Незвична прем’єра звичного твору

Саме почався дощ: небо, що цілий день було захмарене, нарешті розридалося. Але це «нарешті» було досить невчасним. Перестрибуючи калюжі своїми білосніжними кедами (так, прогноз погоди створений для панікерів), бігла молода дівчина. Така собі студентка-журналістка, нічого незвичного. Немов не дуже граціозна, але точно надто вперта лань, вона поспішала до театру. Там-то якраз за кілька хвилин мала початися прем’єра вистави «Вій». Прем’єра твору Гоголя, в театрі ім. Гоголя у гоголівській Полтаві. Марія (саме так звали нашу героїню), не вбачала якоїсь «новизни», чи бодай «цікавості» у даному заході. У її скромні 20 років це була вже третя подібна прем’єра даного твору, тож вона не чекала нічого грандіозного від вистави і вже завчасно вдома підготувала новинну замітку. Але якщо видання придбало квиток, то чому задарма не насолодитися м’якими сидіннями першого ряду, червоним бархатом зали та сапфіровою люстрою, яка з кожним роком здається тільки тьмянішою?
Коли Марія вбігла до фойє, на ходу знімаючи промокле худі та перевіряючи чи не намокла її улюблена фотокамера, знадвору почувся грім. Полтава хоч і більш-менш спокійне місто, з поодинокими «прильотами», проте де-не-де люди мимоволі поприсідали. «Мабуть Харків’яни чи Сум’яни», – подумала дівчина. Сама вона поділяла татову філософію життя: якщо написано тобі померти, то хоч у бункер лізь – все одно нічого не врятує. Тож, коли недалеко від їх будинку збивають шахеди, вони уважно контролюють роботу ППО з вікна. Але повернемося до театру. Впевнившись, що фотокамера жива, а сама вона має відносно охайний вид (не враховуючи трішки понівеченого дощем волосся), Марія побігла до зали. На білих мармурових сходах, що так пасували до її кедів, дівчину настиг останній, третій дзвінок. «Ну, майже встигла», – з усмішкою видохнула та.
Як і передбачала журналістка, «прем’єрою» назвали виставу, яка особливо не відрізнялась від попередніх. Єдине, у цій варіації Хома був трішки молодше та вродливіше, а ось відьма навпаки – повністю відповідала образу. Тож, щоб не надто знічувати акторів своїм поглядом, Марія взялася вивчати глядачів. «Аналізувати цільову аудиторію» як їй часто повторювали на парах. Що ж, серед «аудиторії» були: один чи два класи середньої школи, квитки для яких взяли оптом і явно без їх відома і бажання; на іншому кінці сиділи пані у надто вже гарних та рясних прикрасах, які сяяли яскравіше ніж зґарди та коралі у панночки на сцені; ще далі солодко дрімав чолов’яга, раз у раз хропучи у такт музиці. Інша частина гостей теж іноді блимали телефонами та перешіптувалися. Нічого нового.
Споглядаючи то дану картину залу, то добре відому історію на сцені студентка би вже давно знудилася, аби не постійне бурмотіння парубка. Хоча спочатку її трішки бентежило його бубоніння під боком, одначе прислухавшись (така вже професійна вдача журналістки), її невдоволення перемінилося на інтерес. Справа в тому, що коментарі хлопця не були беззмістовними: він точно зауважував відхід від сюжету повісті, алогічні дії акторів та прогалини у композиції. Мимовільно вона почала занотовувати у блокнот деякі почуті коментарі. Адже корисна інформація ніколи не повинна залишатися «у повітрі». Тим паче це можна було використати у замітці стосовно горе-прем’єри. «Цікаво, звідки взявся цей критик? Знову молодий блогер чи просто псевдо-інтелектуал?», – подумки з’ясовувала студентка. Однак поки Марія дбайливо збирала собі цікаві на її думку цитати, бурмотіння затихло. Помітивши це, вона відірвала погляд від аркуша та краєм ока зиркнула на хлопця.
– Встигаєш? Хоч би попередила, я б голосніше диктував, – промовив хлопець. В темряві зали важко було зрозуміти емоції парубка, однак навіть шепіт не скрив насмішки в його голосі, – у таких ситуаціях краще б диктофон увімкнула, чи ти за естетику шкряботіння по паперу?
У звичній ситуації будь-яка дівчина вже, якщо б не згоріла, то принаймні підрум’янилася від сорому, одначе Марія зараз просто кипіла від гніву. Коментар стосовно диктофону вона сприйняла за особисту образу її професійних навичок (насправді дівчину просто гнівило те, що вона сама до цього не додумалась).
– І якщо ти носиш фотокамеру не просто, аби підкачати руки – саме час її діставати: ще пару реплік і почнеться епізод про ніч у церкві.
Якщо ще секунду назад дівчина хотіла сором’язливо відсидітись, аби уникнути перепрошень стосовно підслуховування, то в наступну мить вона вже рвучко захлопнула записник, дивлячись хлопцю прямо у вічі. Хвала сценаристам, що саме у той час Хома надто голосно бідкався про свою долю плескаючи та цокаючи.
– А як же конспірація? – вже з неприхованою усмішкою зауважив співрозмовник.
Незважаючи на напівтемінь зали Марія вирішила що парубок десь приблизно її ровесник. А ще вона тільки-но помітила, що він сидить у шляпі. Дівчина посміхнулась.
– Якщо вже пан так слідкує за іншими, то чого забив на себе? Чи він за естетику недотримання етикету во славу стилю?
– Сказали кеди та джинси у бархатному залі театру стилю неокласицизму. Чи пані нагадати значення поняття «дрес-код»?
Після цих слів хлопець кивнув у сторону сцени, де саме починалася відьмина ніч під банями. Яким би сильним не був розпач дівчини від її програшу у словесній контратаці, проте фото до замітки самі себе не зроблять. А декорації даної сцени направду вирізнялися своєю грандіозністю та помпезністю. Тож, відклавши у куток свого серця образу до наступного реваншу, Марія тихенько піднялася з місця в пошуку гідного кадру.
Вполювавши добрі світлини, журналістка так само тихо повернулася на своє місце, де загадковий парубок знову почав свою тиху тираду про неправдивість постановки.
– Таке враження, що він у Лаврі її відспівує, а не в сільській дерев’яній церкві. Там усього лише один позолочений образ був, інші ж – маслом по дереву.
Марія лише хмикнула та ввімкнула тим часом диктофон (вчитися на власних помилках – досить корисна навичка).
– Ось на цей час у середині крейдового кола повинно було бути вже мінімум три пляшки…чи чотири, не пам’ятаю, – насупившись промовив парубок. Було помітно що він відчайдушно намагається пригадати кількість склотари.
Ревно намагаючись згадати повість дівчина поринула у власні думки. Одначе витративши пару довгих хвилин вона ніяк не змогла загадати зазначеної деталі в оригінальному тексті.
– Але ж в повісті про це не зазначалося, – зауважила студентка, відчуваючи десь глибоко в середині солодке тепло крихітної перемоги.
– То йому здалека через вікно не видно було.
– Кому?
– Гоголю. Горе глядач, навіть автора не знає…
– Та знаю я! – обурилася Марія.
Десь позаду вона почула грізне шикання. Скоріше всього від тої пані, що хвилин зо п’ять випадково не вимкнула звук заходячи у Tik-Tok.
– Насправді Микола у цей момент був блідіший за Хому. Особливо коли відьма прокинулася. Вона ще та акторка, любила шоу влаштовувати та молодиків лякати…
– Звідки ти це взагалі взяв!? – не витримуючи роздратування та розчарування (а вона ж бо хотіла ще його коментарі брати до замітки, дурепа) гнівно прошепотіла дівчина.
– Та з гілки їх обох було видно. Правда аби той писака ще не так часто охав – взагалі б чудово було…
«Навіжений», – подумки сказавши, з полегшенням видихнула Марія. У той час жіночка позаду досить драматично (позаздрили б навіть актори на сцені) зітхнула.
– І труна до речі теж тоді не літала, це йому вже з переляку…
Не встиг від доказати, як раніше згадана пані рвучко підвелася, зачепивши своєю дизайнерською сумкою 2000-х капелюх навіженого. Головний убір досить елегантно перелетів перила та впав додолу (для розуміння, наші герої сиділи у першому ряді бельетажу). Жіночка, не перепросивши, гордо почимчикувала до проходу, натомість Марія прикипіла очима до голови хлопця. Безперечно, блиску його чорного, як вороняче крило, волосся позаздрила б не одна міська красуня, однак студентка дивилася не на нього. Точніше, поміж нього. А саме на два роги. Маленькі такі, зовсім як у молодого козеня, проте роги… Наступної миті почувся звук затвору фотокамери (дівчина все ще тримала її в руках, на випадок гарного кадру).
– Їх так видно у цьому світлі? – повернувшись, спокійно запитав хлопець. Тільки зараз вона помітила, наскільки чорними були його очі і як в них гарно відбивалися вогні зі сцени.
Спочатку дівчина намагалася щось сказати, але потім просто мовчки кивнула. Запитувати у людини (чи не людини) звідки у неї роги їй здалося марним. У той час на сцені Хома вже обіймався з рум’яною і на диво живою панночкою (схоже в цьому і була «прем’єрність»).
– Переселенка чи шо? Ніколи у Полтаві чортів не бачила? – запитально склонивши голову набік запитав хлопець. Від цього жесту з його ріжок спали пасма волосся, все більше оголяючи їх. – Схоже, що ні… Щось полтавська філія явно розлінилась. Я останні раз ту за доби Миколи був, а потім мене до Києва підвищили, а там понеслось…
Дівчина кліпнула. Потім ще, і ще, і ще… Хлопець не зникав, але й нові чудасії не з’являлися. Тому або кава була не арабіка, або просто 5 чашка за день була явно зайвою…
– Добре, – сказав чорт, поправляючи волосся, – на чому я зупинився критикувати цю пародію…
Здавалося б зараз був той самий час, коли студентка мала перехреститися, тричі плюнути та вибігти з зали. Проте вона спокійно дістала свій блокнот і поправила диктофон на коліні. Як би там не було, але записувати коментар у чорта для журналіста не новина. Тож вона просто продовжила сидіти та занотовувати кожну його ремарку…

Ввечері ж того дня, переглянувши ще раз фото та діставши свої записи, вона сіла друкувати оповідь, про те, як вона бігла у білих кедах під дощ на прем’єру «Вія»…