Дверi до галявини спогадiв

Легкий вітерець зірвав листочок з самотньої берізки, що росла в хвойному лісі, закрутив його в причудливому вихоряному танці, ведучи його над верхівками вічнозелених гігантів прямо до маленької галявини, на якій лежала пара, захоплена серйозною суперечкою про несерйозні речі.

— Ну ось знову ти не вгадав! — Воркотливо зауважила дівчина, сердячись на недогадливість співрозмовника. — Яка ще шафа з хвостиком? Ну хіба це миле хмаринка на неї схоже?! Дивись: вушка, пузико, капелюшок, маленький хвостик — вилитий бегемотик з мого улюбленого набору! І твого, до речі, теж. Чи ти забув?

— Як ти в мене крала мініатюрки? Ні, чудово пам’ятаю, — усміхнувся хлопець, а потім тихенько ойкнув, отримавши тичок маленьким кулачком під ребра. — Та я ж і не був проти! Ай!

— Знаю, що не був. — По-доброму проворкотала дівчина, невимушено піднявши руку хлопця, щоб зручніше влаштуватися на його плечі, — Чи ти думав, що я не помічала, як недостаючі в моїй колекції бегемотики містичним чином опинялися на найбільш видному місці твоєї кімнати? Але вони завжди, чомусь, стояли на найвищому місці, куди я без табуретки не дотягувалась.

— Яку ти завжди без труднощів знаходила.

— Тому що її хтось, наче ненароком, залишав у куточку. Гад ти…

— Тому, що залишав табуретку?

— Тому, що привчив до турботи. — Дівчина глибоко зітхнула і міцніше притиснула до себе руку хлопця, обгортаючись у добровільно-примусових обіймах. — Причому до якісної турботи! А не до всілякої дурниці, яку за таку приймають.

— О, як! — Здивувався хлопець і спробував подивитися дівчині в очі, але тут же отримав легенький укус і перестав крутитися, після чого підклав вільну руку під голову і, мигцем глянувши на пропливаючу над ними химерну хмаринку, що в місячному світлі здавалася йому то старовинною піратською шхуною, то заплутаним у клубочку ниток кошеням, запитав: — І в чому ж різниця?

— У душі. — Без роздумів відповіла дівчина. — І в дрібницях.

— Тому що в них собака зарита?

— Дурень! Тому, що в них більше душі. І чистіша вона. Чим більший вчинок, тим довше люди над ним думають. Планують щось, розраховують, вираховують. І з усім цим можуть настільки заморочитися, що забувають додати в нього найголовніший елемент — душу. А без неї навіть найбільша турбота втрачає свій смак, а іноді й сенс.

— Не зрозумів… Мені здається, ти щось плутаєш. Як турбота може бути без душі та ще й без сенсу? Це ж неможливо!

— Ой, чому я навіть не здивована! — фыркнула дівчина і легенько прикусила лікоть хлопця, попередньо відтягнувши край рукава його футболки. — Ти ніколи не розумів таких речей на словах, для тебе вони були складними. Але зате завжди все робив правильно. Відчував, гад такий, як правильно і робив. І ніколи не помилявся.

— Досить мене вже хвалити — мені це подобається! — Віджартувався юнак. — Краще відповідай на питання.
— Ну… Ну от пам’ятаєш, я тобі про Мишка розповідала? Який ще після школи за мною бігав і квіти під вікна підкидав?

— Це той, який під твоїми вікнами напис залишив, що протримався лише один день? Пам’ятаю, пам’ятаю. І що?

— Так напис був гарний, якісний. Я б не один рік на нього дивилася. Хто ж знав, що Мишкові не пощастить на мого тата натрапити? А з ним розмова коротка — сам знаєш. Видав йому ганчірку з відром і стояв над душею, поки асфальт не став чистішим, ніж був раніше. Але я не про це хотіла розповісти. У мене, коли були проби в театральному, він прийшов мене підтримати…

— А…

— Так, так — не перебивай. Я тоді страшенно хвилювалася, не допомагали ні запевнення тата в моїй геніальності, ні мамина пляшечка з валеріанкою, ні дідусеве «авось пронесе» — взагалі нічого. Така була нервовість… згадувати страшно. І ось, стою я на сцені, тільки-но закінчила свій дебютний показ грайливого дронта під час шлюбного періоду — екзаменатори ще ті фантазери були — перевела подих, і тут він — у фраку й з величезним букетом оксамитових троянд. Піднімається на сцену й вручає мені все це багатство, а потім допомагає спуститися зі сцени, тому що через сльози я нічого не бачила.

Дівчина зробила паузу, а хлопець глибоко зітхнув. Він чудово пам’ятав той день і те, що було далі, і вже готувався почути не найприємніші слова про себе. Тому що тоді, після свого невеликого вчинку, він розсварився з тим самим Мишком, і, що ще гірше, став причиною сварки між дівчиною та Мишком.

— Я спустилася зі сцени, і там мене зустрів ти. Щось пробурмотів, забрав букет, витер сльози своєю хусткою, а потім залишив мені її й пішов. І знаєш що?

— Що? — Стараючись не видати свого напруження, промовив хлопець.

— Це й була справжня турбота з твого боку. Без прикрас. Був Мишко, який у прагненні показати себе переді мною забув найголовніше — мене. Він купив шикарний букет, одягнув дорогий костюм і навіть прийшов у важливий для мене день — ідеальний момент, щоб справити враження, так? Але він забув, що в мене алергія на квіти, хоча всього кілька місяців тому червонів переді мною через цей самий привід. А ти… просто забрав букет, привів мене до ладу й підштовхнув до гримерної, рятуючи від загальної уваги. Зробив те, що мені тоді було потрібно, а не те, що хотів ти. Проявив турботу. Бо завжди пам’ятав про мене.

Дівчина замовкла. Замовк і хлопець, обдумуючи її слова. Він дійсно ніколи так глибоко не замислювався над своїми вчинками — просто робив і все. Жартував, допомагав, слухав історії або просто був поруч. Єдине, чого йому хотілося — щоб люди навколо нього посміхалися. Щиро й безтурботно. А для цього потрібно просто їх чути. Не вухами, а серцем. Тому що лише так можна зрозуміти, що насправді потрібно людині. Хлопець знав, що те, чого ми хочемо, і те, що ми думаємо, що хочемо, може сильно відрізнятися одне від одного. Люди взагалі схильні придумувати собі дивні бажання й мрії, думаючи всім чим завгодно, але не серцем.

У траві застрекотів цвіркун. Нічне повітря відразу наповнилося спокоєм і особливим затишком, який складно пояснити словами. Це те саме, що спробувати пояснити смак дружби або тепло кохання. Лише відчувши на собі, розумієш, що це таке.

Вітер подув сильніше, женучи хмари геть. Місяць, що визирнув, з новою силою освітлив усе довкола, надаючи й без того чарівній ночі певної казковості.

Дівчина примружила очі й потягнулася, ніжачись у м’якому світлі Нічної Господині, зовсім не звертаючи уваги на буркотіння юнака, чиє вухо постраждало від раптового руху рукою.

Небо невловимо змінилося. Світло-сині тони поступово витіснила фіолетова рябь, що простяглася крізь небосхил, доповнюючи атмосферу казки новими барвами.

— Дивись! — Тонка ручка спрямувалася вгору, вказуючи на особливо химерну хмаринку. — Прямо як кошеня з нашого улюбленого мультика. Пам’ятаєш? Той, що своїми витівками доводив бідолашних собачок до сказу.

— Звичайно, пам’ятаю, — пробурчав хлопець, легким рухом опускаючи мельтешачу перед його обличчям руку. — І вже точно ніколи його не забуду. Тому що в мене теж є таке ж шкідливе… кошеня, яке не дає засумувати.

— Це він від великої-превеликої любові робить, — позіхнула дівчина й перевела погляд на верхівки дерев. На них, на самих кінчиках найвищих гігантів, танцювали перші сонячні відблиски, що, зустрічаючись з місячними зайчиками, сяяли справжнім чарівництвом. — Чому ми з тобою стали так рідко дивитися на небо? Пам’ятаєш, раніше ми майже кожну літню ніч брали плед і тікали в поле. Або на річку… Їли розкладені по кишенях сухарі й, як зараз, просто балакали? Що з нами сталося?

— Ми подорослішали, — через деякий час відповів хлопець. Невпевнено, наче сумніваючись у власних словах.

— І все? Ти завжди казав, що ми з тобою не подорослішаємо. Ніколи!
«Ми перестали цінувати прості речі», — хотів сказати хлопець, але промовчав. Промовчав, бо ці слова не змусили б нікого посміхнутися. «Ми перестали цінувати час», — ще одна відповідь на той самий простий і водночас складний питання, що ніби лезом пройшовся по його серцю.

Перед затуманеним поглядом хлопця промайнули сотні спогадів. Закручуючись колючим вихором, вони дряпали душу нагадуванням про неправильний вибір.

Ось він повертається додому після зміни. Підходить до знайомого вікна й… проходить повз. Він обирає кілька зайвих годин сну замість кількох годин розмови.

А ось тут він не проходить повз. Ні. Але й не заходить. Просто стоїть і дивиться у темне вікно, перебирає в руках телефон, ніби це додасть йому впевненості, періодично дивиться на час, але так і не наважується постукати. Все через дрібну сварку напередодні. Справді дрібну. Адже не можуть же рідні душі дутися одне на одного через просту тістечку? Навіть якщо воно дуже смачне й останнє? Чи можуть?

Хлопець скривився, ніби від зубного болю. Новий спогад кольнув сильніше, ніж попередні. У ньому він стоїть на перехресті, все так само тримаючи телефон у руках, і думає, куди йти. Наліво — дім, де на нього чекає Вона. Сьогодні повний місяць, і вони планували погуляти при його світлі. Удвох, уздовж річки. Направо — дача однокласника. Там шумно, весело. Багато людей і нових знайомств, яких йому давно хотілося.

Новий укол, стара біль. Усвідомлення неправильного вибору. Втраченого часу. Їхнього часу.

Хлопець мовчить. Поринувши в глибину спогадів, він не помічає нічого навколо, але машинально, ніжно стискає Її, не випускаючи з обіймів.

Мовчить і вона. Як і він, дівчина пливе рікою Пам’яті. Пропливаючі над нею хмари допомагають їй пригадати, граючи роль острівців.

Ось хмаринка у формі осіннього букета. Лугові квіти, які вона так любить. Настільки, що готова терпіти дратівливу алергію, аби тільки ненадовго заритися носом у пучок маленьких квітів і вдихнути аромат трав. Перша ніч після приїзду. Вона щойно повернулася від бабусі й вже готувалася лягати спати, як її розбудив легкий, знайомий і такий рідний стукіт у вікно. Три коротких, один довгий і знову два коротких удари — їхній таємний сигнал. Вона не могла повірити, що він прийшов до неї. Звідки він дізнався, що вона приїжджає сьогодні? Вона нікому не казала. Хоча, це неважливо. Важливо, що він тут і прийшов. А те, що він заради маленького сюрпризу підкупив друга, що працює на вокзалі, — неважливо. Вона ніколи про це не дізнається, назавжди запам’ятавши посмак казки.

А ось ще одна хмаринка. Вона не така красива, як попередня — дуже важка й сумна. Це літній дощ, який вони зустріли, стоячи під козирком під’їзду. Він любив дощ. Любив гуляти під теплими краплями, що падали з неба, різко скуйовджувати волосся, осипаючи її міріадами бризок, і сміятися з її невдоволеного обличчя. А вона, як справжня кішка, не любила воду. Не любила мокнути, а потім сохнути. Їй не подобалося, як виглядає її волосся, коли воно намокає, хоч Він завжди казав їй, що в такому вигляді Вона — сама досконалість. Дівчина скривилася і зарилася в руку хлопця. Вона згадала, що було далі, й відчула ноючу біль. Вона пам’ятала, як він тоді посміхався і тягнув її під гарячі струмені води — тієї ночі дощ був обпалююче теплим. Пам’ятала, як він хотів потанцювати з нею під дощем. Як наспівував її улюблений мотив, використовуючи мелодію як аргумент, і пам’ятала, як відмовила. А він не став наполягати. Не став продавлювати своє бажання, поважаючи її вибір і настрій, просто зробив крок назад. Він піклувався про її внутрішній світ. Завжди. І якщо й порушував його спокій, то завжди вривався з чимось веселим.

Тоді вони просто стояли під козирком, обіймалися й мовчали, дивлячись на стіну з сотень тисяч падаючих із неба крапель. Їм було сумно. Чому? Тоді дівчина цього не знала. Думала, що це через її маленьку відмову, хоча глибоко всередині розуміла, що це не так. А тепер зрозуміла. Їхні душі відчували, що в той момент вони втратили свій останній танець. Танок під літнім дощем, сповнений сміху, безтурботності й радості. Дитячого захвату. Їхній танець.

Сонячний промінчик ковзнув із крони й пробіг по обличчях молодих людей. Хлопець заплющив очі й важко зітхнув. Він міцно притиснув до себе дівчину й поцілував її в маківку.

— Тобі час іти, починає світати.

— Я не хочу йти! — Капризно заявила дівчина і спробувала загорнутися в руку хлопця.

— Я теж не хочу тебе відпускати, але так треба.

Хлопець обережно підвівся, піднявши разом із собою й маленький згорнутий клубочок, що чіплявся за його руку, і подивився у бік висхідного сонця.

— Ну ж бо, відпускай мене.

— Не хочу! А раптом ми більше не побачимось?!

— Побачимось, обіцяю. — Хлопець ніжно підняв рідний клубочок і знову поцілував у маківку.

— Ти мені минулого разу те саме казав! — У голосі дівчини дзвякнула сталь. У ньому зазвучала злість, енергія і… біль. Багато болю, який розривав її зсередини. — Ти обіцяв, що ми побачимось. Що їдеш ненадовго. Що з тобою все буде гаразд і що ми дуже скоро знову лежатимемо під місяцем — тільки ти і я. А ти… ти…

По щоках дівчини котилися сльози. Вони бігли вниз, капали на білосніжну футболку, вбиралися в тканину й через неї обпалювали тіло хлопця.

Він проковтнув комок, що стояв у горлі, який за відчуттям складався з битого скла й цвяхів, трохи напружив живіт, щоб голос не тремтів і звучав упевненіше, і тихо заговорив, погладжуючи Її скуйовджене волосся:

— Озернись. Ми знову разом, під місяцем. Тільки ти й я — як раніше.
— Не як раніше… — крізь схлипування було важко розібрати слова. Добре, що Він навчився слухати серцем. Хоч і занадто пізно. — Це… це не назавжди.

— Буде. Потім.

— Я не піду! Я… раптом я не знайду дорогу назад? Раптом я не зможу повернутися?

— Зможеш. Ти ж знайшла її сьогодні?

— Ти навіть не уявляєш, як довго я її шукала…

— Уявляю… — І він уявляв. Він знав, адже Тут час іде зовсім не так, як Там. Тут можна побачити все, і все зрозуміти. Не відразу, але… але часу вистачає. Куди тепер поспішати?

— Пообіцяй, що я знову тебе побачу. Дуже скоро. Пообіцяй!

Руки Хлопця міцніше зімкнулися на спині Дівчини. Він зарився носом у її волосся і тихо прошепотів:

— Обіцяю. Ти знайдеш потрібні двері до Поляни Спогадів, двері до мене.

Вона обм’якла. А потім вчепилася в Нього найміцнішими обіймами з усіх можливих. Вона плакала, хоча сльози давно закінчилися, а потім різко піднялася на носочки і поцілувала його. І пішла, приминаючи босими ногами м’яку траву Поляни Спогадів. Її душа була спокійна, адже Він пообіцяв, що вони неодмінно побачаться знову. А він ніколи не порушував обіцянок. Ніколи.

Він дивився їй услід і тихо плакав. Тепер можна. Тепер вона не побачить його сліз. Він так довго чекав зустрічі з нею, чекав її на їхній поляні, невідомо як з’явившійся в цьому світі. Чекав і дочекався.

Він розумів її біль. Розумів, але не міг пояснити. Адже як можна пояснити Це? Невже вона слухала б його? Звісно, ні. Та й як можна уявити, що вона прийме його вибір? Як повірить у те, що він зробив це заради неї? Як і все, що він коли-небудь робив. У це неможливо повірити. Адже тоді, за її розумінням, Він повинен бути поруч із нею. З нею, а не на Поляні Спогадів.

Він проводив її до самого кінця. До того моменту, коли її розмитий образ розтанув, пройшовши витіюватою аркою деревного порталу. Порталу зі світу Снів. Він м’яко посміхнувся, витер сльози і подивився на небо, яке в обох світах було однаковим.

А вона… Вона щойно прокинулася на мокрій подушці. У сльозах і з умиротвореною усмішкою на обличчі. Справжньою та щирою усмішкою, яка вперше за довгий час відвідала її красиве обличчя. Дівчина підвелася на лікті, витерла сльози тильною стороною руки і поправила фотографію, що стояла на приліжковій тумбі. Їхню фотографію, випадково зроблену другом біля арки міського парку. Він спіймав їх щасливими. Молодими й безтурботними, які сміялися дитячим щирим і сповненим любові сміхом.

— Дякую! — Повний щастя шепіт зірвався з Її губ і луною рознісся по кімнаті. Вона була щаслива, адже щойно Він виконав свою обіцянку. Як завжди.