Наш Le Pen

Все, що спливає в думках, коли я думаю про Х’юго, це Елліот Буше – його друг дитинства з нетиповою для француза відсутністю поклику до бунту. Певно, саме в дитячих спогадах Елліота і варто шукати відповіді на питання: хто такий Ле Пен та хто для нього Буше.
Елліот та Х’юго жили на вулиці Епіне в нормандському містечку Сен-Ло. Двори їхніх будинків розділяв низенький паркан з каменю. Мало того, що вони були сусідами, так ще й до однієї школи потрапили. Життя натякало хлопцям, що вони не позбавляться одне одного, доки їхні будинки знаходяться на одній вулиці, а батьки кожної Божої п’ятниці випивають вино під пісні Анрі Сальвадора. Зрештою їм не лишалося нічого інакшого, як поладнати, хоча вони були дещо різними, так би мовити. Елліот класичний нормандець лише в одній рисі – упередженості до півдня Франції. Буше часто поступався іншим й самому Х’юго загалом, а це вже означає, що історична пам’ять про його дальніх предків, що штурмували Бастилію, десь таки дала збій. Ле Пен був інакшим. Від слова зовсім, наче протилежність до Буше. Він завжди висловлював незручні думки, завжди намагався носити жовтий колір на верх, ще до того, як цю рису підхопили протестувальники в жилетах. Х’юго активний та ідейний – Елліот покірний та терплячий. Терпіння Буше, власне, стало основою їхніх дружніх стосунків у дитинстві, що згодом зміцнилися і перетворилися на справжню чоловічу дружбу. Утім, після закінчення школи їхні шляхи розійшлися: Елліот залишився в Сен-Ло, а Х’юго зі своєю дівчиною, Леа Жаке, переїхали на навчання до Парижа. Саме від того моменту Буше не міг пригадати нічого, де б фігурував друг його дитинства зі шкільних років. Він не намагався зв’язатися з Х’юго після випуску, так само, як і сам Ле Пен.
Зараз Елліот сидить в барі між своїх колишніх шкільних знайомих – Жака та Мартена. Після похорон Ле Пена пройшло вісім годин. Він вже як вісім годин під землею, а Елліот досі перебуває в стані шоку від новини про його смерть. Він втупився поглядом у рідину віскі та думав про глибші причини його смерті, якою, власне, стала мотузка на шиї. Це здавалося Буше дивним. Як Ле Пен міг повіситися? Самогубство не пасувало бурхливій та успішній особистості Х’юго. Розмірковуючи над цим, Буше подумки заглиблювався у минуле, намагаючись знайти хоча б щось, що пояснило цей вчинок двадцятидев’ятирічного Х’юго, якого він зовсім не знав протягом останніх дванадцяти років.
– Дивно, що ми взагалі нічого не чули про Х’юго після випуску. Хтось може згадати, коли його бачили в Сен-Ло востаннє? – запитав Мартен, дістаючи пачку цигарок з внутрішньої кишені жилета.
Та трійця смакувала алкоголь в данину пам’яті про їхнього знайомого, адже тепер все, що лишилось від Ле Пена, – це могила в Сен-Ло та пам’ять, яка одразу набула разючих світлих рис. Мартен підпалив край цигарки й затягнувся нікотином.
– Він не повертався сюди навіть на свята.
Жак схилився на підсвічену барну стійку ліктями, аби подивитися на Мартена. Скептично звів брови докупи та випалив:
– Та яка різниця, коли ми його бачили? Зараз вже байдуже.
– Хіба це не видається тобі дивним?
– Мене більше дивує, що Леа на похороні не було, – відповів Жак. – Чув, вони доволі довго зустрічалися після вступу до університету. Декілька курсів, наче.
– Елліо, що скажеш? Ти ж спілкувався з Леа більше за нас.
Буше перевів свій погляд до Мартена.
– Вони були разом ще три роки після закінчення школи. Я це від батьків дізнався. А з Леа, відверто кажучи, я не дуже добре спілкувався.
– Хіба ж? – перепитав Жак. – Ваша трійка була близькою в старшій школі.
– Нас поєднував Ле Пен. Не більше, – відповів Буше, надпиваючи віскі.
Мартен видихнув хмару ядучого диму в повітря. Наморщив чоло, ніби намагаючись згадати щось важливе.
– Леа була на похороні, – випалив він. – Я бачив її поруч з пані Легрант. Вони разом біля поминального столу стояли.
– А-а.. – байдуже протягнув Жак. – Ти ж від того столу не відлазив. Складалось таке відчуття, ніби ти вперше їжу побачив.
– Я серйозно. Думав підійти привітатись.
– І що ж тебе зупинило: креветка чи устриця? – єхидно запитав Жак, підіймаючи кутики губ догори.
– Вона мала такий вигляд, ніби от-от заплаче.
– Звісно, Мартен, вона ж була на похороні.
– То ти бачив Жаке? – раптово запитав Елліот.
– Я спочатку не впізнав її, – продовжив Мартен. – Вона завжди була худенькою, однак зараз взагалі схудла настільки, що кістки просвічуються крізь шкіру.
Елліот мимоволі згадав Жаке з часів школи. Її білу блузку, краватку в смужку, спідницю й чорні гетри на литках. Він згадав усі деталі її зовнішності, включаючи родимки за вухом та шиї. Згадав усе, окрім обличчя. Воно заборонене для згадки і відповідно завжди розмите у спогадах та снах.
Леа Жаке – неоднозначна постать в очах Буше. Він вважав її недалекою, легковажною, подекуди нудною й пласкою в розумових здібностях. Ба більше, вона разом з родиною переїхала до Сен-Ло з півдня, тож Елліот аж ніяк не розумів загального захоплення її персоною. Х’юго ж навпаки – розпливався в мареннях, присвяченим тендітній постаті Леа. Хлопець закохався в неї по самі вуха, якщо не вище. Через це їхній парубоцький дует часто перетворювався на тріо з Леа навіть тоді, коли її фізично не було поруч. Х’юго настільки часто говорив про неї, що Елліот завжди бачив її примарну тінь поміж них.
Почуття Ле Пена були очевидними. Їх бачив кожен в класі, однак здавалось, що Леа навмисно ігнорує усі ті прояви симпатії. Зрештою Елліот зрозумів причину подібного, коли вона попросила його допомоги з чергуванням після занять. Дівчина зізналась йому в порожньому класі, зі шваброю в руках. Це було чортзна-коли, однак Буше досі відчуває раптову хвилю нервової нудоти в горлі, згадуючи про той ексцес.
– Ти жартуєш?
– Ні.. – ніяково прошепотіла Леа, схиляючи голову донизу.
У той момент зізнання, Елліот перетворився на справжнього француза, що був готовий до бунту та рішучої відмови. Вся його покірність і терплячість зникла. Він відчув раптову відразу до Жаке й цієї ситуації загалом. Його брови звелися докупи, а вуста стиснулись в жорстокій посмішці, яка приховувала скажену хвилю нервів всередині самого Буше.
– Якщо ти не жартуєш, то як завтра поглянеш в очі Х’юго? Він кохає тебе настільки, що йому слів бракне, аби це описати. Ти усвідомлюєш, що ти щойно, в біса, зробила, зізнавшись мені? – прошипів Елліо, лишаючи ганчір’я, яким він мив дошку, на столі.
– Вибач мені, я дійсно..
– Що «дійсно»!? – вибухнув Буше. – Як я тепер маю дивитись в очі Х’юго, коли знаю, що ти ніколи не відповіси йому взаємністю! Ти вб’єш його, якщо скажеш, що маєш до мене почуття!
Леа перевела погляд до Елліота. На її очі находили сльози.
– Елліо, вибач, будь ласка. Я.. Я не знала.. Не хотіла цього.. Чесно, я не знала про Х’юго, клянуся тобі. Мені так соромно за це..
На тих словах вона зайшлася плакати. Від цього Елліо стало незручно. Він дивився на неї, відчуваючи ком у горлі. Нерви тиснули на скроні, а підсвідомістю лунав плач дівчини, що одним своїм існуванням може зруйнувати їхню багаторічну дружбу з Ле Пеном.
За тиждень після цього Леа стала дівчиною Х’юго. Буше не розумів, що відбувається в її голові. Він намагався не дивитися на неї, відчуваючи глибоку відразу до ситуації, що склалась між ними. Ле Пен не знав, що Леа погодилась на стосунки з ним, маючи почуття до його найкращого друга. За це Елліо відчував перед ним глибоке почуття провини. Їхні дружні відносини продовжували триматись на Х’юго, а згодом взагалі почали затухати. Буше віддаляв себе від них. Йому було соромно за те, що на якийсь момент, під час зізнання Жаке, він задумався про примарне тепло її тіла, що вона була готова подарувати йому разом зі своїми почуттями. Подальше майбутнє вже відомо: Ле Пен поїхав до Парижу разом з коханою, Буше залишився в своєму рідному місті. Поступив до місцевого технічного інституту, де продовжує працювати викладачем й наразі. Міцна дитяча дружба була занедбана та втрачена.
Зараз він не мав ніяких обурливих почуттів до Жаке. Певно, якби він побачив її на похороні, то підійшов та привітався. Елліо не тримав зла ні на кого, окрім себе.
– Леа Жаке.. – в задумі промовив Жак. – Про неї кожен хлопець в класі марив. Справжня краля.
– Вона й зараз гарна, просто вигляд має, ніби потопельниця, – додав Мартен. – Можливо, вона досі кохає Ле Пена?
– Це вже точно ні. Мені взагалі їхні стосунки здавались якимись дивними.
– Чому? – запитав Елліо, переводячи погляд до Жака.
– Мабуть, я не так виразився. Односторонніми. Так, це слово підходить більше, адже вони тримались виключно на Ле Пені.
– Жак, ти лайно вигадуєш! Вони були найгарнішою парою в усій старшій школі, – відповів Мартен, притискаючи недопалок до попільниці.
– Он як.. – протягнув Жак. Його вуста вигнулися в лукаву посмішку.
– Вони кохали одне одного!
– Навряд чи, – прошепотів Елліот, спустошуючи склянку.
Їхня зустріч закінчилась близько п’ятої години вечора. Елліот викликав собі таксі, однак жодне з них не приїхало. Покрокував додому пішки, й надалі розмірковуючи над причиною, що могла підштовхнути Ле Пена до самогубства. У його голові виникло багато теорій. Зрештою, жодна не стала ймовірною. Він згадував минуле, в якому існувала постать Х’юго. Уявляв змарнівше обличчя Жаке, не згадуючи його рис до кінця.
Він оминав перехрестя за перехрестям, доки не дійшов до підйому вулички Рокет. Вечірнє сонце заливало весь навколишній простір. Тінь від постаті Елліо була довгою та подекуди ламаною. Він дивився на неї, перебуваючи в роздумах. Навколо чувся спів цвіркунів – симфонії, що сповіщала про скоре настання ночі. Щойно Елліот дістався рогу вулиць Рокет та Епіне, звернув наліво.
Коли до будинку Буше лишалось п’ятдесят-сорок метрів, він різко зупинився, підкидаючи брови догори. Біля сходів, що здіймались над пагорбом до його подвір’я, неподалік кам’яної огорожі, стояла Леа Жаке в чорному поминальному костюмі. Він складався зі спідниці, яка облягала її стрункі ноги до колін і нижче, та об’ємного піджака, що був завеликим для неї. Волосся, зібране в низьку гульку, так само, як і в часи школи, зберігало свій світло русий колір. Риси Жаке дійсно нагадували щось від притаманних потопельнику. От тільки що саме, Буше сказати не міг. Він розглядав її, тримаючи руки в кишенях.
Леа помітила його не одразу. Після декількох хвилин німого очікування повернула голову до Елліота. Її очі спантеличено розширились, а на вустах з’явилось щось схоже на посмішку, однак згодом вона опанувала себе, і її обличчя знову позбавилось проявів живої людини.
– Привіт, Елліо.
– Привіт.
Після подій, що вони пережили, їхні стосунки були дещо неоднозначними. Весь час після випуску вони не спілкувалися. Зараз та ніяковість була цілком очікуваною. Як продовжити розмову Леа не знала, хоча й привіталась перша. Кінець кінцем Елліот запитав:
– До Ле Пенів прийшла?
– Ні.
Леа не зводила з нього погляду. Буше тим часом дістав з внутрішньої кишені піджака зв’язку ключів. Оминув постать Жаке та, піднімаючись сходами, кинув погляд через плече:
– Якщо ти стоїш тут, мабуть, моїх рідних ще немає вдома.
– Так, – ледь чутно відповіла Леа.
– Тоді ходімо.
Дворик родини Буше нагадував справжній сховок від навколишнього світу. Ґанок ряснів золотавими деревами та кущами. Серед них височів двоповерховий будиночок зі старою черепицею, з крівлі якого спадали червоний плющ. Леа зачинила за собою хвіртку, доки Елліот крокував подвір’ям. Він підійшов до будинку та відчинив вхідні дверцята. Вони разом зайшли до передпокою садиби. Жаке розгублено звела руки докупи, споглядаючи, як Елліот знімає взуття, а слідом і піджак. Він знову кинув на неї погляд через плече, промовляючи:
– Проходь.
Леа кивнула головою чи то на знак подяки, чи то на знак покірної згоди. Кухня освітлювалась теплим та дещо меланхолійним сонцем, що невдовзі сховається за лінією горизонту. Елліот зіперся руками на кухонну стійку, доки Леа крокувала вітальнею. Згодом вона опинилась неподалік Буше й стала навпроти столу.
– Будеш щось пити?
Леа заперечно захитала головою, доки сідала на стілець. Елліот нервово видихнув повітря через рот та сів навпроти знайомої, чия постать освічувалась сонцем зі спини. Здавалось, що Леа Жаке свята, навколо якої утворився справжній auréole Аполлона.
– Коли ми останній раз бачились? – почав Буше. – На вечірці після випускної церемонії?
– Так. Тоді ми з Ле Пеном бачили тебе востаннє.
– Ви поїхали до Парижа, тож востаннє вас бачив я.
– Гадаю, ми маємо абсолютно різні спогади зі шкільних років.
– Чому?
Леа підвела очі та подивилась на Елліота. Розглядала його риси примруженим поглядом. Зрештою, після невеличкої паузи, промовила:
– Я рада, що знову бачу тебе. Не залежно від усіх подій.
Буше нічого не відповів. Відвів погляд до столу та почав перебирати зв’язку ключів між пальців.
– Навіщо ти прийшла?
– Не знаю. Просто тинялась вуличками, доки не дійшла будинку Ле Пена.
– Зрозуміло.
Між тією двійкою знову закралась глибока ніяковість. Вони насилу знаходили питання та відповіді на них, аби не сидіти в тиші.
– Я не бачила тебе на похороні. Гадала, ти не прийшов.
– Там було занадто багато людей. Я був з Мартеном і Жаком.
– Вони також були?
– Так. Мартен побачив тебе, однак не впізнав.
– Я сильно змінилася?
Елліот глузливо хмикнув під носа. На його вустах з’явилась тінь від посмішки. Він підвів очі до Леа та промовив:
– Ти виглядаєш втомленою від життя, якщо коротко.
– Наряд чи це можна сприймати за комплімент.
– Певно, так.
– Ти не змінився, Елліо. Такий самий, яким я запам’ятала тебе.
– Прикро, адже я не тримав твоєї постаті в пам’яті. Тож не можу згадати, якою ти була.
– Ле Пена також не тримав?
– І його теж.
– Навіть зараз не тримаєш?
– Зараз тих спогадів настільки багато, що я не впевнений, що весь цей час намагався стерти їх. Скоріше зберігав у закутках, уникаючи раптових сплесків пам’яті.
– Це мусила робити я, якщо вже так думати.
– Хтось з нас двох точно мав, а оскільки ти почала зустрічатись з Ле Пеном..
Елліо знову опустив погляд до власних пальців. У той момент йому здалось абсурдним обговорення їхнього спільного минулого, в якому постать Х’юго тепер лише тінь від справжньої могили на цвинтарі Сен-Ло.
– Я любила його, однак не так, як тебе.
– До чого ти це говориш?
– Бо тепер Ле Пена немає, і я не відчуватиму провини за власні почуття.
Буше гмикнув собі під носа, однак цього разу гучніше.
– Тоді виходить, що ти відчувала її весь час, доки перебувала в стосунках з Х’юго. А, можливо, одразу після того зізнання.
– Я сказала правду, Елліо: я не знала про його почуття до мене. Х’юго до всіх відносився так, ніби вважав їх особливими.
– Ти не була особливою для нього. Ти була усім, чим він жив та для чого дихав.
– Я не знала цього, – прошепотіла Леа.
– Знала, саме тому розуміла, що він пробачить тобі, навіть якби дізнався. Проте Х’юго ніколи б не пробачив того мені.
– Що він мусив пробачати тобі? Ти відмовив.
– Мою симпатію до тебе, – коротко випалив Буше, підводячи погляд до Жаке. – Ле Пен дійсно кохав тебе, тому він єдиний мав право на твої почуття.
– Це не так.
– Чому ж?
– Бо ти не знав Х’юго так, як його знала я.
Доки Елліот здивовано дивився на Леа, вона вже тричі встигла пошкодувати, що зайшла до нього. Варто було б сказати, що вона дійсно прийшла до Ле Пенів, однак Жаке була неймовірно слабкою, коли мова заходила за Елліо. Якщо припустити, що причина, з якої вона погодилась зустрічатись з Х’юго полягає саме в цьому, читач, певно зневажить сердешну Жаке. Повернімось на декілька десятків років тому. До прикладу, в день зізнання Х’юго.
Спекотне літо, звук дзвонів головної католицької церкви Сен-Ло та спустошений погляд Жаке. Романтика квітне навколо них, однак не між ними. Леа відчувала справжнє пекло почуттів, адже розуміла подальший перебіг подій. Згадуючи визначення чуттєвої міопії, можна сказати, що Ле Пен був сліпим. Він не помічав переляканих очей Жаке та ледь помітного тремтіння в її руках. Дівчина дивилась на нього, а подумки згадувала погляд Елліо й промовлене ним:
Як я тепер маю дивитись в очі Х’юго, коли знаю, що ти ніколи не відповіси йому взаємністю!
Єдина думка, що виникнула в її голові опісля: «А як тепер дивитися мені, знаючи, що я марно піддала чуже серце подібним випробуванням?»
Леа відчувала надмірну відповідальність за відповідь на зізнання Ле Пена. Якщо вона не прийме його, то це зруйнує дружбу між ним та Елліо. Леа обов’язково розповість йому про мінливість власних почуттів, бо вважатиме це правильним вчинком щодо нього. Якщо ж вона прийме його зізнання, то все буде так, як і хотів Елліо: вони продовжать спілкування і все стане на свої місця. У той момент Жаке була впевнена, що якщо поруч з нею буде хтось, окрім Елліота, то ті стосунки не матимуть жодного сенсу. Якщо вона погодиться на пропозицію Х’юго, він буде поруч, хоча б як друг Ле Пена. Зрештою Леа погодилась стати його дівчиною.
Х’юго був лагідним та гідним хлопцем. Він дійсно кохав її настільки, що був ладен на все задля погляду Леа, який вона часто відводила від нього в моменти близькості. У часи школи Ле Пен пояснював це сором’язливістю Жаке, не уявляючи справжніх причин. З наближенням випуску зі школи Х’юго припинив відкидати тривожні думки та прийняв одну з них занадто близько до серця. Леа іноді здавалась йому чужою, бо її почуття не належали йому. Коли він думав про це, його тілом пробігав рій сиріт, адже у ті моменти Ле Пен бачив справжню суть, що від нього намагались приховати.
У Парижі все стало куди гірше. Х’юго часто припадав до алкоголю, намагаючись позбавити себе важких думок. Їхня тяжкість погіршилась й звелась до твердження, що Леа ніколи не кохала його. Ці підозри повільно руйнували його, доки не досягли свого піка. Х’юго боявся втратити Леа. Він був ладен терпіти її закоханість в іншого, аби тільки вона була поруч. Опісля подібних рішень, Х’юго миттєво заперечував себе, відшукуючи нову істину на пласкому днищі пляшки вермуту. Він вирішив утримувати Жаке маніпуляціями та залякуваннями про її неспроможність забезпечити себе. Ле Пен втратив себе в коханні. Перетворив його на контроль, а почуття Жаке, зрештою, звів до банальної залежності, яку він міг тримати під повсякчасним прицілом. Їхні стосунки почали погіршуватися, а за декілька місяців вони розійшлися. На цьому спогади Леа обриваються. Вона не хоче згадувати тих подробиць далі. Будемо поважати це прагнення й повернімось до сьогодення, в якому вже не існує Ле Пена.
– Його кохання було специфічним, – продовжила Леа. – Подекуди мені здавалось, що він знав про мої справжні почуття.
– Тоді чому ти була з ним так довго? Ви зустрічалися понад п’яти років.
– Три з яких були справжньою каторгою для нас обох.
Елліо не перебивав її, хоча мав багато запитань. Його нетипова для француза покірність та відсутність праведного гніву в моменти, відповідні для цього, знову зіграли з ним злий жарт.
– Останні два класи школи ми мали міцні стосунки, що тримались на коханні Ле Пена. Його було вдосталь для нас обох. Я приймала усі його прояви, а згодом поділила їх. Коли тебе настільки сильно кохають, то не лишається нічого іншого, окрім як прийняти ті почуття та спробувати відчути до тієї людини те саме.
– Тобто ти покохала його?
– Намагалась, і Ле Пен це зрозумів, – коротко відповіла, вигибаючи вуста в болючій посмішці. – На першому курсі наші стосунки почали змінюватись. Він мав багато друзів, вливався в усі компанії та течії. Ми часто проводили час разом виключно серед його нових знайомих. Я боялась залишатися з ним наодинці.
– Чому?
– Він змінювався та починав дивитися на мене інакше. Я боялась того погляду, адже розуміла, що він перетворюється на іншу людину, яку ти Елліо, не знав.
– І ти не пішла від нього?
– Бо щомиті згадувала твої слова після того зізнання. Вони відлунювались моєю підсвідомістю настільки довго, що я завжди пам’ятала тебе. Ти завжди був поруч і змушував вірити в те, що мене ніхто не полюбить настільки сильно, як Ле Пен.
– Нам було по сімнадцять років. Ті слова не мали жодної ваги для тебе. Вони були спрямовані до мене.
– Вони були спрямовані до Ле Пена, якого тоді не було поруч.
– Чому ви розійшлись? – раптово випалив Буше, звівши брови докупи.
– Бо Ле Пен попросив мене піти.
Елліот уважно дивився на обличчя Леа. На її вилиці з’явилась волога доріжка, що продовжувала безперестанно поновлюватись.
– Елліо, я ніколи не заслуговувала на Ле Пена. Ніколи не була гідна його почуттів, адже весь цей час я була з ним виключно тому, що поруч з ним був ти. Коли ми переїхали до Парижа я просто була поруч з Х’юго, бо звикла до нього. Я звикла, що з його вуст лунає твоє ім’я, якого я не мала сміливості промовити.
З кожним словом Жаке плакала сильніше. Елліот дивився не неї не кліпаючи. Його груди тяжко здіймалися, а спогади, що він так ретельно намагався стерти, знову поверталися. Усі посмішки Жаке, які він розглядав потай від неї, її рум’янець на щоках, чарівно карі очі, що під сонячним світлом перетворювались на золото в зіницях. Буше розглядав змарнівшу постать Леа, усвідомлюючи, що він змусив їх страждати: що Ле Пена, задля якого він відмовився від Жаке, що Леа, задля щастя якої він віддав її в більш надійні руки Х’юго.
Він підвівся з-за столу, лишаючи зв’язку ключів на його скляній поверхні. Елліот підійшов до Жаке та пригорнув її обличчя до свого стану. Невагомо огортав шию, занурюючи пальці у волосся на потилиці. Від цієї лагідності, що вона і не міряла отримати, Леа розплакалася сильніше. Вона стискала сорочку Буше в міцній хватці пальців. Кухня була сповнена плачу Жаке, тяжкого дихання Елліота, що намагався не заплакати, та вечірньої теплоти сонця. Їхні тіні поєднувались, утворюючи новий силует, поміж якого ніколи не мало бути постаті Ле Пена.
Буше підвів обличчя Леа догори. Розглядав риси, що марно намагався забути.
– Усі ті роки я намагався уникати тієї симпатії. Вважав, що вона нічим не краща за миттєві почуття інших, і лише Ле Пен зберігатиме їх до скону. Зараз я не можу нічого сказати, Леа. Все здається непевним. Єдине, в чому я не сумніваюся, так це в тому, що я змусив тебе страждати поруч з людиною, яку ти не кохала. Через це Ле Пен усвідомив, що жінка, задля якої він дихав, належала іншому, хоча й була поруч.
Буше стиснув вуста докупи. З його очей почали литися сльози, щойно він побачив усі наслідки того, що скоїв у далекому минулому. Ті наслідки містились між його долонь, знаходили прихисток серед блідості обличчя Жаке.
– Наш Ле Пен, не мусив бути між нами. І при всьому тому, він був єдиним, що поєднувало нас навіть крізь відстань, – прошепотіла Леа, сильніше втискаючись в долоні Буше.
– Наш Ле Пен, – повторив він. – Він ніколи не пробачить того, що ми зробили. Це повільно доводило його до межі. Я відчуваю, що винен в його смерті. Що все це стало відправною точкою для його рішення покінчити з тим Х’юго, що ми знали.
– Це не так, Елліо.
Вони обоє мали рацію. Проте це звучить абсурдно, адже вони заперечували одне одного. Причини смерті Х’юго Ле Пена ховались в його способі прийняти невзаємність п’ятирічної закоханості. Зрештою, він звик до нового шкідливого темпу свого життя. Алкоголь, легкі наркотики та тепло покерних фішок між пальців здавались йому необхідними та незамінними. Х’юго повісився, бо мав незліченну кількість боргів і жодної причини для подальшого існування. Він вирішив, що його життя не буде варте жодного продовження. Стоячи на стільці в невеличкій орендованій кімнатці, він бачив усміхнену Жаке в шкільній формі й вічно понурого та покірного Елліо. Він просив вибачення у тих тіней, вибиваючи з-під власних ніг стілець. Х’юго помер з усвідомленням того, що в цьому світі залишаться люди, які будуть продовжувати згадувати його як «нашого Ле Пена». Не того Х’юго, що втратив себе між вуличок Парижа, а того, що носив жовте на верх та розпливався в дурній посмішці, щойно в його поле зору потрапляла Леа Жаке. Однак ні Елліот, ні Леа не знатимуть цього. Ті деталі залишаться німою тишею на могилі Х’юго Ле Пена в Сен-Ло.
Батьки Буше так і не повернулись додому. Вони залишились разом з родиною Ле Пена в сусідньому будинку. Цього разу вони пили вино, згадуючи дитинство своїх дітей, від якого у них забивало легені і кожен подих здавався неймовірно тяжким випробовуванням. Леа залишилась наніч з Елліо. Вони лежали одне навпроти одного, не скинувши одягу. Розчинялись в утомі та ледь помітному початку чогось нового.
На наступний ранок Елліот прокинеться раніше за Жаке. Він розглядатиме її обличчя, що до цього моменту було забороненим для згадки. За декілька хвилин після цього прокинеться і сама Леа, адже відчує, що місце навпроти почало шурхотіти від рухів. Їхній спільний ранок все ще віддавав ніяковістю, однак здавалось, що вони не довго пручатимуться подібній рутині, і радо почнуть занурюватися в неї за кожної можливості. Елліо прийняв душ та перевдягнувся. Доки цим займалась і сама Леа, він вирішив приготувати сніданок, що складався з омлету з шинкою та апельсинового соку. Жаке тихою ходою вийшла з гостьової ванної на першому поверсі. Її вологе волосся лишало темні крапельки на вільній сорочці, що цього разу не була заправлена до спідниці. Вона сіла на своє вчорашнє місце за столом, нервово перебираючи пучки пальців.
– Можливо, дати тобі якийсь змінний одяг? – запитав Елліо, поглядаючи на неї.
Він виклав на тарілку сніданок, оминув кухонну стійку і поставив його на стіл перед Жаке.
– Не треба. Я зараз поїду до батьків. У них можуть виникнути зайві запитання.
Елліот махнув головою, розуміючи її.
– Скільки днів ти ще будеш в Сен-Ло? – запитав опісля.
– Десь тиждень, – відповіла Леа, відтинаючи виделкою шматок омлету, за яким тягнувся сир. – Але я планую переїхати з Парижа до Сен-Ло.
– Хіба ти не маєш там роботи?
– Маю, однак вона не така суттєва, аби й надалі утримувати мене там. Я давно думала про це.
Леа піднесла виделку до рота. Прожувала шматок омлету та надпила сік.
– У Парижі маленька зарплатня, якщо порівнювати з витратами на життя.
– Ким ти працюєш, нагадай.
– Банкір.
– Математика не була твоєю сильно стороною в школі.
– Я мала найвищі оцінки в університетській групі, Елліо, – промовила, розпливаючись в лагідній посмішці. – Переїзд до Сен-Ло сильно підкосив мене. Я була відмінницею в своїй школі.
– Пам’ятаю, як ти повсякчасно вихвалялась про це. Відверто кажучи, ця твоя риса мені не подобалась.
– Бо весь час нагадувала, що я з півдня?
– Про це нагадував твій говір, – відповів, схиляючись на стіл. – Утім, зараз відчувається тінь парижського патуа.
– Як ти мене взагалі розумієш?
Елліо вигнув вуста в посмішку, ніяково хитаючи головою.
– Я можу підвезти тебе додому. Батьки ночували в Ле Пенів, тож моє авто на сусідньому ґанку.
– Дякую, Елліо.
– Ти не мусиш промовляти мені слів подяки. Їх нема за що казати.
На тому він підвівся з-за столу, повертаючись до кухонної стійки.
Ранок в Сен-Ло знову вирізнявся сонячною погодою. Здавалося, що світові начхати на смерть Ле Пена, адже за останні три дні не було жодного натяку на дощ, хоча до цього перемінлива в настрої осінь надавала перевагу саме зливам. Щойно мертве тіло Х’юго опинилось в Сен-Ло, місто почало заливати сонячним світлом. Елліо вивів авто на вуличку, попередньо повідомивши батьків про те, що вчора зустрів Жаке, яка лишилась у них через пізню годину та втому. Леа сіла на переднє сидіння та пристебнула пасок безпеки. Всю дорогу до вулиці Ренне Ланек, вони провели мовчки. Власне, усі слова були б зайвими.
Елліот припаркував авто під подвір’ям Жаке. Дивився вперед себе, чекаючи невідомо на що. Леа не поспішала виходити. Вона перевела погляд до Буше й почала розглядати його профіль.
– Що ми тепер будемо робити?
– Я не знаю.
Буше повернув до неї голову.
– Нам треба пережити це. А з часом все стане очевидним, і нам не лишиться нічого інакшого, окрім як усвідомити, що наші почуття це не насмішка над пам’яттю Ле Пена.
– Ми ніколи не зможемо відпустити його.
– Нам і не варто робити цього.
Леа закусила нижню губу. Перевела погляд до ніг, розглядаючи власне взуття. Елліот схилився до пасажирського сидіння та поцілував її вилицю.
– З нами все буде добре, – прошепотів, дивлячись їй в очі. – З тобою, мною і Ле Пеном. Ти ні в чому не винна. Тепер ти не мусиш картати себе цим.
За чотири місяці Леа повністю перевезла залишки свого столичного життя до Нормандії. Вона повернулася в батьківський будинок, влаштувалася в місцевий ресторан адміністратором. Кожного вечора, протягом тих місяців, вона зустрічалась з Елліо в його авто, а іноді виходила з ним на прогулянки, переховуючись поміж малолюдних вуличок Сен-Ло. Під час зустрічей вони намагались надолужити ті дванадцять років відсутності одне одного у власних життях. Раз за разом обговорювали шкільні роки, навчання в університеті, особисті переживання, плани на майбутнє, і зрештою, завжди повертались до постаті Ле Пена. Навіть зараз, крокуючи засніженою вуличкою Планш де Бюа, вони перебувають у глибокій тиші після раптової згадки про Х’юго.
– Нещодавно він наснився мені, – почав Елліот. – Я майже не бачив його обличчя, однак впевнений, що це був саме Х’юго.
– Що тобі наснилось?
Леа схилилась до плеча Елліота, огортаючи його руку. Вона підвела свій погляд до нього, доки Буше сповільнював крок. Вони зупинились посеред вулички.
– Школа. Ми стояли біля вікна в сьомому кабінеті, розмовляли про якісь дрібниці. Сон був настільки кольоровим та живим, що мені здалось, ніби я прожив один зі своїх спогадів наново. Тільки в ньому вже не було Ле Пена. Лише примарне усвідомлення того, що це він.
– Тобі варто провідати його могилу.
– Коли ти була там востаннє?
– Два тижні тому разом з матір’ю Ле Пена.
– Тоді навідаймось до нього сьогодні. Разом, а не окремо.
Елліо перевів погляд до Леа. Вона лагідно посміхнулась та кивнула головою в знак згоди. Невдовзі вони покрокували вуличкою, повертаючись до авто. У той день вони зізнались Ле Пену у своїх почуттях та планах на майбутнє. За два тижні після того, коли решта членів родини Жаке повернулись з півдня Франції, Буше запросив їх на вечерю до своєї родини.
Елліот сказав, що хоче одружитися з Леа, доки та ніяково стискала його пальці між своїх долонь.