Стати звуком

Мене звати Сем. Я живу в будинку у передмісті, це будинок моїх батьків. Вони років дванадцять тому виїхали закордон, а тепер тут живу я. Тут мої речі, мої джинси на спинці стільця, моє пиво у холодильнику, моя заначка в кишені сріблястого випускного піджака, що висить у глибині шафи, і моя дрочильна шкарпетка під ліжком, тож коли я кажу “їду додому”, я маю на увазі цей дім.
Коли батьки виїжджали, мама залишила мені зошит з чіткими алгоритмами варіння гречки та сосисок, а тато – свого старенького (проте все ще робочого коника) шевроле. Коник справді робочий, і, хоча їжджу я кудись не так часто, ми з ним живемо у повній злагоді. Та він значно кращий співрозмовник, ніж мої домашні улюбленці. Рибки. Я взагалі-то хотів собаку, а батьки – нікого (щодо себе я теж не впевнений), тому ми пішли на компроміс та завели рибок. Однак тато сприйняв їх появу як виклик, й відтоді акваріумістика стала його хобі. Відчути себе творцем екосистеми виявилося цікавою справою, тож він роками виводив алгоритми догляду та правильні поєднання водоростів, щоб рибкам добре плавалось та якомога рідше помиралось. Брати з собою в Португалію акваріум на п’ятсот літрів було нерозумно, тому нас із ним лишили вдома, мене – за старшого, хоча мені тоді ледь виповнилося вісімнадцять. Та, видно, я добре з цим впорався, адже акваріум досі цвіте і пахне (лише у переносному сенсі). Звісно, я купував нових рибок за цей час, але строго за батьковим алгоритмом. Як ви могли помітити, алгоритмів у моєму житті вистачає. Та це і не дивно, адже саме приборканням алгоритмів я заробляю на бензин “конику”, на корм рибкам, а собі – на гречку та сосиски.
Сьогодні незвичайний день, я вилізу з свого барлогу на світ Божий, щоб зустрітися з друзями в піцерії. Хіба потрібен привід? Так, потрібен, адже нам вже всім за тридцять, а цю зустріч ми планували місяців вісімнадцять.
Надягаю свіжі шкарпетки та труси, розплітаю кулястий конгломерат одежі, виокремлюючи з нього джинси та теплу коричневу зіпку, киваю сомику в акваріумі “ти за старшого” та стрибаю в авто. Надягаю окуляри, вмикаю підбірку дня на спотіфай і рушаю до піцерії, де мала б зібратися наша банда: рудий Альберт, мій колишній одногрупник, його меланхолійна дружина Ліза (в яку я таємно закоханий, але я хороший друг, тож заберу цю таємницю з собою в могилу), ще одна наша одногрупниця «півторашка» Каріна, яка тепер на високій посаді, такій же високій як і її двометровий хлопець Лев, поліцейський з міцною тілобудовою (так, тут цілком доречно уявити хом’ячка, що давиться бананом), та ще мій найліпший друг Тимко, з яким ми відсиділи за однією партою одинадцять років в школі, а потім ще чотири в інституті. Потім він покинув усе і поїхав подорожувати сам-один, шукав себе, їв, молився, любив, та все таке. Врешті знайшов себе інструктором з голої йоги. Не знаю, як він виглядає зараз, мабуть, засмаглий і з дредами. Сьогодні побачу його вперше за п’ять років, сподіваюся, впізнаю.

“Енд ай вотчд е че-е-ейндж
Ін ю-у
Ітс лайк ю неве-е-е хед уінгс
Нау ю філ соу ела-а-айв…”

Хто помістив «Deftones» у мікс дня? Тепер настрій чи то померти, чи сексом зайнятися. Було б тільки з ким.
Заїжджаю на заправку, насичую нюхові рецептори запахом бензину, запахом дороги. Згадалось, як малим їздили з татом у село до баби з дідом. Любив до них їздити. Давно вже немає бабусі, яка вчила мене доїти корову. Я так і не навчився, стояв тільки мух від корови відганяв. А дідусь купував мені морозиво щоразу, як їздив по пиво у лавку. І діда давно немає.
Докурив та пішов купив морозива собі на заправці, розпакував. Кусаю, холод у зуби зайшов. Запах молока змішався з бензином. Смачно мені. Поїду далі, вже недалеко.
Їду по трасі, траса пуста. Видно міражі над асфальтом. Вже вересень, та спека ще тримається.

“Самме мувд о-о-о-он…”

Вперше почув цю пісню, як на море їздили з батьками. Я дрімав на задньому сидінні, а мама з татом намагалися не заснути в нудних ділянках дороги та не розлучитися – в складних.
– Анно Вікторівно, де ви тут бачите поворот?! Чи мені в’їхати в стіну щоб відкрилася таємна дорога?! Платформа «дев’ять і три чверті»?
– Вань, ну навігатор так пише! До чого тут я? Сам подивись! І не називай мене так, ми ж не в школі, – вона надула губи. – І не кричи як ненормальний. Розбудиш дитину.
– Це ти кричиш, а маєш що робити? Правильно, дивитися за дорогою. Спи, Сьома, – каже до мене.
– Як же мені спати, тат, я ж за кермом, – сміюся до нього. Вони на задньому сидінні, бачу їх у дзеркало. А між ними пес! – А звідки це у вас собака? Я завжди хотів, а ви не дозволяли мені.
– Синку, ми так скучали за тобою, – зніяковіло відповідає мати, масажуючи собаці вуха. Він рудий, кудлатий. Спанієль, здається.
– Скучали? А чого ж не приїжджали?
– Та! Ти краще спитай, як собаку звати! – каже тато і поправляє вуса.
– І як же? – питаю батька.
– Сем!
Сміюсь. Так би їхав і їхав з ними, але ж нам не по дорозі.
– Вас де висадити, ма?
– Та ось тут, перед поворотом.
– Немає там повороту, Анно Вікторівно, я ще раз кажу!
Вони продовжили голосно сперечатися. Це, либонь, щоб я бува не заснув за кермом. Турбота буває і така.
“Сте-е-е-е-ей! Донт джаст уок еве-е-ей
Енд лів мі еназе де-е-ей…”, – мій улюблений момент пісні. Шукав її колись в інтернеті, пам’ятаючи лиш слово «стей», та оскільки воно досить часто зустрічається у піснях, це виявилось практично неможливим. Навіть не знав, що співають «A-ha», поки по радіо не почув цю безцінну інформацію.
Аж бачу і справді поворот, а перед ним дороговказ «На море». Висадив батьків там разом з їх далматинцем. Чому я подумав, що це спанієль?
Сів, треба їхати далі. Сонце палить, сліпить. Повернувся назад, десь мали бути мої окуляри.
– За мостом буде будиночок, висадиш мене, – каже Каріна з заднього сидіння й протягує мені окуляри з магазину приколів, з носом і вусами під низом.
– Навіщо? Ми ж на піцу їдемо, – кажу і надіваю окуляри.
– Там моя перукарка, домовилася з нею, бо не встигала вранці. Я наздожену вас.
За мостом бачу похилий будиночок, роззявив на мене свої двері. Дивне місце для перукарні. Висаджу, чого ж ні. От тільки як вона планує встигнути? Чаювання в піцерії опівночі, а вже за чверть одинадцята. Вона вийшла, та до мене підсіли інші, парочка голих людей. Одразу не роздивився, а як сіли – впізнав.
– Що це ви, друзі, хіба можна голими по трасі бігати?
– А ми і не бігали, – каже Альберт, – ми йогою займалися.
– Ага, – похмуро підтвердила його дружина. Волосся в Лізи тепер було вогняно-руде, як у чоловіка. Я подумав, мабуть та перукарка в закинутій хатині так попрацювала з її стилем. А очі такі ж янтарні, як були, солодкі, як мед. Ех, Ліза.
Дивлюся на них через дзеркало, і не можу второпати, хто є хто, такі вони стали схожі. Хоч і голі, але я намагаюся не дивитися на їх геніталії – друзі все-таки.
– Чекай, Сем, зупинись. Он яблука у відерці, давай купимо? Страх як хочеться яблук, – сказав хтось з них. Мушу їх порадувати, бо хочу, а до того ще й почуваюсь винним.
Ми виходимо з машини. Біля дороги ослінчик з відрами, в одному – абрикоси, в іншому – сливи. В третьому креветки. Біля двору пахне прілими грушами, я підняв голову: так і є, груша. Треба зібрати груші, для корови. Набираю собі в кишені, зробив з футболки пелену, набрав і туди. Вертаюсь до машини, відкриваю багажник, а там вже повно груш, надбитих і цілих, деякі підгнили і біля них бджоли. Нічого, має вистачити на перший час. Виймаю з гаманця купюру, притискаю ніжкою від ослінчика. За все треба платити.
Альберта з Лізою десь немає, почекав трохи, перекурив. Поїду далі, треба їхати. Вони мабуть вирішили власним ходом. Але як я поїду? Адже закон забороняє їхати без попутників. А якщо по дорозі десь камери є? Роззираюсь. Бачу лева, іде на мене. Здоровий кіт такий, патлатий. Розумію, спека, але ж не Африка. Підходить ближче і я розумію, що лев – це Лев. В поліцейській формі. А в нагрудній кишені – хом’ячок. З шикарною укладкою.
– Хотіла бути красивою, розумієш? Для мене це подія, – каже Каріна. – А то все робота, робота. А я лише хочу, щоб мене помічали, – пищить.
– Люба, ми помічаємо тебе, – ніжно промовив до своєї кишені Лев.
– Друзі, ми поспішаємо, – кажу я, сподіваючись що вони або сядуть, або ж Лев по-дружньому заплющить очі на порушення мною дорожнього руху.
– У нас сімейний момент. Лев, закрий очі, нехай їде. А ти Семе не закривай, дорога – це серйозно, – пискнула хом’ячиха Каріна. – Ми наздоженемо.
Мені смішно і мило водночас. Вони гарна пара. Сподіваюся, встигнуть на зустріч. А мені треба їхати. Сідаю. Їду, роздивляюсь пейзажі за вікном. Справа – поле соняшників, й по ньому хвилі від вітру, як по морю. Є сонячні ванни, а це що, сонячне море? А зліва – земля суха й потріскана. Контрасти. Грані буття. Кермо якесь мокре, я що, плакав? Чи це піт?
Повертаюсь до заднього сидіння, а там баба з дідом, посміхаються до мене.
– Вас підвезти кудись? – питаю. Село ж у другий бік. Але нічого, мені ще довго їхати. Можу собі дозволити зробити гачок.
– Ні, онучку, ми з тобою, – каже бабуня.
– Так давно пива не пив, – каже дід. – У піцерії ж є пиво?
Звісно, що є. Добра компанія не завадить. Та і поліція не зупинить.
– Далеко ще їхати? – питає баба, а я згадую як сам малим всю дорогу таке питав у батьків.
Дивлюся на годинник, за п’ять хвилин до опівночі.
– Ще трохи, – кажу. – Опівночі будем на місці. П’ять хвилин усього, це багато?
– Це стільки, скільки потрібно, – каже людина на сусідньому сидінні. Я його не знаю, але бачу, що в нього дреди і смаглява шкіра. І світлі янтарні очі.
– Тимко! – я кидаю кермо, щоб обійняти його, і відчуваю, що лечу. Лечу не як птах на крилах, а вниз, у безодню. Разом з машиною, з Тимком, з дідусем і бабусею на задньому сидінні, і багажником, повним груш і слив, і абрикосів, і креветок, і бджіл.
Тимко обіймає мене, а точніше, він тримає мене, але я сповзаю з нього, і не відчуваю навколо більше нічого, ні сидіння, ні спеки. Не чую ні треків зі спотіфай, ні дзижчання, ні голосів бабуні й дідуні. Не чую запаху бензину. Лиш власне дихання. І ось я вже чіпляюсь за його смагляві ноги. Піднімаю погляд в очі другові, а він мені:
– Падай, не бійся.
– Як же не боятися, Тимко? Що там?
– Уяви, що там вода. Ти ж вмієш плавати.
– А так можна? Просто уявити – і вона там буде? – мені ледве вистачає повітря, наче я вже в воді, але я ще дихаю, ще тримаюся за смагляві ноги.
– Можна. Ти досі не зрозумів? Все можна.
Я завмираю на мить, знаходжу сили глянути в янтарні очі ще раз. Цього разу це все, що я бачу.
– Тут все можна, – повторює він і посміхається до мене.
Дихати все важче, я економлю сили. Кожен подих тяжкий і поверхневий, але все ж дозволяю собі ще раз вдихнути. Чую запах груш, бензину, свіжого молока. І разом з ними – якихось ефірних олій. І моря. Як суха, потріскана земля, вбираю в себе море. Насичуюсь. Що ж, нехай буде море. Стискаю руки і роблю подих востаннє перед тим, як відпустити. Перед тим, як впасти. І падаю. Тепер я огорнений морем, воно обійняло мене. Я відчуваю як пульсує навколо мене хвиля. Може, вона приб’є мене до берега? Вода тисне на мене, штовхає кудись. Я слухаюсь. Я не можу дихати, але мені більше не треба. Я рухаюсь сам, і мене рухає вода. Відтискає кудись. Я розплющую очі і бачу крапку жовтувато-рожевого світла, мене несе туди, і я сам туди прагну. Тиск стає сильнішим, а крапка стає більшою, розтягується у риску. А мої руки і ноги набирають сили. А на спині, здається, акваланг? Я дихаю, чи ні? Цікаво, на скільки мені його стане. Вже, мабуть, опівночі. Ну от, переживав, що друзі не встигнуть на чаювання в піццерії, а сам звернув не туди і в морі плаваю. Але хіба в мене був вибір? Тісно, вода тисне на мене. Я наче в печері, і єдиний вихід звідси – ця маленька щілинка світла.
Я зосереджений тільки на ній. Це єдиний мій вихід, єдина надія. Єдиний шанс вибратися і встигнути на зустріч до друзів. Поїсти піци, побачити ще раз ті янтарні очі, побачити, чи справді Тимко зробив дреди. Подихати, послухати, понюхати. Бо я вже не впевнений, чи існую взагалі.
Я став стиснений тут, як у коконі, як у тунелі. Це простір навколо звузився, чи розбух як корок у пляшці вина я сам?
Я врізаюсь, вриваюсь, протискаюсь в цей хід, і він піддається мені. Нелегко, стискає мою голову, так що ще трохи і лусне, але що мені залишається робити?
Бо вже відчуваю, як груди мої стисло в проході, отже, часу обмаль. Я ледь рухаюсь, лізу, наче гусінь крізь тюбик. Раптом я розумію, що мій акваланг не пройде зі мною, тут надто тісно. Що ж. Мушу покинути його тут, лиш сподіватимуся, що там він мені не знадобиться.
Якщо звідти лине світло, значить, там сонце, правда ж? Там сонце, і небо, і повітря. Інакше не може бути, бо інакше – я просто помру.
Останній ривок. Пульс у скронях шалений, шум моря наростає, ніби до вух все ближче і ближче підносять мушлі, притискають мені їх обабіч голови, створюють вакуум, наче вантузом висмоктують мій мозок, мої думки, мою свідомість. Мої спогади. Мене.
Все стало світлом. Жовтувато-рожевим. Зеленим, синім, фіолетовим, червоним, бірюзовим. Білим. І я осліп.
Але не оглух. Все стало звуком. Голосом, криком, дзижчанням, шарудінням. Гупанням, грюканням. Шипінням. Дмуханням.
Г, г, г.
Р-р-р-р-р-р-р.
Ш-ш-ш-ш.
З-з-з-з-з!
М-хух.
«Настав час і мені стати звуком», – подумав і зробив вдих – відчув запах усього, крові, поту, дезінфікуючих засобів. А потім зробив видих, і…
– А-а-а-а-а-а-а!