Перше побачення

— Ти жартуєш! — розсміялась вона. — Нізащо в це не повірю!
— Я маю докази! — посміхнувся я. — Цей список все ще є в моїх нотатках.
Я дістав телефон та продемонстрував їй список, який ще донедавна здавався мені жалюгідним. Але з нею все ставало кращим. Така дівчина осяювала світ, змушуючи мене вірити, що навіть такі вбогі речі, як перелік можливих тем для розмови на першому побаченні були гідні поваги.
— То коли ти збирався його використати? — Засміялась вона.
— Чекав моменту, коли забуду всі слова. Та, на превеликий жаль, схоже цей момент сьогодні не настане та ти не відчуєш страшних тортур, відповідаючи на мої питання.
— Ну от, тепер я точно хочу знати, що там у твоєму списку!
— Ні в якому разі! — Усміхнувся я, відпиваючи ковток червоного вина з блискучого келиха.
Вона підняла на мене погляд, наповнений сяйвом маленьких вогників. Я міг би поринути в блідо-блакитні озера очей, від яких мене відділяв лише стіл, вкритий білою скатертиною, та стіна зі свічок, що м’яко танцювали від нашого дихання.
— Як щодо угоди? — Лагідно сказала вона, — Ти прочитаєш мені один пункт зі свого списку, а я натомість не буду розігрувати сценку, що хочу сплатити половину рахунку?
— Заманлива пропозиція… — Кивнув я, — Я буду дурнем, якщо не скористаюся цією очевидною вигодою. Ти майже мене переконала.
— Подумаємо, що ще я можу запропонувати… Як щодо, будь ласка? Будь ласочка! Я не зможу сьогодні заснути, якщо не дізнаюся, що там.
— Твоя взяла, — зітхнув я. — Я лише сподіваюсь, що після цього ти не залишиш мене тут самого їсти два десерти.
— Я б ніколи не вчинила так з малиновим чизкейком. За кого ти мене приймаєш? — Аліса розвела руки в сторони та широко посміхнулась, демонструючи рівні зуби з щілинкою.
Я посміхнувся у відповідь.
Зала розкішного та надміру дорогого ресторану була наповнена ароматом паленого воску та свіжоспеченого хліба, а приглушене світло ніжно осяювало хвилі волосся Аліси — дівчини, яку я навіть не мріяв зустріти.
За вікном, крізь темряву грудневого вечора падали сніжинки, збираючись в кучугурики на підвіконні, а піаніст грав «Snowman» від Sia, роблячи атмосферу нестерпно стереотипно казковою.
Хоч довга сукня Аліси була проста та повсякденна, молочно-білий колір ніби натякав: «Я могла б стати твоєю назавжди». І це мене зовсім не лякало.
— Ти готова?
— Так, капітане!
— Отже, перший пункт у списку… — Почав я, — Якби ти могла мати будь-який вигаданий предмет з фільму або книжки, що б ти вибрала і чому?
— Ого, це зовсім не те, чого я очікувала!
— Ти думала, я спитаю про улюблений колір? — Посміхнувся я. — Так, перелік питань це жалюгідно, тут не посперечаєшся. Але я не зовсім безнадійний.
— Це цікаве питання насправді. Я маю подумати.
— Думай скільки завгодно, це ж не бліц.
— А в тебе є і бліц? — Аліса посміхнулась, зіщуливши очі.
— Звісно ні, — збрехав я. — Це просто жарт.
Офіціант у смокінгу поставив на стіл стейки, що ми замовили понад сорок хвилин тому. Якби не чудова розмова та вино, яке він нам непомітно підливав, я вже був би роздратований, але присутність Аліси, здається, розчиняла всі мої негативні риси.
Вона накручувала каштанове волосся на палець, роздумуючи над відповіддю та попивала вино. Це побачення абсолютно відрізнялося від усіх, на яких я бував.
Сьогодні я відчув ту саму іскру, про яку всі говорили. Метеликів у животі, хоч для тридцятирічного чоловіка, зізнаватися в цьому дивно та несерйозно. Аліса була ідеальна. Я був у неї закоханий вже через п’ять хвилин, коли вона сказала, що терпіти не може салат Цезар та Апероль.
— А варіанти відповідей ти не підготував? — Запитала вона. — Мені в голову приходить лише летючий килим з Аладіна, але я й гадки не маю, як би я ним користувалась.
— Можна подавати на ньому їжу в ліжко, наприклад.
— Коли дивишся фільм!
— Так, або можна покласти на нього гроші та список покупок і відправити в магазин.
— А ти, я бачу, любиш списки! — Аліса осяяла мене посмішкою.
— Не думай, що я безумний списковик. Списки зі списків я не складаю.
Коли вона розсміялась, я остаточно переконався в тому, що вона неперевершена.
— Тож, варіант А — молот Тора…
— Марку, нафіга мені молот Тора? — Аліса вибухнула дзвінким сміхом, змушуючи мене також сміятися.
— Мйольнір дає здатність літати, це по-перше.
— Як і килимок Аладіна, — вона закотила очі.
— А ще він завжди повертається, — додав я.
— В мене занадто гарний настрій, щоб жартувати про колишніх, — посміхнулась вона. — Не змушуй мене.
— Добре, варіант Б — Залізний Трон з Гри Престолів.
— Ідеально впишеться в будь-який інтер’єр! Вже схиляюсь до цього варіанту. А який останній?
— Бузинова паличка.
— Ох, ти не лишаєш мені вибору, — награно зітхнула Аліса.
— Просто хотів перевірити, наскільки сильно ти хочеш Залізний Трон. Я маю знати це до того, як запрошувати тебе на друге побачення.
— А що ти обереш?
— З цих варіантів чи взагалі?
— О, не заганяй себе в рамки. Хочу побачити, куди долетить твоя фантазія.
— Я хотів би мати світловий меч з зоряних воєн, — я знизав плечима.
— Щоб вихвалятися на вечірках?
— Так, і щоб позбуватися конкурентів.
— Як кровожерно!
На мить запанувала тиша. Я роздивлявся її ніжне обличчя, гладеньку бліду шкіру, поки Аліса опустивши очі дивилася собі на нігті. А потім, вона підняла погляд, махнувши чорними віями, ніби крилами найрідкіснішого у світі метелика та я не втримавшись прошепотів:
— Хочу, щоб цей вечір тривав вічність.
— Навіть віддав би за це світловий меч? — Посмішка Аліси освітила мене та весь зал ресторану.
— Я б що завгодно тобі віддав.
— Навіть своє серце? — Спитала вона награно зловісним тоном і ми обидва засміялися.
— Здається, ти його вже і так забрала, — зізнався я.
Аліса протягнула руку через стіл і її холодні пальці торкнулися моєї долоні, від чого мене пробило слабким зарядом струму.
Я вже відчував легкий туман в голові від випитого на голодний шлунок вина, тож запропонував прийматися за їжу.
— Мм, нічого смачніше не їла! — Тихо сказала вона з набитим ротом, що здалось мені дуже милим.
Я відрізав невеликий шматок м’яса та відправив до рота. Це було… Просто м’ясо. Я відчув неприємний укол, ніби ресторан мене надурив, продавши пісок за ціною золота. Але це мені було байдуже, головне — це час, який я провів сьогодні з Алісою.
— Тобі подобається?
— Так, — збрехав я. — Дійсно, дуже смачно.
Ні, було не смачно. Посмак був такий, ніби м’ясо пролежало пів року в холодильнику. А ще було щось металеве. Я почав розглядати свою тарілку.
— Тобі не здається, що стейк трохи… недосмажений? — Запитав я, намагаючись зберегти жартівливий тон.
Аліса підняла на мене свої напівпрозорі очі, і на мить я відчув, як похолоділо в шлунку. Вона виглядала абсолютно спокійною, навіть задоволеною, її шкіра сяяла, але не вже не так, як на початку вечора, а була більше схожою на холодний мармур могильної плити.
— О ні, Марку, він ідеальний. Ти просто не звик до такого смаку, але це — справжній делікатес, — відповіла вона, ніжно проковтуючи черговий шматок. — Ти вперше в такому дорогому ресторані, чи не так?
— Я… Звісно ні, — збрехав я знову. — Я бував у різних місцях.
Аліса дзвінко розсміялася, але це прозвучало трохи істерично й все моє тіло напружилось. Я міцно стис виделку.
— Будь котиком, Марку, — солодко прошепотіла вона. — Не бреши мені.
Десь в кінці залу почувся дзвін. Офіціант впустив келих і скло розлетілося по підлозі. А коли я глянув в той бік, то усвідомив, що в ресторані, крім нас, не було жодного відвідувача. По тілу пробіг холодок.
— Марку?
— Так? — Обернувся я до Аліси, натягнувши на обличчя посмішку.
— Чому ти не їси?
Я глянув у свою тарілку, на ній лежав шмат блискучого м’яса, ніби воно було щойно зрізано з коров’ячого стегна. Краї були нерівні, зрізані тупим ножем, а з них стікала напівпрозора червона рідина й утворювала маленьку рожеву калюжу на порцеляновій поверхні.
— У вас все добре? — Спитав офіціант, що з’явився нізвідки.
— Так, тільки м’ясо… — Почав я.
— Все просто чудово, дякую! — Перебила мене Аліса, тим самим змусивши офіціанта піти. Я проводив його поглядом, поки силует не розчинився в повітрі, розлившись по залі густим туманом.
До горла підступила нудота.
— Воно сире, — пробурмотів я. — Не їж його, ти можеш отруїтися…
Коли я підняв очі, вона пустотливо дивилась на мене, тримаючи в руці м’ясо. Шмат свіжої плоті з кров’ю, що стікала вниз по зап’ястю. Мені здалося, чи її волосся потемнішало?
— Що? — Здивувалась вона. — На смак — те, що треба.
Аліса піднесла м’ясо до рота та смачно вкусила, розмазавши кров по обличчю, а потім обережно промокнула губи серветкою.
— Алісо, не можна це їсти! — Крикнув я, але вона не зупинялась.
І тут я помітив дещо дійсно дивне. Її волосся. Воно росло. Це вже були зовсім не ті м’які каштанові локони, з якими Аліса увійшла в ресторан. Локони розпрямилися та лежали в неї на колінах, сплуталися між спиною та стільцем. Пасма позлипалися, ніби хтось їх намочив.
— Що з твоїм волоссям?
— Воно намокло, — Аліса знизала плечима та знову відкусила шматок. Вона зосередила на поїданні плоті всю свою увагу.
— Як це воно намокло? — Вигукнув я. — Ми весь час сидимо в ресторані!
— О, Марку, воно завжди таке. Це зовсім неважливо.
Вона вкусила знову, всміхнулася крізь набитий рот, відкривши скривавлені зуби. А в очах блиснуло безумство. Кров крапала на скатертину.
— Алісо… — Прошепотів я. — В тебе кров.
Вона зупинилась на секунду, поклала м’ясо на тарілку та витерлась рукою, розмазавши кров по лицю. Але крові ставало все більше, вона почала витікати в Аліси з рота тонкою цівкою, струменіла по підборіддю, лишаючи яскраві плями на білій сукні.
— Та це ж не моя, дурненький, — лагідно відповіла вона й показала блідо-рожеві зуби, кожен в криваво-червоній рамочці. Моторошна усмішка не зникала з її обличчя, а погляд некліпаючих очей вп’явся в мене, як паразит. — Це твоя!
— Про що ти говориш? — Почув я власний тремтячий голос. — Як ця кров може бути моєю?
І тут я збагнув, що кривава маса, яку Аліса знову взяла обома руками була зовсім не стейком. Це було серце. І щось підказувало мені, що воно людське.
Коли вона в черговий раз вкусила, мене охопив пекучий біль і я впав на підлогу, хапаючись руками за скатертину. Щось задзвеніло та розбилося, але мені було байдуже.
В грудях ніби щось запалало та я вхопився обома руками за светр, намагаючись його розірвати прямо на собі.
— Це що, серце? Алісо, що ти робиш?
Відчуття було жахливим. Наче щось всередині мене намагалося вирватися, і я не міг нічого вдіяти. Біль ставав все нестерпнішим, розливаючись по всьому тілу. Кожен удар мого серця був слабшим за попередній, а Аліса продовжувала кусати.
— Ти хіба не цього хотів? — Почув я її солодкий голос.
— Алісо, будь ласка… Припини це, — видихнув я, ледве втримуючи себе у свідомості.
Пекло, що утворилося всередині, змушувало мене бажати зникнути, розчинитися в повітрі, аби тільки припинити тортури.
Аліса встала та зробила крок до мене, нахилившись вперед. Її волосся, що вже торкалося підлоги, жило своїм життям, обвиваючись пасмами навколо її плечей, ніби отруйні змії.
— Ти такий милий, коли благаєш, — прошепотіла вона, облизуючи криваві губи. — Але ні тобі, ні мені вже не зупинити це. Така вже твоя доля.
Я її не впізнавав. Щоки Аліси запали, під очима утворилися впадини, ніби вона схудла на десять кілограмів. Колір очей зблід і вони втратили блиск. З темного волосся на підлогу крапала незрозуміла жижа та змішувалась з кров’ю. Моєю кров’ю.
— Що ти… що з тобою сталося? — Прохрипів я, намагаючись встати, але ноги відмовлялися рухатися.
У мене в грудях розкрилась діра, крізь яку виливалась гаряча кров. Я пробував заткнути рану руками, ніби це могло мене врятувати.
— Я просто дотримуюся нашої угоди, — відповіла вона, сідаючи біля мене навколішки. — Ти віддав мені своє серце, а я просто його забрала.
Вона нахилилася до мене, наші обличчя опинилися зовсім поруч. Її дихання було холодним, як крижана мряка, і вона притулила криваві губи до моїх, подарувавши мені перший і останній, безбарвний поцілунок.
— Що ти таке?.. — Пробурмотів я, відчуваючи, як мої сили згасають, як остання свічка.
— Тепер ти мій назавжди, Марку, — прошепотіла вона мені на вухо.
Я хапався за останні секунди життя, коли Аліса встала та попрямувала до виходу. На її спині я зміг розгледіти величезну діру, звідки стирчали її ребра та безколірні внутрішні органи.
Моє серце перестало битися, і останнім, що я почув, був її дзвінкий сміх, що відлунював десь далеко, наче спогад, який переслідуватиме мене вічно.