Місто Нікчем

Як варто було б почати це писання?
Складно. Я з роду не писав листів, особливо таких, адресованих самому собі. Та й чи назвати це листом, можливо краще сповіддю чи накопиченим болем, що більше я не можу втримати в собі?
Не думав я, що ці загрубілі пальці вміють писати ще щось окрім формулярів. Можливо це такий собі знак?

Гаразд, тоді напевно…

Ви чули коли-небудь про Місто нікчем?
Це місто, де ніколи не побачити зірок.
Вони розпались на макрочастинки й осіли над дахами панельок космічним пилом.
Це місто рудих ліхтарів.
Вони заливають вулиці й проспекти в’язким сиропом, навіюючи на жителів неспокій і панічне дрижання. Колись замість них світило сонце, тепер залишилися лише хижі ліхтарі.

В той час наше місто було маленьким чарівним створіннячком з темними кучерями гаїв і ніжно-блакитними ланами волошок. Понад усе воно любило зорі й плело з них марево сновидінь дітям. На ранок вони вибігали свіжі й зарум’янені, вервечками тягнулися до лілейної галявини, де напувалися сонцем і небесною блакиттю, а ввечері плекали мрії й дивацтва у місячному сяйві.
Але діти росли. Заплітали коси, огортались поясами, рвали барвінок.
Перегодом вони навчилися бути поважними та одягати котелки. Круглясті й чорняві, мов вовчі ягоди, вони клонили їх голови донизу і цілі дні діти ходили дивлячись на асфальт, тому їх очі посіріли.
Зблякло й місто.
Багато хто з колишніх дітей захопилися футуризмом. Шумовиння фабрик, чахкання парових двигунів, склепіня рейок – все це збуджувало в їх душах честолюбство. Захоплені ним вони постановили собі три головних принципа: місто, машини й бруківка.
Так над містом з’явилися перші клуби диму й помаранчеві ліхтарі.

А як же інша частина памолоді?
Вони були не такими рішучими: ані паровози ані громозні механізми не зворушували їх, навіть навпаки – видавались чимось напрочуд страхітливим. Страх той був незрозумілим, але таким проникливим, що опирався здоровому глузду. Та все ж був не настільки сильним, аби перемогти тепло дружби.
«Вони були нашими товаришами, братами й сестрами, що роками блукали з нами заквітченими долинами й звіряли свої таємниці, хіба ми могли не довіритись, дарма, що зіниці їх стали довгастими?». – казали вони.

Місто перейшло в руки “новаторам”, які чомусь з гордістю називали себе філістерами.
«Який сенс у шуканні духовного, якщо дирижаблі замінили нам Бога?» – виголошували пістряві білборди.
Згодом, зовсім не помітно, довкола стали розквітати пустища замість гаїв, замість блакитних сліз почав опадати сірий сніг, а замість бузкових суцвіть вулицями розтяглися тернові віти
Ніхто цього не помітив. А чи хотів помічати? Наші власні роз’ятрені діти плакались всередині нас, все питали: «Куди зникли зірки?».
Пустоцвіти! Хіба потрібні вони, якщо калганка замінила нам зорі?
***
«Наше місто було колисковою життя, але з дитинства воно бачило лише склепіння рейок й кошлаті ретранслятори.
Ми напували його фабричним димом, годувати облудним смогом.
Ми обіймали його баштами новітніх забудівель там, де воно малювало царини ромашок.
У синіх вікнах панельок ми читали йому перед сном сімейні баталії, а замість лідерів приводили до нього нахлібників й лицемірів.
І місто віддячило нам тією ж монетою: одного листопаду весна затрималась і осінь залишилась в нашому місті назавжди.
Назавжди сіре та похмуре, з червоними серпанками й сутінковою темрявою місто стояло, мовчки видихаючи дим.
Чомусь ми гадали, що воно буде вічно молодим. Вічно завзятим і прудким. Що пробачить нам все, що лиш стомлено посміхнеться, але прийме назад – бо ми ж його діти. Та в місті не лишилось ні іскринки дитячої наснаги.
Воно згасало.
Через нас». – такою була остання стаття в газеті літературної колонки «Ентузіасти». Опісля її заборонили, влада виявила, що читання шкодить здоров’ю, а на сам друк йде забагато коштів. Заборона стосувалася навіть книжок. Це сталося.

Сьогодні я ховав свої книжки, поки й до них не дотягнулися руки верхівки, плив серед пошкрябаних споминів й мізкував. Думка, що вже давно не давала мені спокою, винирнула знов.
Чи були винні ми, молоді й недосвідчені, що не зробили вибору? Що мовчки дивилися, як наші ж брати руйнують місто? Що життя обплутало нас тенетами найтяжчих чаш терезів, де в одній чаші лежала доля міста, а в іншій – зрада переконань та амбіцій товаришів.
Але чи не була бездіяльність теж вибором?
Ми сподівалися, що плин часу дарував нам забуття, та чи справді так було?

На цьому я закінчив писати. Невідомо звідки прийшовши, імпульс його потреби стих і вперше за довгий час я не думав ні про що; лиш дивився крізь мутне скло на вогні міста, дозволяв вітру наводити лад у посивівшій чуприні.
Чи відчував я колись так близько місто, як цієї беззоряної ночі? Складно сказати.
Між нами був тонкий духовний зв’язок, який не зміг би описати найкрасномовніший графоман. За цю коротку хвилину ми стали рідними душами: я й згасаюче місто.
Я довірив місту найглибшу таємницю – свого листа. А воно довірило одну мені. Просту, абсолютно зрозумілу – я забув себе. І чи був я зовсім невігласом, якщо не усвідомив цього раніше?
Чомусь так закортіло вийти. Всі стіни, вся ця панельна квартира видалась нестерпно сухою й задушливою.
Я залишив все й поринув за покликом міста.
***
Я біг синіми вулицями, тихими провулками, де снували тіні, і не міг впізнати своє місто. Де й поділося шумовиння доріг та фабрик. І ліхтарі! Ліхтарів не було.
Чи сплю я?
Я зупинився на площі. Знайомі лілейні бульвари ніжно кивали мені і я кивнув їм у відповідь. Площа тягнулася рядами монументів і тіні минулого звивались на ній, наче шепочучи:
«Nosce te ipsum».

Я побачив кучеряві гаї і неохопні океани волошок. Вони стояли переді мною у подобі малого хлоп’яти. І вся велич дорослих і роз’ятрених мрій дитинства захлинули мене. Я не зміг дихати від болю. А воно стояло. Мале та біляве, але напрочуд сильне, з надто промовистими для дитини очима, в яких відбивались зірки.
Десь шепотілось тополине верховіття, мов співаючи оди, повновидий місяць завмер позаду хлоп’яти наче іскриста корона.
Але не було тут дорослої врочистості. Хлоп’я усміхалося просто, бешкетно, лиш трохи журливо. І чи посміхалося воно одне?