Овва, – цього разу голос молодшого професора був жвавіший і в ньому вчувалася вже справжня зацікавленість. – А ви з якої планети?
– Ми з системи Зорі Лейтена, – сонно представився хтось, піднявшись з дивану.
Даша мало не розхлюпала каву. Невідомий сказав це українською. З акцентом – більшість звуків для нього були чужі; але правильно і зрозуміло.
Знову на кілька секунд запала тиша. Потім тихо плеснули долоні, і молодий професор відповів – теж українською:
– Дуже приємно. Дерек. З Сонячної системи. Ви на конференцію приїхали?.. Ну що ж, Аароне, я тобі вірю, – Дерек перейшов на англійську, і знову почулося плескання – цього разу по плечу. – Тепер, якщо дозволиш, піду додому…
– Хто ці люди? Якою мовою вони розмовляють? Звідки ти її знаєш?
– Як, а ти хіба не знаєш? Це ж у них там, в системі Зорі Лейтена, мова міжпланетного спілкування.
– Ми тут, щоб послухати ваші важливі розмови, – це вже сказав жіночий голос, англійською, сонно і без емоцій, як завчену фразу.
– О, бачиш. І нашу міжнародну мову теж знають, – радів Дерек з Сонячної системи.
– Які це – важливі розмови? Про що? Ви були вчора на конференції? – сипав питаннями вчений із Гарварду.
– От якраз там ми нічого важливого не почули. Про війни ні слова. Якби було де спати, то й не залишилися б тут. Але щойно почули…
– Які війни? Яким боком війни до конференції з космології?
– Аароне, не нервуй. Надто вже ти вимогливий. Вони ж інопланетяни. Не знають, може, як у нас тут все влаштовано… Продовжуйте, пані. Що ж ви почули?
– Он звідти почули важливу розмову.
Даша виразно вловила, навіть крізь стіну, що загадкові ночувальники вказували саме на них з Шарлоттою. І не помилилася – відчинились двері, і обличчя професора-шукача інопланетян виникло вже ближче і в усій повноті своїх емоцій.
– Як ви тут опинилися? – спитав Аарон таким тоном, ніби насправді мав на увазі «Хто дозволяв чіпати професорську каву?».
В нього аж піт виступив на чолі. Та незважаючи на це, Даша майже не звернула на нього уваги, а затримала погляд на його колезі. Вже почувши його ім’я, вона знала, хто це. Подумала, що зараз, напевно, такий цікавий збіг може відволікти професорів від їхнього з Шарлоттою незаконного проникнення сюди, тож заговорила з ним:
– А я вас знаю. Ви професор Дерек Харпер, так? У вас навчалася моя сестра.
Дерек уважно подивився на Дашу, і весь ентузіазм, викликаний позаземним візитом, зник, а усмішка повернулася в тонку ниточку блідих губ на змарнілому лиці.
– Юля? – тихо спитав він.
– Так, її звали Юля.

2022
Щось поки що незбагненне і неосяжне (поки що – адже кожен вчений-фізик розуміє тимчасовість цих понять) оволоділо професором Дереком Харпером. Раніше такого не траплялося, щоб він викрадав записи своїх студентів, які не стосувалися фізики, та ще й зроблені мовою, якої він не розумів.
Хоча, якщо відверто, думки професора поглинула не листівка з загадковим текстом, а студентка, яка її загубила. Її звали Юля, – хоча Дерек спочатку, не переймаючись тонкощами, звертався до неї «Джулі». Цікавість до того, як її звати по-справжньому, виникла вже після її від’їзду. Точніше, ще й через кілька тижнів після від’їзду, коли він помітив, що на його лекціях поменшало питань. Тоді сам почав питати, але випитати нічого не міг – лише одна колега сказала: «поїхала в Україну». Чому поїхала і коли повернеться – не знала. Дерек навіть у студентів запитав одного разу після лекції, але ті лише переглядалися і потискували плечима.
Однак у червні, коли щасливі от-от магістри продиралися крізь безсонні ночі і фінальні правки до солодкого вільного літа, новина про те, що Юля не повернеться, все-таки дійшла і через океан до університету Едвіна Габбла. І з’явилися можливість ще трохи на неї подивитися: Юля зустрічала всіх на вході квітами і усмішкою з чорно-білого фото.
– Послухала своє серце, – сказав пошепки якийсь студент.
Дерек різко обернувся і обдивився всіх, намагаючись його ідентифікувати, так що від нього аж сахнулися. Не знайшов, хто це сказав, щоб отримати від нього більше відповідей. Багато що лишилося незрозумілим. Наприклад, як може двадцятитрьохрічна студентка-космолог за чотири місяці перекваліфікуватися в парамедика й піти на війну?
Послухала серце… Такі поняття виникали в голові Дерека нечасто, але виникаючи, турбували його світогляд фізика-теоретика. Він дістав загублену Юлею листівку, яку зберігав у себе в кабінеті. На ній було фото будівлі, яку він десь точно бачив, але не знав, де. Напевно, храм, адже увінчаний золотим куполом з хрестом. Три ступені сходження від земного до небесного – два перші схожі на браму міста. І поряд з аркою-входом – дерев’яні укріплення та земляні схили. А на звороті – незрозумілий текст, написаний від руки, ручкою.
Як людина, коло спілкування якої високоінтелектуальне, Дерек почав гортати в голові список своїх знайомих, щоб згадати, чи не говорить часом хтось із них українською. Нікого не знайшовши, він прийшов до висновку, що помічником йому буде Гугл. Нехай він не зможе перекласти цей текст – адже він написаний від руки і курсивом, та ще й, судячи з усього, дитячим почерком – але принаймні зможе знайти викладача української мови.
***
Студенти пішли на канікули, але університет працював. У корпусі фізичного виховання, наприклад, кипіла волонтерська робота. В спортзалі біля основ для маскувальних сіток трудилися «павучки»: студенти, викладачі, школярі, літні люди; всі, хто тут навчається і навчався, всі, хто живе неподалік, їхні родичі, знайомі, випадкові користувачі соціальних мереж – одним словом, велика збірна команда. От тільки працювали вони не одночасно, і склад їх постійно змінювався. Найбільше людей було на самому початку війни, майже два роки тому, в лютому-березні. Тоді волонтер міг за день вирости з новачка у тренера. Місця і тканини всім не вистачало: працювали стоячки і різали куртки та сорочки одне одного, а деякі займалися в підвалі на тренажерах, чекаючи своєї черги. На вході охорону просили не пускати нових людей, якщо вони без тканини або ножиць.
Зараз ряди порідішали і волонтери постійно змінювалися. Раніше було ще окреме угрупування в підвалі – «нарізка». Але все частіше виходило так, що різати взагалі не було чого: тепер уже не через наплив волонтерів, а просто через те, що запаси тканини, як і будь-чого, скінченні. Тому залишилось два основних відділи: в спортзалі – «павучки», а в одній з аудиторій на другому поверсі, де стояли каркаси для кікімор – «мавки» (офіційно, а неофіційно все-ж-таки кікімори). Наразі тут працювали лише пані Олена, викладачка української мови, та пані Світлана: в робочий час – бухгалтер у будівельній компанії, а в усі вечори і вихідні – мавка. Обидва її сини служили у збройних силах, і, щоб не лізли в голову всілякі думки, вона проводила час тут – душевно і з користю. Олена теж жила сама, але мала кілька уроків щотижня і завдяки своїй професії самотності не помічала.
Власне над кікіморою працювала в даний момент тільки Світлана, а Олена сиділа за ноутбуком. Анні Валентинівні, викладачці фізкультури, яка заправляла всіма відділами волонтерів і регулярно заглядала й сюди, це не сподобалося:
– А що це ви, пані Олено, ухиляєтеся?
– Зі мною якийсь американець урок забронював. Ви не проти, якщо я тут проведу? Не заважатиму?
– Ой, мені навіть цікаво буде послухати, – Світлана якраз обв’язувала рукав, що робиться вже після кількох годин роботи над основною частиною, і була рада можливості розважитися.
– Американець? Урок української мови? Що це на них там найшло? Я вам тут помічницю привела.
Поряд з Анною Валентинівною, маленькою білявою жінкою, тендітною, але спортивною – викладач фізкультури все-таки, – стояла бабуся в окулярах, з білим і пухким, як сніг, волоссям. Вона представилася пані Оксаною.
– Сідайте он за нову кікімору, – розпорядилася Анна Валентинівна. – Бо тут, – вона вказала на витвір Світлани й Олени (хоча до участі останньої ставилася скептично), – тільки голова залишилася, але це складно. Пані Олено, у вас є п’ять хвилин, щоб ввести колегу в курс справи?
– Та ви ж усе одно потім будете на свій лад перевчати.
Знайомство завжди починалося саме з цього – з повідання секретних технологій (як правило, саме Анною Валентинівною). Все інше: звідки людина, ким працює чи працювала – вплітається у розмови далі.
Коли інструктаж завершився і перші декілька смужок візерунку «піксель» були пов’язані на основу, вдячна учениця Оксана сказала, зітхнувши при цьому і сумно, і мовби з полегшенням:
– Як добре, що я вас знайшла, дівчат. А то вже не знала, що робити, крім того як молитися.
– Молитва теж допомагає, – запевнила її Світлана.
Олена ж більше брати участі в розмові не могла: переклала декілька акуратних пучків тканини, розсортованих за кольором, щоб звільнити для себе робоче місце, одягла навушники і подзвонила своєму новому учневі.
На екрані з’явилася голова в навушниках. Чоловік, на перший погляд – її ровесник, сказав пару слів – що його звати Дерек і він з Чикаго. З фону Олена могла розрізнити тільки блакитні стіни і штучне світло. Отже, в Чикаго зараз вечір. Цікаво, яка різниця в часі? Швиденько перевірила: вісім годин.
– У вас зараз четверта година ранку?
– Так. Просто слотів раніше у вас не було… а в мене сьогодні вихідний, мені підходить.
– Ого… певно, навіть я не настільки вмотивована, як ви… Розкажіть трошки про себе. Чому вас цікавить українська мова?
– Я також викладач. Викладаю астрофізику. У мене є студентка з України… – почав розповідати Дерек, але краще Олена чула Анну Валентинівну:
– Пані Оксано, ви ж не тільки піксель в’яжіть… Ні-ні, це дуже яскраве, не треба. І не беріть багато зеленого, ми степ робимо. Дивіться, я ось тут вам маркером намалюю, де робити плямки…
– Пламкі… – кілька разів повторив Дерек, смакуючи своє перше українське – з натяжкою – слово.
– Не звертайте уваги. Тут просто зараз зі мною колеги… Або знаєте, давайте я все-таки перейду в іншу аудиторію…
– Ні-ні, не йдіть, будь ласка. Лишайтесь там. Мені подобається, як говорять українською.
Анна Валентинівна продовжувала повчати нову мавку, а американець з цікавістю прислухався. Але навряд чи щось розумів, судячи з того, як непросто йому дався «Добрий день».
З аудиторії не те що ніхто не пішов, а навпаки, через хвилину людей стало ще більше.
– Добрий день, – незнайомий дзвінкий голос за секунду зруйнував самооцінку Дерека. – Анна Валентинівна – це ви?
– Я, – з готовністю відповіла звикла до такої популярності керівниця проєкту.
– Я вам тканину принесла. Подивіться, будь ласка, чи підходить.
В кімнату зайшла дівчинка років дванадцяти. Важко дихала від спеки й бігу по сходах – мабуть, хтось їй описав терміновість завдання. А от Анна Валентинівна не поспішала: розглядала тканину довго і ретельно.
– Підходить.
– Боже, ти наша рятівниця! Ми вже думали, всю тканину в місті порізали, – Світлана показала більше емоційної включеності.
– Я б до вас ще й приєднатися хотіла, якщо візьмете. Мене Даша звати.
– Вітаю. Мене звати Дерек, – відгукнувся астрофізик з Чикаго, не знаючи, мабуть, що його чує тільки Олена в навушниках.
– Та як же не взяти! Сідай он до пані Оксани. Я тут голову вже дороблюю.
– Голову? – перепитала дівчинка.
– Холову? – повторив за ними обидвома Дерек.
– Ну, капюшон. Він останнім робиться. А потім, коли все готово, ми кладемо в кишеню листівку і янгола. От янголи у нас зараз якраз закінчилися…
-– Янхол… що таке «янхол»?
– Angel, – переклала Олена, подумки питаючи себе, що завадило їй піднятися на поверх вище і спокійно провести урок в кабінеті української мови. – Це про фігурки-обереги.
-– То, може, піти купити? -– радо запропонувала Даша.
Анна Валентинівна махнула рукою.
– Та купити ми й самі можемо. Нам ляльки-мотанки потрібні… показала б, якби були, та нема… зараз ось фото знайду…. Пані Оксано, ви ж через рядочок в’яжіть, а то так кікімора важка буде. І на схему не забувайте дивитись.

2023
– А ця ваша кава справді працює. Спати вже майже не хочеться. Тільки вершків треба більше і цукру.
Нічні відвідувачі університету Едвіна Габбла утворили три групки, які трималися на відстані один від одного, наскільки це було можливо в невеличкій кімнаті: інопланетяни Ілан та Авіта – за барною стійкою, Дерек і Аарон – в протилежному кутку на стільцях, і Даша з Шарлоттою – між ними. Відстань і те, що для інопланетян якийсь час в центрі уваги була кава, давали можливість Аарону пошепки допитуватись у Шарлотти – хоча його все одно всі чули, навіть якщо не подавали виду:
– Чому вони тут сплять?
– Їм не було куди йти.
– Ага, а коли нема де ночувати, перше, що спадає на думку – університет, так? Звідки вони?
– Вони ж вам сказали.
– Так, це вже не лізе ні в які ворота, – це був одночасно і шепіт, і крик, і Аарон ще й плеснув у долоні.
– Що ж ти хотів мені показати? – Дерек ткнув його ліктем, все-таки намагаючись понизити тон. – Хіба не їх?
– Ні, я хотів розказати про радіосигнали, які не схожі на все, що ми до цього отримували.
– Ага, ти про все так кажеш.
– Ні, це особливий випадок, бо надійшли вони у відповідь на мої.
– І звідки ж надійшли?
Аарон широко розвів руками:
– З системи Зорі Лейтена. Але це якийсь розіграш, кажу тобі! Я навіть відразу подумав, що твій.
Авіта, допивши каву, підсунулася до Даші з Шарлоттою і почала свою розмову:
– А розкажіть нам більше про те, що ви називали магією.
Це, схоже, почув і Аарон, тому що змовк, обхватив голову руками і впустив усе разом на стіл. Шарлотта усміхнулась:
– Отож-бо й воно, що тільки називала. Це скоріше природний стан речей, а не магія. Я говорила про те, як досягти мети. Яка б велика вона не була, якщо щось робити, то рано чи пізно ти це зробиш. По суті це й усе. Чудеса люди створюють самі, і ніякі закони фізики при цьому не порушуються.
– А у вас на планеті як з магією? – Дерек, заслухавшись, знову усміхнувся і навіть ледь помітно підморгнув Аарону.
– Ми в пошуках. Шукаємо частинку Бога.
– Бозон Хіґґса чи що? – зсунув брови Дерек.
– Ні-ні, я не про матеріальні елементарні частинки, а духовні. Я розкажу їм усе, добре? – Авіта перезирнулась з Іланом. Той, напевно, не так добре володів англійською, бо майже нічого не казав, але у відповідь кивнув.
– Ми шукаємо, за що можна триматися, щоб продовжувати жити. Не просто підтримувати життя на біологічному рівні, а щоб його хотілося і воно мало значення. Думаю, вам знайомий такий стан, хоч ви ще не досягли цілковитої апатії. Коли нічого не хочеться взагалі, й існуєш далі тільки тому, що твоє тіло ще не зносилося.
Щось усередині Даші підказало, що ці посиденьки набувають динаміки важливої розмови. Вона подивилася ще раз на Ілана й Авіту. Крім млявості – хіба що після кави Авіта стала говорити енергійніше – їх нічого не відрізняло від земних людей. Але хто вони насправді, Даші було байдуже – вона не плекала амбіцій знайти позаземне життя і взагалі опинилася тут випадково.
– У нас десятиліттями тривали війни, і від нашої цивілізації лишилися лише кілька осередків у різних частинах галактики, де хоч якось можливе життя.
– А в галактиці багато таких місць? – спитав Аарон.
Вони з Дереком теж тепер слухали, не посміюючись, і, видно, шукали в цій розмові щось своє.
– Мало. Ми мусимо знаходити планети, де можна вижити, але ніхто не живе, і пристосовуватися там. З іншими цивілізаціями ми заріклися контактувати, бо з досвіду знаємо, що кожен такий контакт призводить до війни. Ми за багатьма війнами просто спостерігали здалеку, вивчали їх, намагалися робити якісь висновки – все дарма. Але ви – виняток. Щось ми таке вловили, що прилетіли до вас аж сюди… Кажете, якщо працювати і не зупинятись, можна розвинути суперсилу? А у вас самої це вийшло? Ви чим займаєтеся?
Запитання було до Шарлотти. І не тільки Авіта – всі звернули погляди до неї. Навіть професори, яких, здавалося б, мало образати, що цікавилися не їхньою думкою.
Шарлотта усміхнулася тією самою загадковою усмішкою.
– Я тут прибираю. А ще відповідаю за бюро знахідок. За те, щоб кожен знайшов, що йому потрібно. Ви ж бачите, ось пан Аарон все своє свідоме життя шукав інопланетян. І сьогодні знайшов – з моєю допомогою. Пан Дерек теж ночами займається у своєму кабінеті справою, в яку щиро вірить… Професоре, покажете нам, що ви робите?
Дерек не пив каву, але все одно захлинувся. Судячи з виразу обличчя, такий поворот здивував його ще більше, ніж гості з системи Зорі Лейтена.
– Ви про що?
– А ти хіба не почув? – вклинився Аарон. – Чи ти так багато справ одночасно робиш, що аж заплутався? Давай, зізнавайся.
Розуміючи під поглядами інших, що, не отримавши секрету, як врятуватися від всепоглинаючої апатії, вони від нього не відчепляться, Дерек все одно ще намагався захищатися:
– От це зараз взагалі мимо. Ви там нічого цікавого для себе не побачите. Не розумію, чому вас так хвилюють мої особисті справи?
– А ти ними на роботі не займайся – і не будуть, – слушно зауважив Аарон.
– Там – це де? – вхопилася за слово Авіта.
– У нього в кабінеті, – охоче відповів Аарон.
– То ведіть же нас!
– Так, Дерек, веди. Ти можеш цілу інопланетну цивілізацію врятувати. Не розумієш, чи що?

Невідомо, чи професори знали, що в університеті ще хтось спить, але, поки йшли, всі зберігали тишу. Вже в кабінеті, де їхній гурт зайняв собою весь вільний від книжок і паперів простір, Дерек ще раз здихнув для порядку, налаштував усіх бути готовими до розчарування, і відчинив нижні дверцята маленької шафи в кутку.
– Це, мабуть, твоє, – він дістав звідти якусь картонку і вклав Даші в руку.
Даша впізнала фото Золотих Воріт, яке зробила два роки тому у вересні, щоб надрукувати як листівку і надіслати Юлі. Хотіла, щоб, на додачу до повідомлень у Телеграмі, у сестри було щось іще від неї і Києва, що можна потримати в руках.
Текст вона теж добре пам’ятала: «Йшла сьогодні зі школи і зупинилась послухати цю скрипальку. Вона часто грає біля Золотих Воріт – пам’ятаєш, я тобі відео надсилала? Перехожі зупиняються, знімають, фотографують. Я спочатку думала, що її, але потім підняла голову – а там ось такий захід сонця. То я й собі сфотографувала».
Ось і вона – частинка Бога. І не потрібно ні про що думати: серце відразу каже, що важливе і варте твоїх сил. І на що вони ще там дивляться, що шукають?
Всі, хто був у кімнаті, скупчилися біля шафи і дивилися всередину. Даша й собі нахилилась і заглянула.
Там на гачках висіла ціла шеренга янголів, ретельно і ніжко сплетених з мотузок. Крила в одних були білі, в інших – блакитно-жовті. Біля одного – дівчини-танцівниці в бежевій сукні, з золотим кучерявим волоссям – лежала записка:
«Дякуємо за янголів. Вчіться і навчайте студентів.
Обіймаємо.
Мавки”.