Доктор Альберт

М’яке крісло приємно всмоктувало його худе тіло. В ньому він почувався розслабленим, спокійним. Очі закриті. Зараз він міг не контролювати думки, в цьому не було жодного сенсу. Вони розлітались і угасали, мов іскри з вогнища його розуму. Захотілось спіймати спогад. Звичайна забаганка. Ментальне напруження і… спіймав. Тепер вона в долоні. Ця іскра не була гарячою, його спогади ніколи не гріють, але вміння їх спіймати – не аби яке мистецтво, котрим він пишався. Відкрив долоню і зрозумів, що це саме те про що він хотів подумати перед тим, як прийде його наступний пацієнт.
«Тук-тук» в двері спершу тихо, потім «Тук-тук-тук» більш грімко, але недостатньо.
Розкрив очі. Чекав. Пестив великим пальцем кожну пучку інших чотирьох – налаштовувався на нудний перебіг бесіди. Дивився крізь менш комфортне крісло навпроти.
Нарешті клієнт насмілився увійти.
– Можна? Докторе Альберте?
– Прошу, Якове! – вказав на крісло навпроти.
Доктору Альберту не хотілося вставати зі свого м’якого трону, але правила були розповсюджені для кожного клієнта без виключення. Він різко піднявся, причепурив аскот чорного кольору із багряними вкрапленнями.
Клієнт протягнув йому руку, але відразу ж прибрав, наче його щось вщипнуло за погані манери. Яків знав, що доктор не тисне руку, але вкотре помилився. Занадто гарне виховання.
Напористими, але м’якими кроками доктор попрямував до вінілового програвача «Technics SL-1210GR»
– Надаєте чомусь перевагу в цей раз, Якове? – доктор Альберт спитав, не подивившись на клієнта. Він уважно вишукував підходящу пластинку.
– Так.
– Цікаво.
Доктор зиркнув на Якова. Лукаво посміхнувся.
– В цей раз я хочу…
– Ха! Не встигли! – доктор радісно дістав пластинку із надписом «Paganini. La Campanella»
Біснувата скрипка заграла з акустичної системи і запустила в докторові життя. Оркестр змусив його підстрибувати майже кожен крок, ідучи назад до свого комфортного місця. Своїм тонким вказівним пальцем правиці він розмахував, мов диригент, намагаючись попасти в сильну долю. Декілька невмілих піруетів прикрасили ходу. Його рухи не можна було назвати пластичними, та іноді він мазав із тактом, але хто ми такі, щоб судити танці досвідченого психотерапевта?
Доктор Альберт обережно сів у своє м’яке крісло і сфокусувався на клієнті Якові. Такі правила. Спочатку музика, а потім терапія. Він пильно вдивлявся в клієнта, якому ніяк не міг допомогти вже цілий рік. Сірі очі, які гарно підходили до його сивої шевелюри, продовжували танець по всьому Якову. Ці рухи вже не можна було назвати недолугими, о ні. Музика допомагала йому, загравала з ним, вступала в дискусію. Що він бачив? Перед ним був невеликого зросту чоловік сорока двох років, з неохайною бородою, без каблучки, з пухким тілом та рідіючим жирним волоссям, з-поміж якого були помітними себорейні плями. Крапля жовтка біля кутика рота – перманентний сніданок від мами. Синяки під очима та вологі долоні, які він тер об старомодні джинси бренду «Calvin Klein», які були ідеально випрасувані завчасно. Мішкувато сиділа світлого кольору сорочка «Lacoste», яку зазвичай купують для похорон заможних дідусів. Вона безтурботно висіла на тремпелі довгий час у старій шафі, аромат якої доктор міг відчути, ігноруючи пронизуючий запах стресового поту, сигаретний сморід та парфуми «Givenchy. Gentleman Reserve Privee», такі непідходяще брутальні. Під сорочкою була ледь помітна футболка з логотипом гурту «Ac/Dc» – гармата, на кшталт тих, які захищають Батуринську фортецю. Деякі нігті обгризені. Квадратна шкіряна барсетка із написом «Guess». Нічого не змінилося з їх останнього сеансу, хоча… ні, Яків постійно тряс правою ногою та менше соромився сірих очей доктора.
Доктор Альберт закрив очі. Віддався м’якості крісла. Продивився в пам’яті усі минулі сеанси з Яковом. Так, проблема досі залишалась актуальною, інакше він не прийшов би знов, тому думки віднесли його до того приємного спогаду, який він спіймав до початку сеансу.
– Ви знали, що Паганіні продав душу дияволу, докторе? – спробував перекричати музику Яків.
Доктор Альберт підняв руку. Почекав доки кінець цієї чарівливою композиції настане. Всьому настає кінець.
Тиша. Яків відчув писклявий шум у вухах. Через ніяковість від мовчання він відкрив рота для наступної фрази, але не встиг.
– Диявола не існує, мій любий Якове, як і Бога. Ми з вами все це вже обговорювали. Є тільки ми та наше ментальне здоров’я. Воно наче огидний Мінотавр постійно вимагає цнотливих дівчат, а ми, щоб вижити, постійно їх шукаємо, шукаємо… аж раптом робимо все, аби він був ситий. І це добре! Де цнотливі дівчата, то я маю на увазі наші забаганки, Якове.
– Так. Я розумію.
– Все ще дивитесь «Pornhub», Якове?
– Так. Але… чомусь перейшов на хентай.
– Цікаво. Якове, я не бачу змін з нашої минулої зустрічі, мене, зізнаюсь, це пригнічує. Мій Мінотавр хтиво голосить десь в темному кутку моєї самооцінки.
– Так. Вибачте докторе Альберте, я досі не знайшов роботу і не з’їхав від мами. – розпач аж дзеленчав в його словах, а права нога продовжувала трястись.
Доктор Альберт стиснув кулак – хруснули пальці. Яків це помітив. Йому так не хотілося розчаровувати свого психотерапевта.
– Ще я був у священика.
– Навіщо ви витратили свій час, Якове?
– Я… взагалі, бесіда із священиком мені сподобалася.
– Цікаво. Дайте-но вгадаю! Обговорювали хентай? – хриплий регіт вирвався із доктора і відразу вщух. – Жартую, звісно! Шануй батька та матір свою та на Бога уповай?
– Ну… можна сказати і так. Але…
– Отже! Життя прекрасне, люби своїх батьків, якими б вони не були… звали частину відповідальності на Бога, тож і не знаю навіщо ви, Якове, в мене стільки грошей вбухали, щоб сепаруватись від матері та почати брати відповідальність за своє життя. Хоча, гроші були не ваші… Не звертайте уваги.
– Також він мене відправив на службу, де будуть читати молитву на вигнання бісів.
Доктор Альберт знов вибухнув хриплим сміхом. Це тривало доки він не закашлявся та не повернувся до своє звичної пози уважного слухача.
Яків подумав, що доктору б краще піти з ним на ту антибісовську службу.
– Йой, Якове, ви мене насмішили, – витер сльози манжетом своєї приталеної сорочки, – ви були у вашій футболці з «Ac/Dc» у храмі божому?
– Не пам’ятаю.
– Цікаво. Некомпетентність священиків в тому, що вони не можуть підлаштувати віру під проблеми сучасності, тому і результати незадовільні. Як наслідок, ви все одно прийшли до мене. І це є добре, бо гроші я люблю. І людям звісно допомагати. Так!
«Рох-рох»
Між двома співбесідниками пробігло чорне порося в’єтнамської вислобрюхої. Яків вскочив на крісло разом із брудними кросівками «New Balance» та питально подивився на доктора.
– Ха-ха! Якове, ви однозначно намагаєтесь підняти мій пригнічений настрій.
– Ви зайнялись фермерством, докторе Альберте?
Яків боязко спустив ноги.
– Ні. Це для моєї нової подружки з Індонезії. На жаль… на жаль моя Психея померла. Я занадто її любив. Біологічна смерть її настала від переїдання кролятами. Ви пам’ятаєте, як ми спостерігали за цією красунею?
Яків кивнув. Він не хотів згадувати, але спогади самі застрибнули у його свідомість білосніжними пухнастими кроленятами, якими доктор Альберт годував самку тигрового пітона розміром в три метри. Вона була любов’ю його життя. Вони зазвичай стояли та спостерігали, як змія атакує, душить а потім заковтує безпомічну жертву. В цей момент доктора Альберта накривало непереборним хтивим бажанням, яке не помічав Яків. Усі кролики безповоротно були переварені Психеєю, усі цнотливі дівчати безповоротно були переварені Мінотавром.
– Бажаєте побачити? Неймовірна представниця свого виду! – доктор аж подався вперед.
– Ні, дякую.
– Назвав її Мартою! Марта. Прекрасне ім’я! – доктор радісно вдивлявся в Якова.
– Це ім’я моєї матері!
– Який збіг! Який збіг! – без подиву зазначив психотерапевт. – Тож навіщо ви тут сьогодні, Якове? Ми ж із вами домовились, що наступна наша зустріч буде після результатів, які тільки ВИ спроможні досягнути. І я вірю у вас!
– Так, докторе. Дякую. Це все через сон. Мені кожної ночі почав снитись один і той самий жах. Увесь час один і той же. Один і той же. Я не знаю як його позбутись…
– Як цікаво. Тому ви ходили до попа і тому він хотів почистити вас від чортів.
– Саме так.
– Розкажіть мені. Сміливіше, Якове! – психотерапевт поклав підборіддя на стиснутий кулак та приготувався уважно слухати.
Пацієнт віддихався та ковтнув клубок, який чесав йому трахею із початку спогадів про кроленят.
– Коли я засинаю… я опиняюсь незрозуміло де, але як наче у воді, але можу дихати. Мені комфортно і тепло. Я розумію, що я в череві своєї матері, я дитина, але все розумію, як дорослий. Вода навколо солодка. Мені радісно. Я не хочу звідти уходити, та і не можу. – солодко посміхнувся, витираючи з лоба піт. – Аж раптом… вода навколо темніє, стає гірко, потім починає нестерпно пекти, я аж горю. Потім вона роз’їдає моє тіло. Кислота. Я кричу, але звуку немає, ніхто не приходить на допомогу. І я розумію, не знаю як, але точно розумію, що знаходжусь в череві змії, яка мене переварює. Тіло шипить, розчиняється, я втрачаю свідомість і просинаюсь із криком та у холодному поті. Кожну ніч. Я навіть обмочився декілька разів. Я… я більше так не можу, докторе Альберте, – Яків склав руки, як при молитві, – ви моя остання надія. – він тряс вже двома ногами, часто дихав та пітнів, наче щойно знову побував у тому жахливому сні. Подивився на зону геніталій.
Доктор Альберт не ворушився. Очі були закриті. Він заснув? Хотів побачити сон Якова самостійно, щоб достеменно зрозуміти, у шлунку якої тварини, все ж таки, переварюється його пацієнт кожної ночі.
– Ви тут? Докторе?
– Так. Я думаю… Цікаво.
«Рох-рох»
Яків здригнувся, коли порося пробігло позаду нього.
Доктор Альбер клацнув пальцями, розкрив очі, які тепер світились повною луною вночі. Він піднявся та підстрибуючи попрямував до вхідних дверей. Закрив їх на ключ. Потім інші, які вели до кухні. Прочиненою залишив тільки ту, яка вела в дальню кімнату.
– Ми перепробували усі методи, які я тільки знав, Якове. А знаю я багато! В цьому ви можете не сумніватись. Тож який вихід?
– Який?
– Ви довіряєте мені, Якове? – дивився на пацієнта не моргаючи, з висоти свого зросту.
– Так! Тож що означає мій сон, докторе Альберте, скажіть! МОЛЮ!
– Він означає все, Якове! Усе, що вам необхідно, щоб перестати, нарешті бути жертвою інертної, а іноді й домінуючої гіперпротекції вашої матері на ім’я Марта. Ви готові нарешті відчути п’янкий смак справжнього дорослого життя? Страждати, радіти, втрачати, знаходити, кормити Мінотавра?
– Так! Я… я готовий! – він підскочив з крісла.
Посмішка наставника, який пишається досягненнями свого учня, прикрашала бліде обличчя психотерапевта Альберта.
– На гаспида та василіска наступиш, і потопчеш льва і змія. Бо на Мене він уповав і я його визволю. – шепотів екзальтований доктор.
З кишені своїх чорних штанів він дістав розкладний ніж «Victorionix» і вручив його Якову.
– Навіщо це, докторе?
– Як ви думаєте, Якове? – доктор Альберт підійшов майже впритул до пацієнта.
– Вбити свою матір?
– Цікаво.
– Але… але… я не можу. Я люблю її.
– А потрібно було любити двох своїх колишніх дружин! Тримайте ніж! Як чоловік. Використайте його розумно!
– Господи Боже! Докторе Альберте не змушуйте мене цього робити! Я не зможу… Я не вбивця!
Доктор Альберт зараз був заповнений усвідомленою хтивою радістю. Вона витікала з усіх його щілин на підлогу та затоплювала сусідів. Здавалось до нього прийшла найоригінальніша ідея проведення терапії за всю його божевільну практику. Ось воно! Ось вона – цнотлива дівчина для його Мінотавра.
Психотерапевт метався із сторони в сторону, намагаючись спіймати порося, яке верещало і бігало навкруги, трясучи вухами.
Яків подивився на ніж.
– Якове, не стійте, наче Вмираючий раб! Допоможіть мені! В нас мало часу. Через декілька годин в мене наступний пацієнт. – захеканий доктор хрипло горланив до пацієнта.
Яків витягнув основне лезо з руків’я, але… чи був він готовий вбити це невинне порося, та і навіщо? Він нічого не розумів.
Мале чорне порося заверещало, наче доктор сам почав його різати, але ні, він його просто спіймав.
Забрав пластинку з Паганіні.
– Стійте тут!
Доктор Альберт потягнув порося до дальньої кімнати, де раніше залишив відкритими двері. Почувся брязкіт залізного замка.
Пацієнт стояв непорушно. Чекав. Ніж все ще невпевнено лежав у долоні. За сорок два роки свого марного існування він ніколи не вбивав теплокровних створінь. А зараз зможе? Кого скаже вбити доктор Альберт, котрий за рік сеансів замінив йому батька, вчителя, наставника, справжнього друга. Мати? Свиню? Себе? Неважливо. Головним було зробити це, бо доктор в нього справді вірив.
– Ви готові, Якове? – викрикнув доктор з дальньої кімнати?
– Так.
– Не чую вас, ви готові?
– ТАК!
Клацання шпінгалетів з кімнати, де знаходився доктор. Потім тиша. Яків досі чекав із ножем у руках. Відійшов від крісла та дивився у ту саму щілину в дверях, яку залишив психотерапевт. Не моргав. Дивився. Різало очі. Тиша. Перед штормом?
Нарешті її морда явилась в щілині. Вона дивилась в іншу сторону, не помічаючи Якова. Вона була покрита сяючою лискою. Її роздвоєний язик стрімко вистрибнув із пащі, пробуючи повітря на смак. Терморецептори в голові працювали, як швейцарський годинник еволюції. Вона впевнено витягувала своє візерунчасте тіло з кімнати, осліпляючи спалахами глянцу. Морда прямувала до вінілового програвача. Ще раз повітря на смак і ось вже вона дивилась в сторону Якова своїми майже сліпими очима.
Яків не міг поворухнутись. Страх зробив із нього статую вмираючого раба. Серце билось так швидко, що стукіт ударною хвилею долітав до його очей. Сильніше стиснув ніж.
– Ма… ма… Марта! – промимрив Яків.
Десятиметрова самка сітчастого пітону на ім’я Марта нарешті витягла повністю своє тіло із сусідньої кімнати.
Доктор Альберт захлопнув двері. Клацнув замок. То був його персональний кабінет. Там стояв монітор на який виходили трансляції з чотирьох камер його приймального кабінету. Так. Він записував складні випадки його сеансів для аналізу. І так. Іноді йому просто подобались пацієнтки, або хід терапії, і він знов кормив свого Мінотавра. Також там знаходився такий самий вініловий програвач. Доктор Альберт поставив «La Campanella»
Змія тепер точно знала де знаходиться Яків. Вона відчувала його запах, тепло, страх. Яка ж вона була голодна. Доктор не кормив її три тижні. А якби вас так, ви би з’їли пухленьку боязливу людину? Звичайно! А навіщо вони ще потрібні? Марта підтягувала своє довге елегантне тіло, щоб бути максимально пружинистою лише для одного стрибка.
Він бачив як змія приязно посміхається йому. Звичайно. Вона була рада обіду, який ростила всі ці довгі сорок два роки. І підсолювати не потрібно – піт зробив свою справу. Єдине що не подобалося, так це неохайна борода, але жертва повинна мати хоч якесь своє волевиявлення, інакше це негативним чином може вплинути на смак. Марта знов висунула язика, а Яків заплакав. Ще одна порція солі – це вже лишнє.
Доктор Альберт уважно дивився на екран. Він усе бачив. Радісно розмахував руками під звуки стрибаючого диявольського смичка, але пильності не втрачав. Розминав зап’ястя.
– Смачного, Марто!
Одним блискавичним поштовхом гаспид дострибнув до Якова та вдарив його своєю пащею в обличчя. Ніж вилетів з руки. Пацієнт впав та почав кричати, але його зойк доктор не чув, позаду також можливо верещало порося, але тільки Паганіні зараз займав його аудіальний простір. За декілька секунд Марта обвила майже все тіло пацієнта. Почала впевнено видушувати життя з Якова. Його ноги судомно тремтіли, наче це якось могло врятувати. Яків відчував на собі холод її слизької твердої луски і настирливе тепло її любовних обіймів. Вони все сильнішали. Терли його тіло. Ще і ще. Марті було приємно обвивати цього пухнастого кролика. Такого м’якенького, такого тепленького. Ноги вже сповільнювались, відказували, завмерли і бездушно обм’якли.
Наступний етап – заковтування. Марта зналася на цьому дуже добре, бо дожила до її віку.
Доктор Альберт знав, що це займе декілька годин, тому завчасно відмінив наступного клієнта, дістав лубрикант «Contex. Wave» та нову пачку сухих серветок.
Її щелепи розтягувались, наче парашут. Вона нікуди не поспішала. Вологий писок почав з голови Якова. Повільно, але впевнено. Марта смакувала жирним волоссям із себореєю, потім пухкий бородатий рот із жовтком. Для плечей довелося ще розширитися. Не проблема. Вони не були занадто широкими, хоча відлуння викиду агресії у спортзалі в підлітковому віці впливали на м’якість м’яса. Якісні матеріали одягу слугували гарніром. Соковите пузо. Нецікавий пах. Волосаті ноги. Тільки кросівки залишилися стирчати, але через деякий час й вони вдало поглинулись.
Доктор Альберт задрімав на своєму кріслі перед монітором, коли змія остаточно доставила Якова до шлунку. Зім’яті серветки із застиглими рідинами хаотично прикрашали стіл. Які сни бачив доктор? Віщі, як у покійного Якова? Мабуть. Ніхто не знає.
Скрипка давно вже відіграла. Чорне в’єтнамське порося, якому Яків подарував ще один місяць безтурботного життя, теж задрімало.
Приходьте на прийом до видатного психотерапевта Альберта, який завжди знаходить персональний підхід до будь-якої психологічної проблеми.