Пірнути в дитинство

Сонце таке ніжне. Його проміння напувають мене життям. Сили приливають. Дуже приємно. Теплі обійми зірки ощасливлюють. І знову, і знову думаю про це. Тяжко переключитися на щось інше. Спереду мене ростуть тополі. Високі тополі. Більші ніж за триповерховий будинок. Сірий асфальт здається таким прекрасним, ніби він є центром всієї картини. Зліва стоїть вхід в школу. Я досі пам’ятаю цю гладеньку поверхню і як легко відчиняються двері. Три сходинки. Маленькі коричневі сходинки благають, щоб саме я підійшла до них. Але ігнорую. Справа є дещо цікавіше. Сховавшись за соснами, медпункт тягнеться аж до самісінького майданчика. Від нього кроків за двадцять стою я. Йду, не повертаючи голови, дивлюся на лавку. Довжелезна. На ній уміщається людей двадцять. Вона доволі стара, але має гарний вид. Таке враження, що її пофарбували декілька днів тому. Колір насичений, як життя радісної дитини. Збоку сидить моя шкільна подруга. В неї довге коричневе волосся та середньої довжини спідниця. Сорочка біла, як відблиски роси на троянді. Так добре й атмосферно, але відчуття доволі дивне. Я щаслива, але ніби не повністю занурена в цей момент. Зіниці звужуються і подруга розчиняється в повітрі, як і інші люди, які снували туди то сюди. Нікого тепер немає. Все поглинає чорний колір. Розумію, що я давно не вчуся в школі, але мені не до цього. Тонкі пальці тремтять. Не можу вимовити ні слова. Бачу тільки пітьму. Але це не найгірше. Я чую диявольські думки.
«Вона розуміє, що спить».
Так одного разу я опинилася в усвідомленому сні. Прокинулася, але цей жах ніколи не забуду.