Дівчина з цибулею

1*****
П’єр відкрив багажник старого “Рено” та насилу витягнув довгий загорнутий у біле простирадло пакунок.

– Вітаю, добродію! Ви до нас надовго? – почувся глибокий мелодійний голос. З-за сусідського паркану визирала немолода жінка в старомодній охайній сукні та крислатому капелюшку.

– Так… Тобто ні! – хлопець ледь не впустив згорток, обережно притулив його до хвіртки, зробив крок назустріч та квапливо простягнув руку, – Мене звати П’єр. Я зняв цей будинок до кінця літа. Щойно закінчив магістратуру та планував трохи відпочити.

– Гарне ім’я! А мене звати Галатея Георгіївна, але для чарівного пана-випускника я просто Галатея. Зазвичай люди вашого віку прагнуть молодої гучної компанії, а у нашому селі хіба що цвіркуни та жаби…

– Жваві товариства не для мене, хотів побути трохи на самоті.

П’єр ввічливо посміхнувся, зробив крок назад, розвернувся та поспіхом смикнув за ручку хвіртки. Та не піддавалась. Почухав потилицю, дістав з кишені штанів ключі на тонкій зеленій мотузці. Провернув їх у замку й різко потягнув двері на себе. Хвіртка рипнула та повалила на землю білий згорток. Простирадло зіслизнуло та оголило великий дерев’яний мольберт.

– Юначе! – почув голос Галатеї. – То ви професійний художник?

– Ні, пані, – кинув через плече, – я майбутній юрист.

2*****
Липневі спекотні вечори розпочинаються пізно. Ліниве роздуте від жару сонце тримається за небосхил, аж доки не лусне, наче розбите куряче яйце на пательні. Далі сповзатиме до небокраю, аж доки не сховається зовсім, лишаючи по собі тонку помаранчеву смужку.

Цей момент П’єр любив найбільше. Заздалегідь примірявся, де поставить мольберт, аби зручніше вловити стрімкі переливи майже сонного неба. Того вечора, розвантаживши та охайно розклавши на поличках речі, спустився вузькими сходами на подвір’я, вийшов за ворота й попрямував одразу вниз, до ставка. Дорогою насвистував арію з якоїсь оперетки та підпихав шкіряним носаком дрібні камінці.

Від черевика відлетів камінець розміром з невелике куряче яйце, гладкий та вугільно-чорний. Вдарив кривий дерев’яний паркан та повернувся до П’єрової ноги. Хлопець нахилився, подумав: “Гарний!” Кинув до задньої кишені штанів. А коли підвівся, побачив за парканом, вглибині зарослої високими бур’янами садиби, старезну хату, яка сумно дивилась єдиним розбитим оком-вікном. Всередині будинку майнула тінь, а вже за мить останній сонячний промінь зблиснув на гострому уламку скла, та видіння зникло. “Примариться таке проти ночі! Мабуть, усе втома з дороги…” – подумав П’єр.

Додому повернувся швидко. Біля хвіртки, коли вже намацував ключем замкову щілину, почув шурхіт на сусідському подвір’ї.

– Ще не спите, Галатеє Георгіївно?

– Галатея, красунчику. Не називайте мене цим старечим ім’ям, ніяк не звикну бути поважною пані.

– Галатеє, той старий будинок, з одним вікном, та скло ще розбите… Там ніхто не живе?

Галатея спершу мовчала, а далі промовила:

– Жив колись, та зараз немає там нікого. Дехто каже триматися від того місця якомога далі, начебто недобре воно, прокляте… – сказала похмуро, наче пророцтво віщувала, а далі продовжила бадьоро: – Та ти не зважай на маячню старої, клепки в цій голові немає.

П’єр піднявся до спальні, поклав чорний камінець на низький столик біля ліжка та заснув майже миттєво. А коли прокинувся вранці, за вікном періщила злива, а камінь зник.

3*****
Дощові краплі тарабанили по підвіконню та заколисували. Каменя не було ані під столиком, ані під ліжком. П’єр уже подумав, що він йому наснився, та, аби трохи розвіятись, встановив мольберт і накидав простенький ескіз – чомусь вийшов старий одноокий будинок із розбитим вікном. Він дивився з глибини зарослого бур’яном подвір’я, а далі наче підморгнув. “От чортівня!” – П’єр міцно заплющив та розплющив очі. Видіння зникло.

По обіді розвиднілось, але від землі ще віяло прохолодою та вогкістю. Хлопець натягнув картатий жакет, схопив парасольку – про всяк випадок – та вийшов на прогулянку. Дорогою зазирнув через паркан Галатеї – старенька сиділа на ґанку і плела спицями. Махнув рукою та привітався, Галатея посміхнулась у відповідь:

– На прогулянку, юначе? Обережно, у нас трапляються глибокі калюжі.

– А в них, напевно, великі жаби!

П’єр спускався дорогою до ставка та насвистував щось бадьоре, аж доки ноги самі не принесли його до кривого дерев’яного паркану. Пробіг далі, не дивлячись убік, зупинився та зробив кілька кроків задом. Зазирнув через паркан – будинок був на місці. Вікно затуляли напівприкриті дерев’яні віконниці.

З поштової скриньки стирчав назовні товстий коричневий конверт. На нього з навислого дерева падали великі краплі та стікали донизу, розмочуючи цупкий папір. Від цього видовища П’єр трохи занервував та спробував проштовхнути пакунок углиб скриньки. Успіху не мав жодного, тож від безсилля натиснув на затерту кнопку дзвоника.

В будинку почулось веселе дзеленчання, а далі на подвір’я вийшов, човгаючи, старий у білій сорочці з закоченими до ліктя рукавами. Зиркнув з-під густих сивих брів, відкашлявся та запитав:

– Ви до мене, чоловіче?

– Н-ні… В-вам тут посилка прийшла, розмокла майже вся… – сказав, розвернувся та дременув додому. Відхекався лише, коли забіг на другий поверх, до спальні, та зачинив за собою двері.

4*****
Наступного ранку П’єр прокинувся лише, коли тонкий сонячний промінь проковзнув крізь шпарину в закритих фіранках, нахабно стрибнув йому на обличчя та залоскотав очі. Хлопець ліниво витягнувся та глянув на годинник – була майже десята.

На столику біля ліжка намацав чорний камінь, підніс його до самих очей, а далі трохи відсунув. “І де ж ти був, друже? Чи я міг тебе не помітити?” Далі підхопився перелякано: “А може, поки я спав, у будинку хтось нишпорив?”

У самих шортах та капцях вибіг на подвір’я. Мимохіть зрадів, що від учорашньої зливи не лишилось і сліду, та під ногами у нього не болото, а суха трава.

Старенька Галатея у фартушку та хустинці саме фарбувала паркан, знімаючи широким пензлем яскраві зелені патьоки. П’єр скривився від різкого запаху.

– Вітаю вас, юначе! Не личить художнику бурмоситись від аромату фарби.

– Доброго ранку, Галатеє. Чи не зустрічали ви, бува, стороннього біля мого будинку? Вчора чи сьогодні вранці.

– Стороннього? Тут і знайоме обличчя ледве стрінеш. Не було нікого, це вже точно. А що ж це я вас учора не бачила? Хоча цілісінький день від самого ранку й до заходу сонця фарбувала із того боку. Чи ви провели весь день в чотирьох стінах?

– Фарбували? Цілий день?

– Так, юначе. Старій людині поспішати нікуди. Та й сили вже не ті.

– Але ж… злива! Як ви порались під дощем?

– Га? Яким таким дощем? Не було тут дощу ні учора, ані останні кілька тижнів. Геть скоро все посохне, ледве встигаю поливати.

П’єр всівся на ґанку та задумався. Далі підвівся, взяв із рук Галатеї пензлик та мовчки дофарбував паркан. Лише коли завершив роботу, нарешті наважився розказати:

– Знаєте, у тому будинку живе якийсь дід. Йому ще пакунок прийшов, чималий такий.

– Дід? Як цікаво. Уже майже вісім років не було там ані душі. Може, примарився?

– Може й примарився…

П’єр ніколи не любив довгі розмови, та й зараз у нього не стало на те настрою. Він зайшов додому, вимив руки, витер їх насухо та дістав невеликий зошит у синій обкладинці. На першій сторінці написав: “Понеділок, 16 липня, фарбував паркан тітки Галатеї”.

Поклав зошит на столик та придавив камінцем. Мав будь-що довести світові, та насамперед собі, що з головою у нього все гаразд. Перед самим сном закрив вікна на засувки, перевірив двері та переховав камінець під подушку. А перед тим, як погасити світло, кинув оком на мольберт. Ескізу з будинком не було.

5*****
На ранок хлопець із розкритою парасолькою в одній руці та із зошитом у синій обкладинці у другій біг дорогою до ставка. На чолі виступали дрібні бісерини поту, і все через той клятий ескіз. Він, як на лихо, лежав у самому центрі П’єрового столика, коли той прокинувся. Та й то б нічого. Але тепер вікно прикривали віконниці, яких він точно не малював, а за ними, в напівтемряві, вгадувався розпливчастий обрис.

П’єр склав ескіз удвоє, заховав у зошит, аби вберегти від дощу, та кинувся розгадувати таємницю. Поки біг, дощ припустив сильніше, вітер за лічені хвилини виріс до урагану, а по парасольці затарабанив дрібний град. Хлопець уже наблизився майже впритул до знайомого паркану, коли поряд із ним із глухим тріском впала чимала гілляка.

В цю мить хвіртка відчинилась, та з-за неї визирнув сивий дід. Його біла сорочка змокла наскрізь, та по обличчю стікала струмками вода. Визирнув та сказав:

– Заходьте чоловіче, і хутчіше! – а коли вже прямували двором, пояснив: – Хто зна, на що ще здатна ця злива?!

Коли переступили поріг хатини, П’єр із острахом запитав:

– І на що ж вона здатна, ця злива? На мене от випадково мало дерево не впало…

– Думаєте, випадково? Хе-хе, – старий хрипко засміявся. – У цьому світі немає жодної випадкової речі, – й помахав вказівним пальцем перед самим носом у хлопця.

П’єр озирнувся: всередині було чисто та дуже просто, він наче потрапив у помешкання з минулого сторіччя. Біля стіни, у кутку, притулились одна до одної картини без рам, а посеред єдиної кімнати стояв старий мольберт.

– Ви художник? – здогадався П’єр.

– Так, чоловіче! Ще й доволі відомий, – поважно відповів дід.

Хлопець повільно пройшов кімнатою та кинув оком на картину на мольберті – із нього дивилась усміхнена дівчина в фіалковому капелюшку та з напівзафарбованим букетом польових квітів у руках. П’єр здригнувся – це була викапана Галатея, але на кілька десятків років молодша.

Старий заговорив:
– Сідайте, чоловіче, до столу. У нас із вами дуже мало часу, – П’єр присів навпроти, а дід продовжував: – Хочу розказати вам свою історію. Я мріяв бути художником із самого дитинства. Малював скрізь, де тільки міг: паличкою на землі, вугликом на стіні хліва. А як підріс, то у шкільних зошитах замість рядків літер та формул були самі малюнки. Ох і били мене батько за це – живого місця на мені не було!

З вулиці почувся грім, та такий, що скло у віконці ледве не розлетілось на друзки. П’єр дивився на діда та намагався второпати, чи то старий несповна розуму, чи й справді має щось йому сказати. А той озирнувся на вікно та продовжував:

– Ух, не хоче хтось, аби ви про це слухали… Але ж не дарма ішли сюди, тож говоритиму далі. Батько мій був чоботарем, та й мене мріяв до цього діла пристосувати. Вчив мене потроху, я вже тоді школу закінчив та й робив дещо сам… Аж ось цим самим селом проїздив художник, а я наважився та й показав йому кілька малюнків, що малював їх потай від усіх. Йому сподобалось, усе кликав мене у місто, до школи мистецтв. До батька мого ходив, умовляв. Батько спершу не погодились, аж насамкінець відпустили, тільки з умовою: як нічого не вийде – шитиму чоботи. То я й поїхав, щасливий. Вчився я там усіляким фокусам, та далі, коли повернувся додому, вже й сам заробляв копійчину: малював портрети, пейзажі ще любив. І людям подобалось, бо в кожній картині бачили промінь світла, часточку моєї душі. Тож і грошей не шкодували. Чи раділи б так моїм чоботам – не певен…

За вікном зірвався порив вітру та легко розламав надвоє крислате дерево. Товста гілляка пробила вікно та стирчала тепер у кімнаті. Крізь розбиту шибку тягнуло вологою.

– Вам час іти! Чим далі звідси, тим безпечніше! Ідіть уже, чоловіче! Хутчіше! Городом бігтимете щосили, а за хвірткою вже можете віддихатись. І пам’ятайте, прошу… Це дуже й дуже важливо!…

Останні слова старий кричав з ґанку, а їх об’їдав важкий ураганний вітер. П’єр саме вискакував за ворота й не почув, про що ж таки має пам’ятати. Та його то не дуже й цікавило, адже його щойно ледве не зачепило стовбуром повалене дерево.

Коли пробігав повз паркан Галатеї, то на мить втупився в коричневі нефарбовані дошки. Та страх підганяв, і з’ясовувати, що й до чого, було не на часі.

Відхекався лише у спальні, розкрив змоклий синій зошит, а всередині не виявив жодного запису. “Коли цей дід вирвав листок? Та нащо йому ті фокуси?” – подумав, а далі написав: “Вівторок, 17 липня: ходив в гості до старигана. Мабуть, він несповна розуму. Ледве не загинув під зливою.”

6*****
– Так, він живе там, у сусідньому будинку. Сказав, що орендував до кінця літа… Востаннє я його бачила позавчора, хоча учора весь день пересаджувала квіти…

П’єр прокинувся ранком зі страшним головним болем. Він притиснув долонями очні яблука до черепа та лише на кілька секунд відчув полегшення. З-за вікна чувся гучний голос Галатеї:

– То ви кажете, він ваш син? Чудовий хлопчина, дуже ввічливий та талановитий. Ось, подивіться: вчора пофарбував мені паркан, а я навіть не просила! Ще й малює добре. А ви дуже схожі, між іншим!

Галатея говорила голосно, наче намагалась попередити його, П’єра, про гостя. Хлопець схопився, натягнув на себе перше, що побачив: зелений жилет та фіолетові пляжні шорти. Оглянув себе у високе дзеркало, похапцем змінив жилет на білу сорочку з короткими рукавами та пригладив руками волосся. Це було найліпше, на що він був зараз спроможний. Адже рівно за мить почувся голосний стукіт у вхідні двері будинку, а за дві хвилини ті двері хтось відмикав. П’єр встиг зробити два вдихи й один видих та широким рухом відчинив двері спальні.

– Тату! Доброго ранку! Як я радий…

Сходами підіймався немолодий худорлявий чоловік у пенсне та краватці. Його брови були насуплені, та здавалося, що пенсне от-от з’їде по переніссю та впаде на дерев’яну сільську підлогу. Губи стискались у тонку нитку, наче їх, губів, не було зовсім.

– Доброго ранку, сину! Я просив не називати мене татком? Здається, так, просив.

Батько впевнено пройшов до спальні та всівся на розстелене ліжко. П’єр сісти не наважився, передусім через те, що у кімнаті не було вільного стільця.

– Не чекав на мене? Звісно, що ні. Ти думав утекти, сховатися, та не вийшло.

– Які там хованки? Приїхав перепочити на кілька тижнів. Навчання начебто закінчив.

– І мольберт прихопив із собою. Не набридли тобі твої каракулі… Гаразд! Усе складно, але не безнадійно. Просто зараз збирай свої речі, та вертаємось додому, до наступного понеділка маємо багато справ.

– А що у наступний понеділок?

– Тобто як то – що? У тебе починається практика! Твоя перша справжня робота! До речі, у юридичній конторі. Тільки вчора домовився – у мого друга працюватимеш. Ти хоч радий?

– Так-так! Я щасливий, батьку! Зараз же збираюсь, – нова хвиля головного болю стиснула П’єрову голову. – Ти вже їдеш? Я б тебе наздогнав, а ввечері зустрілися б удома…

Брови чоловіка майже впритул зійшлися на переніссі.

– Ні. Ні, синку. Я тебе не перший день знаю, тож зачекаю внизу, у вітальні. Я твоїй матері обіцяв перед її смертю, що зроблю із тебе людину… А вона все плакала… От уже ж ці ніжні француженки, суцільна драма… То ти зробиш мені каву?

Батько підвівся з ліжка, зачепив манжетою подушку та перекинув її. На підлогу впав чорний гладкий камінець та стукнув П’єрову ногу. За мить головний біль відпустив, та хлопець ясно побачив, що має робити.

7*****
З носика кавоварки стікала остання темна крапля, а П’єр уже виходив за двері.

– Я до сусідки! Занесу їй… позичив учора… бо ж незручно…

Озирнувся, схопив перше, що побачив – ложку для взуття – та вистрибнув на ґанок. Вибіг на вулицю та постукав у фарбовану яскраво-зелену хвіртку. Галатея відчинила одразу, ніби чекала на нього.

– Вітаю, юначе! Рада вас бачити. Як себе почуває ваш батько?

– Галатеє, дозвольте… – П’єр протиснувся крізь вузький отвір та опинився у добре доглянутому саду. – Мені конче треба з вами поговорити!

– Що ж, мій юний друже, тоді зайдемо до мене, і ви все мені розповісте.

У будинку Галатея зачинила двері на ключ та закрила фіранки. “Про всяк випадок, хто зна…” А П’єр зупинився посеред кімнати та втупився у стіну: з картини на нього дивилась точно така ж молода дівчина, як і в хатині старого: у фіалковому капелюшку, проте у руках вона тримала замість польових квітів букет із цибулі-порею.

Галатея вже поралась на кухні: засипала трав’яну суміш у заварник та заливала її окропом.

– А я чайник як раз поставила, закипів от, як добре… Ось і печиво є. Сідайте до столу, друже, та розповідайте!

П’єр відірвався від портрету та вмостився на плетеному стільці. Із хвилину дивився в повітря й роздумував, а далі розпочав:

– Галатеє, як гадаєте: от, припустимо, є один хлопець, мій друг, і він змалечку мріє стати художником. А у того друга є батько, дуже хороший, до речі, батько, дбайливий, відповідальний. Ще й розумний дуже – засновник та директор адвокатської фірми. Той батько пророкує синові юридичну кар’єру, всіляко підтримує та підштовхує: оплатив університет, навіть влаштував на роботу… – П’єр замовк та став уважно роздивлятися стіл.

– Що ж тоді так турбує твого друга?

– А не бачить він себе закутим на все життя у краватку та адвокатське крісло. Хоче малювати…

– То нехай малює! – Галатея щойно розлила чай у чашки та присунула одну ближче до П’єра.

– Але ж юридична кар’єра – це стабільне майбутнє. Я завжди матиму бутерброд з маслом та ікрою… Тобто, мій друг завжди матиме!

– А кар’єра художника – суцільна непевність… Хм… Був у мене один знайомий живописець, талановита людина… Це він мене зобразив, до речі. Подобається? – Галатея розвернулась та кивнула на картину. – Тільки тоді, на початку, в руках у мене були квіти… Кликав мене заміж, ще як молодими були, а я послухала батька та й вийшла за сусіда нашого, тракториста. Він, мовляв, професію має серйозну, житиму в достатку. А художник ту картину собі лишив, на згадку, та й поїхав світ за очі. Тільки не склалось у нас із трактористом нічого, розбіглися через рік. До сьогодні жалкую, що була такою слухняною.

– А далі що?

– А художник мій відомим став, газети про нього писали, по телевізору виставки показували. Але я не їздила, все соромилась.

– То ви потім зустрілись?

– Так, але не скоро. Вісім років тому він повернувся до нашого села, розкішний такий, модний, на пальцях перстні, зачіска – шик. Казав – і гадки не мав, що я тут одна. Чи то правда була – не знаю. Казав, що сумував, що якось від образи забрав з мого портрета квіти та домалював цибулю. Так і віддав мені, як є. А на ранок знайшли його у ставку, казали, підковзнувся на вогкому містку й упав. Не встигла я, не поговорила із ним… Не вберегла… А хата його батьків так і стоїть пустою. Он та, що з битим вікном… Ох, лишенько! Що ж це я все про себе та й про себе, наче ти про мене послухати прийшов?! То що ти казав? Про друга свого?

П’єр підхопився та обійняв Галатею:

– Дякую вам! Дуже дякую! – сказав та й розвернувся до дверей. Була у нього ще одна термінова справа.

8*****
П’єр біг дорогою вниз до ставка. Перед похиленим дерев’яним парканом перечепився та ледве не впав на повалене дерево. Випростався й підбіг до знайомої хвіртки. Дзвоник не працював. У глибині двору, порослого чагарником, стояла хатина з розбитим віконцем.

П’єр уже збирався перелізти через паркан, аж раптом побачив, у поштовій скриньці великий коричневий конверт, який виглядав назовні написом “П’єрові”. Хлопець іще раз натис на дзвоник – той мовчав. Далі роззирнувся та, не бачачи нікого, витягнув конверт зі скриньки й почав обережно відкривати. Коли ж второпав, що було всередині, одним різким рухом розірвав обгортку. Вітер підхопив коричневий цупкий папір та залишив у руках хлопця його синій зошит.

П’єр розкрив його на першій сторінці. На землю випав його малюнок – будинок вглибині двору, вікно, прикрите віконницями, на ґанку сидить сивий старий та хитро усміхається одними очима.

В самому ж зошиті було написано: “Понеділок, 16 липня, фарбував паркан тітки Галатеї. Вівторок, 17 липня: ходив в гості до старигана. Мабуть, він несповна розуму. Ледве не загинув під зливою.” А рядком нижче, дрібним охайним почерком було виведено: “Шукай відповіді всередині.” П’єр перегорнув кожен листок зошита з початку до кінця, а далі вдруге – з кінця до початку, але жодної відповіді так і не знайшов.

У розпачі смикнув за ручку хвіртки, а коли та не піддалася, виліз на паркан і за хвилину був усередині. Ішов двором та говорив:

– Зізнавайся, діду. Що ти хотів мені сказати? Як ти, клятий привид, поцупив мій зошит? І де усі ті відповіді? Де шукати відповіді?! – П’єр уже не говорив, а кричав, та коли замовкав, то чув лише пташиний спів.

Всівся на ганку, втомлений. Обперся спиною об стіну та дивився на дерева. Гілки хитались від вітру, заколисували. П’єр закрив очі та за якусь мить заснув. Крізь сон відчув на обличчі краплини дощу, а далі перед ним, ніби нізвідки, з’явився старий.

П’єр скочив на ноги та закричав:

– Хто ти, привиде?! Я знаю, ти – лише сон! І завжди ним був!

– Тихо, чоловіче, не кричіть. Ви цікавились, де шукати відповіді, і я вам чітко написав: шукати всередині. Людина може знайти слово на будь-яке своє питання лише всередині себе. Ви будете слухати поради розумних людей, та ви мусите спиратися на думку фахівців. Але остаточно вирішувати вам, чоловіче. Остаточні рішення за вами. Бо жодне життя не схоже на інше, та кожен шлях унікальний.

Сказав це та зачовгав до хатини, а проходячи повз П’єра, усміхнувся привітно. Двері грюкнули, зачинились за дідом, а хлопець розвернувся до вулиці та дременув двором. Перестрибнув через паркан та біг вулицею, як скажений. Не помітив лише дерева, у нього і врізався лобом та втратив свідомість. Так його і знайшли батько й Галатея, він лежав долілиць, а до грудей притискав синій зошит з вогкою роздертою обкладинкою.

9*****
П’єр відкрив багажник новенького, щойно із салону, “Рено” та насилу витягнув плаский загорнутий у блискучий папір пакунок. Поставив його біля вицвілого зеленого паркану та подзвонив у дзвоник.

Хвіртку відчинила жінка у старомодній охайній сукні та крислатому капелюшку. За останні п’ять років вона стала на голову нижча, тонша, а її волосся з темно-каштанового, подекуди з сивиною, зробилося зовсім білим.

– Вітаю вас, чоловіче! Ми знайомі?

– Так! Я – П’єр! Пам’ятаєте, я приїздив сюди на літо, кілька років тому. Жив ось у цьому будинку.

– П’єр? Чудернацьке ім’я! Ви француз?

– Моя мама із Франції, це вона мене так назвала… Я… хотів подякувати вам… Ось, чекайте, я привіз картину!

П’єр зірвав обгортку з пакунка та розвернув зображенням до Галатеї.

– Це ви та ваш суджений, на порозі того самого будинку.

Галатея відсахнулась:

– Дуже схожий! Надзвичайна подоба! Ще й на порозі його будинку. Ви його знали?

– І так, і ні. Бачив кілька разів.

– Неймовірно! Все як у моїх снах: ми тримаємось за руки, і у мене той самий букет… Чекайте! А ви хто?

– Я – П’єр! Я був тут п’ять років тому. Пам’ятаєте?

– Ні, чоловіче! Я вас не знаю! – Галатея спробувала зачинити хвіртку, та їй заважала картина. – А це що? Це ваше?

– Це мій подарунок… Чекайте! Ви живете самі?

– Звісно, ні! Ліза!!!

З будинку визирнула молода жінка у фартуху та з білими від борошна руками:

– Облиште її, вона вас не пам’ятає. Нікого не впізнає уже кілька років, навіть власних родичів.
– Добре-добре, уже йду! – П’єр примирливо виставив долоні. – Лише будьте ласкаві, візьміть, це подарунок від щирого серця.

П’єр обережно заніс картину на подвір’я, поставив на землю та притулив до ґанку. Далі вийшов за ворота й сів за кермо. Передумав, виліз, повільно пройшовся вулицею до ставка, дістав із кишені гладенький чорний камінець розміром із невелике куряче яйце та жбурнув щосили у темну воду. Витяг складений удвоє старий затертий листок, розгорнув та подивився на зображення – старий усе сидів біля хати, та обличчя його світилося щасливою усмішкою.
Коли вертався, побачив Галатею. Вона саме стояла біля паркану, дивилась на вулицю та посміхалась. А коли зустрілась поглядом із П’єром, то ледь помітно підморгнула йому, розвернулась і повільно попливла до будинку. П’єрові тоді ще почулося, у ту мить, коли вона оберталась:
– Я дуже рада за вас, юначе!
А може, то вітер шарудів засохлим листям.