Її голосом гомоніли дерева

— Її голосом гомоніли дерева.
Її волоссям бавилося літо.
Її очима дивилося небо…
Хлопчик запнувся. Набурмосеним обличчям промайнула образа на риму, що ніяк не вдавалася.
— Бла-бла-бла трави і квіти? — запропонувала сестра.
Він почухав чоло й без задоволення відклав вірша на потім. Янка втрутилася і розігнала всіх його муз, ще й голосно заволала матері, яка тільки-но зазирнула до вітальні:
— А Ян марить про дівулю, що наснилася!
Ма засвітила дітям щирою посмішкою і всілася між ними. Її долоня торкнулася хлопчачої чуприни й загасила образу на балакучу сестру. Так, про всяк випадок, хоча і знала, що без потреби. Розумний не за роками, а від того дещо зарозумілий Янчик міг дратуватися через дрібниці й дивився вовком, коли хтось влізав у його кордони. Бувало, навіть на матір, але на сестру — ніколи.
Хлопець відсмикнувся і знехотя буркнув:
— То була не дівуля, а жінка.
— Чарівна?
Мати вимовила слово, яке він вишукував і все ніяк не міг спіймати, коли пригадував свій сон:
— А то! — очі в хлопця загорілися. — І в неї був вовк!
Він легенько тицьнув плече матері й зазирнув в очі:
— Ти теж її бачила, ага?
Мати жалкувала, що він якимось чином взнав. Ще й ці сни… Він зміцнів до того віку, коли діти цікавляться походженням. А її власна донька мавпувала братця і слухняно шорошила вуха в очікуванні цікавинки. Вона совалася, усім своїм єством демонструючи, що не любить бути не в темі.
— Що то за жіночка з вовком?
Спогади про чарівну панну були мимовільні, ніби намагалися втекти. Та від себе нікуди не втечеш. Мати скосила очі на долоньку Яна, на тильному боці якої творець намалював химерну дрібну родимку у формі цуцика.
— Хочете казку? Чи пограємося з віршами?
Янчик обурливо пхикнув:
— Годі вже цих казок чи віршиків. Я хочу знати щось насправжнє.
— Гаразд, — Ма поборола в’ялий опір сина та всадила собі на коліна. — Слухайте.

***
Ма очікувала на зустріч із двійнятами аж за кілька тижнів, тому була розніженою та необачною. Чоловік та рідня — на роботах у метушливому місті, а вона виїхала до закинутої батьківської хати на село милуватися природою, колупатися в землі з непримхливими квіточками, набиратися сил та готуватися до битви за майбутнє.
Літо, помираючи, випалювало все живе нетипово жорстоким сонцем, й у квітів трапився несезон. Ма плекала залишки краси, та врешті довкола будинку не лишилося жодної квітучої клумби. Втомлена від роботи зі словом жінка не взяла із собою книг, а інтернет та інші дари цивілізації взяли приклад із Ма та відбули у відпустку.
Жінка ховалася від спеки та нудьги в тінях лісу. Через неуважність і природну розсіяність майбутньої матері пішла собі порожнем, без торби, документів, грошей, води, насамкінець. Просто ступила за поріг, занурилася в густу зелену прохолоду — і ходу.
Стежки вели мандрівницю за руку. Спліталися нитки знайомих із дитинства з новими, ще неходженими. Ма, лісникова донька, вдалася до дитячої розваги та подумки складала оновлену мапу лісу. Звісно ж, самовпевненість поборола клепку, вона збилася і звернула не туди. Оговталась, коли зайшла в якісь дебрі.
Бридкий голос рушниці виштовхнув Ма із занурення у внутрішній світ. Сезон полювання — отакої, як вона могла забути?
Кілька крилатих істот схвильовано кинулися вгору, шукаючи в небі притулку. Ма теж розхвилювалась. Малюки всередині неї бузили, напевно, жалілися один одному на дурну необачну матусю.
Тремтлива лісова тиша повернулася лише на мить, а далі знову залунали постріли. Природа довкола ожила, збурилася, наповнилася шурхотом крил і топотом лап. Звірина на всякий смак і розмір сунула довкола потоком. Надто багато — хіба так мало бути?
Дурня зазвичай трапляється не поодинці, а купкою. Ма спробувала врятуватися від живої стихії, притиснувшись до стовбура дерева, та страх узяв гору і вона побігла. Бігла з переляканими очима, а такими очима бачиш кепсько. Спіткнулася, впала, пропахала виснаженим тілом кущі та траву, підвернула ногу. Далі дісталося спині: збожеволілим тваринам було байдуже, по землі їм товктися або по жалюгідній людині. Ма згорнулася долу, руки змістилися з дурної голови та прикрили величенький живіт. Нога боліла терпимо, живіт — пекельно, та жінка забороняла собі про це думати. Наче якщо ігнорувати проблему — вона відступить.
Постріли лунали, дерева стогнали, звірі верещали, лапи дріботіли. Ма ховалася від збожеволення за підрахунком секунд, але звірячий потік не бажав припинятися. Коли біля вуха почулося скавчання, а вологий писок тицьнувся в шию, жінка не витримала й розревілася.
Тварюка притиснулася до Ма й завмерла. Вона пахла огидою та чомусь — металом. За кілька моторошних хвилин скавчання припинилося, а згодом зникли шум і потік лап змученою спиною. Жінка наважилася підняти голову та розплющити очі.
Вона лежала в калюжі крові.
Ма відштовхнула від себе вовчу тушу і спробувала піднятися. Не змогла — спалахи болю притиснули до землі. Боліло все тіло, а сердце в грудях палало розпачем. Єдине, що вона могла змінити — припинити волати. Та крик допомагав втримати залишки клепки на місці. А ще — привернути допомогу. Хтось мав її знайти. Бо саму себе Ма вже загубила.
І от хтось вигулькнув з-за дерев.
Ні, не з-за. Гілля і стовбури кількох молодих дерев переплелися, склалися в мозаїку, згладилися. З лісу постало зелено-брунатне щось. Воно колихнулося, підбираючи зручну форму за подобою Ма. Частина шкіри відокремилася і зашурхотіла складками сукні. Верхівка розділилася на тонкі пружні пасма. А потім в істоти проступили різкі й чіткі, мов накреслені, риси обличчя.
Жива рослина в подобі жінки повільно, вперевалку рушила до Ма. Промінчики сонця вперто пробивалися крізь мереживо гілля, щоби погратися в дивовижному волоссі створіння. Коріння послужливо забиралося геть з її дороги. Під спотвореними стопами розквітали трави.
Вона (чи воно?) стала поряд і просто зиркала великими краплинами блідо-блакитної води, що слугували очима. Коли Ма зглитнула й полохливо закліпала, істота додала обличчю деталей та повторила її рухи. На умовному лобі з’явилися лінії зморшок.
“Тиша. Спокій.”
І Ма стало спокійно, хоча неприємна тиша всередині неї передрікала погані новини.
Заскрипіли рослинні коліна, коли зелено-брунатна жінка опустилася між людиною та твариною.
“Майбутнє.”
Ма чула голос, хоча рослинна жінка не розтуляла рота. Вона вказала подобою пальця на дохлого вовка.
“Неживе, неживе й напівживе.”
Плетена рука змістилася на Ма.
“Живе й напівживе.”
— Га?
“Одне є напівживе. Уже не живе. Та ще не мертве.”
Усвідомлення впало на плечі важкою хвилею. Спокій був оманливим, тиша розривала сердце, тож Ма знову заволала. Від її крику з гілля злетіло ледь пожовкле листя.
“Живе з напівживого й напівживого.”
Рослинна жінка повторювала фразу знову і знову. Ма хотіла лише одного: щоб істота заткнула свої дерева, забрала дохлу тушу та забралася геть разом із цим бісовим лісом.
“Час. Час.”
— Час! — істота вичавила рослинними зв’язками скрипуче слово, і Ма припинила скиглити.
— Щщщо? — схлипнула вона.
Дивовижна жінка вказала руками-вітами одночасно на двох матусь-невдах:
“Пропозиція. Живе з напівживого й напівживого.”
Знеболене від довгого крику горло пересохло. Ма ледь вичавила:
— Ти можеш щось зробити?
“Ліс завинив. Час. Час.”
Ма була готова на все. Одначе, спитала:
— Що взамін?
“Ліс завинив. Ти не завинила.”
Ма було лячно відчувати, як під шкірою, вздовж кісток, м’язів та тельбухів рухається лоскота. Рослинна жінка розщепилася на безліч гілочок і скрутилася довкола неї та скривавленої туші, обплела кожну клітинку двох істот, поєднаних віднині спільною турботою. Процес тривав усього кілька секунд, а потім гілля схлинуло в землю. Ні вовчачої туші, ні крові не лишилося. Навіть роздерті падінням коліна блищали цілою шкірою. Лише на сукні залишилося кілька плям, ніби тіні застарілого невипраного бруду.
Дерево над головою прошелестіло:
“Живе.”
— То це все? — прошепотіла Ма, підводячись із колін. Чи не наснилося? Чи не збожеволіла?
“Бережи їх від зброї. Люди злі.”
Шелест над головою змінився бадьорим цокотом. На стежину скочив кінь лісничого.
— Нє, ну ви бачили? — сердито поскаржився чоловік, впізнаючи родичку колишнього колеги. — Всю звірню переполошили, мажори бісові.
— Га?
— Ща роздамо лящів та штрафів, не хвилюйсь…
Жінка мовчки лупала на лісничого. Роздратування на його обличчі змінилося занепокоєнням:
— Вас зачепило?
За спиною почулося втішене зітхання:
“Не всі люди злі.”

***
Звісно, вона прибрала найболючіші подробиці, щоб не засмучувати малят. На перший раз досить. Можливо, колись наважиться розповісти повну історію. Сама вагалася щодо того, що мала забагато фантазії. Хоча он її подвійна фантазія: сопіла поруч, слухала голос матері та зростала занадто швидко.
— То де вовк? — донька скинула брови.
Голос Ма повернувся до таємничих ноток:
— Той пан довіз мене додому на спині вовка. Лісничий же, дружить зі всіма тваринами.
Кудлата хлопчача голова ніби ненароком підлізла під долоню Ма, вимагаючи ласки. Хлопча мружилося від задоволення, але за звичкою вдавало, що роздратоване:
— На вовках не їздять.
— Ну гаразд. То був просто кінь, — кивнула жінка, перебираючи неслухняні пасма.
Вона прислухалася до тихого пошепку. Хлопчик теж перебирав. Не пальцями, а язиком. Не пасма, а слова. Він уже мав непоганий словарний запас.
— То що там із римами? Допомогти? — м’яко запропонувала мати найменшу із речей, яку могла зробити для рідного сина. Бо чужих дітей, як відомо, не буває.
— Я вже знайшов.
Її голосом гомоніли дерева.
Її волоссям бавилося літо.
В її очах застигли краплі неба,
А під ногами розквітали квіти.