Космонавт

Але цей синій колір… він … такий мʼякий у своєму ніжному доторку до шкіри. Віддає злегка холодком, хоча водночас усі часточки, усі клітини, котрі до нього торкаються, вирують в екстазі.

Важкість мого тіла повільно зникає. І я тану в цьому синьому кольорі. Підіймаю долоню, щоб вхопитися за цю блакитнаву ідеальність. Вона ж радо хапається за мої пальці та протікає повз них, приємно лоскотливою, чи то парою, чи то ниточкою. І забирає із собою мої пальці, мою долоню, передпліччя. Я розтікаюсь на частинки. Усе моє тіло відчувається окремими деталями колись важкої сутності. Настільки важкої, як автомобіль, металеві двері чи навіть станок на якомусь заводі.

Віддаюсь синявою, відтінку зимового моря, повітрю. Мої атоми … відчуваю, як вони діляться і покидають мене. Розпадаюсь на маленькі часточки. Синє повітря, кольору доторку зимового моря і зимового похмурого неба на горизонті, поглинає мене.

І це найпрекрасніше, що я колись відчувала.

Залишки мене, ті непомітні оку частики роз’єднаних атомів, повільно опускаються у воду. Одне за одним, чекаючи своєї черги. Торкаючись води, довкола частинок пробігали бульбашки повітря. Атоми трішки дрібоділи від лоскоту.

Частинки мене повільно опускались донизу. Тонули і танули. Танули і тонули… Вода довкола була спокійною, тихою і дуже тендітною. Вона ніжно, з нотками холоду приймала мене у свої потоки. Частинки мене плавили різними течіями, закарбовуючись у водних пучинах. Продемонструвавши свою безкінечність, потоки води обережно склали моє тіло по частинках до купи і опустили на дно.

Коли я торкнулась дна цієї води усією вагою тіла, воно виявилося уламками будинку. Мої легені знову вдихнули повітря. Різко і неприємно кисень наповнював мене, залишаючи засуху в роті та горлі. Очі, які я спромоглась відкрити із третім подихом, запекли у дискомфортному усвідомленні пилюки довкола.

Повітря було того самого відтінку синього, коли це холодний початок травня, тільки світає, однак усе небо вкрите хмарами, і сонце у спробах пробитися до землі наповнює атмосферні шари цим блакитнавим сяйвом. Якщо по повітрю провести рукою — на дотик воно буде як розрівняна цукрова вата.

Повільно кліпаю очима. Все довкола ввібрало відтінок синього. І це було вже не вперше. Одного дня я відкрила очі – й весь світ був синім. Уся його кольорова гама складалась з різноманітних відтінків синього. Очі повільно розкривалися й закривалися. Я нічого не розуміла, лише відчувала неприємну терпкість у тілі. Ось-ось мене мало пройняти судомами.

Я лежала у супрематичній позі: на спині, розвернута різко вгору догори голова, від чого нила шия, кінцівки вигнуті у різні боки, настільки затерплі, що будь-які рухи доставляли болю. Волосся неприємно парило у вуха та зігнуту шию. Складки одягу перетягнулись, тож деякі мʼязи були затиснуті тканиною.

Тяжкість незрозумілого характеру лежала поверх мене. Сил підвестися не було. Я продовжувала кліпати очима. І в якийсь момент я вперше побачила космонавта. Він повільно робив кроки – в такт мого кліпання.

Я бачила його ноги десь до коліна; білий скафандр шумно їх захищав. Він підійшов зовсім близько. Через закинуту голову я не могла бачити і розуміти, що він робить, чи робитиме.

А він повільно і шумно нахилився до мене. Я добре чула, як скафандр доставляє йому повітря, як білосніжна захисна тканина шуршить по ньому, щоб він міг вільно рухатися.

Космонавт підняв має тіло. У голові від різкої зміни положення голови запаморочилося. Якоюсь частиною шкіри на тілі та кінцівках я відчувала цей дивний матеріал, наче резинова плащівка, з якого був створений скафандр. Від цих дотиків мені було вогко і холодно. Так само, як іншій частині тіла було холодно через повітря, яке закутувало мене у свою синяву. Моє тіло мені не підкорялося: я не могла скрутитись навіть калачиком на руках космонавта, чи принаймні якось руками зачепитися за нього, чи бодай обперти голову. Мої кінцівки і голова просто звисали на руках у космонавта, як-от у іграшкової ляльки. Він же міцно тримав мене за спину і бедра. Напевно, для нього я була дуже легкою.

Очі на моїй перехиленій голові цокотіли в різні боки від сильного припливу крові. Однак вони чітко розрізняли небо. Воно було затягнуте хмарами: синіми, сірими, знову синіми, знову сірими. Під ними літали пташки, які переливались білим пірʼям, подекуди розбавленим чорним. Вони щось гомоніли своїми низькими, шумними і безперечно гидкими голосами, які збивав сильний вітер і доносив до моїх вух. Чайки.

Мене дратував перебіг голосів цих чайок. Ще мене дратувало, що моя голова звисає вниз, а вітер закручує і закидує волосся в ніс та рот. Ще мене дратувало, що я не могла більш комфортно вмостити свою спину на цьому космонавтові. Але чомусь мені було спокійно в нього на руках. Щось у ньому примушувало мене вірити: я в безпеці, доки він мене несе, доки він буде поруч.
Але мене проймала тривожна цікавість: з уламків якого будинку він мене забрав і куди тепер він мене ніс?

Чайки продовжували літати попід хмарами й кричати свої буденні речі.

Космонавт ніс мене дуже довго. Ночі й дні я ледь розрізняла по кольору неба. Спати я не могла. Тільки закривати очі, але тіло не відключалося. Я могла тільки бути, та не могла впадати у небуття. Я навіть думати не могла ні про що. Судячи з нових змін неба, які я помітила, то нарахувала приблизно чотири доби. Але вони минали якось інакше.

Небо бавилось з відтінками сірих та синіх хмар. Вони деколи дощили. Тоді крижані краплі голками впивалися в залишки моєї шкіри, стікали неприємним лоскотом. А ще вони потрапляли до рота. Й мали смак металу. Чомусь мені здається, що свинець чи ртуть мусять мати саме такий металевий присмак. В ті моменти я мала сили тільки закрити очі. І концентруватися на кожній краплині, що проймали моє тіло.

Було багато синього кольору, небо, чайки, вітер, дощ. І тіло космонавта, що терлося о моє, поки він ніс мене на руках.

Перед дощами завжди був вітер. Він куйовдив моє волосся. І проникався до самого серця, від чого останнє переставало битися. Зате вуха починами чути його голос і розбирати слова. І моє прагнення до відповіді було настільки сильним, що я намагалася відповідати, але рот не рухався. Він застиг відкритим, хоч як я старалась. Туди потім заливались металеві, холодні краплі дощу.

В одну мить він зупинився. Далі я почула шурхіт води. І запах солі.

Море! Він доніс мене до моря!

Я знову могла думати. Наче в мені від цього солоного запаху щось включилось.

Я чула, як його ноги зайшли у воду. Вона хвилями злегка забилась об нього. На мою шкіру потрапляють частинки крапель.

Він сторожно поклав моє тіло у воду. Але тіло не тонуло, хоча я того неймовірно чекала . Чекала, коли ж вода почне поглинати мене, коли її холод і глибина заберуть в середину, а повітря покине мене назавжди.

Руки космонавта мене відпустили. Мене перестали тримати його руки, обмотані тканиною екзоскелету.

Вода повільно та нещадно поглинала мене.

Я відчула екстаз від того, як мене омивали водні потоки. До мене повернулася свідомість, можливість рухатися, коли голова вже була кілька метрів під водою. Я почала барахтатись, як маленька рибка, і намагатися виплисти назад. І … космонавт мене витягнув на поверхню.

Він обережно поклав мене на пісок, на берег. Вологий пісок впивався в шкіру мільйонами дрібних камінців та поламаних мушель. Чайки противно ходили поруч, уважно роздивляючись нас, ніби запам’ятовували усе, що відбувалось на березі.

Космонавт натягнув на мене якусь одежину, що зовсім не гріла, але прикривала шкіру. Напевно, щоб ці відверто зацікавлені чайки не рухали мого тіла, думалось мені. Який-ж бо він дратівливо уважний!

Я почала усвідомлювати. І першим моїх усвідомленим рухом стали складені одна до одної долоні, які я притисла до губ. Я хотіла пити. Надзвичайно хотіла пити. Мій рот, горло — всі нутрощі були пересушеними. Тож я показувала жест «пити воду», доки космонавт не зрозумів мою спрагу. Він склав свої долоні, як я показувала, і приніс мені напитись морської, гіркої від солі води. Мої легені аж розквітли від цього чару рідини. Мені стало так добре, що я долоні за долонями бездумно поглинала воду. Коли я вже закашлялась від неї, то космонавт допоміг мені скластись назад на вологий, колючий пісок. Кожна клітинка мого тіла чітко та достеменно відчувала кожну піщинку, кожну мушельку, кожен камінчик. Усе.

Космонавт стояв наді мною. Він дивився крізь свій шолом на мене. А потім він просто сів біля мене. І я відчула, як сили від його присутності поруч покидають мене. Я провалювалась у безсвідомість. Наче космонавт підживлювався мною, наче пив з мене життя, як-от я щойно з його рук пила морську воду.

Коли він напився мого тіла, то ліг поруч, закриваючи від хвиль. І всю ніч, доки я була у знесиленій відключці, море жадало залити його. На мене не попала жодна крапля.

Зранку розпочався дощ. Чайки нарешті поховалися, а крапельки собі струменіли, гомоніли, гупотіли довкола мене, по мені, біля мене. Такий ніжний барабанний дріб розбудив мене. Наче я повернулась з якогось небуття, яке здавалось тривало кілька секунд.

Космонавт біля мене також заворушився. Підвівся. Крізь його шолом я чітко відчувала, як його очі сканують мене. А я споглядала на нього. Напевно ми кілька разів зустрілися поглядами, але це буде відомо тільки йому.

В якийсь момент він знову підняв мене на руки. Тепер я могла вхопитися за нього і зручніше примоститися на цих величезних долонях. Мої руки торкалися його костюму, губилися в матеріалі, пальці заплутувалися в значній кількості кабелів , які я страшенно боялась пошкодити.

Він опустив нас під воду. І площина води над нами вкрилась кригою. Ми сиділи на дні під кригою й перечікували дощ. Моє волосся повністю підіймалося догори, разом з бульбашками повітря. По моєму тілу приходились внутрішні водні течії; в якийсь момент я усвідомила, що мені не потрібно затримувати дихання – легені самі здіймались і опускались, не відчуваючи жодного дискомфорту.

Космонавт приліг собі на дно. Я примостилась поруч. І ми обидвоє дивились на той шматочок даху на поверхні води, який захищає нас від крапель дощу. Там між цим шматком криги і дощем явно відбувалась якась смертельна боротьба, але крига вигравала у двобої.

Якось так сталось, що я невільно прикрила очі. Памʼятаю, як повернулась на бік, мене ще залоскотала підводна течія, і я впоралась носом в якусь частину скафандру. Здається, космонавт мене міцно обійняв – принаймні мені це снилося.

Коли моє тіло знову лягло на дно, я вже не розуміла, що знаходжуся у воді. Але очі помітили, що над нами не було криги. То було заломлення світла й кольору від води, що зливалася з небом з тієї сторони площини.

Мене почала овіювати тепла течія. Я підняла руку, аби виміряти наскільки ж вона велика. Повернувшись на бік, бачу: космонавт так само лежить поруч. Мені здалося, що він спить. Мені хотілося, аби він спав. Я повернулася до нього обличчям. Почала проводити пальцями по склу, що закривало його голову. І за цими монотонними рухами я знову окунулась в дрімоту.

Коли вітер мені дмихнув в обличчя, повітрям зі своїх холодних легень, я прокинулася. Космонавт обережно мене вкладав на пісок. Пісок тепер став ще гидкішим , гострішим, холоднішим. Неприємною вологістю він терся об мене.

Я різко підвелася і промовила: «Я замерзла».

Від звуку свого голосу я трохи похитнулася.

Тоді космонавт жестом сказав мені почекати. Повільно крок за кроком він відходив від мене, доки цілком не зник з поля зору.

І зник він на дуже, дуже довгий період. Я замерзла. Вітер мене всю обвивав холодними потоками, а вода краплями хлестала по шкірі й мокрій одежині, що ледь ту шкіру тепер прикривала. Я лягла на пісок і намагалася себе ним засипати. Але тепліше від того не ставало. Потім я пробувала зайти у воду, але мені одразу віднімало пальці. Чому ж із космонавтом це все було в рази комфортніше?

Мені здавалось, що він покинув мене. Що я лишилась на цьому пляжі сама замерзати до смерті. Я здалася у своїх спробах зігрітися. Я просто лягла на пісок, скрутилася ембріоном і тремтіла.

Десь у середині ночі (тутешнього поняття ночі) повернувся космонавт. Я вже не відчувала майже всього тіла від затерплості і холоду, тож провалювалась у сон.

Космонавт мене обтрусив від піску й протягнув теплі спортивні штани та подовгастої форми, заокруглені два предмети. Я з великою радістю натягнула на ноги, котрих вже не відчувала, теплу тканину спортивних штанів. Мені одразу стало легше. Але він все ще протягував мені ті невідомі два предмети, з величезними атласними стрічками по бокам. Мій погляд виражав запитання. Тоді космонавт жестами мені почав пояснювати, що це для ніг. Я усміхнулася й замахала головою. Мене дуже розчулило і розсмішило, як він мені пробував донести , що ці предмети – , то як взуття. Пізніше я згадала їхню назву – пуанти.

Беру до рук ці картонно-атласні штуковини і починаю мостити на ноги. Як їх одягати я не мала поняття. Тоді космонавт сів до мене і … взув мене у пуанти. Наче я була маленькою лялькою, з якою гралась дитина. У мене це знову викликало усмішку.

Ми посиділи одне біля одного, роздивляючись ті пуанти на ногах. Подивилися одне на одного. Хвилина, друга, третя. Ми довго ось так дивилися одне на одного. Поки мені знову не стало холодно й все тіло не затрусилося.

Тоді космонавт мені на пальцях запропонував потанцювати. Він буквально поставив долоньку і почав танцювати на ній своїми масивними білими пальцями. Але я не вміла. І прямо про це сказала. Ще й на пуантах. Які танці, про що він!

Тоді він почав мене просити ще дужче. Тряс за плечі, активно жестикулював, показуючи, щоб я встала і рухалась. В якийсь момент холод не залишив мені вибору – і я піднялася танцювати.

В моїй голові заграла мелодія, яку я чула раніше, ніби в іншому житті. І я почала ламано, повільно рухатися. В один бік. В інший. Пуанти смішно цокотіли по мушлях. Закрутилася. Вперед три кроки. Назад. Закрутилася. Пострибала. Прогнулась. Увесь час було страшно розставляти руки. Вони наче прилітали до тулуба і намагались його зігрівати.

У якийсь момент, щоб не впасти, довелося почати тримати рівновагу руками. Щось дивне і космічне в мене виходило. Нагинаюсь, задираю ноги, розводжу руки, витягуюсь, стискаюсь … Поступово зігріваюсь. Серце калатається, м‘язи напружено віддають тепло усьому тілу.

Космонавт мені аплодував. Він щиро виражав задоволення , після завершення мого космічного танцю.

Коли я спинилася, вітер знову почав мене здувати холодом. Легка спітнілість посилювала відчуття морозу. Тоді космонавт притулився до мене, закривши у своїх обіймах. Він пробував мене зігріти. І дійсно від того вітер менше проморожував.

Знову пішов дощ.

Космонавт затянув мене під воду, аби ми не відчували тих гострих голок, що сипались на нас з неба. Вода весело вигравала хвильками під небом, що ревіло холодними сльозами.

На дні, під шарами солоної води космонавт тримав мене за руку. Ми лежали і просто спостерігали за усіма цими водними потоками, які видозмінювали небесні простори.

Дощ йшов дуже довго. Кілька ночей і днів. Я все ще по-іншому відчувала тут час. Він наче був швидшим. Раніше дні тягнулися, в них були якісь події , а тут вони ділились на моменти, коли мене хилило в сон. Як я починала закривати очі – повітря, вода та небо темнішали. Коли я прокидалась — усі світлі відтінки заполоняли зіниці.

Під водою я засинала частіше. Тож дні та ночі відповідно проходили швидше. Напевно, космонавт теж спав. Інколи я прокидалась в його обіймах. Напевно, він насичувався моєю енергією, коли я спала. Бо його присутність, його доторки аж занадто сильно мене втомлювали.

І ось в одне з лежань поруч із космонавтом, лагідно вмостивши свою долоньку в його громадній руці, я зрозуміла, що за цей весь час, я пила солону воду. Ми ні разу нічого не їли. Весь голод, вся спрага — їх просто не було. Чи не міг він мене чимось підгодовувати, якимись життєвими силами, доки я спала? Такий собі кругообіг енергій життєзабезпечення. А що він робив, коли я спала? Так само я все ще не знала хто він. І не бачила без скафандру. Він ні разу не зняв навіть свого шолома. З одного боку, мені хотілося побачити, що під чорним склом, а з іншого — мені було байдуже, навіть якась частинка мене противилась цьому. Просто мовчазне співіснування. Інколи я казала обмежені речення про свій стан. Один раз, після якось там мого танцю заради зігріва він написав на вологому піску «Краса».

А ще я знову усвідомила, що під водою мені не потрібне повітря. Згадатися, чи я дихала на поверхні, я теж не могла.

Я почала роздивлятися свої руки. Шкіра на них була білою, видні вени. Пальці у своїх порухах робили маленькі бульбашки повітря. Тож повітря було.

«Дивно це», — сказала я, не певна чи під водою звук якось передався далі більше, ніж кількома тремтіннями.

Космонавт взяв мою руку й поклав на свій шолом. Він хотів, аби я проводила своїми пальцями по чорному склу. Напевно, йому це подобалось. Так само як і мені подобалось годинами вимальовувати візерунки різних поворотів, товщин та довжин на чорному склі. Воно не було ані холодним, ані теплим. Це було скло, пальці чітко це відчували.

А потім я лягла поверх цього скафандру, заключивши свого космонавта в незграбні обійми. Десь під ребрами від цього чутнілося дивне тепло. Геть не зігріваюче. Воно більше додавало якихось сил бути..

Дощ вже закінчився, але я все ще лежала. Він намагався підвестися, але я силою повертала його на дно водойми. І так ще чотири дні. Я лежала на ньому чотири дні. Я ніяк не могла насититися цим теплом у моїх грудях.

Коли я все ж заспокоїлася, він виніс мене з води. Мені так не хотілося виходити на березі було холодно, і я жалілася на це.

Космонавт попросив мене почекати жестом. Його знову не було дуже довго. День все ще був на небі. Я ходила зі сторони в сторону, аби зігрітися. Пуанти смішно шурхотіли по піску з камінчиками та мушлями. Я пробувала рухатися більше, танцювати свої дивакуваті безсенсові танці. Доки космонавт не повернувся з охапкою деревини.

Він розвів вогнище. Це було так чарівно побачити новий колір. Червоногарячий, жовтогарячий, помаранчевий. Мене наче прибило до місця. Не ворохнувшись, я багато годин заворожено дивилися на вогонь. Він так манив мене. Він так грів. Він був таким теплим.

У якийсь момент я напевно заснула, бо відкриваючи очі я відчула, що лежу в іншому положенні. І в середині мене розливалось тепло і почуття відновлення.

Припіднімаючись, я побачила чому ж власне вогонь все ще був.

Горів мій космонавт. Його скафандр вже повністю був у вогні. Вийти з нього він не міг. Я кинулася до нього. Почала пробувати заливати його водою. Але від тієї води вогонь розгорався ще більше. Тоді я спробувала тушити піском – так само марно. Пісок просто згорав, і зовсім не рятував ситуації.

Космонавт повільним рухом казав мені зупинитися. Але я не могла. Я схлипувала,шукаючи хоча б якийсь вихід. Я смикнула з себе весь одяг і почала тушити мого космонавта ним . Це допомагало. Тканина приймала в себе весь вогонь. Спочатку теплі штани. Доки вони повністю забрали рівно половину вогня. Космонавт впав.
Тепер вогонь був тільки на скафандрі, але не довкола. Я скинула ту одежину. Так і не зрозуміла що ж то він натягнув на мене. Я затушила все.

Скафандр був пошкоджений. Я змогла нарешті зняти шолом. Це єдине, чого я не могла зняти раніше.
Але його голова була повністю згорівша. Це були чорні кістки з обвугленим м‘ясом. Ні очей, ні волосся … шматки м’яса й кістки.

Тіло було суцільним вуглем.

Я перестала бачити чітку картину – сльози текли і текли по щоках. Схилившись над тілом, я просиділа над ним кілька ночей, хитаючись, вслухаючись, надіючись бодай на щось. В певні моменти вже й сліз не було і я тільки схлипувала. Потім я просто лягла поруч і обіймала це обвуглене тіло.

Якогось світлого періоду я нарешті змогла підвестися. І знову опустилася у сльозах. Наступного світлого проміжку доби я знову спробувала підвестися. І знову безсила опустила до свого згорілого космонавта. На третій раз я все ж підняла тіло. І понесла до води. Опустила на поверхню. Воно не тонуло. Але за сім днів, поки я його тримала на воді – воно не відновилося. Я так сподівалась, що вода його зцілить; вона ж так добре нас захищала.

Я опустила тіло на дно і насолоджувалася ним доти, доки не відчула, що всередині мене з‘явилися хоча б якісь сили.

Тоді я відпустила тіло течією…

Я одягаю його скафандр. Десь він прогорів до дір. Але я повністю гола й мені потрібно покидати цей берег.

І я закрила своє обличчя шоломом скафандру.

Далі був прямий шлях. Наді мною знову пищали бридкими голосами чайки. Знову шкіри торкалися противні холодні краплі дощу.

Цей синій колір повітря… Синій колір повітря почав розбавлятися іншими. Він ставав все слабшим.

Я кудись підходила. Так думалося. Мені хотілося, щоб я кудись дійшла.
І однієї ночі небо стало чорним і ясним. Я побачила мерехтіння зірок і сріблястий відгомін місяця. Трохи далі замайоріли вогні. Жовтуватий тремтливий ореол оточував якийсь простір. Місто. Там були ліхтарі, вивіски, будинки.

В середині одразу зʼявилась відраза до цього штучного світла. Усю ніч я доходила до нього, вагаючись чи варто заходити. Але під ранок я переступила межу. І це було так дивно, по-чарівному, потрапити у той світ, звідки мене забрав космонавт.

***

По голій шкірі стікали гарячі краплі. Струмені прісної води відбивали ритми на моєму тілі. Я не витиралась. Просто пішла до кімнати. Шкіра обсохла, доки я піднялась на другий поверх. Одразу ж я вдягла шолом.

Чорнява дівчина сиділа в одній білій сорочці на дивані й щось відмічала олівцем у книзі. Її пишне кучеряве волосся жило своїм окремим життям, і було так цікаво спостерігати за його рухливістю. Ще мені було цікаво спостерігати, як вона закручує свою пухку нижню губу, коли читала кульмінаційний розвиток у книзі. Я довго її роздивлялася, доки не обійняла своїм вологим тілом. Її спина приємно напружилася.

Вона попросила мене зняти шолом мого космонавта. Я дуже знехотя погодилась. І припідняла скло. Її очі виражали водночас жах, подив і цікавість.

На мені було її обличчя.

Коли я скручувала їй шию, а вона робила останній подих, я довго дивилася на себе у дзеркало. У неї було гарне тіло. Й обличчя. Шкода, що волосся ще не висохло, аби я могла насолодитися цією зовнішністю сповна.

І раптом мені так захотілося малини. Настільки сильно, що я була певна — якщо кислувато-солодка ягідка не опиниться в мене на язиці, то я помру. Тож порившись трохи в холодильнику, я витягнула маленький лоток рожевих ягідок. І маніакально забивала собі ними рота. Малинки були трохи кислуваті, але настільки соковиті.

З лоточком рожевої малини я знову підійшла до дзеркала. Востаннє я бачила себе справжню шість років тому.

Мене приютила в себе мила дівчина, котра пожаліла худу, несправну, немічну божевільну в скафандрі. Ми жили разом якийсь час, я намагалась їй не заважати, тихенько існуючи в пухнастих капчиках поміж стін. Але одного разу я її торкнулась. Випадково. І уся її зовнішність продублювалась на мені. Я стала її точною копією. Коли вона це побачила, то від страху у неї розірвалося серце. А я страшенно захотіла малини. Настільки сильно, що від цього буквально залежало моє життя. Тож я несамовито бігала містом у пошуках ягід. І вдалось знайти в останню мить перед втратою свідомості. Я навіть не жувала ті ягоди — просто поглинала в себе, що з доторку пальців до плода.

Кожна із цих милих дівчат віддавала мені своє обличчя, своє тіло, своє життя. Декого я вбивала, дехто після цього помирав сам. Вони всі були дуже красиві, талановиті, тендітні й добрі. Були з різних країн. Було цікаво гуляти в Марселі. Чогось запав у серце цей порт. Там було якось … якось так, як на тому березі. Там я найбільше жаліла за космонавтом.

***

Зі скафандру лишився тільки шолом.

Я заплакала; щось йокнуло у серці. Згадалося обуглене тіло. Оце вперше за стільки часу мені згадалося те тіло. Навіть на берегах Марселю я згадувала тільки те, як танцювала поруч нього, щоб зігрітися. Я навчилася вже танцювати. Він був би у захваті.

Лоточок з малиною впав, розчавившись на сходах.

Я знову стояла в теплому душі. Довкола мене був зелений кахель. Вода гарячими потоками стікала тілом. Воно розчервонілося. Аж пашіло паром і теплом. Мокре волосся розсипалося по спині й стікало краплями до самих пʼят. Нога переступила через поріг ванної кімнати із зеленим кахелем. Він скорше навіть був смарагдовим.

Після синього існування смарагдового було таким насиченим і живим, що деколи я хотіла в ньому розчинитися й намагалася максимально себе ним оточити.

Я знову підійшла до шолому. Обійняла його. Сльози гарячо стікали по щоках. А перед очима було тіло мого космонавта, котре пливло від мене тим морем.

Руки обійняли шолом.

Я ридала. Завивала від сліз.

Навіть не звернула увагу, що ключ у замку до квартири повернувся й хтось увійшов. Мені було байдуже рівно до моменту, поки я не почула голос:

Це мій шолом.

Я підняла заплакані очі. У кімнаті стояв чоловік. Його очі були того глибокого синього кольору, в котрому я жила зі своїм космонавтом. Здається ще чорне волосся й бліда шкіра, але я не звернула в той момент уваги на це. Я бачила тільки той колір в його очах, колір його очей.

Я повільно підійшла до нього. Моя рука не наважувалась відпускати шолом. Мені знадобилося кілька хвилин, аби я примусила себе торкнутися його брови. Пальці пройшлися по шкірі довкола ока. Ока того насиченого холодного синього глибоко кольору, в якому ми існували з космонавтом. Десь я бачила відблиски того сірого неба, що вічно дощило. А десь чорного кольору глибоко синьої води.

Я втратила мову. Великий ком став каменем у моїй горлянці. І безшумно сльози розтеклися по щоках, шиї, навіть плечах.

Він потягнувся до шолому, але я не змогла його віддати. Мені стало жахливо холодно. Я закрила усім своїм тілом той шолом. Він належав моєму космонавтові. Не віддам. Я не знаю, чи я це тільки думала, чи говорила.

Цей чоловік з синіми очима саме того кольору обережно він поклав свою руку мені на плече. Шкіра відчула тепло того вогнища, яким мене зігрівав мій космонавт. Той блаженний теплий сон, прокинувшись від якого я втратила космонавта.

Я відсахнулася, і перед очима опинився його обвуглений залишок тіла.

На голому тілі витанцьовув коричневий плащ, розкриваючи ноги, що бігли. Стопа ледь кінчиками пальців торкалися асфальту. Асфальт поступово приймав фіолетовий колір вечора. Я бігла від того чоловіка. Руки все ще міцно тримали шолом.

Я забігла за кут будинку. І спинилася: там стояв він. Дивився на мене своїми синіми очима, у відтінку яких я жила на березі того моря.

Я хотіла було бігти назад, але він мене міцно схопив лікоть і силою притягнув до себе. Притис до стінки бедром і різким рухом забрав у мене шолом. Забрав мого космонавта.

Я спробувала було крикнути, але не змогла. Голосу просто не було в горлі, жоден звук не виражався з рота, лише німий жах. Я дивилася на шолом від скафандру мого космонавта. Я дивилася як цей чоловік одягав його. Я молила цього не робити. Я склала руки у молитві. Я благала. Я просто лягла на асфальт і ридала, просячи , щоб він повернув шолом.

Він закинув мене на руки. Безсило, я оперлась на нього. І все довкола стало знову насиченого синього кольору. Очі розходилися соленими сльозами. Руки цього чоловіка підібрали усю мене і несли грубо, зовсім неправильно, не так, як ніс мене мій космонавт.

Я пробувала вирватися, але не мала сили на більші порухи, ніж судомні скорочення.

Мене несли довго, доки я почула голоси тих жахливих чайок. Чайок з берегу, де я була з космонавтом. Я відкрила очі. Небо було також синьо-сірого кольору. В очі потрапляли ті самі гострі й холодні голки дощу. Того самого дощу. Я, здавалося, вже чула шурхіт тої морської води.

І так, я чула правильно. Цей чоловік у шоломі мого космонавта тричі окунув мене у солону воду. Поклав горілиць на вологий пісок, що я чула тільки на ногах. Він дав мені напитися солоної води. І це було так добре – знову дозволити цій воді розпустити квіти в моїх легенях.

Але пішов дощ.

І я вже припіднялася, аби йти на дно моря перечікувати. Але чоловік у шоломі мене спинив. Я дивилися на нього із запитанням.

Аж раптом він зняв шолом. Я знову побачила колір його синіх очей. Але все довкола стало своїх тонів. На небі світило сонце й небо було світло-блакитнавим. Пісок став сухим, мʼяким, золотистим. А море… море стало смарагдовим із білою пінкою. І таким спокійним, яким я його ще ні разу не бачила разом із космонавтом.

Я довго дивилися на чоловіка. Я розгледіла його кутчасті щоки та вилиці, як на його чоло спадали чорні кучері, а ніс стрімко випирав уперед гострим кінцем. Підборіддя поросло рясною травою щетини. Він був страшенно блідий. Його плечі та випираюча уперед грудина час від часу приймалися судомами.

Він ліг на спину на цей теплий, мʼякий пісок.

Лягаєш? — спитався він.

Я мовчки дивилася на нього. Здивовано. Сумбурно. Кострубато.

Ти не мій космонавт, – ледь промовила я. На ці чотири слова пішли усі мої життєві сили.

Він підвівся й уважно подивився на мене своїми синіми очима. Довго дивився. Тоді знову одягнув шолом від скафандру. Різко стало холодно, пішов дощ і все було глибокого синього кольору. А пісок був жорстким, від усіяних залишків мушель.

Безсило я провалилась на цей противний вологий пісок. Як же я його ненавиджу.

Коли я прокинулася, море було смарагдовим, а на піску було написане слово «Краса» і лежали пуанти.

Мої ноги віднесли мене до води. Я зайшла у бездумі, а потім і запливла настільки глибоко, наскільки була спроможна. Перевернулась на спину і повільно опускалась на дно. Доки не помітила, що разом із бульбашками догори підіймаються мої атоми. Я знову розчинялась у воді.