Сни Таші

Чи могла вона усвідомити що це кохання знесе її з ніг і закрутить вихором дикої пристрасті та відчуттів досі невідомих і не прожитих? Чи могла вона відчути небезпеку, яка чекала на неї за рогом? Чи могла вона передчути, що ці відчуття виштовхнуть її зі скелі у вирву реальності і розіб’ють її у карколомному падінні, розтрощивши її ілюзії та сподівання? Ні. Вона аж ніяк не могла передбачити що після зустрічі з ним її серце валятиметься, як нікчемний кривавий шматок пульсуючого м’яса, на дні вирви реального життя.
Але, навіть, якби вона змогла усвідомити, відчути, передчути й передбачити, вона б все одно увійшла у той бар і все одно зустрілась би з ним поглядами. І все одно вони б пили всю ніч горілку, танцювали, говорили і цілувалися.
Тоді Таша була дуже юною, цнотливою та недосвідченою. Вона прагнула кохання з кіно. Вона прагнула бути комусь потрібною. Вона прагнула аби хтось сходив по ній з розуму. Проявленість та власне місце у власному житті – ось чого бажала її Душа. Безліч років її зростання, все навколишнє середовище, наче хлюпаюче болото, намагалося запхати її по глибше під лаву. Там вона й опинилася з часом. А проте вона ж була тут. Вона жила. Вона мала почуття та власні думки. Разом з цим мала непохитне відчуття непотрібності світу та людям.
Тоді їхні душі й зустрілися у барі. Для Таші це був новий світ нічного життя, до якого вона так тяглася. Він вабив світлом ультрафіолету, у якому зуби ставали біліші ніж фарфор унітазу, голосною музикою, децибели яких віддавалися навіть всередині тіла, хітами початку 2000-х, назви яких вона записувала у зошит, створюючи власний топ-100.
Вона мріяла про ці ночі змалечку, вони вабили темрявою, відтінками небезпеки та присмаком заборонених речовин. Головною з яких не були алкоголь та амфетамін. Головною з них було кохання. Спекотними серпневими вечорами, довго намагаючись заснути, вона прислухалась до шуму шин на дорозі, до веселого сміху компаній, які збиралися у дворі, до пісень, які до ранку лунали у когось у магнітофоні, до змучених вересків, втомлених галасливою молоддю, жінок, що верещали зі своїх балконів та вікон: «Та коли ж ви всі позатикаєтеся?!»
Таша мріяла, що зовсім скоро вона так само гулятиме під місячним сяйвом. Що найкрасивіший хлопець з русим чубом та спокусливим поглядом, серед таємничої літньої темряви, цілуватиме її долоні та набираючи побільше повітря в легені, від захвату і хвилювання, зізнаватиметься їй у коханні, під її найулюбленіший хіт «To the moon and back», Savage garden.
Так зрештою і сталося. Але не посеред галасливого й спекотного літа. Навколо стояв січень. Нещодавно відгомонів феєрверками Новий рік, відбринів колядками Святвечір. Ранками крига сковувала заморожені доріжки. Сонце на небосхилі було рідкісним гостем. Навколо розквітала сірість і чорна готика. Того року Ташу під ялинкою вже не чекали подарунки і сімейний святковий стіл. Вдома на неї стало все одно з тої пори, як вона здобула свій голос і здатність висловлювати свою думку, яка ставала всупереч установкам родини. Якщо ж вона стала настільки самостійною, аби суперечити волі батьків, що ж – торуй тоді сама свій життєвий шлях, крихітко. Вона була й рада. Настільки рада, що скрипучої зимової ночі випадково опинилася у тому самому барі. Несвідомо зустрілася поглядами з ним. У той самий момент колюча завірюха закрутила їх у воронці емоційного цунамі. Таша відчула, що він чекав тут саме на неї, аби пройти разом складний неповоротний шлях і, зрештою, опинитися на новому рівні «Джуманджі».
Перші пів року вона була у захопленні від цієї любові. Іноді мізерний карлик-страх заповзав їй під шкіру і блукав венами, сковуючи всередині кожну клітинку. Цей страх завжди був про одне – якщо одного дня все це зникне? Їй більше не будуть дзвонити, кликати на зустріч, запрошувати в гості, цілувати і зізнаватися в коханні, розмовляти про най потаємніше, відкривати перед нею кришталеву Душу.
Згодом це кохання стало для неї морем. Своїми лагідними хвилями воно огортало її бавовняними хмарками, обережно торкаючись шкіри крапельками солоної води, наче кінчиками пальців. Турботливо, обережно, боячись налякати чи сполохати. Часом на її морі піднімався шторм у десять балів, болісний, кричущий, колючий. Шторм міг знищити все, що було навколо – скелі, землю, всю підводну фауну. Що вже казати про Ташині тендітні почуття? Коли шторм заспокоювався, її знову несло у невідомому напрямку хвилями ейфорії.
Він був для неї ідеальним, що б не робив. Крізь свої рожеві окуляри вона потопала у його блакитних очах, пірнаючи настільки глибоко, що на півшляху до дна, в легенях вже не ставало повітря. А вона вперто прямувала туди, де на неї чекала загибель від асфіксії. Вона думала, що справжнє кохання саме таке – без компромісів. За ним – всюди, у вогонь і у воду і на мотоцикл – розжарена вихлопна труба якого залишила на Ташиній нозі по життєву печатку. І у сумнівні компанії – в епіцентрі яких він здавався ще привабливішим. Тільки на одинці з нею він скидав свою шкіру мамонта, залишаючись зовсім оголеним, справжнім, вразливим, відвертим.
Мабуть його нав’язана соціумом маскулінна сутність не вибачала цієї оголеності. Тих миттєвостей, у яких він ставав вразливим лише перед однією тендітною дівчинкою, зовсім дитиною. Дитиною, яка мала над ним неймовірну владу. Він говорив, що чоловіки не плачуть і так соромився, часом проступаючої на скронях вологи. Він говорив, що йому важливіші його друзі, але мчав до неї, лиш вона попросить. Він піддавався почуттям і прагнув бути там, де його почують, де йому приділять увагу, вислухають та огорнуть у м’якеньких обіймах. Зрештою, йому було всього 20. У цьому віці ми все ще діти. Хоча вже ніяково просити про розуміння, але всі ми постійно мовчки на нього чекаємо.
Два роки поспіль вони вчилися чути один одного, співіснувати і ділитися всім. Через два роки її карлик-страх оселився всередині і зріс до масштабів її тіла. Він розповсюдився метастазами всією кровоносною системою і стискав у жмені її пульсуюче серце. Вона розучилась дихати в один момент. Коли їй повідомили, що він розбився на мотоциклі. Тоді вона заклякла. Не могла ворушити губами, аби щось висловити, не могла дивитися на людей, не пробачаючи їм, що вони живі, ходять планетою, радіють, сміються, кохають. Вона більше не могла усвідомлювати реальність, у якій його більше немає і ніколи вже не буде. Тоді Таша могла тільки спати. Там, в іншому світі, вона хотіла ще раз побачити його.
Деколи їй снилися епізоди з їхнього спільного життя, у яких вони були несамовито щасливими. Тоді вона чітко бачила його обличчя, очі, торкалась кінчиками пальців його примарних вилиць та волосся. Вона розмовляла з ним. Знову й знову переживала радість від того, що відчувала його поруч. Часом він приходив до неї пеленою туману, огортаючи спокоєм змучену свідомість. Вона бачила лише його імливий образ, який неспинно прямував у далечинь, залишаючи її позаду. Таша стрімголов бігла за ним уві сні, падаючи, збиваючи коліна до кісток. Не відчуваючи болю, вона підводилась і бігла далі, але ніяк, ніколи не могла його наздогнати. Наче її марафон щоразу відбувався на біговій доріжці.
Вона була розчарована і зла на долю, за те, що вона так різко і так рано відібрала у Таші найдорожчу людину. Вони стільки всього не встигли зробити разом. Не поїхали у подорож, не насолодилися спільно проведеним часом, не народили дітей, не досягли сумісних цілей. Замість всього того, що вони могли прожити разом, зараз, навпроти Таші у пустій кімнаті проживала лиш порожнеча. Її не цікавило буденне життя та реальність. Вона не відповідала на телефонні дзвінки і не відчиняла двері, коли хтось приходив.
Її втрата була нестерпна і мовчазна. Вона була поруч з Ташею щосекунди і різала її Душу, нагостреним до скрипу мачете, тоненькими слайсами. Інколи вона гострими чорними кігтями кровожерливо розривала шмаття пам’яті на молекули, після чого вони ставали нічим. Атомами повітря, які розлітались у мить і щезали навіки. Вона стискала її грудну клітину і горло костурбатими довжелезними пальцями, від чого дівчина не могла вимовити ні слова. Вона оселилася у мозку і в серці. Водограєм сліз втрата скочувалась вилицями і примарно зникала ніде, а за секунду поверталася всередину, крутилася воронкою цунамі в районі сонячного сплетіння.
Такого страшенного болю дівчина ніколи у житті раніше не відчувала. Здавалося, що він ніколи не залишить її у спокої і вона приречена відчувати ці тонесенькі голки, що протикали наскізь її тіло, завжди. Біль став її всесвітом і постійним супутником. Він оточив Ташин простір космічною чорною дірою. У цій дірі миттєвою блискавкою зникали всі думки і почуття, які були хоча б на крапельку пов’язані з реальністю.
Всі її думки крутились лиш навколо однієї ідеї – ще раз поговорити з ним, розповісти, що він для неї значить, вибачитись за всі кепські слова та вчинки. Щоночі, вкладючись у ліжко, вона без тями просила, аби знову побачити його, відчути, почути. В думках постійно билася думка: «Наснись мені, наснись…»
Лиш торкаючись головою подушки і пикриваючи повіки, Таша могла хоч на трохи позбутися примари болю. Засинаючи, вона кожного разу уявляла, як літає понад світом снів, у якому обов’язково має зустріти його. Коли сон долав Ташу, вона блукала незвіданими світами й стежками, кружляла понад хмарами, спускалась у бездонні глибини океану підсвідомості. Деколи вона знаходила його у знайомій місцевості, у їхніх улюблених місцях, у їхньому місті, у їхній квартирі. Іноді він опинявся у небачених досі локаціях.
Таша відчувала, наче від її серця до його серця тягнеться невидима червона ниточка, завдяки якій вона майже щоразу знаходила його. Але бували й невдалі спроби. Хоч як вона літала, шукала й кликала, його ніде не було. Згодом Таша випрацювала певний алгоритм, завдяки якому довгоочікувана зустіч відбувалася майже завжди. На ранок вона часто не пам’ятала, що відбувалося серед ночі. Але протягом дня з нею завжди залишалося відчуття, що він досі поруч. Вона відчувала його присутність. Але це було нестерпно. Наче повсякчас розмовляєш зі стіною. Так, вона могла сказати йому все, що бажала, відкрити Душу, просто дивитися і відчувати. Але він не міг відповісти або обійняти, провести рукою по її спині, не міг хитнути головою, так, щоб його кудлате волосся розсипалось на чолі і прикрило, наче тоненькою завісою, імливий погляд бездонних очей.
Одного разу вночі Таша у безпам’ятті, але з відчуттям гнітючої тривоги й страху, підкинулася зі сну у своєму ліжку. Вона дихала так часто і поверхнево, наче бігла спринт. Їй було так страшно, як ніколи. Вирівнюючи дихання вона прокручувала у думках те, що щойно побачила уві сні. Її скляний погляд втупився у стіну біля вікна, поруч з яким від вітру колихалася фіранка. Раптом від стіни відділився силует у чорній мантії і почав повільно насуватися у бік Таші. Вона скрикнула від неочікуваності і страху, здригнувшись, прокинулася. Коли дівчина отямилася, вона усвідомила, що побачила сон уві сні. Це було таке дивне відчуття, що передчуття небезпеки не проходило. Вона увімкнула світло торшеру, що стояв поруч з ліжком, потерла очі, подивилася на свої руки, які дрібненько трусилися. Аби подолати паніку, вона підвелася і вирішила записати свій сон на папері.
Останнім часом її сни часто повторювалися. Їй снилися високі сосни, верхівки яких сягали самого неба, і загублений у хащах старовинний дерев’яний будинок. Вдень він був наповнений сміхом дітей, які бігали навколо, розділяючи густо насаджений ліс своїми веселощами. Вночі ж, коли все стихало, гілки сосен змикалися над дахом, накриваючи його зеленим покровом, так, що жоден звук не міг вирватися зсередини.
Лісові хащі стискали повітря разом із легенями. Кожен вдих відчувався так, ніби набираєш у груди півтонни кисню, а з кожним видихом виснажуєшся, мов ялинкова гілка під вагою снігу. Чагарники за спиною мовчки змикалися, ніби обіймаючи. Височенні сосни затуляли небо, і знову це важке, ритмічне дихання: вдих — видих, вдих — видих.
Зовсім поруч ревла порогами гірська річка – величезна, стрімка, нестримна, голосна і крижана, з камінням, з давніх віків посіяним на дні. Вона клекотіла, вирувала, і навіть трохи стогнала. Шум ріки був постійним акомпанементом до шепоту верхівок дерев. Над вирвою води нависав мотузяний міст. Таша обожнювала ці мости, особливо коли ставала посередині, де під ногами не вистачало кількох дощечок. Міцно тримаючись за мотузяні поручні, вона стояла, відчуваючи, як місток розгойдується зі сторони в сторону. Її погляд був прикутий до бурхливого потоку під ногами, і вона кричала щосили, знаючи, що річка заглушить її голос. Адреналін у крові стрибав так стрімко, що її трохи нудило. Серцебиття віддавало у скроні. Вона згадала, згадала ті стрибки і почуття, коли ноги відриваються від землі в польоті. Тоді її ніщо не тримало, вона була в абсолютній свободі і невагомості.
Дихання піднебесного повітря було легким, ніби світ, у якому опинилася Таша, був напівпримарним. Вона вдихала ліс на повні груди, важко і глибоко, роблячи довгі паузи, наче торкалася кінчиками пальців самих легенів природи. Дівчина дихала чарівним повітрям, глибоко вдихаючи кисень й поволі видихаючи його. Кольори наповнювали простір, вони були настільки яскравими, що здавалося, ще мить, і вони знищать рогівку. З часом зір адаптувався і Таша змогла дивитися та слухати. Навколо було стільки неймовірних звуків та вібрацій.
Поміж дерев вона побачила, як до неї наближається він. Його плавні, неспішні рухи й кроки свідчили про те, що їм немає куди поспішати зараз. Таша прагнула, щоб він сьогодні з нею поговорив. Вона спокійно спостерігала, як навколо його силуету ніжним мереживом вуалі розливається розсіяне сяйво. Їхні погляди зустрілися і Таша посміхнулася. Він посміхнувся їй у відповідь. Коли він наблизився до неї, вона тихенько вимовила: «Привіт». Він мовчав і просто розглядав її. Не важливо. Вона вже звикла до цього одностороннього зв’язку. Тому просто дозволила своїм думкам плести течією підсвідомості. Вона знала, що він чує її, розуміє її.
«Мої думки завжди про тебе. Про кожну хвилину проведену разом. Відчуваю, що моє життя закінчилося разом з твоїм. Ти найближча мені людина. Так шкода, що розумієш це, лише коли втрачаєш. Якби була така змога, я була б з тобою щосекунди. Так не вистачає твого тепла і підтримки, твоїх обіймів та посмішки. Хочу знову відчути, як твої руки огортають мої плечі, а дихання нагріває мої скроні. Хочеться завмерти так назавжди, ніколи не відпускати тебе. Руками, вустами, волоссям торкатися до тебе. Мені так лячно залишатися у цій темряві наодинці із самою собою. Моя Душа палає, тому що вона залишилася без тебе. Я б сплела нам човен з квітів, щоб ми залишилися у ньому двоє, ти і я, назавжди. Візьми мене з собою…»
Таша побачила, як після останніх її слів, світ навколо блискавично змінився. Спокій і тишу хвилею вибуху розірвав навпіл грім. Тепле розсіяне світло вмить затягло чорною хмарою. Він миттєво віддалився від неї. Таша наче стала скелею, не маючи змоги поворухнутися. Очима, повними жаху, вона безпорадно дивилася, як він зникає. Останнє, що вона побачила, як він здіймає руки і потужним рухом виштовхує її з цього світу сну.
Вона отямилася не скоро. Сиділа і дивилась на аркуш паперу, у якому фіксувала свій сон. За вікном під руку з сірою імлою приходив ранок. Напівтемрява кімнати потроху розсіювалася. Вона дивилася вдалечінь вікна. Там розгойдувалися у танку голі гілки дерев. Скоро на них вже мало з’явитися яскраво-зелене листя. Маленькими крочками у місто приходила квітнева весна. Тим часом всередині Таші закріпилась безодня. У голові не лишилося жодних думок, лиш перед очима картина – як він відштовхує її від себе. Не маючи сил ні на що, дівчина знову скрутилася калачиком під ковдрою у ліжку. Снів не бачила, тільки провалювалась у чорний космос забуття.
Спала дуже довго, може день, може два, не пам’ятала нічого. Ні хто вона, ні що з нею. Хотіла виживати тільки уві сні. Не маючи мети, просто лежала. Іноді просто дивлячись у стелю, іноді засинаючи.
Одного разу опинилася на березі моря. Вона так любила море. Його лагідні й бурхливі хвилі, траєкторію сонця, коли воно сходило і заходило за круговид. Шум води та крики птахів. Пісок, що застрягав між пальців і налипав на мокрі ноги. Там вона бачила і відчувала його навколо у просторі. Він був всюди – у молекулах солоної води, у повітрі. Він обіймав її пінистими хвилями, накочуючись і відкочуючись назад у свою гавань. Вона побачила риси його обличчя у обрисах пухнастих білих хмаринок у небі і попливла до лінії горизонту. Туди, де його образ поволі притягував до себе.
Вона пливла дуже довго, а проте яскраво-жовте західне сонце лишалося на місці, не падаючи вниз. У м’язах не відчувався біль. Вона мала мету – побачити, побути, хоча б ще один єдиний раз. Він чекав, там, за обрієм. Таша вправно молотила руками, ніби лопатями млину, по гладі врівноваженого моря, аж поки його образ не став схожим на чарівливе божество. Оточене сяйвом, ніби намальоване на полотні неба, обличчя. Вона зупинилася і лягла спиною на воду. Так, щоб просто дивитися на нього, просто бачити. Тепер вона нічого не насмілювалась говорити чи думати, аби знову не сполохати цю стрімку неочікувану зустріч.
Цього разу говорив він. Точніше й не говорив. Вона у своїй голові чула те, що він транслює їй:
«Я не хотів, щоб все закінчилося так, швидко, болісно, нестерпно. Хотів бути з тобою і жити. Відчувати твій смак, торкаючись губами, зберегти у своїх обіймах від всіх негараздів, подарувати тобі спокій та щастя. Знаю, що робив тобі боляче і щиро вибачаюсь за це. Просто хотів ще більше доказів того, що ти любиш мене. Тепер бачу і відчуваю, що тобі без мене невимовно тяжко. Але ми не можемо з цим нічого зробити і це ніяк не виправити. Кожен має свій шлях і свій час. І ні, ти не могла б нічого змінити. Все сталося саме так, як мало статися. Я прийшов у цей світ, щоб зустріти тебе і відчути справжнє кохання. Здобути свій досвід і пройти урок.
Тепер ти маєш відпустити мене, тому що я не можу йти далі, допоки постійно живу у твоїх думках. Мені час іти, але та червона нитка від мого серця до твого ніяк не порветься і мене все тягне й тягне до тебе. Я лишусь у твоєму серці й пам’яті назавжди. Зберігай цей спогад, як теплу, світлу кульку, яка зігріватиме тебе, коли буде не просто. Я завжди буду поруч і допомагатиму тобі, коли буде потрібно. Але зараз мені вже час йти».
Слухаючи всі ці слова, Таша мовчки плакала. Її сльози скочувалися по обличчі, наповнюючи морські глибини тоннами її особистого болю. Вона не могла чинити опір його словам. Тільки мовчки слухала і плакала, усвідомлюючи, що не має вибору. Вона має зробити так, щоб йому було легко і спокійно у новому світі. Вона розуміла, що колись вони обов’язково зустрінуться і там, в інших світах, знову будуть разом. А тепер вона просто лежала на лагідних хвилях і виплакувала розпач.
Прокинулась заспокоєною. У венах більше не стрибав від липкої радості карлик-страх. Подушка була мокрою від сліз. Але в грудях більше не тиснуло. Легка пелена прийняття незворотного огорнула дівчину з ніг до голови і накрила мереживом савану. Думки змінили вектор і тепер вона вмовляла себе, що потрібно жити далі і не боятися бути наодинці, навчитися бути опорою самою собі, а не вишукувати навколо у людях вірогідність стати її емоційними милицями.
Лиш тільки ще один разок побачити його, щоб попрощатися. Так, вона знала, що коли буде потрібно, він буде поруч. Але вона так хотіла відчувати його присутність постійно. Компроміс один – прощальна зустріч і востаннє відчути теплий дотик. Це все, чого вона прагнула. Після цього вона його відпустить і він зможе продовжити свою світлу подорож. А може колись вони ще раз побачаться на цій Землі, коли він перевтілиться в іншу людину.
У проваллі прощального сну Таша знову опинилася у чарівно-моторошному лісі. Вона бродила ним, загрібаючи опале листя ногами. То листя мало незвичайні форми і різнобарв’я фарб. Серед всіх кольорів веселки дуже кидалися в очі ультрамаринові зірочки з маленькими стебельцями. Таша підняла з долу один з таких і довго роздивлялася. Вона поклала листячко на долоньку і воно почало ворушитися, ніби маленька жива комашка. У своєму танку воно кружляло навколо долоні, створюючи масштабований вирій. Листочок завзято підстрибував, наче рухався під витончену гармонію скрипки.
Раптом заворожена Таша отямилася. Листячко здійняв у повітря різкий порив вітру. Воно злетіло вгору, імпульсивно посмикуючись у просторі, підтанцьовуючи, зрештою спокійно й плавно впало на дзеркальну гладінь озера, яке виникло тут нізвідки. Мов у казці, прозоро-небесна поверхня водойми догори дригом відображала все, що було навколо Таші. Кожну верхівку дерева і гілочку, пташеняток, які метушилися у гнізді на старовинному дубі, сонячне небо, прикрашене фіолетовими та бузковими вовняними хмаринками. Ця поверхня була ідеально рівною. Жоден рух на планеті не міг би стурбувати цю вічну гладінь.
Їй закортіло застрибнути в цю глибину, розбурхати цей недоторканий спокій. Але у той же час вона страшенно захопилася неймовірною красою гладі. Стурбована, вона ходила колом, вагалася. Вода вабила: «Пірнай! Не бійся, я вловлю тебе в обійми»! А мозок чинив супротив. Вона ніяк не могла насмілитися зробити єдиний невеличкий крок. Проте зрештою зробила.
Підійшла впритул, так, щоб пальці ніг торкалися прохолодної вологи. Обережно зазирнула вниз і у дзеркалі води, замість свого власного відображення, побачила його обличчя. Він підіймався з темних потаємних глибин нагору, до світла, простягаючи до неї руки. Вона зраділа, що знову зустріла свою любов. Усвідомила, що Всесвіт влаштував їхнє останнє побачення у найчарівнішому місці, у цьому казковому лісі. Коли він опинився біля неї, його одяг був зовсім сухим. Він стояв на поверхні скла води, не провалюючись у глибину. Таша огорнула його в обіймах. І це було неймовірне почуття, адже вона знову відчула його міцність і тепло. Вона відчула, як його долоня торкається її волосся.
Зненацька омріяний, умиротворений світ у мить зник. Кольори навколо потьмяніли, почалась завірюха з опалого листя, яке спіраллю здіймалося до гори, аж до неба. Шквальний вітер зносив її з ніг, але він міцно притиснув дівчину до себе. На іншому березі озера замерехтіла блискавка і з’явився силует у чорній мантії. Чорна фігура, наче магнітом притягувала до себе його. Він тримав Ташу до останнього, аж поки руки не розімкнулися і вона не могла більше втримати його. Відпустила і безпорадно спостерігала, як він віддаляється від неї вже назавжди. Всередині Таші не було більше відчаю і страху, болю і розпачу. Залишилась лише ефемерна порожнеча, яку ї відтепер доведеться заповнювати новими враженнями, емоціями, спогадами й людьми. Вона була спокійна за нього, усвідомлюючи, що тепер його Душа упокоєна.
Два силуети на іншому березі озера порівнялися. Навколо фігури у чорній мантії замерехтіло жовто-золотаве сяйво. Через відстань вона не бачила їхніх облич. За мить вони розвернулись і синхронно попрямували до обрію. У цей момент Таша відчула непоборне бажання попрямувати слідом, аж раптом збагнула, що може залишитися тут назавжди. Всередині неї виникло тверезе розуміння, що вона ще не готова залишатися у цьому незвіданому міжмир’ї. Для неї настав час вертатися.
Шукала вихід, міркувала про своє подальше життя, блукала у чарівному лісі. Думаючи про своє, досліджувала незвідані стежки. Згодом опинилася на височині обрубаної скелі, у підніжжя якої розгорнулося дзеркальне озеро. Розбіглася, не знаючи берега і глибини. Розбіглася і бігла, а на самому краєчку скелі, відштовхнулась ногами від тверді землі, злетіла на мить у повітря і пірнула. Проткнувши тілом мовчазну й тиху гладінь води, наче масло нагрітим ножем, опинилась на глибині і відчула щільну густину води, яка стискала скроні. Щільність тисла лещатами так, що голова дівчини ледь не розірвалася на шматки від цього скаженого тиску. Вона знову пірнула настільки глибоко, що на півшляху до дна, в легенях вже не ставало повітря. А коли Таша нарешті виринула з-під води – прокинулась.