Голос з нізвідки

Голос з нізвідки

Вона мовчки пробиралася крізь снігові замети, обережно переступаючи зледеніння на своєму шляху. Ще трохи. І там вдалині уже світло.
— Агнеліє, — хтось гукав її ім’я.
Голос лунав звідти, де було світло.
Вона щовечора чула його саме о цій порі. Не надто гучний, і в той же час, з якимось розтягнутим медовим присмаком, що віддає солодкавою густиною і бажанням впиватися ним. В той же час, залишаючи відчуття приторності.
— Агнеліє…
— Хто ти? — відповідала у невагомість і звуки власного голосу, мов краплі весняного дощу, скочувалися стінами обшарпаної стіни колись могутнього палацу, що нагадував собою примару.
Вона обережно йшла вздовж стіни, злегка притримуючись рукою, щоб не посковзнутися на зледенілій стежці. Ноги байдуже робили кроки у темряву.
— Не бійся Агнеліє. Не бійся. Рішучіше. Вперед!
— Я не знаю тебе.
— Чому ж тоді ти за мною йдеш?

У місті починали гаснути ліхтарі.
Сірість світанку мовчки лягала на його «тіло», спрагле весняного тепла. Воно мов намагалося загорнути і не віддати весні те, над чим зима хотіла мати необмежену владу. Місто задихалося в холодних конвульсіях і, все ж, продовжувало жити мільйонами людей-клітин.
«Я клітина». Часто думала про себе Агнелія. Його клітина. Воно живе. Воно дихає, в тому числі завдяки мені.
Агнелія мовчки сиділа біля вікна, ховаючи ноги у ковдру. Вона дивилася на себе збоку, перебуваючи у дивному стані між тут і там, між сном і реальністю. Відчувала кожну клітинку свого тіла, стираючи межі між реальним і тим, що бурхливо малювало її підсвідоме.
«Я вдома. Мені нічого не загрожує. Тут безпечно».
Тепла ковдра повертала до життя. До реальності, що пахла гарячою кавою. Навіть у сні гостро відчувала її аромат.
Тут усе було своїм — дерева, що простягали гілля-руки до неба, в той же час, тягнучись кудись далі, у невагомість. І, здавалося, лише скляна шиба відділяє їх від Агнелії. Похмурий будинок з білими колонами, що наче намагається розповісти тільки йому відому історію. Вуличні коти, що мов примари човгали напіврозтопленим-напівзледенілим снігом.
День поволі заповнював собою навколишній простір. Думки борсалися, мов у багні, шукаючи виходу. Ще трохи і їх доведеться звільнити, скинути з себе разом з ковдрою, випустити назустріч новому дню. Прокинутися.
Вона взяла до рук записника. Лінійки були прокреслені акуратним дрібним почерком. Лікарем стати їй, вочевидь, не судилося. Крові, зрештою, вона боялася не менше, ніж людей, яких не могла прочитати.
08:30 нарада з представниками їхнього офісу, 09:00 кава-брейк з нудними розмовами про погоду, далі стоси документів, які потрібно перечитати, відповісти, відправити в смітник, обідня перерва, ще одна нарада, візит до стоматолога і завершення чергового дня. При цій згадці Агнелія напружилась.
Людська пам’ять це живий організм, що має здатність відчувати нас часом краще, ніж ми самі. Обіцяла собі не думати, і, все ж, щойно думка — мимовільна, непрошена, перетинала кордони мозку, тіло відразу відчувало її прихід. Відповідаючи бунтом.
Довга і темна стежка, заледве прогорнута від снігу вздовж стін закинутого міського палацу. Побиті вікна, за якими гори сміття і її повільні кроки.
Іншого шляху немає. Щоразу повторювала собі, мов мантру, намагаючись не думати ні про що. А потім знову цей голос, не могла знайти відповіді — звідки він і чий? Звідки знає її ім’я? Але найгірше не могла відповісти, чому ж продовжує за ним іти.
Треба збиратися. Поволі скинула ковдру, і зробила кілька кроків в напрямку ванної. Я не хочу більше зими. Я втомилася від неї. Розуміла, що спить, і, в той же час кудись іде. Непоєднуваність протилежностей. Нереальна реальність.
Ранок займався досвітніми вогнями, розбурхував приспаних зимою поодиноких людей, що як і Агнелія всупереч власній волі повинні були кудись іти.
— Нам потрібно досягнути кращого показника за результатами роботи, нам потрібно бути на голову вищими від конкурентів, — заходився керівник їхньої компанії, ледь стримуючи слину з рота, що розліталася навсібіч, створюючи неприємний дискомфорт для людей, що сиділи поруч.
Сучасний світ не терпить поразок…Повторила про себе подумки, збираючи останню силу волі в намаганні сконцентруватися. Не терпить поразок…А що він власне терпить? І чи взагалі щось терпить зараз? Зима як ніколи влучно доповнювала її стан. Зима як забуття. Зима, що пробиралася крізь шкіру не розуміючи, куди і для чого вона приходить. Щоб потім отак от раптово усе віддати весні? Вона відчайдушно боролася, без найменшого бажання поступатися правами. Той, у кого сила, ніколи не хоче здаватися. А що, власне, таке та сила? Та й чи була б вона помітна без слабкості? Без чийогось усвідомленого піддавання чи що?
Знову ця стіна. Побиті вікна стирчали списами, роздираючи уяву навпіл. Сьогодні додався ще й запах. Тхнуло вмиранням. Поступовим розкладанням того, що вже не живе, і що, мов хоче залишити світові останню згадку про себе. Цей їдкий моторошний запах. Він забивав ніздрі, наповнював її, шукаючи живого пристанку. Вона обхопила голову руками і в цю мить вкотре знову почула оте млосне і протяжне «Агнеліє»…
Здавалося, цей голос проникає у неї наскрізь, охоплює щупальцями найпотаємніші закамарки єства.
— Хто ти врешті? Дай мені спокій! Я йду не за тобою. Я шукаю світло!
Вона справді його бачила, ледь вловиме миготіння, що відбивалося від снігу і прорізало темряву. Ще трохи і її «смерть» закінчиться. Головне досягнути світла!
Вона пришвидшила хід, ледь не бігла, намагаючись не видавати свого страху. Відчувала біль у ногах і втому, що мов камінь втискала її у землю. І чим швидше намагалася рухатися, тим голос ставав виразнішим і ближчим.
— Агнеліє… Він нічого більше не повторював, окрім її імені, але в цьому голосі та інтонації було стільки невисловленого страху, що з кожним новим окликом кров в жилах застигала. Це було щось більше, ніж голос. Голос називав лише її ім’я, вона ж чула цілу історію, що писалася в її тілі. Ніби цей голос і є якась абстрактна не одягнена у фізичне тіло форма, здатна завдати їй шкоди значно більше, ніж хтось реальний.
Я не можу більше цього чути! Стіна все не закінчувалася, вона вже не могла чути під собою ніг, а голос, здавалося, от-от наздожене. Враз перед очима вималювалася невисока арка у стіні. Чимдуж, збираючи докупи останні сили, вона увірвалася туди. В ніздрі вдарив сирий холодний запах. Пахло смертю. Голос на мить затих. Звідси їй не видно було світла, до якого бігла, але бодай затих цей клятий голос! Хвилини зо дві вона мовчки стояла в темряві намагаючись осмислити, в якому місці опинилася. Окрім стійкого запаху плоті, що починала розкладатися, не було більше нічого. Наступну хвилину вагалася чи діставати із сумки телефон, щоб освітити це місце. Зробила кілька кроків допереду. І лише почала рух, як враз невідомо звідки навколишній простір знову розрізав цей клятий голос. Він звучав, мов жахаюча сирена.
Агнелію пронизало струмом. В непроглядній темряві вона почала бігти не чуючи під собою землі. Враз нога перечепилася через щось і вона не маючи жодних сил, зробивши в повітрі кілька безладних рухів, безсило впала. Останнє, що пам’ятала, пекучий біль в голові, далі темрява стала ще густішою.
Місто поволі прокидалося. Виходили на вулиці заспані двірники, мов крилами махаючи задерев’янілими на холоді мітлами, розчищаючи місто від останніх проявів людських активностей.
Вона поволі відкрила повіки, що здавалися їй мов налитими свинцем. Все тіло заніміло від холоду. Намагалася намацати руками бодай якусь опору, натомість вперлася у щось жорстке і холодне. В очах досі було темно, тому не могла розгледіти, що це. Хотіла відгорнути з чола волосся, як раптом відчула щось тепле і липке на дотик. Не відразу збагнула, що це була власна кров. Не розуміла, скільки часу отак пролежала. Не розуміла як вона тут опинилася, адже останнє, що пам’ятала — це те як збиралася з роботи додому.
Збираючи докупи рештки свідомості побачила, що лежить в калюжі крові. Не могла зрозуміти, чи це її власна, чи…що це? Погляд зупинився на великій чорній фігурі просто поруч із нею. В голові сильно крутилося через те важко було сфокусуватись. І що більше спроб вона робила, тим сильніше наростало почуття жаху. Машинально згадала, що десь поруч мала би бути сумка і телефон, якщо він, звісно, не встиг розрядитися, адже невідомо скільки часу вона отак пролежала. Темна фігура поруч не давала спокою і огортала сліпим жахом. Так, ось сумка, дістала телефон. Але ж куди я телефонуватиму? Перше, що спало на думку — швидка допомога. «Халепа, я ж мала бути вже на роботі!». Досі ніхто не телефонував, по ранках у неї часто були скайп-конференції з дому, тому її відсутність, мабуть, ні в кого не викликала особливих підозр.
— Доброго ранку…Ммм..Дня? Мені дуже погано…Не можу згадати, що зі мною трапилося і навколо багато крові.
— Де ви знаходитеся? Вкажіть координати — почулося на іншому кінці лінії. Зрозуміла, що уста шепочуть у темряву ночі, але і виразно чула у сні, що їй відповідали.
— Я…Я не знаю…Я завжди ходжу з роботи одним маршрутом. Паркова, вздовж старого закинутого замку… Не думаю, що сьогодні я йшла іншим шляхом.
— Добре, очікуйте, машина вже виїхала.
Слухавка сповзла по щоці. «Я завжди ходжу однаковим маршрутом»… Так ніби сама усвідомила зміст цих слів, щойно їх промовивши, і міцніше притулилася до подушки.
Я завжди ходжу однаковим маршрутом, зустрічаю однакових людей, думаючи однакові думки. Чи відрізняються чиїсь життя від мого? ОДНАКОВІ…Думати було боляче, але для того, щоб остаточно не втратити свідомість мусила зайняти думки бодай чимось.
Здалеку вчулися голоси.
— Нарешті ми вас знайшли! Вже почали було думати, що це хибний виклик! — в так звану кімнату вбігло двоє лікарів з ношами.
— Як ви тут опинилися?
— Я не пам’ятаю нічого…Я просто йшла з роботи.
Наступної миті вона вже була в лікарні. Для снів не існує часу. Для уяви —кордонів. Вечір торкався шибок і охоплював її дійсність якоюсь незрозумілою містикою. Про те, що це лікарня нагадували трубки крапельниці, що стирчали з руки. Раптом почула голос — «Агнеліє». Оглянулася. В палаті було порожньо. Крижаний піт враз проступив по тілу. Голос…Вона чула цей голос щовечора! Звідки він тут?! В голові був суцільний каламбур. Щось віддалено нагадувало про цей голос, вона ж бо вже чула його раніше!
В голові відчайдушно намагався скластися пазл…Коли це почалося? Хто це врешті? Що було сили спробувала піднятися на ліжку. Крапельниця завадила робити рухи так як вона того хотіла. Має ж бути цьому якесь пояснення!
Раптовий порив вітру щосили вдарив об лікарняне вікно гілкою тополі, що росла поруч. Вона підскочила на ліжку. Не від раптового страху! Хоча й злякалася не на жарт. Раптом відчула щось глибше. Тополя повернула її до того місця! Щоденного шляху з роботи, що пролягав повз старий занедбаний палац.
«Я ж ніколи не чула цього голосу вдень! Більше того, вдень я про нього забуваю». Чому ж чую зараз знову? І що це врешті?»
Але будь-які спроби озватися у відповідь завдавали ще більшого жаху і скидалися на розмову з порожнечею.
«Так стоп…Воно починається ввечері, щойно засинаю і починається біля палацу. Дерева…Удар тополі змусив мене згадати!» Вона не відривала погляду від вікна, і що більше вітер бив об нього впокореним гіллям тополі, то більше пам’ять відносила її туди, на те саме місце і в той самий вечір, що повторювався з дня у день. З тим самим моторошним голосом! От лише не могла відслідкувати, коли усе почалося.

Агнелія пробула у лікарні кілька днів. 10 хвилин її сну. Нервове виснаження, доповнене травмою голови під час нещасного випадку.
— Вітаю вас! Ну як ви себе почуваєте? Готові до виписки? — усміхаючись промовив з порогу молодий лікар, — обіцяйте мені, що більше не втрапите у таку халепу. Дарма, що самі добряче побилися, ще й на смерть перелякали водія.
На цих словах слух дівчини загострився.
— Водія? Якого ще водія? — повторила, радше не питаючи лікаря, а сама про себе.
— Як це якого? Того, що через Вас потрапив у ДТП. Вам ще варто йому подякувати, що вчасно доправив вас до лікарні.
— Як я там опинилася?
— Ну, думаю, про це вам не мене питати треба. Відомо лише, що ви бігли центром проїжджої частини, схоже не зауважуючи нікого і нічого. Він хоч і хотів, все ж, не зміг вчасно загальмувати.
— Але ж…Старий закинутий палац, в якому мене знайшли?…— Промимрила було під ніс.
— Що? Який палац? Агнеліє, а ви впевнені, що нам час вас виписувати?
— Та ні, не зважайте.
Дорогою додому вона схилилася до вікна таксі намагаючись ідентифікувати себе в цій реальності. В цій? Чи в котрій? Не знала, де вона, не знала, що з нею коїться, але тепер уже знала напевне, що частина світу, в якому жила, не існувала насправді.
А який, власне, світ існував? Той, в якому, засинаючи, щодня ходила на роботу, пила ранкову каву, не встигала з наради на нараду? Чи той, в якому невідомий моторошний голос щовечора звертався до неї, приводячи до жаху…
Таксі мчало дорогами міста у безкінечність весни. Після такої невимовно довгої зими вона здавалася рятівною. Агнелія вдивлялася у вікно, де, мов в калейдоскопі змінювалися люди, пейзажі, будинки її міста…Такого рідного і такого чужого. Усе перепліталося в один велетенський згусток, і разом з дощовим захмареним небом тиснув на свідомість. Дорога була майже вільною від автівок, що для цього періоду доби було дещо незвично. Небо чорною ковдрою, мов відлякувало від потенційного бажання виходити, а тим паче, виїжджати з дому. Легенька музика заколисувала Агнелію, втомлену пережитим і роздумами, що не давали спокою.
Враз сильний удар. Голова щосили вдарилася в бічне скло. В очах стемніло. Схоже водій не впорався з керуванням і намагаючись обігнати авто попереду різко загальмував на повороті…Попереду непритомним сидів водій. Але не це злякало її. Збоку біля неї в склі, об яке щойно вдарилася, чітко проступала чиясь голова. Щосили змусила себе відкрити очі. Якимось дивом зник страх. Залишилося лише єдине і непереборне бажання дізнатися, хто там, поруч із нею.
— Агнеліє…— знову цей голос! Але як на диво, вона не боялася! Більше того, тепер уже чітко бачила кому він належав!
— Агнеліє… — поволі туман розсіявся і вона чітко вдивлялася у вічі зображенню поруч із собою.
— Привіт Агнеліє. Мене звати Агнелія. Рада знайомству.
Вона повільно розплющила очі. У великому дзеркалі поруч із ліжком на неї дивилася вона сама. Вперше за стільки часу вона нарешті відчула, що це не інша людина. Агнелія усміхнулася. Повільно провела рукою по волоссю, встала з ліжка, доторкнулася до зображення навпроти.
— Я нарешті познайомилася з тобою, — щось всередині неї відгукнулося блаженним спокоєм.
Цієї ночі вона нарешті заснула без сновидінь.