Same old energy

Ліс полонив гіллям, від оглушливо моторошної тиші тремтіння пробігло тілом. Можливо, йти за травами вночі було дійсно поганою ідеєю, але Королева тяжко хворіла останні тижні, надій бракувало і все, що Керол лишалося, як вірній лицарці престолу — дослухатися поради старої з базару на околиці та у ніч повного місяця, у світлі зоряного неба шукати лісну сон-траву. Навіть власних мізерних знань вистачало, аби розуміти — сон-трава у лісах не росте, але стара наполегливо запевняла, що тільки це тепер допоможе. Зрештою, за спробу не карають.
Керол долонями прибирала кущові гілочки на своєму шляху, опале листя під чоботами зминалося в огидну вологу кашу. Сніг не так давно скотився зі схилів, почав танути під сонцем, лишаючи низини затопленими повінню. Тиша навкруги, здавалося, тільки наростала, оточувала з усіх боків: ані ухання пугача, ані стрекотіння світлячків, ані шурхоту гілок та листя від різких рухів тварин десь там, удалечині. Ліс вночі нуртує життям, і навіть зорі згори заколисують тихим гудінням, а тут — нічогісінько.
«Як дивно», — подумалося, та погляд уже впав на землю під ногами, вишукуючи серед самотньої чорноти ґрунту та багряного листя щось схоже на бузкові дзвіночки в обіймах тонких і пухнастих, ніби ельфійських, пальців.
Подумки вона смикнула себе за волосся — ні, ніяких ельфів, гномів і чародійок, за це можуть спалити на вогнищі, ні про що не шкодуючи.
Досі до неї у снах приходили прекрасні бранки у вогні, крики луною дзвеніли у вухах.
Цей світ, її рідне королівство захлиналося у страху перед невідомим, перед лячним і незрозумілим. Людський страх перед чужою красою та розумом владарював над душею, скидав у вирій гордині й сліпоти, нагадував наскільки люди слабкодухі створіння.
Керол цей страх не вражав ніколи, ні, її навпаки захоплювала краса чужих зелених очей, яскравість волосся кольору вогню, вміння розбиратися в тому, яка рослина отруйна, а яка може врятувати життя. ЇЇ власна мати була такою — осяйною, розумною, неймовірно привабливою та абсолютно байдужою до вмовлянь чоловіків, що вважали, ніби їм належить уся краса світу.
Вона палала так само яскраво як палали гнівом її очі. Вона кричала так само надсадно, як і у ту мить, коли її тягли товстенними руками з дому, забираючи у Керол назавжди.
Десь за спиною тріснула гілка під чужою вагою, хрускіт відлунням відбивався від стовбурів, хвилею піднявся до крон, наполохавши смолянокрилих круків. Вона озирнулася, вже поклавши долоню на руків’я меча, та позаду — нікого.
Прислухаючись, не почула звичного: завивання вітру та шелест листя, каркання вдалечині чи шурхоту крил, скрипу гігантських дерев, що гнулися під власною вагою. Зовсім нічого. Немов ліс був мертвим, помер як тільки її чобіт торкнувся землі лісових володінь.
Сон-трави ніде не виднілося, ні сліду хоч якихось кольорів, крім темних та брудних.
Треба йти далі, у саме серце, туди, де серед дерев люди давніх-давен облаштували кам’яний ліс: валуни розміром з дитину, дрібні камінці, що нагадували зоряні уламки, нагріті сонцем, яке зазирало на галявину. У королівстві вірили, нібито ця місцина часто буває осередком таємних жахливих ритуалів, Керол же вважала це казочками для залякування неслухняних діток.
Хащі немов розступалися перед нею, крок за кроком, ніби запрошували — гілки більше не били по обличчю, дихати стало легше, а на шкірі навіть відчувся морозний нічний вітер, проте навкруги стояла незмінна тиша. Аж поки її не розірвав відчайдушний крик.
І враз чутним стало все: наполохані птахи злетіли в небо, десь поряд із вухом дзижчала комаха, що потрапила у пастку павутиння, в кілометрі, на краю лісу, голосно валували пси. Частий хрускіт гілок під ногами — хтось біг сюди, біг швидко, задихаючись, хапаючи ротом холодне повітря у переляканих вигуках.
Ще хвилина і до її ніг, перечепившись об коріння, впала дівчина з подряпаними руками, розірваною легкою сорочкою та брудним подолом довгої широкої спідниці. Одразу ж звелася на ноги, кидаючись убік, та Керол упіймала її за лікоть.
— Я не робила нічого з того, про що торочать, присягаюся! — вигукнула, хапаючись гарячими долонями за передпліччя. — Благаю, — вже тихіше, впиваючись пальцями у шкіряний поруч.
Вий псів наближався, а разом із ним і чоловічі, роздратовані та збуджені голоси.
Керол знову оглянула дівча з ніг до голови, бо ж раптом та шпигунка, чи злочинниця, чи хтозна ще, але перед нею стояла молода жінка з чорнявим волоссям із листям у ньому, сухорлява від не дуже ситого життя, блиск розуму в очах приховав собою жах.
— На дерево, хутко, — промовила, складаючи долоні човником.
Дівчина не думала подовгу, сперлась на плече рукою, втопила ногу в надто легкому для такої пізньої прогулянки чоботі у підставлений «човник», прудко забралася гілками високо над головою.
Керол відступила на кілька кроків убік, стала спиною до незнайомки, наостанок кинувши на неї застережний погляд, та ж у відповідь притисла вказівний палець до вуст. Сяйво місяця відбилося від заглибоких як для людини очей, чи ж це тільки здалося?
Пси гарчали все ближче, скаженіючи, голоси набули розгублених тонів. Долоня сама собою лягла на меч, пальці іншої поправили відлогу оксамитової накидки кольору смарагду.
На галявину вибіг натовп із чотирьох міцних чоловіків та трьох відгодованих і злих гончаків. Керол розвернулася до них та зобразила на обличчі здивування.
— Чи не пробігало тут дівчисько? — запитав один з маленькими очима-крапельками, витягаючи шию.
— Яке таке дівчисько? — відповіла Керол, переводячи погляд з одного на іншого. Гончаки, схоже, пронюхали обман, та пройти повз неї до дерева, де слід губився, не наважувались.
— Часу не гай чужого, — розгнівався, підступаючи на крок, басисто загуркотів: — Відповідай чи бачила, чи ні?
Вона навіть не смикнулась. Натомість дала відлозі зіслизнути з білосніжного шовкового волосся, дозволила світлу місяця та ліхтарів у руках незнайомців пройтися блискучими обладунками з гербом двору, поглядам упасти на руків’я меча з інкрустованим у навершя камінням. Кілька мовчазних митей і селяни здогадалися хто перед ними.
— Пробачте, дамо Керолайн, не впізнали, — шанобливо опускаючи очі. — Ми лиш шукаємо дівча, що втікає від нас.
— А що дівча наробило?
— Відьма вона, дамо, — бовкнув інший, низенький. — Усю худобу мором побила, жінки її наші не люблять, вона, кажуть, слова дивні говорить, обряди…
— Що наляканий язик тільки не меле! — перебила, хмурячи брови. — А ви всьому й раді вірити? Не бачила дівча. Та й ніч, що їй тут робити?
— Так обряди ж. Місяць у повні…
— А ви що тут робите, коли так? Чи ж не чаклун кожен із вас?
Сміх рвався їй з грудей, але на обличчі сама насторога. Чоловіки обмінялися стурбовано зляканими поглядами. Запитати, а що ж, власне, вона сама тут робить у таку магічну ніч ніхто не наважився, або ж навіть не здогадався.
— Та що ви, дамо, ми ж… дівча… і до того ж, — лепетав той, якого Керол подумки позначила головним серед них.
— Скажу вам ось що, панове, — відказала, озираючись змовницьки на обидва боки, поманила пальцем чолов’ягу ближче до себе. — Здається мені, що птахи з гілок підозріло різко злетіли там, на тій стороні лісу.
— Ти ба! Вдячні дуже, дамо, вдячні дуже! — вигукнув, блиснувши широкою усмішкою. — Чого стоїмо, хлопці, — суворіше, смикнувши повідець неспокійного гончака. — За відьмою, вперед!
Керол провела їх поглядом, терпляче вичекала довгі хвилини, аж доки голоси та гавкіт не стихли знову.
Вітер кудись зник, ліс затих і ніби огорнув сплячим спокоєм. Спокоєм, що мовчазно поховав надію. Якщо сон-трава десь і прорізалася з-під товщі бруду та залишків снігу, важкі необережні кроки чотирьох пар ніг затоптали її аж до наступної весни. У Королеви немає стільки часу.
— Ґречно дякую, — промовила дівчина, як тільки ноги торкнулися землі. Те, з якою легкістю вона забралася та злізла з дерева наштовхнуло на думку, що це її частий клопіт. — Думала наздоженуть таки.
Незнайомка причаровувала, цього не відняти: темні очі та родимки на обличчі, такі схожі на сузір’я, пухкі губи, що розтягнулися у сумній посмішці та віддавали морською синявою.
— Ось, візьміть, доки зовсім не змерзли.
Оксамитова накидка лягла на худі плечі й погляд незнайомки потеплішав.
— Хейді. Моє ім’я.
— Напрочуд гарне, — Керол не мала нічого поганого на думці, та дівчина на ці слова пирхнула, примруживши очі.
— Що, як для простолюдинки?
— Ні, як для цих країв.
Хейді всміхнулася, доброзичливо на цей раз, кутаючись у мантію ніби в теплу ковдру. Її погляд оцінювально ковзнув по обладунках і мечу, по білявому волоссю та блакитних очах.
— Чудово, мабуть, мати меча й підіймати його на всіх тих, хто проклинає та розкидається брехливими словами.
— Нехай собі говорять, а меч лишиться де він є.
— «Справедливість понад усе», — цитуючи слова Кодексу, зробила один маленький крок назустріч.
Очі намагалися полонити, у повітрі навколо ніби задзвенів лід, що сковував легені. Хейді не складала враження простої селянки, ні, її ім’я та розум, який вона навіть не намагалася приховати, видавали в ній начитану людину не звідси, натякали на цікаву історію, та чи вдасться Керол цю історію почути?
— Що шукаєш ти у цих лісах? — слова дівчини злетіли у повітря хмаринкою пари.
З хвилину Керол справді роздумувала чи не збрехати, не приховати справжню причину візиту в нічний ліс, та, зрештою…
— Сон-траву. Як щодо тебе? У темному страшному лісі на самотню дівчину невідворотно чигатимуть небезпеки, особливо в таку ніч.
Хейді не відповіла, лише всміхнулася та закрокувала стежкою далі, до валунів та зіркового каміння. Керол нічого не залишилося, як піти за нею.
Жодне з питань не отримало свою відповідь: ні «чому ті люди гналися за тобою?», ні «чому ти так легко вдягнута у таку морозну погоду?», ні «куди ти ведеш мене?». Тільки насмішкувате «то ти таки прибічниця темних сил?» викликало реакцію — прогулюючись по самісінькому краю однієї з каменюк, Хейді зареготала ледь не втративши хистку рівновагу та нарешті заговорила.
— Зовсім ні, навпаки скоріш. Однак, люди дурні й часом сліпі, не помічають очевидного.
— Те, що очевидно для нас, не завжди є легким для розуміння іншими.
— То для тебе легкість зрозуміти хто я? — осміхнувшись запитала, озираючись через плече.
За нею хотілося йти. Це відчуття у грудях: надія, довіра майже, переповнювало, штовхало вперед, навіть коли Хейді зупинилася, зістрибнувши з каменю на лісову ковдру.
— Чарівниця, можливо, — задивляючись у дійсно глибокі очі з крихтами зіркового пилу на райдужці. Такі ж магічні, як і їхня власниця.
Тонкі огрубілі пальці торкнулися оксамиту мантії, погляд Хейді впав на навершя меча та виблиск місячного сяйва в камінні.
— Не відьма? — стиха, підходячи на крок.
План її, ймовірно, був у тому, аби підійти якомога ближче, вихопити меча та спробувати битися або ж, погрожуючи, втекти. Керол свідомо ступила крок до неї, розвертаючись боком.
— Якби відьма, то худобу б побила. Якби відьма, то ті люди не загнали б тебе аж сюди.
— Віриш, що не морила? — промовила, відступаючи. Їхні кружляння на галявині, у кроці одна від одної, починали нагадувати таємничий обрядовий танок.
— Ти заприсяглася.
— О, ця віра в силу Слова, — Хейді гірко відмовила. — «До останнього подиху, до останньої краплини крові», так?
— Так, — просто та щиросердно. Кодекс став життям після смерті матері.
З хвилину над ними панувала тиша, а після дівчина кивнула власним думкам, вийшла на середину галявини, знов озирнувшись на Керол.
— Нащо сон-трава? Вона багато для чого є.
— Остання надія на порятунок, — вимовила пошепки.
Вітер завив із небаченою силою, кинув у лице піщинки залишкового снігу з гілок, Керол примружила очі, прикривши обличчя рукою. Хмари сховали диск місяця на небі, але тонкі ниточки сріблясто-золотого світла пробивалися крізь морок, падали на землю й відбивались від обладунків.
Буревій перетворився на теплий легіт так само раптово, як і почався. Бруд під ногами, каша зі снігу, землі та листя, зазеленів, обіймаючи носки чоботів тендітними стебелинками.
— Злі налякані язики шепочуть нібито я звершую чиюсь долю, нібито можу проклясти, зашкодити, спокусити, вбити навіть. Та я цього не вмію. Вмію тільки, — вона відступила до каміння, відкриваючи очам бузкові квіточки на пухнастих стеблах, омріяну сон-траву, — просити весну настати скоріше, чи сніг присипати землю в спеку літа.
Керол опустилась на коліно, зрізаючи мечем майбутні ліки. Стара з ринку таки знала, що казала.
— Це не назвеш чимось, що було б лишень «тільки», — промовила, кидаючи на дівчину погляд, сповнений захоплення. — Я довіку буду вдячна.
Хейді кивнула. Задумлива, провела долонею по крижастих холодних валунах, спираючись на них плечем.
— Ти… не розповіси?
Керол, ховаючи сон-траву в маленький мішечок для трав, відмовила:
— Ні, нізащо.
Від тепла навколо, цього аромату пізньої весни у повітрі, паморочилося в голові. Промені місяця гріли не гірше за раннє сонце, й лицарці навіть стало спекотно у нелегких обладунках. Останнім часом у серці оселилася спорожніла осінь зі зливами з суму, що змінювалася морозною байдужістю зими й ніколи не теплом літа чи надіями весни. Опинитися на галявині, де зародилося раптове слабеньке багаття життя…
Керол всміхнулася, опускаючись на друге коліно.
— Чи можна лишитися? — невизначено запитала, поки зелена ковдра, що не переставала потроху рости, з лоскотом торкнулася долоні.
— Якщо тільки на мить, — Хейді прошепотіла, й десь позаду у відповідь радісно защебетала маленька пташка. — Не можу тримати стан часу таким вічно.
Камінний ліс навколо них виблискував, ніби присипаний дрібним прозорим піском-сіллю, зорі зацікавлено наблизились, щоби роздивитися що ж відбувається тут, у світі людей. Керол широко всміхнулася дівчині, не знаючи навіть як іще подякувати, як відплатити за такі цінні дарунки, та Хейді на цю усмішку чомусь спохмурнішала. Долоня потягнулася до спідниці й з-за поясу визирнуло щось яскраве на тоненькому ланцюжку.
— Нам уже час, — вона промовила, — та спершу мій останній дарунок тобі.
В її руках — лазурит, осяйний красою перламутрових візерунків, в обережних обіймах бронзуватого металу. Чарівний, привабливий…
— …прекрасний. Він прекрасний.
Хейді підійшла ближче, опускаючись до неї на траву, прибрала долонею волосся набік.
— Якщо колись життєвий шлях заведе не туди, якщо тобі раптом знадобиться друг — торкнися каменю й знатимеш де мене знайти.
Керол торкнулася пальцями лазуриту, дозволяючи дівчині застібнути ланцюжок, і легкий шепіт, ніби вітер на воді, заговорив із серцем: «Я ось тут, зовсім поруч».
Тиховій піднявся з-за дерев і Керол відсторонено спостерігала за тим, як зелений знову сховався за брудним кольором пожовклого листя.
«Але настав час покинути тебе»
Озирнулася, та Хейді вже зникла.
Вдруге їхні погляди зустрілися, коли місяць добігав нової повні. Проста сільська дівчина, недосяжно далеко, й лицарка, що дивилася на підкидання гілок до босих ніг з височіні балкона замку.
Ні благань, ні зізнань, ні краплини емоцій на вродливому обличчі, тільки погляд прямо в очі, прямий та вичікувальний.
Вогонь усе ніяк не хотів братися за промоклу деревину, серед натовпу поповзли перемовини: «ну, то дійсно відьма», «відьма і є», що ставали все гучнішими, аж поки не доросли до гнівних вигуків: «відьма!», «спалити її!». Керол тільки проковтнула клубок у горлі, що віддавав кислотою металу з кров’ю і не опускала очей, не наважувалась перервати це зорове тримання за руку.
Коли полум’я таки запалало, освітлюючи площу, обличчя Хейді перемінилося, зрада й біль пройшлися очима. Вона зашепотіла:
— Я лікувала ваших дітей, дарувала тепло восени й прохолоду влітку, ніколи не сказала й злого слова, а ви відплатили цим?
Наче крик від небес загудів грім, сяйнула миттєва блискавка, але зливи не вистачило, аби знесилити багаття.
Не відриваючи погляду, Керол торкнулася крижаного лазуриту тремтячими пальцями, подумки повторювала, що вона не проронила й слова про ту зустріч, нікому, сподіваючись намарно, що Хейді її почує, повірить. Шепіт каменю у голові шелестів слова, що не розібрати, шкіра німіла від криги, яка забирала відчуття, в той час як у серці вирувало безліч емоцій.
Голова з темним волоссям впала на груди, полум’я охопило тіло на мить пізніше.
Тихий шепіт стих. По щоці до землі опустилася кришталева солона краплинка, яку лицарка списала б на дощ, якби її хоч хтось запитав, якби хоч хтось на неї подивився.
На неї й на Хейді, чиє життя вони всі змарнували.
Натовп розійшовся хто куди, з байдужістю в душі — головна вистава скінчилася, далі вже не цікаво. Та Керол усе стояла, дивлячись на полум’я, зігріваючи долонею тепер уже не крижаний, а звичайний, мертвий лазурит.
— Мій шлях завів мене не туди. Де ж тебе віднайти, мій єдиний друже?
Може, у наступному житті.