Agenda

Глава 1

Дідусь помер раптово. У спадок мені дістався лист. Гридайською. І останнім, хто володів цією мовою, був мій померлий дід. У листі цілком можуть бути важливі дані для мого рукопису. Він шукав причини зникнення колишньої цивілізації, я це описувала.
Мені потрібні відповіді. Я з’ясувала, що шаманка племені чака — провідник у світ духів. Домовитися про зустріч виявилося просто.
Чотири переходи — і я біля підніжжя гори, де живуть чака.
Видовбані в червоній землі сходи вели на вершину гори. Я зітхнула. Напрочуд підйом не склав труднощів, хоча й стояла виснажлива спека. Ніздрі забивав аромат чогось незнайомого. Відсутність рослин надавала місцевості таємничості. А миготливі мокасини супроводжуючих, що йшли попереду, вводили в транс.
Чоловіки залишили мене біля багаття в центрі галявини. Кругом нікого і нічого, тільки голі червоні гори з арками печер.
З однієї вийшла жінка і рішуче покрокувала в мій бік. Середнього зросту, довга туніка вільно охоплювала струнке тіло, чорні коси підстрибували в такт руху. Шию прикрашали яскраві намиста. Невже це шаманка? Чи під силу такій молодій буде завдання?

— Вітаю доньку народів рівнин. Що привело тебе до мене? — голос її мені сподобався. Чистий, глибокий, заспокійливий.
— Вітаю прославлену крізь усі переходи Шиму. Я Хельга. Мені потрібен досвідчений провідник. Хочу знайти духовну суть свого діда, — відповіла я.
Шима сіла на землю біля вогню. Закрила очі. Я опустилася навпроти неї. Нарешті, вона вимовила:
— Причина подорожі за браму має бути вагомою, інакше й кроку не ступиш у коридор вічності. Тільки пов’язаний духовними узами з нещодавно померлим може пройти крізь браму й повернутися назад.
— Емм… прославлена шаманко, мені потрібні відповіді, але я не збиралася вирушати за браму.
— Або так, або ніяк. Наважся і Шима допоможе тобі, — вона торкнулася своїх грудей. — Піду з тобою. Буду направляти, оберігати і допомагати порадою на всьому шляху.
Я мимоволі почала гризти щоку зсередини. Поправила кучерик, що вибився з хвоста. У дорогу з незнайомкою. Небезпечна подорож і вся надія на цю дівчину. Ще й влетить мені ця експедиція не в один мішечок монет. Я підвелася, отряхнула від червоного пилу штани.
— А ви не надто молоді для такого ритуалу?
Шаманка усміхнулася:
— Я стара душа в молодому тілі. Не хвилюйся, свою справу я знаю і не підведу. Мій дух без тіла і тіло без духу будуть сполучною ланкою між світами.

Не так я уявляла можливість поговорити з предком. Я, звісно, чула про подорожі у світ духів. Але щоб сама…
Тим часом нас оточили члени племені. Вони замкнули коло і відбивали ногами і долонями ритм. Червоний пил від їхніх дій піднімався і клубочився в повітрі. Шима запитально дивилася на мене. Я згідно кивнула. Вона повільно і задоволено посміхнулася. А мій пульс забився десь у горлі.
— Накинь це, — кинула мені теплу кофту з каптуром Шима, — ніколи не знаєш, яка температура буде в іншому світі.
Я послухалася.
— Випий! — веліла шаманка і простягнула мені чашу з каламутною рідиною з різким запахом.
Пити не хотілося. Невідомість лякала. Я воскресила в пам’яті зморшкувате обличчя діда, його очі, що палали азартом, лукаву усмішку. Подумала про свою роботу, про можливі відкриття і, звісно, популярність. Піднесла до губ чашу, випила залпом. От гидота. Мої ослабілі враз ноги перестали мене тримати. В очах потемніло і я почала падати.

***
Боліло все тіло. Хоч би хто підтримав. Добре, голову не розбила. Я розплющила очі й потерла ниючий лікоть.
— Отямилася! Нарешті! — почула я над собою неспокійний голос Шими.
— Де ми? — я дивилася на темні склепіння печери.
— Коридор вічності. Тут мешкають душі тих, хто не може відпустити минуле втілення, хто не в силах дійти до брами або ж ті, кому вигідно залишатися тут.
Я насилу піднялася. Поруч стояла шаманка. Допомогти мені вона навіть не намагалася. Я зрозуміла чому. Тут був тільки її дух, провідник. А ось я живенька перемістилася.
— Ходімо, не варто затримуватися в цьому місці. Потрібно встигнути до брами до появи Червоного Женця, — Шима виразно розмахувала руками, немов би підштовхуючи мене коридором.
— А хто цей Жнець? — я рухалася поруч із дівчиною, намагаючись не відставати.
Вона відповіла:
— Сподіваюся, ти не дізнаєшся.
Коридор був широкою дорогою під похмурими склепіннями печер. Стіни були вологими, місцями липкими. Під ногами хрустіли кістки. Тьмяне світло йшло від липкої рідини, яка сочилася з тріщин у стінах і склепіннях.
Уздовж стін і в невеликих печерах тулилися згорблені істоти. Можливо, колись вони були людьми, звірами, птахами або ще кимось.
Всюди лунало скиглення, підвивання, плач, гарчання, шипіння, шерехи. І раптом стало тихо.
— Чому всі завмерли? — шепнула я Шимі.
— Або Жнець на підході, або ти в глибокій клоаці.
Я гарячково озиралася і продовжувала рухатися тунелем. Вдалині мені бачилося світло. Я відчувала, що саме туди нам потрібно.
— Жива… жива… крооов… смааачно… тепло… — лунало з усіх боків і ще безліч непізнаних звуків і слів.
Істоти наближалися до мене, тягнули свої кінцівки, смикали за штани і кофту, хапали за ноги. Я побігла. Шима бігла поруч. На неї істоти не звертали уваги і не чіпали.
Відкриті пащі, понівечені тіла, розірвані глотки, беззубі роти і слина, що капала. Їх ставало все більше і більше.
Мене звалили. Я кричала і бажала мати хоч якусь зброю. У кишені знайшовся стилус: без верифікатора в нашому світі нікуди. Я ткнула стрижнем у того, хто придавив мене. Через шум я чула голос шаманки. Вона кликала мене і веліла поспішати. А я начебто на курорті!
Допомога прийшла несподівано. На істот налетів смерчем хтось довгий із посохом у руках. Поли його темного плаща вітрилами майоріли — так стрімко він рухався. Розкидав істот швидко й безшумно. Тіні й самі розповзлися по норах. Видно було, що не вперше огребають посохом.
Я все намагалася схопити Шиму за руку, забуваючи про її безтілесність. Вона лише очі закочувала, склавши руки на грудях.
Я піднялася на ноги. Вдалося не кректати.
— Дякую.
Рятівник кивнув. Обличчя його було повністю приховане каптуром. Як він орієнтувався в просторі, для мене було загадкою.
— Живим тут не місце, — промовив рятівник. Голос чоловічий, а від тембру мурашки по тілу. Чи це від страху? Неважливо.
— Я знаю, — відповіла трохи різкіше від бажаного. — У мене є справа по той бік брами.
Рятівник завмер на мить, а потім запитав:
— Скільки кіл минуло з битви за Джерело?
Що? Він пам’ятає битву? Ця битва була переломною для нашого світу. Джерело було знайдено випадково і дозволило переміщатися на великі відстані. Потім учені вдосконалили його, додали мережу переходів. Ті, хто знайшов, прагнули приховати його і володіти одноосібно. Сталася кривава бійня.
— Це було сто тридцять кіл тому, — відповіла я. Чоловік зітхнув.
— Значить прийшов мій час. Проведу тебе. Охорона до воріт не завадить.
— Як називати тебе?
— Кваху.
Воїн із посохом йшов попереду, а ми з Шимою слідом на відстані декількох кроків. Вона сказала, що її Кваху, як і будь-хто інший, не побачить і не почує, доки не пройде крізь браму.
Шима запитала:
— Чому ти не вивідаєш, хто він і як виглядає? А раптом він страшний монстр?
— Мені це не важливо. Якщо бажає ховатися, його право. Я не порушу особистих кордонів. І суджу за вчинками. Врятував мене, запропонував допомогу. Поки не зрадить, триматимемося разом. Звісно, я не сліпо довіряю. А ось сила його нам не завадить. Ти ж навіть плюнути не можеш, — відповіла я тихо, щоб мої слова не долетіли до Кваху.
Шима кивнула і більше не поверталася до цього питання.
Переслідувача я відчула не одразу. Хтось наполегливо слідував за нами. Не відставав. Я обернулася. Величезні блискучі жовті очі на гостренькій мордочці. Вуха сторчма, худий, непропорційно тілу довгі руки й ноги. Пересувалася істота на чотирьох кінцівках. Дивовижним було дрібне пір’я на її голові, шиї та більші на спині й кінцівках.
— Віжми мене ш шобою, — насилу промовила істота.
— Не слухай цю гидоту! — Кваху відштовхнув істоту до липкої стіни. Той безшумно шкворкнувся і тремтів, згорнувшись у клубок.
Мені стало шкода його. Незважаючи на мою обережність та підозрілість, я допомогла йому підвестися. Виявилося, він може стояти на двох ногах. Маківка була мені по груди.
— Навіщо ти так жорстоко? — докорила я Кваху.
— Він не злічити скільки кіл намагається вислизнути з коридору на чиїхось плечах.
Я не розуміла причин ворожості між цими двома, але наш переслідувач радше жертва, ніж агресор.
— І багато живих тут буває? — поцікавилася я.
— Достатньо, — буркнув Кваху і знову пішов уперед.
Шима співчутливо дивилася на те, як я обережно гладжу по голові тремтячу істоту. М’яке пір’я приємно пестило руку.
— Що? — запитала я.
— Нам час рушати, Хельго.
— Час рушати, — повторила я.
Істота несподівано обхопила мене руками:
— Не жалишай мене! Тут моторошно. Я штану в нагоді, прищагающа!
Я уважно дивилася в блискучі жовті очі, намагалася побачити там щось, що змусить мене або довіритись, або відмовити. А най його! Я зробила довгий видих, на що Шима загадково хмикнула.
— Хто ти? – питаю в істоти.
— Жови мене Галрот.
Кваху чекав нас біля водоспаду. Стіна води била просто зі стелі. Побачивши Галрота, воїн ніяк не відреагував.
Не пройшли ми й двадцяти кроків, як по печерних склепіннях і стінах замиготіли тіні. Істоти верещали і забивалися у найвужчі щілини та дірки. Вони ховалися.
Кваху прокричав:
— Швидше в укриття! Інакше загинеш! Мені Жнець не страшний: плащ захистить мене, але ти згориш миттєво.
Я відчула, як стало задушливо спекотно. Дихання давалося важко. Піт заливав очі, стікав по спині й грудях. Перетинаючись, я шарила по стінах тремтячими руками, шукаючи укриття.
Шима квапила мене:
— Швидше, ворушись! Мені теж не хочеться з ним зустрічатися!
Галрот кудись зник. Боягуз. За перших ознак небезпеки втік, а обіцяв стати в нагоді. До рятівного гроту залишалося зовсім нічого, але Червоний Жнець уже збирав свої жертви, заливаючи коридор нестерпним жаром і яскравим світлом. А я могла зараз спокійно сидіти у своєму домі, пити чай з улюбленої чашки і розбирати стародавні рукописи.
З невчасних роздумів мене вирвала чиясь рука, впихнувши в розлом у стіні.
— Шимо, ти де?
— Позаду тебе я, — почула я спокійний голос шаманки.
Для рятівника місця не виявилося. Я побачила перелякані жовті очі зовні. Галрот розтягнув губи в подобу усмішки, показавши при цьому два ряди гострих зубів.
І тут його накрило темною тканиною, а яскраве пекуче світло прокотилося коридором. Я різко зітхнула. Оце так початок шляху!

Глава 2

— Жнець пішов, донько рівнин. Вибирайся, — у тиші спокійний голос Шими пролунав голосно.
Я вилізла з розлому, і перечепилася через згорблене тіло. Плащ свідчив про те, що це Кваху. Він поворухнувся. Правду казав, що не постраждає. Цей Кваху сповнений таємниць. Я подивилася навколо. Нікого. Ті самі голі стіни, вода, що капає, і купки попелу місцями.
Галрот! Ні! Він же врятував мене, а сам… Стало бридко від моєї недовіри і швидкого суду. Кваху піднявся, відкинув свій диво-плащ і підштовхнув до мене переляканого Галрота.
— Живий! — я притиснула до себе жовтоокого.
— Не те, щоб живий. Але поки ішную, — Галрот боязко подивився на воїна і вклонився йому: — Я в боргу у тебе, воїне.
Кваху нетерпляче відмахнувся. А воїн не такий байдужий та категоричний, як хоче здаватися.
— Раджу скоріше пройти коридор. Це місце сповнене несподіванок, скоріше неприємних, — Шима мала рацію, і я поспішила прислухатися до її слів.

Світло від брами, як я вважала, ставало дедалі ближчим. Шима безшумно рухалася поруч. Кваху попереду, а Галрот слідом за мною.
Шаманка привернула мою увагу:
— Сила ритуалу не вічна. Дивись по сторонах, шукай відповіді.
Відповіді. Ось дід Аратон напевно знайшов щось важливе. Це допоможе мені завершити нашу з ним працю. Тільки б відшукати його дух. Попрощатися.
Діду, діду… Нащо ти залишив мене так рано? Ти був моїм найкращим другом. Моїм компасом. Ти знав, як звабити допитливу дівчинку таємничими дослідженнями. Ти знав, як підігрівати цікавість, підсовуючи шматочки загальної мозаїки. Ти виховав мене. І тепер ти пішов. Але ти будеш мною пишатися. Ти б здивувався, дізнавшись, куди мене занесло! Востаннє ти вкажеш мені шлях, і твої настанови не будуть марними.
Я хмикнула. Тут я навряд чи знайду ключ до зникнення цивілізацій, якщо тільки…
Шаман перебила мою думку:
— Бачу, ти сповнена недовіри. Ти у світі духів. Тут спотворено простір, час і всі відомі тобі закони. Тут мешкають сутності настільки давні й могутні, що зустріч із ними подібна до смерті й народження. Відкрий свій розум і потрібне тобі прийде. Ми на місці, — закінчила настанови Шима.
Я не повірила своїм очам! Тільки було подати рукою до мети, але вона стала ще далі. Перед брамою лежала прірва. На дні текла вогняна річка. Через прірву перекинуто висячий дерев’яний міст із мотузковими поручнями. Перед ним стояли чаші з вогнем.
Міст виглядав старим. Я поставила ногу на перші дошки. Під моєю вагою дошки заскрипіли і міст захитався. Йти по такому буде дуже небезпечно!
Кваху потягнув мене назад:
— Піду першим.
І тут Галрот зачепив одну чашу, вогонь виплеснувся на міст. Ми з воїном кинулися гасити полум’я. Безуспішно. Миттєво вогонь охопив дошки, потім перекинувся на мотузкові поручні. І ось весь міст палахкотів в унісон із річкою під ним.
Кваху накинувся на Галрота.
— Ти зробив це навмисно! — і замахнувся посохом.
— Ні! Не бажав шмерті! Прищагающ! — Галрот упав, прикриваючи голову довгими руками.
Я не знала, кому вірити, але того, що сталося, не змінити.
— Залиш його, Кваху, — підняла Галрота. Шкіра на його долонях почервоніла і пузирилася від опіків. —— Чи є інший шлях?
— Це єдиний із відомих мені, — приречено відповів воїн. — Запитай свого провідника, що він знає про це.
Як він здогадався? Я подивилася на Шиму. Вона трохи схилила голову, дивлячись на воїна:
— Не тільки спритний і сильний, а й розумом боги не обділили. Найшвидшим шлях був через міст. Але річку можна перейти. Періодично вона ненадовго застигає.
Велике Джерело! І це альтернатива? Якщо спалено мости, ми чекаємо, допоки полум’я згасне.
— Ми спустимося до вогняної річки. Вона іноді застигає.
Галрот підняв на нас очі:
— Я знаю, де шпушк, — і побіг уздовж прірви. — Швидше, це тут!
Шима мовчала, надавши мені вирішувати: довіритися жовтоокому чи прийняти поразку.
Я закінчу розпочате, чого б це не коштувало. Крім життя, звісно.
Спускатися треба було по крутій стіні, чіпляючись за ліани, якими були заплетені круті береги вогняної річки. На перший погляд це були коріння невідомих рослин. Засохлі, чорні, мертві, як і має бути тут. Мої супутники були вже далеко внизу, коли я вхопилася за довгі ліани, спускаючись.
— Вони оживають! — крикнув Кваху, — твоя життєва сила привабила їх. Не дай їм пустити собі кров!
— Навпаки! Нагодуй їх. Це плата жа прохід, — прокричав Галрот.
Кривава плата у світі духів. Маленький хитрун все розрахував. Добровільно я б не погодилася на такий перехід. Коріння рухалося під моїми руками й ногами. Вони були схожі на повзучих гадів, яких я боялася до жаху. Я поспішала вниз. Кваху простягнув мені посох, і в цей момент коріння випустило шипи. Боляче! Рослини стали липкими від моєї крові. Я розкрила руки і впала на спину. Часу оговтатися не було. Шима і Кваху хором квапили мене:
— Річка застигла. Біжимо!
Я подивилася на вогняну річку. Хвилі полум’я хаотично завмерли, вкрившись чорною скоринкою. Я замилувалася — краса! Смертельна. Треба наздогнати моїх супутників. Шима підказувала безпечні місця. Скоринка хрустіла під ногами, потріскувала, випускаючи стовпи іскр. Я не хотіла думати, що буде, якщо ми не встигнемо до протилежного берега.
Встигли. Полум’я зметнулося знову, я впала на кам’янистий берег. Насилу відновила дихання. Треба буде дізнатися в Шими, як узагалі я тут дихаю. Але знаючи Шиму, не розповість, спише на таїнство ритуалу.

Я підвелася. Угору вели сходинки. Кваху вже піднімався ними. Галрот чекав нас, обіймаючи себе за плечі, ніби замерз. Сходинки були усипані пір’ям. Але на скелях не було пташиних гнізд і взагалі жодних ознак життя.
Кваху раптом зник. Я прискорила крок і опинилася у величезній печері. Склепіння її були такі високі, що погляд губився в їхній чорноті. Масивні кам’яні колони симетрично розділяли простір. У самому центрі я помітила Кваху. Не загинув, добре.
У печері було оглушливо тихо. Підлога була всипана дрібним камінням. І пір’ям. Уздовж стін стояли статуї величних крилатих істот. Потужні тіла, пазуристі ноги і руки. Спотворені в оскалі роти з гострими іклами. І прекрасні величезні крила за спиною. Статуї були настільки детальні, що мені здавалося, вони спостерігають за нами.
У тиші пролунав голос:
— Як тобі вдалося повернутися, зраднику?

Глава 3

Я шукала власника голосу, але в печері були тільки ми і безмовні статуї. Кваху кружляв неподалік, виглядав невидимого супротивника.
Галрот злегка вклонився мені:
— Вибач жа жатримку, але без твоєї допомоги я б не добрався щуди.
І побіг по печері, на ходу вигукуючи:
— Жага до життя не є жрадою! Це ви мене жрадили. А покарання я відбув. Плату жаплатив. Річка мене назад пуштила, — він бив руками по стінам, витягнувшись у весь зріст. Нарешті, він втомився. Притулився до стіни і скалився на мовчазні статуї, повторюючи:
— Поверніть мені крила, поверніть крила.
Я запитала Шиму:
— Ти що-небудь розумієш?
Шаманка кивнула. Прикрила очі й розвела руки в сторони:
— Ми в лігві ангулій. Вони згадуються в найдавніших мітах. Озирнися, занурся і слухай.
Я пройшлася по залу. Камінчики приємно перекочувалися під ногами. Переді мною розпростер крила ангулья. Я вдивилася в риси обличчя. Чудово! Хто б не був скульптором, він створив шедевр. Високі вилиці, вузьке обличчя, лютий погляд, навіть вії є! Довге волосся застигло в русі. Ніби цей ангулья стрімко опустився вниз і так і завмер. Я провела рукою по крилу. В голові моїй запаморочилося і все навколо прийшло в рух. Я почула вже знайомий голос печери:
— Доскіплива смертна. Що ж, слухай, якщо пробудила спогади не живих і не мертвих.
Примарні фігури ангулій літали, ходили, займалися справами просто поруч зі мною. Я ніби стала привидом і потрапила в їхній світ.
Голос продовжив:
— Ти бачиш світ ангулій. Це були прекрасні істоти. Їх називали вісниками богів, крилатою армією безсмертних. Накази вони виконували чітко. Одні доносили божественне слово до смертних. Інші стояли на сторожі сховища знань. Ці знання мирно спали, зростали і змінювалися, поки боги не покличуть.
Але сталося небачене: ангулья пішов проти богів. Таємно викрав усі знання, щоб дати їх смертним. Частину розвіяв у повітрі, частину опустив у землю, а частину поглинули річки й моря. І ввібрали смертні це знання з дощовою водою, що на них пролилася, з вітром лагідним, що їх обдуває, з плодами із землі, яка дає їжу.
І почалося життя смертних змінюватися. Знання нові в справу рвалися. Ангулья сам допомагав житла дивовижні будувати. Силою володів величезною. Важкі камені переносив, мечем вогняним різав, на будь-яку висоту встановлював. Русла річок розгортав. Вулкани приборкував. З вогнем поводитися вчив.
Розгнівалися боги, побачивши таке свавілля. Зажадали видати зрадника. Весь рід у якості покарання в камені заточили. А винуватця позбавили крил і вигляду прекрасного.
І бути йому створінням мерзенним вічність, якщо не знайде добровільного провідника з Коридору душ.

Голос замовк. А я зрозуміла, що Галрот і є той засуджений. Забрали не тільки крила, а й усяку подобу ангульї. Наділили страхами, слабкістю, але він не здався. Частина його душі прагнула до своїх. І нехай він скористався мною, щоб повернутися, я не засуджую. У бою всі засоби хороші, а він роками вів внутрішній і зовнішній бій. З нав’язаними страхами і моторошними мешканцями коридору. Галрот врятував мене від Женця і я віддам борг.
Я підійшла.
— Як повернути крила знаєш?
— Тільки великим під силу це, — знову пролунав голос.
— Покажися, хто б ти не був! — мені набридло слухати невидимку.
Галрот відповів мені:
— Він не може. Це хранитель нашого швіту. Дух. Його вуштами віщають боги.
— Які боги? — я далека від усякої релігії, але устрій світу цілком займав мої думки.
Галрот мовчав. Відповіла мені Шима:
— Їх сотні, тисячі. Кожна віра породжує цілий сонм богів.
Виходить, що все існуюче породжує духовне і навпаки. Замкнуте коло. Якась думка не давала мені спокою, але я не змогла зачепитися за неї. Поради Шими працювали, я шукала відповіді скрізь.
Я крикнула духу:
— Ти можеш допомогти Галроту, хранителю?
Голос відповів:
— Прокляття спаде, коли кордони світу перейде він, до витоків сили повернеться і вип’є з Озера правди.
Кваху буркнув:
— Не здихатися тобі, смертна, цього жовтоокого до самого кінця.
Шима підтвердила слова Кваху:
— Він має рацію, Озеро правди по той бік брами.
Я допомогла піднятися Галроту.
— Ходімо, наш шлях ще не закінчено.

Глава 4

Після моїх слів усі ми знову опинилися на березі вогняної річки. Прямо перед гігантською дерев’яною брамою, яка мала абсолютно рівну чорну поверхню. За спинами був неушкоджений висячий міст.
Шима попередила:
— Не відходь від мене. Я твій якір.
Я торкнулася брами, збираючись штовхнути. Але Кваху мене зупинив.
— Візьми це, — він простягнув мені широкий шкіряний браслет. Уся поверхня його була вкрита невідомими мені символами.
— Навіщо? — запитала я, а в Шими очі так і загорілися.
— Бери, — каже, — і дякуй. Мої сили ніщо в порівнянні з цим даром. Руни захисту, пам’яті, чистого розуму на ньому. Слухай Шиму, Хельго, не зволікай. Наш час, хоч і ллється тут інакше, а кінець близький.
Кваху моя обережність не здивувала, він пояснив:
— Цей амулет дозволить тобі не загубити себе, де б ти не була.
Я натягнула браслет на ліву руку.
— Дякую, — хотілося якнайшвидше знайти діда, Озеро правди і покинути, нарешті, цей світ.
Кваху звернувся до Галрота:
— Я вважав тебе слабкою душею. Ти здивував мене. Вижити в Коридорі вічності без своїх сил і тіла — гідно поваги.
І тут Кваху зняв плащ. Не знаю, чого я очікувала, але перед нами стояв чоловік у військовому вбранні: чорна сорочка, щільні штани, заправлені в чоботи, і шкіряні обладунки. Коротке волосся з сивиною, мужнє обличчя і очі, що світяться червоним.
Плащ він віддав Галроту:
— Згодиться одного разу.
Галрот зім’яв річ і притиснув до грудей.
Після цього Кваху рішуче штовхнув браму, продовжуючи говорити. Воїн не гаяв часу дарма.
— Я бився, щоб кожен міг пізнати приховані таємниці світу. Джерело було, як зал із безліччю дверей. Для вас зачинили всі, крім одних. Локальних.
Я намагалася не втратити нитку розповіді. Він говорить про пересування між двома точками. Невже можливий часовий і просторовий стрибок одночасно? І хто ті, що закрили доступ?
— Не привертай до себе увагу богів, дівчинко. Вони не терплять втручання.

Ось вже актуально! Я в царстві мертвих, збираюся увійти у світ духів, зі мною безтілесний провідник, один безсмертний із купою проблем і таємничий воїн, померлий, але не мрець. Яке вже тут втручання! Я хмикнула.
Ми пройшли крізь браму. Пейзаж мало чим змінився. Ті самі голі скелі, хіба що світліше стало і не чутно завивання та шорохів. Кваху і Галрот тепер побачили Шиму. Вклонилися. А я помітила діда!
— Аратоне! Діду! — закричала я і побігла до самотньої постаті.
Кинулася обійняти і впала, не зустрівши опору тіла. Тупиця! Це ж світ духів! Піднялася. Сльози пекли очі. Як повірити, що немає його, коли ось же стоїть і усміхається. Але це не був він – лише його тінь, спогад, відлуння минулого.
— Хельго!? Невгамовна! Мене до брами так і тягнуло. Не знав, чи здогадаєшся.
Шима наполегливо просила поквапитися. Я відійшла з дідом від супутників:
— Ти щось знайшов? Твоя смерть стала великою несподіванкою. Мені віддали тільки лист. Гридайська? Ти так пожартував наприкінці?
— Я сподівався, що ти захочеш дізнатися зміст. І ось ти тут, — усмішка зникла і він серйозно заглянув мені у вічі. — Я пішов, щоб ти жила. Не шукай відповіді в минулому. Залиш це. Живи сьогоденням.
Що? Працю його життя, мого життя і закинути?
— Насправді я знайшла відповіді. Тут. Якась сила не бажає відкривати всі таємниці існуючого. Інакше знання приведуть до могутності. На тих, хто наближається до цього, чекало і чекає забуття.
Я махнула в бік Кваху і Галрота:
— Ці двоє теж жертви обмежень. Що до геніїв минулих епох… Можливо, вони йшли в інші світи, де самі ставали богами.
Дідусь усміхнувся, від чого в куточках очей з’явилися промінчики зморшок, які я дуже любила. Веселим був дідусь, ніколи не сумував.
— Я знав, істина відкриється тобі.
Я засміялася:
— Для цього знадобилося майже померти. Залишилося знайти Озеро правди і додому.
Дід вказав мені за спину:
— Схоже, твій супутник уже сьорбнув з Озера.

Я обернулася. Неподалік бив ключ, навколо якого утворилася невелика калюжа. Інакше я не могла назвати цю водяну пляму. Галрот промочив горло і тепер бився на землі.
Я підбігла до нього, але допомогти не вдалося. Спалахнуло яскраве світло і мене відкинуло вбік. В ім’я Джерела! Знову садна і синці. Я сіла. Шима стояла поруч і з легкою усмішкою дивилася кудись угору. Я підняла голову. Над нами височів прекрасний крилатий чоловік. Він плавно опустився перед нами. Його сріблясті крила склалися за спиною, торкаючись землі. Великі жовті очі. Так, це Галрот. Повернувся. Довге світле волосся приховувало наготу його тіла. Гострі кігті вінчали кінчики пальців потужних рук і ніг.
Він став перед нами на одне коліно і промовив:
— Дякую вам, ваші діяння не будуть забуті.
— Ти більше не шепелявиш! — вирвалося в мене. Голос у цього Галрота був глибокий, приємний. Він усміхнувся, показавши один ряд зубів із гострими іклами:
— Так і є. Бажаю тобі довгого життя, допитлива Хельго. Обирай пригоди далеко від небезпек.
Сказав, вклонився Шимі, затримав погляд на Кваху, підійшов до воїна.
— Я не мав шансу врятувати тебе, Кваху. Знай, що в будь-якому світі, поки я існую, я завжди стану на твій бік. Дозволь на знак моєї вічної вдячності подарувати тобі одне знання.
Він нахилився до воїна і прошепотів йому щось на вухо. Кваху здивувався:
— Твій подарунок гідний не одного життя! Дякую за цей дар, друже.
Вони потисли руки, як ще не друзі, але вже не вороги. Після цього Галрот зник. Разом із ним зник і плащ Кваху. Цікаво, інші ангульї ожили? Але цього мені не дізнатися.
Кваху прощався:
— Щасти тобі в твоїх пошуках.
— А ти? – спитала я, не намагаючись вивідати, хто такий цей воїн. Деякі речі мають залишатися таємницею.
— Я піду далі нервувати богів цього світу, — усміхнувся воїн. — А може й відпочину сотню-другу кіл. Проведу твого діда, щоб не підсунули йому втілення гниле.
Я змахнула сльози, дивлячись на Аратона. Я знала, що дух – це все, що залишилося від нього, і він тут не для того, щоб повернутися до життя зі мною:
— Діду, а що в листі було?
Він уже віддалявся, але відповів:
— Я написав, як сильно люблю тебе, люба.
Його прощальна усмішка залишиться зі мною назавжди. Теж люблю тебе, дідусю. Але три сторінки про те, як ти мене любиш? Темниш, хитруне.
— Шимо, можна вертатися.
Але Шими ніде не було. Я дивилася на пустельний пейзаж:
— Шимо? Шимо!
Потилиця обважніла, стало складно дихати. Я помираю?

***
— Хельго, змушений повідомити вам, що ваш дід Аратон Оркул сьогодні помер.
Я оторопіло слухала соціального працівника. Інтерком замовк. Я опустилася в крісло. Я вдома. Вщипнула себе. Боляче. Але по той бік теж було боляче. Чи я спала? Пролунав сигнал, що до мене піднімається гість. Я відчинила двері. Висока постать у плащі протягувала мені пакет:
— Вам лист від вашого діда, — знайомий голос різонув по нервах.
У роті пересохло, я важко ковтнула:
— Галрот?

Глава 5

Посильний підняв голову і під каптуром зблиснули знайомі жовті очі. Він зробив крок у кімнату і зачинив двері. Скинув плащ і розправив крила.
— Ти мене пам’ятаєш, — ствердно, — справу зроблено.
Він змахнув крилами і сяйво залило кімнату. Я заплющила очі, а коли розкрила, то в кімнаті була лише я. Гість покинув мене.
Моя голова була важкою від плутанини. Зіставити факти було неможливо. Все навколо ставало розмитим, як сон, який ось-ось забудеш. Я машинально торкнулася браслета на руці, і тут до мене дійшло.
Ні, ні, ні, ні! Я відчувала, як мої спогади вириваються з моєї свідомості, наче хтось цілеспрямовано стирав їх. Події мого життя безжально шматувалися, викреслювалися. Але завдяки браслету Кваху я почала згадувати все, що відбувалося.
Я зрозуміла, що це робота невідомих богів чи сил хранителів — тих, хто контролює порядок між світами. Вони стежать за тим, щоб ніхто не дізнався правду про інші виміри. Моя подорож загрожувала цьому балансу. Вони не могли допустити, щоб набуті мною знання, можливо, змінили світ.
Чому саме я? Я здогадалася. Мій браслет — це не просто подарунок чи захист, це ключ до розуміння міжпросторових зв’язків. Страх вищих сил полягав у тому, що я зможу відкрити нові переходи або розкрити таємниці Джерела та інших світів, що зробить їхню владу меншою.
Я не дозволю стерти спогади, запишу все, що пам’ятаю. Я схопила світлове перо, і записувала все, що дізналася в іншому вимірі, про інші світи. Я писала кілька днів. Їла я? Не пам’ятаю. Спала? Не важливо. Мене намагалися відволікти. Я відчувала їхній вплив, відчувала, як тиск на голову ставав сильнішим, але я боролася. У них не вийшло. Ці дні я жила у своїй особистій реальності. Занурилася в транс і відгородилася від їхньої сили.
Моя експедиція здавалася нереальною історією. Дослідницька праця наповнена фактами, довести які я не в змозі. Мене можуть висміяти або звинуватити у брехні. Але що таке брехня? Чи не правда це, в яку віриш? Можна взяти будь-яку роботу фантаста і стане зрозуміло, в яких світах гуляв він, на якому етапі його зупинили і чому.
Щойно я виклала думки і знання в слова, вони набули сенсу. Рукопис закінчено. Але запитань стало ще більше. Чи можна боротися з силами хранителів? Чи зможе хтось, крім мене, зрозуміти це все або моя історія залишиться черговим фантастичним романом?
Зустріч із Галротом і Кваху дала мені змогу переконатися, що ніхто не може забрати твої крила, поки ти добровільно з ними не розлучишся.