Благословення Лади

— Гей, Олеже, кидай вже ту свою науку, пішли битися! — крикнув Святослав приятелеві, який прискіпливо вивчав мох на стовбурі дерева. За спиною стояв гурт парубків у святкових сорочках, всі були дуже збудженими в очікуванні кулачного бою — традиційної чоловічої розваги на весняні свята. А ще казали, що під час заходу людина Ярополка відбиратиме гідних вступити до княжої дружини.
— Хвостика свого теж до бою поставиш? — Олег посміхнувся, випростовуючись, та кивнув кудись за спину приятелеві.
Святослав обернувся. За п’ять кроків від хлопців стояла впівоберта сусідка Ярка — ще дівчисько, сирота, яку виховувала місцева знахарка. Мала вдавала, що її тут нема, зосереджено нюхаючи якусь кульбабу. Хлопці навколо зареготали.
— Ану, цитьте! — гримнув Святослав. — Знайшли іграшку — дівча. Ходить за мною, бо знає, що я її скривдити нікому не дам. Хто ще її захистить? Бабця? Вчу вас, дурнів, вчу силу свою не тільки на забавки скеровувати, а й на добру справу. А ви регочете.
— Та ми просто уявили, як Ярославка у натовпі кулаками махатиме, — усміхаючись, пояснив Олег. — Пішли вже, бо точно без нас почнуть.
Святослав ще раз глянув на сусідське дівча — мале, худорляве та незграбне, із двома довгими косами, перев’язаними яскравою святковою стрічкою. Ярка червоніла від уваги молодих односельців, але все так само тихо стояла, вдивляючись у траву. Чула розмову, зрозумів хлопець. Нехай собі.
Після кулачного бою парубок сидів на поваленому стовбурі біля лісу, підставивши обличчя сонцю, що вже схилялося до заходу. Свято богині Лади добігало кінця, зараз почнеться вечеря, на яку кожна господиня винесе традиційні оладки та найсмачнішу свою страву, а господар — пляшку найкращої медовухи. Яркина бабця, як завжди, принесе миску вареників із весняної зелені, смачних та надзвичайно ситних, наче вона туди не траву, а м’ясо заліпила. Сама мала сиділа на землиці неподалік від Святослава, знову вивчаючи якусь квіточку. Майбутня знахарка, усміхнувся подумки хлопець. Гарна доля для сироти. Синець на його щоці болів та свербів, відволікаючи навіть від бурчання голодного черева. Добре, що цього разу жодного каліцтва під час бою не сталося. Парубок розмірковував про те, як сказати батькам, що саме йому сьогодні запропонували вступити до княжої дружини. Та чи варто ще погоджуватися?
— Давай полікую? — озвалася раптом Ярка, підводячи погляд на обличчя сусіда.
— Минеться, — ліниво відповів Святослав. — Пішли краще до служительок Лади завітаємо. Я туди ще не заходив, треба вклонитися, бо не гарно це.
— Пішли, — кивнула мала та задріботіла слідом за парубком до капища, де ще відучора красував величезний намет із зелених гілляк та чистого небіленого полотна.
Хлопець очікував знайти всередині звичну напівтемряву, але там горіло багаття та безліч інших вогників. З подивом Святослав побачив по периметру вінок зі справжніх живих світляків. Все приміщення було завішане гірляндами з квітів, стрічками та шматками тканини, а підлога встелена мохом та насінням різноманітних рослин.
Назустріч вийшли дві служниці, вклонившись відвідувачам без слів, як дорогим гостям. Вони миттю підхопили Ярославу під руки та всадили осторонь на невеличку лавку, розплели її коси. Звідкись узявся гребінець, яким одна зі служниць почала розчісувати волосся малої. Ярка мружилася та мліла, сиділа тихо-тихо, немов сіреньке кошеня під долонею. Святослав підійшов до багаття, кинув туди вінок із кульбаб, який для нього зробила сусідка, та став на коліна перед ідолом Лади.
— Дякую тобі, прекрасна богине, за чудову весну, за перші квіти, за це веселе свято, – парубок затнувся, бо не знав, за що ще подякувати. – Прошу тебе допомогти мешканцям селища жити в мирі.
— А для себе попросити ні про що не хочеш? — почув раптом Святослав дивний голос, в якому дзвеніли переливи струмків. Він підняв очі та обімлів. На місці істукана стояла жінка у білому вбранні. Її обличчя здавалося сплетеним із дрібного весняного листя, а сукня – з калинових пелюсток. На довгому зеленому волоссі розпускалися бруньки хмелю, а з плеча на парубка із цікавістю поглядав соловейко.
Хлопець розтулив та знов затулив рота. Він чув про подібні випадки, але завжди вважав їх байками для наївних дітей. Таких, он, як Ярка.
— Бачу, що не хочеш, — між тим продовжила Лада. – Але ж неможливо було не з’явитися. Тут випадок саме для мене.
— Вінчати? — спитала богиню одна зі служниць.
— Не знаю, — хитро примружилася дивовижна зеленошкіра жінка. — Він ще не збагнув, але колись обов’язково зрозуміє.
Святослав якось одразу втямив, що говорить вона про Ярку. Обернувся на сусідку. Мала сиділа на відведеному місці та із захватом роздивлялася вбрання богині. Світле довге волосся струменіло по її плечах, спадало на живіт, прикривало босі ноги. На голові дівчинки нізвідки з’явився вінок із білих квітів, з якого немов сонячні промені лилися. Але достатньо прикрасити це мишеня навіть вони були не здатні.
— Зрозумію? — перепитав парубок у Лади. Богиня кивнула, усміхаючись. — Тобто вона вже?
— Наразі так, — не стала зарікатися за Ярку Лада.
— Вінчайте, — рішуче вигукнув Святослав, немов у холодну воду восени стрибнув.
З намету він вивів малу за руку. На зап’ястях обох виднівся малюнок тоненької золотої огудини хмелю.
— Ми одружені? — кліпаючи від подиву очима, спитала Ярка.
— Я б сказав, що радше заручені, — відвів погляд парубок. Тільки зараз він зрозумів, що накоїв — обвінчався з дівчиськом, яке йому навіть не подобалося. Парубок вже досяг шлюбного віку, і його вабили доросліші дівчата з формами та вродливими обличчями. — Ти хоч дорости до справжнього одруження. До того дня у тебе є ще час передумати та з іншим побратися. Тож нікому про цей ритуал не кажи! І знак Лади на руці хусткою прикривай, зрозуміла?
— І бабці не можна? — очі малої наповнилися сльозами.
— Бабці можна, — усміхнувся Святослав, погладивши наречену по щоці. Ця миша ж не винна в тому, що закохалася, а він склеїв дурня під впливом величчі богині. Тепер розірвати заручини може тільки Ярослава. Рішення промайнуло в думках хлопця миттєво. Треба зникнути із селища на час її дорослішання. Може пощастить, і мала забуде, обере іншого? — Але більше нікому.
Наступного дня парубка в батьківській хаті вже не було. Він попрощався з рідними та пішов служити у княже військо – захищати землі Київської Русі від набігів. Перед тим, як зникнути остаточно, завітав до сусідньої хати. Заспана Ярка вийшла йому назустріч.
— Я повернуся через п’ять років, — пообіцяв Святослав. – Кажу тобі це, щоб ти не думала, що я втік.
— Від Лади не втечеш, — промимрила мала розгублено.
— От я і не роблю того.
— Стривай! — попросила дівчинка, забігаючи до хати. Миттю повернулася назад та наділа на шию нареченому ладанця. – Хай тебе береже.
— У мене знак богині на зап’ясті, — усміхнувся хлопець. — Думаєш, він слабший за твій оберіг?
— Думаю, — серйозно відповіла Ярослава. — Повернись, ти пообіцяв.

***

П’ять років у селищі ніхто хлопця не бачив. Він воював у дружині князя, дослужився там до кмета. І тільки раз на рік, весною, з’являвся нишком у батьківській хаті, заборонивши рідним розповідати про ці відвідини. Під час кожного такого візиту парубок таємно спостерігав за Яркою, бачачи, як вона дорослішає, змінюється, жіночнішає. Але ще дужче кляв себе за вінчання. Ярослава залишалася для нього сірою мишею. Хлопець мучився докорами сумління, бачачи, що сусідка так і не обрала собі чоловіка, хоч шлюбний вік її вже настав. Тож Святослав вирішив побратися з нею відкрито та залишити під опікою своїх батьків у їхній великій родині, а самому поїхати назад у Київ. Так він і перед Ладою не завинить, і свою волю збереже. А дівок, охочих до кметових пестощів, при княжій дружині багато.
Тієї весни парубок в’їхав у рідне селище на коні, хизуючись своїм соціальним статусом, поглядаючи на односельців трохи зверхньо. Вони здавалися йому чужими з їхніми проблемами та дрібними радощами. Коли ти ризикуєш собою у боях, то стаєш водночас і дещо цинічним, і більш бережним до життя.
— Які люди! — вигукнув Олег, зупиняючись на своєму городі. Весна крокувала землями, тож оранка була в розпалі. — Твої батьки казали, що ти десь у війську, але щоб ось настільки! Яким вітром?
— Мала вдома? — запитав парубок, не витрачаючи слів дарма.
Старовинний приятель раптом побілів та якось спав на обличчя.
— Вдома, — він відвів погляд. — Але чи встигнеш застати?
Святослав хльоснув коня. Чого Олег так перелякався? Невже Ярка весілля справляє? То й добре! Можна буде нарешті скинути цей тягар провини за помилку. Хоча день для весілля здавався якимось невдалим, бо зазвичай молоді бралися восени, після збору врожаю. Може мала при надії?
Але хата сусідки зустріла його темнотою та порожнечею. Парубок постукав у двері, які раптом прочинилися під його рукою. Бабця малої пішла у засвіти ще два роки тому, покинувши онуку без пригляду. Хіба можна молодій дівчині ось так залишати незамкненою хату? А як хто образити захоче?
Всередині пахнуло травами та важкою хворобою. Святослав кинувся у крихітну спаленьку та побачив ліжко, на якому лежала Яра. Серце завмерло від страшної здогадки – мала вмирає, а може й уже померла. Очі нареченої були заплющені, бліда, майже до синяви, шкіра обтягувала обличчя. Яка ж вона тендітна, подумав парубок. Наче побачив її раптом вперше й на мить онімів від вроди. Він опустився на коліна біля її руки та взяв у мозолясту долоню тоненькі пальчики. Зрадів тому, що тіло її було теплим. Жива!
— Ладушко, — покликав хлопець Ярославу, захлинаючись від ніжності, якої ніколи досі не відчував ні до кого. — Люба моя, кохана…
Горло перехопило, слів забракло.
— Ти прийшов, ладо? — її шепіт був тихим, немов світанковий вітерець.
— Я ж обіцяв.

— Так. Тепер і помирати не страшно, — видихнула Яра, і Святослав відчув, як життя пішло з її тіла, немов вода, що витікає крізь пальці. І марно благати, немає такої долоні, якою можна утримати воду. Вона все одно піде, як не вниз, то вверх, у небо.
— Ні, люба, ні! — заревів парубок, притискаючи до грудей безвільну руку, на якій блимнув знак богині. Блимнув і став розчинятися просто на очах, сходячи ранковим весняним туманом. — Богине Ладо, я ніколи за себе не просив! Але зараз прошу! Допоможи!
Він рвонув важкий наруч, яким прикривав свій золотий хміль, та приклав зап’ястя до місця, де ще мить тому звивалася тоненька ліана вінчальної посвідки нареченої. А потім уткнувся лобом у Ярославин бік та заплакав без сліз, здригаючись від страшних ридань.
Саме цієї миті Святослав і відчув чийсь легкий дотик. Він підняв спотворене горем обличчя. Зеленошкіра Лада притиснула палець до вуст, призиваючи хлопця не видавати жодного звуку. А потім підійшла до ліжка та опустилася на нього, розчиняючись у тілі Ярослави. Засяяли нестерпним сяйвом два вінчальні пагони хмелю. Парубок інстинктивно затулив очі долонею, щоб не втратити зір від цього світла. А коли воно згасло, руку воїна слабко стиснули пальці нареченої.

***

— Не розумію тебе, — похитав головою старший гридин. — Ще б трохи, і ти б до наших лав перейшов, став би серед особистих охоронців Ярополка ходити. Навіщо кидати все заради якоїсь дівки, хай і законної супружниці?
— В моїй коханій живе Лада, — спокійно відповів Святослав. Князь сидів поруч і прислухався до цієї бесіди. Не кожен день дружинники йдуть з війська, щоб знову стати звичайними селянами.
— Це все — казочки священник для діточок, — поморщився старший. — Ти ж вояк, що ти верзеш?
— Хай іде, — втрутився раптом Ярополк. — Народжує богатирів для Русі. Ех, Святославе, заздрю я тобі. У більшості з нас у супружницях живе Марена.
Присутні в гридниці зареготали.
— От поки бачитимете в коханих Марену, доти Ладі в них місця не буде, — тихо сказав парубок, підводячись та вклоняючись князю. На його вільному від наруча зап’ясті стверджувально блимнув золотий хміль.