Тунель

Небо над містом було всіяне ворожими літаками та ґвинтокрилами. Земля палала і танула: струмені вогняної лави тягнулися до будинку моїх батьків.
Я стояла на балконі, бачила вогонь і чорний дим, і розуміла, що треба тікати. Однак тікати не було куди.
— Ховайтесь за дві стіни! — крикнула я батькам і сестрі, побігла з ними в коридор, і обійняла їх, наче намагалась закрити від ракет.
Щось влучило у будинок. Вибух оглушив нас. Найближча стіна вистояла, але, як побачила я, балкону уже не було. Паніка височенними океанськими хвилями затоплювала з головою. Я потягла батьків і сестру у під’їзд. Друге влучання зруйнувало нашу квартиру остаточно. Сходи під’їзду вціліли, але чи не зруйнують їх в найближчі секунди третім влучанням, поки ми спускатимемось з п’ятого поверху? І куди бігти надворі? Обстріл звідусіль. Не сховаєшся від нього, не врятуєшся.
Але вибору немає. Треба бігти вниз.
— У підвал! — вигукнула мама.
Вхід у підвал був знадвору. Ми вибігли у двір і побачили величезні воронки від прильотів і лаву, що підбиралась до нашого дому.
«Підвал нас не врятує, — подумала я у розпачі, — нас уже нічого не врятує».

Мама, однак, тягнула нас до підвалу. Опинившись там, вона зайшла у бічний прохід і почала смикати старі дерев’яні двері. Скільки себе пам’ятаю, вони завжди були зачинені.

— Треба відчинити! — кричала мама. Тато смикнув з усіх сил, і старі двері зламалися. За ними був темний прохід.
— Уперед, — сказала мама.
— Що це за прохід? — запитала сестра.
— Це тунель… Ми зможемо втекти. Я не знаю, куди він веде. Просто йдіть.

Ми пішли один за одним. Час розмазався сірою субстанцією по стінам тунелю. Ми йшли коридорами, протискалися через вузькі лази, розривали павутину, що закривала шлях, аж поки не побачили світлу пляму наприкінці.
Нарешті! Ми вийшли на свіже повітря. Над нами не було видно жодних літаків чи ґвинтокрилів. Ми опинилися в іншому місті. Будівлі навколо були звичайними хрущовськими п’ятиповерхівками. Однак деякі з них виглядали занедбано, а на асфальті лежали купи сміття.

— Де це ми? —запитала я.

На розі найближчого будинку був магазин. Ми підійшли до нього ближче. На червоній вивисці було написано: «ПРОДУКТЫ КРУГЛОСУТОЧНО».

«О ні», — подумала я.
Повз нас проходила жінка.
— Прастітє, — звернулась я до неї. — Нє подскажетє, какой ето ґород?
Вона подивилась здивано і неприязно.
— Ви чьто, пєрєпілі с утра уже? Алкашня конченая. Ето ґород Путінск.

У мене впало серце. Мама, тато і сестра стояли мовчки з кам’яними обличчями.
Жінка пішла, озираючись і бурмочучи щось про алкашню.

— Ми на Росії, — сказала я надламаним голосом. — Нас знайдуть і вб’ють.
— Або ми знайдемо і вб’ємо першими, — відгукнулася сестра.
— Вб’ємо… кого? Всіх росіян? Ти бачила, скільки їх?

Сестра не відповіла нічого. Натомість вона дістала з кишені тонкий металевий свисток і подула в нього. Я вже хотіла на неї кричати, що ми не повинні привертати уваги, якщо не хочемо прискорити свою смерть, але жодного звуку я не почула.
Перш, аніж я встигла запитати, що це за свисток, залопотіли крила, і біля нас приземлився… гусак.

— Вітаю, — промовив гусак українською.
— Чому ти розмовляєш українською? — втомлено запитала я. — А не гусачою чи російською?
— Чули про бойових гусей, що їх українці вирощують у біолабораторіях, а потім відправляють на Росію? Це все правда. Я — один з українських бойових гусаків.
— Вас є більше?
— Та є трохи. Ми сховані в горах недалеко від Путінська. Туди їздить третя маршрутка. Кінцева зупинка.
І гусь полетів.

— У нас немає російських грошей, — констатувала мама. — Як ми доїдемо?
— Поміняємо, — приречено зітнхнула я.

Ох.
— Нє подскажетє, ґдє здєсь можно памєнять ґрівни на рублі? – звернулась я до перехожої, старанно вимовляючи кожне «Ґ». Серце калатало.
— Чьто помєнять? — відповіла та, підозріло примрижувшись.
— Ґрівни, — я намагалась звучати якомога невимушеніше, стискаючи гаманець мокрими від поту долонями.
— Абмєннік на сасєднєй уліце, — зрештою відповіла вона.

В обміннику все пройшло на диво просто, і — ось ми їдемо у третій маршрутці. Усю дорогу ми мовчали, щоб не видати себе українською мовою. Смерділо дешевим бензином, грав російський шансон, брудно-малинові фіранки колихалися в такт дорожнім ямам. Може, це ми вже померли і потрапили у пекло? Аліг’єрі таке і не снилося…

Нарешті кінцева. Біля зупинки чекав знайомий гусак. Він провів нас вузькою стежкою у напрямку гір. Ми дерлись вгору, аж поки не…
Печера, повна гусаків. Багато звичайних — таких, як наш провідник. І четверо величезних, розміром зі слона, гусаків-гігантів.
— На них ви і полетите, — сказав гусак-провідник, вказуючи нам на своїх побратимів-велетнів.
— Полетимо куди?
— До центру прийняття рішень. Ми прикриємо вас від російської ППО та візьмемо на себе охорону. А вам потрібно буде піднятися у вежу, знайти головний керуючий комп’ютер та ввести у його консолі команду, яка відповідає за правильне рішення.

Отож ми вийшли на плато біля печери, сіли на велетнів-гусаків і полетіли. Ми пролітали через хмари. Вони були пухнастими і м’якими, наче суцвіття бавовни. Було моторошно летіти наосліп поміж білих клаптів, але гуси, здається, добре знали дорогу. Вочевидь, були натреновані.

Гусак-провідник летів попереду.

— Знижаємось! — дав він команду. — Виходимо з хмар! Усім приготуватись до обстрілу!

Ми вилетіли з хмар, і я побачила неосяжні поля, помережані великою кількістю червоних ліній.

— Перетинаємо червоні лінії! — крикнув гусак-провідник.

До нас наближалися рої російських дронів. Частина гусаків вступила з ними у повітряний бій. Інші, включно з нашими гусаками-велетнями, продовжили рух до вежі, що стояла за червоними лініями. Ракети російської ППО стріляли по нашій зграї, і, на жаль, ми втратили частину бійців. Але продовжували летіти до вежі.

Біля вежі ми приземлилися. Гусаки-велетні, скинувши нас, одразу вступили у бій з охороною вежі, розкидаючи російських солдат величезними лапами і кусаючи їх гігантськими дзьобами. Прохід був вільний і ми помчали усередину.

Кручені сходи вели нагору. Там стояв величезний комп’ютер. Клавіатура його складалася з кнопок: «ПРОПАГАНДА», «ОБСТРЕЛ МИРНЫХ», «УГРОЖАТЬ ЯДЕРНЫМ ОРУЖИЕМ» та звичайних літер, якими можна було, вочевидь, набирати інші команди.

Я ввела на клавіатурі «УНИЧТОЖИТЬ РОССИЮ». Комп’ютер відповів «НЕИЗВЕСТНАЯ КОМАНДА. ОСТАЛОСЬ ПОПЫТОК: ДВЕ».

Тоді я ввела «ЗАКОНЧИТЬ СВО». Комп’ютер відповів «НЕИЗВЕСТНАЯ КОМАНДА. ОСТАЛОСЬ ПОПЫТОК: ОДНА».

— Не все так просто, — сказав тато. — Це має бути щось таке, чого найбільше бояться росіяни.

Я заплющила очі і вдихнула. На видиху тремтячими пальцями ввела на клавіатурі: «МАЙДАН».

Ком’ютер на секунду завис, а тоді загудів так, що вежа затряслася. Моє серце голосно гупало. Щось мінялося, ми відчували це.
Ракети, які прямо зараз летіли до українських міст, зависли у повітрі. Модуль пропаганди виключився в головах російських солдат, і вони зупинилися, здивовано кліпаючи. Без мети для існування вони розгублено розбрідалися полями, підриваючись на мінах. Так усі українські землі і буде розміновано, але це буде потім.
А зараз ми дивилися з вежі, як російські літаки і ґвинтокрили летіли до озер чи морів, щоб упасти у воду. Як дощ ішов на землі українських міст, і вони переставали палати, і лава ставала чорноземом, а чорнозем вкривався травою. Як росли угору зруйновані будинки, затягуючи рани від вибухів свіжою цеглою. Ми бачили і наш будинок — цілий, з балконом, затишний і привітний. Наша квартира пахла варенням з абрикосів, яке мама варила напередодні, і свіжими млинцями, яке мама зараз пече на сніданок.

Сніданок?..

— Прокидайся, доню. Сніданок готовий! — радісно оголосила мама, увійшовши до моєї кімнати.
— Мамо, — рішуче припіднялася я на лікті, — скажи чесно, у нас в підвалі є підземний тунель?
— Який тунель, доню? — засміялася мама.
«Ясно, — розчаровано опустилась я на подушки, — наснилося».
— А повітряна тривога була уночі, мам? Я не чула.
Мама зробила круглі очі.
— Повітряних тривог уже давно нема, ти забула? Ми перемогли.