Колись ми вже були знайомі на Зоряній Землі

Вічну чорноту, поцяткованого зрями неба, безшумно розігнали комети. Проте це були яскраво-рожеві вогники, котрі пролітали над Землею. Ці космічні феєрверки відбивалися у скельцях окулярів чоловіка, що побачив їх через мікроскоп задовго до появи над атмосферою. У спільноті любителів астрономії це явище назвали “Шквалом бажань”. Його споглядали десятки людей, хоч ніхто не міг уявити наслідків.
☆☆☆
Повний автобус людей їхав із самого рання у бік центру, де виднілося багато скляних офісів та працювали сотні людей. Раніше кожен думав про небажання їхати, особисті проблеми чи власні невдачі. Проте цього разу світ кожного з них зробив сальто. Люди читали на телефонах новини і думали чи справді кожному приснився схожий за змістом сон? Чи те, що вони бачили було реальним? Чи народжувались вони колись на Зоряній Землі, планеті між дванадцятьма сузір’ями?
Матвій прийшов на роботу, привітавшись з усіма, як завжди.
— …я був рісталом — полосатим великим антропоморфним тигром-лемуром, що жив на деревах. — розповідав співробітник.
— О, а я магом, мав срібний жезл зі смарагдом на кінці. Я міг чаклувати, танцюючи. — відповів колега.
— Я теж могла чаклувати! І вчила цьому дітей. В тебе теж магічні сили з’явились після тих квітів? — єдина дівчина в колективі втрутилась. Вона була найближчою з усього колективу для Матвія.
— Синьосердники? Так, я випадково їх торкнувся колись.
— Матвію! Ким ти був уві сні? — запитав перший.
— Ох, я був лицарем, що носив легкі, проте міцні обладунки та їздив верхи на восьминогому коні. Здається колись я врятував замок від монстра.
— Овва! Ти віриш у те, що пишуть?
— А що пишуть? — Матвій ще не заглядав у телефон сьогодні, хоч про спільний сон не чув лише глухий.
— Що цей колективний сон, насправді наше минуле життя в іншому світі.
— А ще, що ці сновидіння пов’язують із зорепадом цієї ночі. — додав другий, активно киваючи.
— Дурниці, гадаю, якби це було так, то вчені це підтвердили. І не якісь астрологи, а хтось впливовий. — Матвій сів за робоче місце та взявся працювати. І додав. — Та й автомобілям віддаю перевагу більше за конів-восьминогів.
Позітхавши, всі інші також посвідалися, роздумуючи про те, що вони бачили.
Матвію також приємно було відволіктися від постійної роботи, однак працювати потрібно було більше та краще. Доводилося приходити раніше та пізніше йти. Насувалася потужна економічна криза. Так казали. Люди багато що кажуть, проте ці слова потроху збувалися. Він надто давно вже мріяв про свій власний автомобіль. Якось навіть вдалося назбирати, якби його не обманули та не лишили ні з чим. Суд не допоміг. Лишалося йти далі.
☆☆☆
Близько ночі чоловік залишився в офісі одним з останніх. Разом із ним уже збиралася Уляна, з якою вони частенько йшли разом, бо жили в одному будинку.
— Усе доробила? — спитав Матвій. Вони давно перейшли на “ти”.
— Дещо не встигла. — заскиглила, збираючи сумку — Я не можу доробити всього навіть якщо стирчу тут цілими днями. Мене точно скоротять.
— Гадаю ми з тобою точно залишимось. Нас тут хвалять і не зважаючи на темп виконання ми робимо чи не найбільше. — він заходився вимикати всюди світло крокуючи широким офісом. — А якщо тобі буде дуже важко, можеш частину завдань віддавати мені. Хіба щось легеньке. — усміхнувся.
— Дякую тобі. Деколи від цих умов не хочеться нічого крім як спати весь день. Але якщо візьму вихідний, то ще більше відстану. — зітхнула. — Де ти тільки береш стільки сили на це?
Він поклав їй у долоню апельсиновий льодяник. Уляна отримувала від нього подарунок щоразу коли почувалася скрутно.
— Мені допомагає солодке. — відповів.
☆☆☆
Додому йшли обговорюючи свої фентезійні життя. Про це останні дні не говорили хіба що німі.
— Я була молодшою принцесою в королівстві. Вчилася магії та травництву. Тоді життя здавалося таким прекрасним та ніби, змістовним.
— Ти віриш, що це було в попередньому житті?
— Я це відчуваю, навіть намагаюся щось пригадувати зі снів. А ти ні?
— Мені це просто не так цікаво. Може тут я не рятую людей від комахоподібних драконів, та я на своєму місці. — його погляд заближчав на вуличних ліхтарях.
Підійшовши до будинку, Матвій побажав гарної ночі.
— Навзаєм. Побачимось на нашому місці завтра ввечері, як колись. — відповіла Уляна.
☆☆☆
Наступного дня Матвій як завше прийшов одним із перших, проте в офісі було неспокійно. Декого викликав роботодавець поки не прийшла черга його самого.
Сівши за стіл він почав пригадувати, що йому наснилося цієї ночі щось страшне. Здається, що колись давно, на іншому краю всесвіту він уже помер. Падіння з високої скелі прямо в грізний океан. Чому він там опинився — згадати не міг.
— Матвію. Тебе викликають. — похнюплено, ледь не плачучи, сказав співробітник, що щойно вийшов із кабінету начальника.
Він одразу повернувся на Землю. Долоні миттєво вспітніли дорогою до дверей із надписом “Директор”. Всередині побоювання здійснилися. Скорочення штабу його не пощадило. Йому лишилося працювати два місяці. Невже стільки зусиль були марними?
— Ти один з наший найпродуктивніших працівників, але сам розумієш.. Я маю пріоритет скорочення. — так він сказав. Навіть у сучасному світі бувають дракони, що спалюють безробіттям.
Але також його хвилювала доля Уляни, що ще не прийшла. Вона не була пріоритетною, бо не мала вищу кваліфікацію чи соціально вразливою.
Дівчина прийшла на роботу вперше за довгий час із хорошим настроєм. Казала, що навіть добре відпочила вночі, хоч і наснилася їй своя смерть. Спокійна, мирна смерть від старості. А потім довгий переліт далекою галактикою.
Бачити, як вона тремтить і виходить із кабінету, стримуючи сльози, було так само важко, як дивитися на сонце. Того дня вона пішла додому набагато раніше, лишатися та старанно все допрацьовувати було вже не так важливо.
Він сам почувався не краще, спустошення від витрачених сил на цю нікчемну роботу виїдало всі сили. Навіть злитися вже не міг, бо не було чим, та й на кого теж. Не зважаючи на те, що весь день сидів в одному приміщенні з Уляною — не говорив із нею жодного разу. Хотів поговорити із подругою, хоч не знав чи варто дати їй більше часу.
☆☆☆
Уже підходячи додому згадав про обіцянку побачитися з Уляною. Передчуття потягнуло його на дах. Це було їхнім місцем, де вони час від часу бачились після роботи. Двері на дах не зачинялися, тому там любили збиратися випивати чи просто спілкуватися деякі жителі. Ті, хто знав про це місце. Він піднявся. Двері привідчинені. Сам дах хтось із сусідів давно прикрасив гірляндами з великими лампочками.
На парапеті даху стояла Уляна. Як тільки увійшов на дах, вона оглянулася на нього.
— Що ти робиш? — вигукнув Матвій.
На даху навіть не було жодної огорожі від падінь.
— Я вже не знаю що роблю. Я стільки часу та старань витратила на цю роботу, бо думала, що все окупиться, я виб’юсь у люди і зможу отримати змістовне життя. Але моє існування ніби якийсь жарт, довга ніякова пауза, в якій я чекаю чогось зграбного. — її очі вибухнули слізьми. — Якщо померти, то можна переродитися. На далекій планеті я почну спочатку. Навіть якщо вона виявиться не тим чарівним краєм, Зоряною Землею.
Матвій підійшов до неї та тільки взяв її за руку. Йому не було що сказати, бо він почувався приблизно так само. Однак ні помирати, ні давати померти Уляні він не збирався. Вони стояли так невизначену кількість часу, поки внизу гуділи люди та блимали кольорові ліхтарі. Над їхніми головами ж блистіли рожеві іскри далеких, древніх зірок. Вона подумала: “чи не ті ж зірки я колись споглядала у вигляді принцеси-чаклунки?” Уляна хотіла сказати це вголос, втім хотіла вважати, що Матвій думає так само.
— Чому ти продовжуєш іти далі? — порушила мовчання Уляна. — Нас звільнили, а знайти роботу зараз так важко. Невже тобі хочеться продовжувати старатися, коли мрія занадто далеко? Я просто хочу почати спочатку в іншому світі.
Гарячі сльози потекли щоками, та вітер ніжно їх витер.
— Тому що я не хочу починати спочатку. Гадаю, всім хотілося б опинитися в казковому світі. Проте річ не в місці і не в часі. Ставши принцесою-чаклункою ти все ще можеш залишитися людиною, що шкодує про минуле чи боїться майбутнього. — після короткої паузи додав. — Я думав сьогодні про те, що хочу постаратися зробити це життя кращим, і кожне наступне теж. Бо починаючи щоразу з чистого листа книгу не напишеш. Ось як я думаю.
У блискучий очах Уляни відбивалися сотні падаючих зірок. Розтріпане волосся колихалось від прохолодного леготу. Вона ступила крок. Назад, обійнявши друга. Притулившись до плеча, вона плакала так, як давно не плакала.
— Здається я дещо згадала. Колись ми вже були знайомі. Тоді ти сказав мені схожі слова. Ти дарував мені стиглі апельсини із золотих садів. Сидів вечорами, коли моя сім’я була далеко. Навіть у цьому світі, де я така самотня, ти мене не покидав. — вона обійняла його ще міцніше й подякувала, за те, що був поряд скільки міг.
Наступного ранку вона прокинулась новою собою. Ніхто відтоді не бачив Зоряну Землю у снах.