Insight inside

Стіни, що так гнітюче обмежують твій особистий простір, зберігають сліди перебування тут твоїх попередників. На них закарбовано свідчення прихильності різного штибу: чи то якійсь Маші, чи улюбленому футбольному клубові, чи рідному місту. Навіть якщо ці написи були нанесені з кращих, високих чи патріотичних намірів, їх варварської сутності це не змінює. І стіни ці, наче на біду, все щільніше обіймають тебе, замуровуючи заживо, а на допомогу їм приходять вагонний галас, задуха, світло та брак кисню.
Знаходиш рятунок лиш у безпам’ятстві, у затишній темряві власного забуття, що обвиває тебе своїм невагомим коконом.
Високе небо розлилося блакиттю від обрію до обрію. Його глибині немає виміру, і ця блакитна височінь немов би має власну гравітацію, яка може навіть бути сильнішою за ту, що ледь тримає тебе долі. Небо затягує тебе до себе. Почуття усі загострюються у пошуках хоч якогось подразника їх сенсорів. Однак, це марно: самий інформаційний вакуум. Навіть сонце, що виглядає так агресивно і палюче, не дає ніякого тепла.
І варто б зрозуміти, що цей мінімалістичний пейзаж є віддзеркаленням внутрішнього світу, а палюче сонце — уособлення тебе ж. Яскраве — бути тьмянішим не дозволить гордість (чи гординя?), тепла не дає через розчарованість та розпач від несправджених очікувань. Тому і випалює все, не підпускає до себе нікого. Випалена прерія то життєві ресурси, що добігають кінця через постійну гонитву за мрією та успіхом, що вже втратила свою «жаданість», трансформувавшись в чи то звичку, чи то одержимість. А глибина небесної блакиті — безмежна пустка, яка утворилася, коли лагідна зірка перетворилася на червоного гіганта. Вона ж і випалила весь озоновий шар разом із дивовижними садами, які раніше рясніли соковитою зеленню та буяли різноманіттям фауни.
Атмосфера розріджена, кисню мало і з кожною секундою задуха посилюється, а ти наче риба тільки й можеш, що відкривати та закривати рота допоки нова хвиля темряви не накриє тебе. Отямлюєшся від пекельного головного болю, який наростає з кожним порухом тіла. Тремтячими руками дістаєш пігулку і ковтаєш, думаючи, що краще б це були не ліки, а якась отрута миттєвої дії, лише б це припинити. Минає час у болісній прострації та таблетка навіть не думає якось допомагати тобі.
Тікаєш від задухи в тамбур, сподіваючись, що нестерпний гуркіт старого залізяччя, що в інвентарному спискові значиться як плацкартний вагон № 8, заглушить твій біль. Але і це не допомагає. З відчаю починаєш бігати тамбуром від однієї двері до іншої, висуваєш свою нещасну голову у прочинене вікно в пошуках холодного повітря, навіть починаєш молитися. На жаль, твоєму запаленому мозкові навіть це не під силу: «Отче наш» у твоєму виконанні втрачає будь-яку цілісність чи логічність, перетворюється у купу сталих фраз, які кружляють свідомістю у щоразу різній послідовності.
Перелякавшись звертаєшся до Творця з імпровізованим монологом, каючись за усе скоєне та не скоєне, дякуючи за все, що нині маєш, та засвідчуєш свою непохитну покору та віру в милосердя Його. Причини такого раптового загострення набожності очевидні: і не такої можна заспівати, коли думаєш, що твій мозок або розплавиться, або розчавиться у тисках твоїх же скронь. А поки ти корчишся у брудному тамбурі ведучі мовчазні перемовини аби тільки виблагати собі полегшення, потяг нестерпно скрегоче старими колесами. Він здригається конвульсивно усім своїм єством і врешті зупиняється перепочити на одній зі станцій.
Вибираєшся назовні та одразу потрапляєш у море звуків, рухів, метушні, а твоя свідомість вже і не належить тобі. Вона стає елементом великого цілого — частиною свідомості опівнічного приміського вокзалу.
Тепер ти клаптик тривимірної строкатої мозаїки, що живе своїм галасливим та метушливим життям. В ній і пасажири, які бігають у пошуках свого вагона, і місцеві з корзинками зеленкуватих фруктів, в’язанками в’яленої риби, ящичками морозива, що тане, та бутлями води. З ним і провідники, які втомлено палять біля своїх вагонів, заспані та пом’яті сусіди по вагону, які мружаться та позіхають. А над усім цим різноманіттям звуків, людей та рухів час від часу лунає голос невидимого диспетчера, що гунявить зі старезних репродукторів про прибуття чи відправлення чогось кудись. Проте, як не вслухайся, його невиразна марсіанська не роз’яснить тобі жодних деталей.
І от потяг вже перепочив, а репродуктор пробубнів щось нерозбірливе. Недопалки викидаються, пасажири повертаються до своїх полиць із зім’ятою постіллю, а провідники знову заступають на варту.
Хоч тіло твоє покоїться на тісній плацкартній полиці, свідомість твоя наче гойдається на хвилях, беземоційно та абсолютно відсторонено. То одна хвиля її підхопить, то інша. Тудух-тудух, тудух-тудух — механічні хвилі цього припливу заколисують тебе.
Знову летиш крізь пітьму, переходячи на глибші рівні сну, і раптом зупиняєшся. А навкруги тебе вже не безмежна темрява, а рясний сад, освітлений ніжними променями вранішнього сонця. Деревця ще молоді, але вже впевнено тримаються долі. Кущі троянд та інших рослин пишно квітнуть. Зелена травичка така свіжа і запашна, м’яка і ніжна на дотик, що, мабуть, була б найкращою у світі периною.
Золотаві лагідні промені підрум’янюють плоди та ягоди, які радо підставляють свої округлі черевця світлу. І так тобі у тому садочку хороше, і так там тихо і спокійно, що лягаєш на зелений пухнастий килим, окутуєшся блаженним спокоєм і знову засинаєш.
А прокинувшись вранці на своїй полиці в плацкарті вже не відчуваєш головного болю, втім як і ніякого іншого. Розумієш, що пекельні потягові тортури скоро вже остаточно завершаться. Збираєш речі, складаєш білизну, скручуєш смугастий матрас, подумки дякуючи Богові за Його милість до тебе. Всі ми стаємо більш набожними з переляку.

***
Велике вікно з низьким, але широким дерев’яним підвіконням. Величезна чашка, чорна і прозора, з гарячим напоєм. Хоча і літо, довгий широчезний светр з об’ємним коміром. Такий великий, що підібравши ноги та сховавши голову, повністю в нього вміщаєшся і виглядаєш як мішок. Шкарпетки довгі, чи напівгольфи, чи просто не твого розміру — скатані на гомілках акуратно.
Надворі злива та надвечір’я, а в тебе затишно і, звичайно ж, затишна, повільна, трохи сумна, книжка зі стрічкою-закладкою. Чашку — в руки, щоб грітися, бо тобі завжди холодно, себе — на картатий коцик, старий, в дірках, але улюблений. Сидіти з ногами на підвіконні, бо воно ж широченне та міцне, вдихати запах дощу, споглядати плин думок, часу та життя.

***
Трохи оговтавшись по приїзді, ідеш у квіткові магазини та на ринок, де в решті в однієї охайної бабусі купляєш герань у горщику, яка квітне червоним. Ставиш її на своє широченне підвіконня, а вона – наче там і була. «Герань, — казала тобі ота бабуся, — рослина невибаглива і скромна. А до всього ще й живуча!». І тебе це абсолютно влаштовує. Треба ж з чогось починати створювати власні сади Семіраміди.