Гіпотенуза смерті

Напередодні моєї смерті мені надійшов дивний лист. Написала його невідома особа.

В листі значилося, що я скоро помру…від задухи. Але якщо зумію розгадати загадку, то залишуся живим. Спочатку я не ставився до цього серйозно, але чим ближчим ставав день X, тим більше я відчував зашморг на своїй шиї…

Я боюся дивитися за фіранки. Я боюся дивитися у люстерко. Я боюся дивитися на ті фото. Місто ще спить, а я от страждаю від безсоння. Не через те, що раз за разом п’ю міцну каву, а від ретроспективи…саме таке слово вжив мій приватний детектив, коли повідомив, що загиблі якось пов’язані зі мною.

Кожен порух будить в мені панічні атаки. Вмикаю кавомашину…де ж він так довго? Маятник коливається, а у вухах тікає тік..так…тік..так. тук-тук. Здригаюся. Нажахано прилипаю до дверей, дивлюся у вічко.

— не лякайтеся, це я Йосип, — видихаю. Це всього лиш мій детектив. На вигляд він старий, навіть я б сказав древній, як єгипетський папірус…гляди скоро розсиплеться.

— Чому так довго, Йосипе? — дорікаю я йому. Той чомусь спокійний…ну справді, а чого б це йому нервувати, це ж не він має сьогодні вдушитися!

— Я хотів принести вам кави…особливої. Спеціально їхав за нею на інший кінець міста. Ви, як знавець у цьому, маєте оцінити, — всміхається, простягаючи мені стаканчик. Йосип дивний…невже він думає, що в день, коли хтось прорік мою смерть, я думатиму про смак кави? Але все ж беру стаканчик. Спрагло припадаю до нього вустами. Гарячий напій обпікає язик.

Детектив проходить всередину, роззирається. У мене безлад. На столі вирізки з газет, фото загиблих і навіть банани, що вже вкрилися білою пліснявою. Та його зацікавлює не це, а портрет, що висить над столом.

— Богдан Хмельницький? — питає мене Йосип дивно здіймаючи брову.

— Що? — не можу сконцентруватися. Холодний піт біжить струмочками по спині. Не пам’ятаю коли я востаннє так боявся.

— Ну це ж Богдан Хмельницький, — киває на портрет детектив, — Вирішили обновити інтер’єр?

Хмурюся. Хіба б я думав про дизайн коли варто думати про смерть?

— Ні…я не зразу зрозумів про що ви. Поправді я навіть не знав, що це Богдан Хмельницький…чи як ви там сказали, — гублюся, стає ще душніше. Схоже назріває нова панічна атака.

— Як можна не знати як виглядає великий український гетьман? — кидає мені з презирством…навіть з якось зневагою Йосип, я лиш кривлю губами. Плювати я хотів на це все! Мене зараз хвилює інше.

— Та мені однаково як він виглядає, який це має зв’язок до справи? Богдан Хмельницький…банан Хмельницький, — говорю переводячи погляд на згнилі банани. Невже і я скоро так гнитиму? Глитаю, знову майже фізично відчуваю зашморг на шиї.

— То звідки портрет?

— Та не знаю я!!! — зриваюся, кричу. Злюся, аж руки тремтять. Душно…душить, — Приніс кур’єр, сказав що то для мене, але я нічого не замовляв. Певно якась помилка.

— На передодні смерті не може бути помилок, — хмикає. Намагається мене ще більше залякати чи як? — Не думаєте?

— Думаю, що моя смерть це помилка! — скрикую, відчуваю що втрачаю над собою контроль, — Я не бачу ніякого зв’язку між собою та ось цим Богданом Хмельницьким!

— Хм… — тягне протяжно, — Ну як мінімум один є точно. Ви обоє мертві, – говорить таким серйозним холодним голосом, що мене кидає у жар, — Та жартую я, Богдане, розслабтеся чого ви, – акцентує на імені. І тільки тепер розумію, що воно у нас теж спільне, — Думаю це був натяк для вас, від вашого “вбивці”, можливо якась підказка. Завжди забуваю, Богдане, яка ви кажете у вас робота? – зморщується старий детектив, ніби намагається пригадати це слово.

— Кап-тестер, дегустую каву…я вже вам це говорив, — дратуюся. Йосип стоїть дивиться на портрет і посміхається.

— Може вам ще кави? — раптом питає вмикаючи мою кавомашину. Фіранки якось дивно смикаються від вітру. Наче сюди завітав привид цього банана хмельницького, і тепер планує мене забрати з собою на той світ.

— Між усім можна знайти зв’язок, Богдане. До речі ви знаєте ходять легенди, що тіло Богдана Хмельницького зникло, — говорить наче мої думки читає. Повіяло холодом. Може й справді його привид десь тут блукає чи з портрета вибрався? — Але це я так, — байдуже махає рукою Йосип, а потім бере горнятко з кавою, — Цікавіший той факт, що великий гетьман помер 27 липня…за старим стилем, а сьогодні у нас….

— 27 липня, — відповідаю напівпошепки. Звірячий страх охопив мене. Тепер я майже певен, що мене переслідує привид. Бачу як клубочиться якась біла цівка…може…може це дихання Богдана Хмельницького?

— Ви щось побачили? — питає мене Йосип, а я як заціпенілий, наче мені мову відібрало.

— Я здається починаю бачити видива…наче якийсь білий туман, — намагаюся пояснити.

— Ви про це, — питає розганяючи рукою димок, — Та це ж від гарячої кави, що з вами, Богдане? Здається у вас якась панічна атака.

Сідаю. Розтираю закам’яніле обличчя.

— Дозволите? — чую над вухом голос детектива й аж підскакую на ліжку від несподіванки, — Я хочу зняти портрет, подивитися, — пояснює Йосип, я киваю.— Ну ось…я так і думав…тут є підказка.

Зриваюся. Тремтячими руками хапаю портрет, перевертаю. На звороті малюнок.

— “Кава”? — хмурюся, — До чого тут кава? ‐ не розумію.

— Кавове зерно, якщо бути точним. А чому ви працюєте кап-тестером…ну це досить незвична професія?

— Все банально просто…я завжди любив каву, — говорю байдуже опускаючи портрет на стіл. Він лягає не рівно, мабуть, заважають запліснявілі банани.

— Треба було всього лиш трішки погуглити, Богдане і ви б дізналися, що Хмельницький був ще тим кавоманом. Тобто як і ви – обожнював каву. Він підсів на неї коли був у турецькому полоні. В ті часи в Європі цей напій не був популярним. Але його подавали завжди в палацах гетьмана, і ніхто не смів відмовити князю, хоч кава їм зовсім не смакувала. От і я прийшов до вас зі стаканчиком кави, скажіть відверто хіба моя кава була смачною?

— Огиднішої я не пив, — визнаю нарешті, а Йосип приязно всміхається.

— Саме тому я взяв її лише для вас. Бо я купив її у забігайлівці знизу за якихось двадцять гривень. Але річ не в тому…ви не уважні, Богдане. Я сказав що привіз її з іншого краю міста, тобто якби це справді так було ви б не обпекли собі язик, кава просто була б вже холодною.

Я стою розгублено. Бо замість того, щоб вивести мене з гіпотенузи, з цього триклятого трикутника, в який я втрапив…Йосип завів мене у глухий кут. Починаю розуміти, що зі мною щось не те. Міцно стискаю повіки…розплющую. Дивлюся на портрет Богдана Хмельницького, а в очах пливе…починаю задихатися. Богдан Хмельницький…Банан Хмельницький…

– Ви завжди дивилися у корінь, так би мовити. А треба було на плід, – говорить якимись загадками Йосип. Я знову тремчу…гучний шум змушує мене кинутися до вікна. Клятий асфальтоукладач! Ледь в могилу мене не звів своїм шумом.

– Що ви маєте на увазі? ‐ питаю, розщипаючи верхній ґудзик сорочки, бо відчуваю зараз удушить мене.

– Насправді задача з трикутником була дуже простою, – говорить підходячи до столу детектив, – Піднімає звідти фото невідомих чоловіків.

‐ Я не розумію, що в мене спільного з пекарем та фермером. У нас різні професії, різний вік, ми навіть не знайомі! – відчуваю, що задихаюся. Навіть хапаю себе за горло, що по суті абсурдно. Там немає зашморгу, але я відчуваю майже фізично, як мене щось душить. Наче невидимий Богдан Хмельницький приставив мені шаблю до горла й ось-ось я задихнуся.

— зерно, – говорить Йосип дістаючи з кавомашини зернину кави. – Ви всі були пов’язані з зерном. Ти з зерном кави, фермер з зерном соняшнику, пекар з зерном пшениці, – говорить малюючи на портреті вертикальну лінію. – Ви всі помрете від того ж зерна, – продовжує говорити беручи до рук запліснявілий банан зі столу, – Споринья, ось що об’єднало цих три різних зернини. Це така собі пліснява, грибок, що вражає ці сорти. І як бачиш банани теж, – хмикнув Йосип, проводячи другу лінію, – І ось, трикутнику не вистачає лише гіпотенузи, найдовшої сторони, яка об’єднає цю фігуру і проллє світло на той самий прямий кут. Ви всі троє були вбивцями, – холодно говорить завершуючи фігуру трикутника. Спокійно вішає портрет Богдана Хмельницького на стіну, сміливо дивиться тому у вічі..поки я задихаюся в передсмертних судомах. Дихати…я хочу жити!

— Я нікого не вбивав, ви щось переплутали! — кричу, намагаюся ледь горло собі не вирвати.

— Ти діяв хитро, як та споринья, що сховалася у зерні. Ти довів її до того, що вона наклала на себе руки. Ти довів її до цього! — тепер вже кричить Йосип, а розумію остаточно, що мені кінець…кінець.

— Хто ви? — питаю зіпаючи…останні ковтки повітря.

— Богдан Хмельницький, — спокійно всміхається Йосип, дивлячись на портрет. А я дивлюся на нього і справді Богдан Хмельницький, стоїть наді мною, тільки замість шаблі в нього в руках запліснявілий банан. Він приставляє його до моєї шиї, плавний рух і я більше її не відчуваю. Відчуваю, як він одягає на неї зашморг…кілька секунд…кисень більше не надходить до мого мозку, я не задихаюся більше…я вже задихнувся. Розумію, що мої галюцинації закінчилися, як і моє життя. Але я хотів ще дещо спитати, але він наче чує мого привида, що вже витає в кімнаті та говорить:

— До речі, щоб ти знав, Богдане. У гетьмана Хмельницького було троє жінок і всіх їх він сильно любив. Перша на жаль померла, ще дуже молодою, але встигла залишити йому дітей. Другу стратили за підозрою у зраді, а з третьою він прожив до кінця свого життя…У мене теж було троє жінок, яких я любив. Моя дружина загинула від рук фермера, наїлася зіпсутого насіння соняшника. Донька від рук пекаря, він засмажив її у свої же печі, у якій випікав хліб, внучка від твоїх рук, Богдане, бо ти кинув її напередодні вашого з нею весілля. Всі ви “відкинули копита” так, як заслужили, а тебе знайдуть у петлі…і як я й казав тобі на початку…ти помер від задухи, але всі вважатимуть тебе самогубцем.

Бачу як він прощальним поглядом окидає кімнату. Киває Богдану Хмельницькому на прощання. Дістає з моєї кавомашини кілька зерен, бере їх до рота як якусь цукерку. Кава гірка…правда гірка. А правда в тому, що не я не любив свою наречену, а вона мене. Я боровся за неї, як Богдан Хмельницький за своє кохання. Тому погодився на цю авантюру. А наклала на себе руки вона не через мене, а через діда, що вбив її матір та бабусю. Він завжди був безумним і бачив видива, але я не знав як він виглядає…до сьогодні. Як не знав як виграє безумство, а воно має форму зерна, а смерть на смак як гірка кава, куплена за двадцять гривень в якійсь забігайлівці.