СТАРА КЛАДКА

СТАРА КЛАДКА

Міша сидів на березі річки. Навколо стрекотіли нічні жуки і квакали жаби, тихо шелестів очерет. Світив повний місяць. Міша понуро оглянув хвилі густої зеленої трави, якою заріс берег аж до води. Грубо витесані дошки кладки, біля якої він сидів, здавались зовсім чорними. Все ще сердитий після розмови з Марійкою, і від того, що друзі підтримали її, а не його, Міша зло плюнув в воду. Почалось все ніби з жарту, але слово за словом, і Міші таки довелося прийти сюди, щоб сидіти на самоті аж до світання. Скривився, змочив пальці в воді. Холоднувата.
І несподівано він зрозумів, що сталось. Їх було п’ятеро. Вони сиділи на мості, місяць тьмяно відбивався у воді, і води навколо було багато — до мосту з обох сторін вела насипна грунтова дорога, з обох сторін якої шумів очерет, важко хитались верби, і поблискувала річка, мулка і мілка ближче до дороги, але далі бували і глибокі місця. Їх було п’ятеро — він, Марійка з молодшою сестрою Леською, Олеж і Сергій — і вони вирішили позбутись його, бо МІшаня їм заважав. Олеж зацілував Марійку, Міші стало ніяково коло них сидіти, і він відійшов до Сергія і Леськи, але і там було те саме. І потім, під час перекуру, коли всі знов зібрались на мості, Марійка згадала його слова про те, що Міша запросто зможе піти на стару кладку, і просидіти там три найтемніші години до світанку. На цій старій кладці колись давно, коли вони ще були дітьми, баби прали білизну, а зовсім недавно там знайшли мертву Даньку — дев’ятикласницю, чи то сама втопилась, чи втопив хто, невідомо. Міша сказав тоді, що не вірить ні яку нечисту силу, і не боїться, подивіться, мовляв, який я безстрашний! А тепер Марійка згадала, і почала його дражнити, мовляв — А слабо тобі? Підеш? Чи ти як баба-сцикуха, тоді напиздів, а тепер забув? — і Міша хотів вже послати її подалі, але зрозумів, що Олеж йому цього не подарує. Тому він матюкнувся, і погодився закластись на пляшку горілки, що таки піде до старої кладки, і буде там сидіти. “Та і що такого… — бадьорився він — Подумаєш, річка вночі, все життя живу на річкою. А Марійка мені за це могорич виставить, нехай знає, хто тут баба-сцикуха…”
І все одно йому було трохи не по собі. Один, в темряві, а в тиші чути лише шепіт очерету і плюскотіння темної води. Одне діло — дивитись на нічку річку з власного подвір’я, і зовсім інше — сидіти тут, відчувати на спині холодних мурах, при цьому Міша намагався не вдивлятись в темряву навколо, бо в непевному світлі місяця всі заплетені трав’яні кубла, стріли очерету, засохлий стовбур старої верби з покрученим гіллям, яке звисало аж до води, химерно звивались, живучи своїм нічним життям.
Телефон дзенькнув. Міша глянув — смс від Марійки. Ніяк не заспокоїться. Відкинув телефон вбік, ліг на спину, в густу траву. Місяць трохи зайшов за хмару, і Міша позіхнув. Денна втома все-таки брала своє.
Несподівано вода заплюскотіла голосніше, і чітко почувся звук непевних кроків. Міша різко сів, схопив телефон, і посвітив на звук — з боку річки зблиснули два ока, потім зникли, потім зблиснули вже ближче, щось наближалось, чалапаючи по воді. Міша завмер, зачаровано розглядаючи з’яву, і вже хотів зірватись з місця і чкурнути подалі, але з полегшенням зітхнув, бо впізнав нічного візитера — це був Кишка, місцевий бродячий пес. Його чорно-біла кудлата шерсть намокла, на ній висіла чорна намула, і тільки очі світились.
— Тваю мать! — крикнув до нього Мішка, видихаючи з полегшенням, і коротко реготнув. Пес глянув на нього сміливіше, втягнув мокрим носом повітрі, його очі знов заблистіли в світлі ліхтаря. Телефон пікнув.
“Треба економити — подумав Міша — батареї не так і багато”. Він вимкнув ліхтарик і опустив телефон. Кишка далі почалапав водою, потім смішно пчихнув, і пішов кудись в зарослі очерету. Над річкою знов все стихло. Міші стало скучно, і він вирішив пройтись. Пішов в бік, де зник собака.
— Кишка — голосно крикнув хлопець, і його голос в темряві прозвучав зовсім непевно. Пес шумів і вовтузився недалеко від берега, хрустів очерет і плюскотіла вода. Міша посвітив ліхтарем — Кишка вчепився зубами в щось велике, і крутив головою, намагаючись відірвати шматок. В повітрі почувся солодкуватий запах гнилі.
— Фу, блять, здохлина… — Міша замахнувся на пса, але Кишка загарчав, поблискуючи очима.
— Та і жери собі… Як хочеш.
Повернувся на стару кладку. Зложена з грубо обтесаних дошок, кладка починалась на березі і на кілька метрів входила в воду. Дерево від часу почорніло, ослизло, місцями протрухло, але трималось міцно. Міша глянув на годинник — до ранку ще дві години. Запах гнилизни чувся вже і сюди, разом з чавканням. Від річки повіяло холодом.
“Десь за півтора години почне світати — подумав Міша — і тоді я виграю, а Марійка буде проставлятись”
Все одно йому було не по собі, від цієї темної води, і від шелесту очерету, який, якщо довго вслухатись, так схожий на шепіт.
Несподівано за спиною знов почулись кроки. Притишені густою травою, але вже людьскі, без сумніву. Міша повернувся і посвітив ліхтариком на звук.
— Та не світи в очі, придурок… — дівчина виставила вперед п’ятірню, так що її обличчя було в тіні, і виднілись тільки босі ноги.
— Марійка? — здивувався Міша.
— А ти думав хто, санта клаус? — Марійка підійшла до нього зовсім близько, кинула босоножки біля кладки, а сама зайшла в воду по коліна.
— Ух, холоднюща! — скрикнула вона, бовтаючи ногами, так що бризки розлетілись в всі боки. Міша відчув, що злиться на неї, але її присутність бадьорила його. Прийшла, не побоялась. І до речі це він перший познайомився з нею, і познайомив її з своїми друзями, але пізніше вийшло як вийшло — старша на кілька років, Марійка вибрала впевненішого і нахабнішого Олежа. Як завжди.
— Чого прийшла? — нахмурившись, пробурмотів Міша.
— А шо, не можна? То шо, твоя річка?
— А де всі?
— Додому пішли — засміялась Марійка — всім малим вже треба спати… А тобі самому тут не страшно?
— Нє… Чого страшно? Я виріс над річкою… — насправді Міша відчув полегшення, бо навколишня тиша вже починала помалу дзвеніти в вухах.
— А я думаю, по дорозі додому, перевірю, як тут Мішаня сторожує кладку… А знаєш — Марійка почала говорити тихіше, так що Міші довелось витягнути в її бік голову — Даньку, малу, так і не знайшли?
— В смислі?
— Ну… Знайшли її босоніжки, і спортивку, тут, на старій кладці, і всьо. Моєму баті знайомий мєнт розказував.
— А де вона?
— Не знаю, може десь в якій ямі… Так що вважай, як будеш літом тут купатись, щоб десь там за ногу тебе не зловила… — Міша знав, що на річці є багато ям, деякі такі глибокі, що навіть найвідчайдушніші не наважуються пірнати, щоб дістати до дна. Тобто Данька допливла до ями, і тепер лежить там, на дні, з широко відкритими від передсмертного жаху очима, і її волосся почорніло від намули, зелена шкіра помалу злазить, і риби їдять її… Бррррр.
Марійка несподівано весело засміялась, махнула ногою, і бризки холодної води полетіла в хлопця. Недалеко знов почалапав по воді Кишка, погарчав. Марійка завмерла.
— Шо там…
— Та то Кишка шаройобиться… — сказав Міша.
— Бля… Чого пса назвали кишкОю?
— Та не кишкОю… — Міша засміявся — сиділи бухали, за магазином, він тоді тільки приблудився, і сидів під столом, Ваня його підгодовував закусюю. А Француз, знаєш його, наступив на лабу, ну і Кишка його цапнув, не сильно, не вкусив прямо до крові, а просто цапнув. І Француз почав кричати — КИШ! КИШ! А Ваня тоді – чого кишкаєш? Не кишкай! З того і пішло.
Марійке все ще намагалась розгледіти собаку, але бачила тільки, як ворушиться очерет.
— Шо він там жере?
— Не знаю… Здохлину якусь знайшов… Страшно? А якщо там не Кишка, а водяник?
— Та чого страшно… Ти б мене врятував, чи нє? Кинешся за мною в воду, чи нє? Чи засцяв?
Мішка скривився. Знов вона з своїм засцяв. Думає, якщо молодший, то вже можна з нього дерти лаха.
— А нашо мені тебе спасати, хай тебе Олеж спасає…
— Але його зараз тут нема — Марійка зробила наголос на слові нема, і хитнулась, так що її волосся майнуло світлим крилом в глухому промінні місяця. Міша завмер. Страх і бажання закрутили йому голову.
“Вийобується — думав Міша — всякі бабскі штучки… А потім ше і нажаліється Олежу, що чіплявся до неї… Та ну її…”
— Ну то шо, будеш мене спасати, чи нє? — Марійка лукаво глянула на хлопця.
— Нє…
Марійка розстебнала спортивку, швидко витягнула руки з рукавів, зім’яла, і кинула в його бік. Блузка впала в воду. Міша, не задумуючись, швидко підскочив і простягнув руку, витягнув промоклу шмату на берег.
— А так? — Марійка схрестила руки перед собою, і потягнула вверх футболку. З-за хмари вийшов повний місяць, і освітив її, півголу. В одній руці вона тримала футболку, а іншою спочатку прикривала груди, а потім набрала в долоню води і побризкала на себе. Її силует білів серед темної води.
— Ух, холоднюща! — повторила вона. Міші забило подих. Він моментально розувся, закотив штанки, і пішов до неї. Але Марійка далі дразнила його, відступаючи назад. Від нічної прохолоди її соски вигострились, і шкірою бігали срібні, в світлі місяця, гусята. Навколо пахла річка — застояною водою, ряскою, гнилими хабазами — але це для Міші це були звичні запахи, вони не лякали, навпаки, заспокоювали. Марійка зупинилась, а тоді швидко підійшла впритул, і потягнула вверх футболку хлопця, так що і він залишився з голим торсом. Обійнала його, і притиснула до себе міцно-міцно.
Тепер гусята побігли по шкірі хлопця.
— Яка холодна… — здивувався він.
—- Ну то зігрій мене… — тонким, якимось не своїм голосом прошепотіла Марійка йому на вухо. Міша обійняв її. З очерету, в якому вовтузився пес, знов принесло запах гнилизни.
“Йобаний Кишка” — подумав Міша, сильніше обнімаючи і незграбно намагаючись поцілувати Марійку. Спочатку загубився губами в її довгому, світлому волоссі, яке в темряві здавалось геть чорним, але Марійка повернулась до нього обличчям і потягнулась своїми губами до його губів — і тут Міші стало насправді страшно, бо і губи дівчини були холодні, як і її соски, які він добре відчував. Запах гнилі навалився зі всіх сторін, а руки дівчини, які перед цим його ніжно обіймали, тепер тримали надійно, і здавалось, що в неї не дві руки а багато — і ці руки заплітали його, ослизлі, міцні, як корені дерева, вогкі, смердючі. Майже втрачаючи свідомість, Міша зрозумів, що це не Марійка, бо Марійка вища від нього на голову, а ця нижча, і з темним волоссям, та і голосок тоненький. І перед тим, як затріщали кості, і вода заповнила легені хлопця, він зрозумів — Це вона! Це Данька!

Двоє стояли біля кладки. Марійка і Олеж, вже на світанку, прийшли перевірити, як їх друг несе нічну варту. Але на березі, біля старої кладки, було порожньо.
— Фу, шо там смердить… — скривилась Марійка. Олеж підійшов до очерету, придивився.
— Хтось свиню дохлу викинув, фу блять…
— А бачиш — Марійка засміялась — Колєга твій не витримав, пішов додому, з того смороду і з того переляку.
Олеж побачив кеди, які валялись в траві — мокрі, з налиплим брудом. Недалеко від них валялась і спортивка, синя, з жовтими полосами.
— Мішина… — прошепотів Олеж, і завмер, а після паузи добавив — Точно, як Данька…
— О, як же так! — хихочучи, сказала Марійка — лишились від Мішані тільки рожки і ножки…
Олеж нахмурився.
— Ні хуя не смішно…
— Ага, так дер, що одяг загубив!
— Та закрийся вже — недобре скривився хлопець. Марійка полагіднішала, підійшла до нього, але Олеж відмахнувся від неї. І сам не розуміючи для чого, поклав долоню на чорне, ослизле дерево старої кладки. На яскраве світанкове сонце найшли хмари, і яскраві кольори навколо зблякли. По густій, набережній траві пролетів вітер, і зелені пагони захвилювались, закрутились, зашепотіли. Десь здалека, з глибин темної води, з глухих, непрохідних зарослів очерету, до них прилетіло чи то зітхання, чи схлип, і верба з покрученим, зануренним в воду гіллям хитнулась, ніби намагаючись вирвати з води свої кострубаті кінцівки. Олеж зблід. Марійка перестала усміхатись, і злякано глянула на нього.
— Кароче… — прошепотів він — йдем звідси…
Вони відійшли. Трава далі хиталась, річка навколо продовжувала жити своїм життям. А з під кладки пікнув телефон, цифри на екрані змінились з 1% на 0%, і маленький екранчик поволі згас.